Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 11.01.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#2 за 11.01.2008
ДОРОГА НА ЕТАП

ПЕРЕЖИТЕ...
 Шановна редакц╕╓ "Кримсько╖ св╕тлиц╕"! Надсилаю вам св╕й болючий спомин "Хресна дорога Матер╕". "Кримську св╕тлицю" читають багато людей, вона ма╓ високу оц╕нку. Я була б дуже вдячна, якби хтось перечитав ту страшну правду про б╕ль ╕ страждання наших матер╕в. Буду безмежно вдячна. Мен╕ 82 роки. Хтось же мусить розказати правду про т╕ жахлив╕ роки нашого життя.   З повагою, Анна ГОШКО-К╤Т,
учасниця бойових д╕й УПА, пол╕тв’язень.

 З м╕ста Стан╕славова (тепер ╤вано-Франк╕вськ) в серпн╕ 1951 року в╕дправляли з тюрем пол╕тичних в’язн╕в на етап, у сиб╕рськ╕ табори працювати на "благо родины" – будувати шахти, дороги, м╕ста – все безплатно. В голод╕, холод╕, у приниженн╕ людсько╖ г╕дност╕.
 Найг╕рше для кожного в’язня було те, що ╖х розлучали з родиною, виривали з кор╕нням з Укра╖ни ц╕л╕ с╕м’╖. У кожного з нас ятрилася страшна рана, б╕ль ╕ ненависть до ворога.
 Вранц╕ в╕дчинились двер╕ камери, черговий запиту╓: "Кто здесь на букву "К"?" "Я – К╕т Анна", – в╕дпов╕даю. "С вещами на выход. Быстрее!" Це – етап. Ж╕нки, як╕ були з╕ мною в камер╕, допомогли одягнути сина Богдана, якому майже ш╕сть м╕сяц╕в. Його штанц╕ пошит╕ з п╕дкладки мого плаща, сорочку в камер╕ вишила Ганя Терлицька з╕ сво╓╖ сорочки, а нитки для вишивання напорола з╕ сво╓╖ сп╕дньо╖ б╕лизни. З дитячого коцика, що колись М╕сько, м╕й чолов╕к, прив╕з до пологового будинку в Родивилов╕, пошили плащ з капюшоном. Н╕жки у дитини гол╕, н╕ панч╕шок, н╕ черевичк╕в нема╓. Одна ж╕нка дала мен╕ подушечку для Богдана, ╕нша в╕д╕рвала клапоть сво╓╖ сорочки ╕ все це поклали в м╕шок, та ще дали горнятко ╕ ложку. Сво╖х речей я не мала, була так, як мене арештували. Ос╕нн╕й легкий плащ, светр, чоботи. Оце було все наше багатство. Я перехрестилася: "Боже, поможи!" Ж╕нки сказали, що молитимуться за нас. Де тепер т╕ так╕ близьк╕ по духу люди? Вони були пом╕чниками братам-бандер╕вцям. Вони знали, що борються за Укра╖ну.
 Взяла я на руки Богдана ╕ торбину. Черговий вже бив ключами в двер╕, викрикуючи: "Быстрее, быстрее!" Переступила я пор╕г камери, така одинока, нем╕чна, ╕ тут я в╕дчула, що мушу мати силу ╕ твердим кроком п╕шла довгими коридорами. Затримав нас черговий б╕ля дверей кухн╕: "Получите пайок на етап" – буханку чорного хл╕ба, два оселедц╕ та горнятко оливи. На тюремному подв╕р`╖ вже було багато в`язн╕в. Окремо стояли ж╕нки, окремо чолов╕ки. Ще здалека я побачила м╕ж мужчинами свого чолов╕ка Михайла. Я скоро в╕дбиваюся в╕д то╖ л╕н╕╖, по як╕й веде конво╖р ╕ б╕жу до чолов╕ка, п╕дн╕маючи вгору руки з Богданом, щоб батько побачив сина. Та конво╖р з перекошеним в╕д лют╕ обличчям, в шапц╕ з червоною з╕ркою доганя╓ ╕ б’╓ мене прикладом автомата по плечах, викрикуючи: "Ах ты, сволочь!" та довгим рос╕йським матюком завернув мене. Я ╕ Богдан дуже плакали. "Чорний ворон" в╕дв╕з нас до по╖зда. В к╕нц╕ станц╕╖ стояли товарн╕ вагони. Окремо для мужчин, окремо – для ж╕нок.
 Арештованих ж╕нок було дуже багато, нема де прис╕сти, а в мене дитина на руках. Богдан плаче. Я даю йому пусту грудь, бо сама голодна. Богдан кричить, протесту╓ н╕би за вс╕х нас проти беззаконня, проти кривди матер╕в, проти дитячих сл╕з. Я й ╕нш╕ ж╕нки хот╕ли дитину заспоко╖ти, але н╕чого не вийшло. Прийшов конво╖р ╕ пита╓: "Что с ребёнком? Сделайте так, чтобы он затих, чтобы крику больше не было". Вже злий конво╖р ╕ на мене кричить. Н╕чого не помага╓. Кажу до нього, що дитина голодна. Не витримав дитячого крику конво╖р, п╕шов ╕ прин╕с мен╕ шматочок б╕лого сухаря. Я розмочила того сухаря ╕ годувала Богдана. В╕н обома ручками тримався за сухар ╕ стих. В мене не було пелюшок, паперу. Я носила дитину в туалет ╕ там п╕дмивала холодною водою.
 Льв╕в. "Чорним вороном" нас завезли на пересилку, де було дуже багато людей. Конво╖р в╕драхував 30 ж╕нок ╕ дав команду: "В баню!" Стала я перед лазнею ╕ думаю: куди покласти Богдана. Не можу нести його в парну. Побачила я ж╕нку, яка стояла б╕ля лазн╕. Я попросила ╖╖, щоб вона потримала дитину на той час, доки я буду митися. Вона щиро згодилася ╕ взяла на руки Богдана. На мене конво╖р кричить – не можна нав╕ть на хвилину в╕длучатись в╕д групи. В коридор╕ чергова перев╕ря╓ одяг: чи нема чогось недозволеного, ножа, голки, паперу, ол╕вця чи газети. В лазн╕ банщик лл╓ на руки р╕дке мило, яким ми милися. Я скоро одягаюся, переживаю, чи сто╖ть та ж╕нка з мо╖м синочком, а може, п╕шла... Та не допуска╓ мене конво╖р до дверей, поки вся група буде готова вийти. Я перша виб╕гаю, бачу, що сто╖ть ж╕нка, трима╓ ╕ колише мого сина Богдана. Я приб╕гла, дякую ╖й, а вона мен╕ каже: "Я тут стою весь час. Коли вели групу арештованих чолов╕к╕в, один з них приб╕г до мене, схопив на руки дитину, ц╕лував ╕ плакав "синочку, м╕й синочку" ╕ так тулив до себе дитину, що я заплакала ╕ подумала, мабуть, дома залишив дитину. Надб╕г конво╖р, сильно вдарив того чолов╕ка ╕ погнав в колону арештант╕в. Той чолов╕к оглядався ╕ плакав". Я зрозум╕ла ╕ в╕дчула, що то був М╕сько, тато Богдана. Через роки, як ми з чолов╕ком зустр╕лися, то в╕н сказав, що вп╕знав сина по личку, по очах, по плащику з коцика. "Коли б ти знала, ск╕льки в мене тод╕ взялося сили, що я мушу жити, мушу витримати. У мене д╕ти Зося ╕ Богдан, я ╖м потр╕бний, – з╕ сльозами на очах розказував чолов╕к, – Богдана сльози я в╕дчував на сво╓му лиц╕ довг╕ роки невол╕". А вирок в╕йськового трибуналу був суворий: 25 рок╕в виправних трудових табор╕в, 5 рок╕в висилки ╕ 5 рок╕в позбавлення прав.
 Етап перед Михайлом, табори Кемеровсько╖ област╕, пот╕м таб╕р в Омську та Воркут╕. Сн╕г, в╕чна мерзлота, хуртовина, важка робота, т╕льки т╕ гаряч╕ сльози з╕гр╕вали серце ╕ душу, ╕ давали в╕ру, що треба вс╕ муки витримати.
 У Львов╕ на пересилц╕ знову нас "сортують" ╕ рахують в колони, заганяють у вантажн╕ машини, везуть на станц╕ю. Довга дорога на Ки╖в. Богдан голодний кричить, хоч уже зм╕нилися конво╖ри, але якийсь з них йде вагоном ╕ збира╓ харч для дитини. Хтось кине печиво, хтось сухар, хтось грудочку цукру. Я розмочую сухарики ╕ годую Богдана. В╕н жад╕бно ╖сть, заспокою╓ться у мене на руках, притулений до грудей. Я сиджу на п╕длоз╕ вагона, спершись на ст╕ну, др╕маю в такт стукоту кол╕с. Не одна ж╕нка хот╕ла б мен╕ допомогти, але було строго сказано "не разговаривать". Дивн╕ Тво╖ дива, Великий Господи! Холодн╕ серпнев╕ ноч╕, н╕жки дитини гол╕, легко од╕тий, Богдан нав╕ть не закашляв, не було катару, поносу. Не шкодила вода з туалету, не було молока, н╕ каш╕. В╕н як справжн╕й малий каторжанин був невимогливим до вигод. Т╕льки т╕ сухар╕, дарован╕ арештантами, давали йому силу ╕ витримку. Я вже "з╕щипала" цей хл╕б, що д╕стала на пайок на дорогу, виснажена, не бачила людей, н╕чого не чула, я була нап╕вжива. К╕лька раз╕в раптово приходила до св╕домост╕, тримаючи на руках Богдана. Я переживала, що хтось в мене дитину забере, коли я засну.
 ╤ знову пересилка у Ки╓в╕. "Чорними воронами" нас забирають ╕ везуть... А там на подв╕р’╖ багато ж╕нок р╕зних нац╕ональностей, т╕льки укра╖нки в╕др╕зняються сво╓ю повагою, скромн╕стю, тримаються разом – бандер╕вки, як ╖х називали. Там нас за пр╕звищами викликають ╕ ведуть до ╖дальн╕. Давали нам борщ ╕ кашу. "Грудному ребёнку ничего не положено". Ми ╖ли з Богданом цей теплий борщ, ╕ в╕н заспокоювався, я до╖дала решту. Через пару годин нас знову викликають на етап, кажуть, що в╕дправляють у Москву. Довго ми ╖хали, людей у вагон╕ багато, с╕сти можна т╕льки на п╕длоз╕ вагона. Дитина моя ╖сть розмочен╕ сухар╕ ╕ втихомирю╓ться. ╤нод╕ зрива╓ться, шука╓ мене очима ╕ знову затиха╓.
Вже ╕ Москва – тюрма народ╕в. Конво╖ри викрикують: "Слезать, не разговаривать, при попытке бежать буду стрелять!" П╕д’╖хали машини, на яких був напис "Хлеб". Недалеко в╕д дороги стояли люди ╕ кричали: "Сволочи, пустите женщину с ребёнком!" Якась ж╕нка п╕дб╕гала до конвою, хот╕ла щось передати "для ребёнка" ╕ зразу крик: "Нельзя! Отойдите!"...
 ╤ знову пересилка, ╕ знову багато ж╕нок р╕зних нац╕ональностей, переважно литовки, естонки, латишки. Вони гуртуються разом. Та конво╖ри приходять, зачитують пр╕звища ╕ розд╕ляють. Кожна з ж╕нок йшла в ╕нший таб╕р. Н╕хто з родини не може бути разом. На мен╕ спиняються багато сп╕вчутливих погляд╕в, але до мене заборонено п╕дходити. Ще через пару годин знову дорога, все на сх╕д ╕ на сх╕д. Куди? Не зна╓ н╕хто з нас. Холодний вересневий ранок, б╕л╕╓ вже приморозок на земл╕.
 По╖зд зупинився ╕ знову команда: "Выходите!" Я з╕йшла ╕ в╕дчуваю, що холод пронизу╓ мене до к╕сток, тулю до себе Богдана, н╕жки ховаю п╕д плащ, та ще маю торбину з дарованою подушкою ╕ сухарями. Все тримаю м╕цно. Конво╖р сказав, що треба перейти через дек╕лька зал╕зничних кол╕й та далеко треба йти кол╕╓ю.
 Шпали на велик╕й в╕дстан╕ одна в╕д одно╖, я не можу зробити такого кроку, шпортаюся за кам╕ння ╕ мало не впала. Та до мене д╕йшла думка: "Мусиш йти, мусиш
нести дитину. Я щипаю себе в руку, щоб збудити в соб╕ енерг╕ю. Це була найдовша, найважча дорога в мо╓му житт╕. Плащ м╕й роз╕пнутий, ним обгортаю дитину. Торкаюся Богданових н╕жок, вони холодн╕, личко холодне, нема шапочки на голов╕, капюшон зсува╓ться. Я не маю можливост╕ поправити, не вистача╓ рук. Я згинаюся ╕ зубами п╕дтягую капюшон дитин╕ на голову. Я сама без хустини, вся тремчу в╕д холоду. Ноги як╕сь дерев`ян╕ стали, не згинаються, важк╕ ╕ я в╕дчуваю, що падаю.
 Та конво╖р кричить: "Быстрее, уже остальные далеко!", а я не можу йти. Приб╕га╓ конво╖р до мене, шарпнув до себе ту мою торбину ╕ каже: "Держись за мешок, я тебя потяну". Чи в нього людян╕сть заговорила, чи страх, що вчасно не доставить ув’язнену до теплушки. Так мене тягнув. Вже була близько теплушка, яка шипить, свище, гуде, неначе кличе "там знайдеш ще г╕рш╕ муки". Я шептала: "Боже, поможи". Теплушки – це так╕ невеличк╕ вагончики з лавками, якими розвозять арештант╕в по таборах, як╕ схован╕ в л╕сах. "Это станция Потьма", – каже конво╖р.
 ╥демо теплушкою л╕сами, не видно н╕ будинк╕в, н╕ людей. По дороз╕ таб╕рн╕ пункти, де конво╖ри вивантажують призначених там арештант╕в, в╕ддаючи папки з╕ справами в’язн╕в. А я все ╖ду ╕ ╖ду, ще
30 км, в самий к╕нець.
 Двер╕ вагона в╕дкрива╓ конвой: "Выходи!" Побачила я огорожу з колючого дроту, пот╕м височезну чотириметрову загорожу, по кутах табору вишки, на яких стояли озбро╓н╕ солдати. В╕дкрилися ворота. Це була Мордовська АРСР, ст. Потьма, селище Явас 385/9. Вийшли чергов╕, конво╖р передав ╖м мене ╕ "Дело". Мовчки вели мене чергов╕ у маленький бокс на карантин. Там була ж╕нка-литовка з м. Шауляй з хлопчиком, старшим в╕д Богдана. Були там нари та л╕жечка для д╕тей. Я перехрестилася ╕ сказала "Мат╕р Божа! Дякую, що помогла мен╕ д╕йти. Оп╕куйся мо╖м чолов╕ком Михайлом, дочкою Зосею, тим вибраним мучеником Богданом! Благослови наше потомство!"...
 Анна ГОШКО-К╤Т.
м. Ходор╕в Льв╕всько╖ област╕.

В газет╕ "Укра╖на молода" нещодавно була надрукована розпов╕дь про долю нашо╖ читачки ╕ авторки Анни Гошко-К╕т ("Св╕тлиця" свого часу також писала про не╖). Дума╓ться, що спогади пан╕ Анни кр╕зь призму ц╕╓╖ статт╕ сприймуться ще вражаюче-прониклив╕ше...

"Я ЗНАЛА, ЩО Н╤КОЛИ НЕ БУДУ ВОРОГОВ╤ ПОМ╤ЧНИЦЕЮ..."

 Волею випадку 3 листопада 1991 року в сел╕ П╕дгороддя Рогатинського району ╤вано-Франк╕вщини зустр╕лися два Михайли: Зеленчук, котрий на той час уже очолював Всеукра╖нське братство вояк╕в ОУН-УПА ╕мен╕ генерала Романа Шухевича, та К╕т – скромний учитель-пенс╕онер ╕з Ходорова сус╕дньо╖ Льв╕всько╖ област╕. Востанн╓ вони бачилися холодно╖ осен╕ 1950-го посеред Карпат, б╕ля гори Гропа, в екстремальн╕й ситуац╕╖. В╕дтод╕ минув р╕вно 41 р╕к. По-р╕зному складалися ╖хн╕ дол╕, але обох радянський суд покарав чвертьстол╕ттям ув’язнення. ╤ якщо Михайлов╕ Зеленчуку цей безм╕рно тривалий строк хоч якось умотивований червоною Фем╕дою (був референтом Служби безпеки ОУН-УПА у Надв╕рнянському район╕ й пом╕чником полковника Грома – командира СБ Карпатського краю), то Михайло К╕т з дружиною Ганною вчителювали у тамтешн╕й м╕сцевост╕ й не брали до рук не те що зброю, а нав╕ть в╕йськового ранця. Однак ╕ подружжю Кот╕в випало пройти вс╕ма колами пекельних випробувань, витримати як╕, здавалося, не п╕д силу людин╕ з нормальною псих╕кою.

ДРУКАРСЬКА МАШИНКА З ФУНКЦ╤╢Ю ПАСТКИ
 – Тод╕ у П╕дгородд╕, – розпов╕да╓ Михайло Зеленчук, – ми в╕дкривали пам’ятник полковнику Дмитру В╕товському. Людей з╕бралася сила-силенна. Я виступав з кузова вантаж╕вки. Бачу з натовпу до мене пробира╓ться якийсь чолов╕к. Коли п╕д╕йшов, то запитав: "Ви Деркач?" Так, в╕дпов╕даю. В╕н пожвавився: "Мене не вп╕зна╓те?". Невже, кажу, К╕т?
 Ми обнялися, с╕ли в машину ╕ по╖хали в Ходор╕в, де Михайло мешкав п╕сля заслання з дружиною Ганною. Була дуже зворушлива зустр╕ч: сид╕ли, згадували наше неспок╕йне минуле, сп╕вали, як п╕д Гропою, ту незабутню п╕сню "Мен╕ не жаль, що скр╕зь чар╕вна весна".
 Ганна виросла в патр╕отичн╕й укра╖нськ╕й родин╕ Гошк╕в, яка зазнала страшних репрес╕й ще за першого приходу "сов╕т╕в". П╕сля зак╕нчення пед╕нституту ╖╖ разом з чолов╕ком Михайлом Котом, теж учителем, направили на роботу в г╕рську м╕сцев╕сть Надв╕рнянщини. Ми познайомилися, коли Ганну призначили директором
4-класно╖ школи у прис╕лку Б╕лозорина, неподал╕к села Пн╕в. З товаришем Довбушем ми зайшли в ╖хн╓ помешкання при школ╕ – треба було добути друкарську машинку. Справа не з простих, адже вс╕ вони суворо обл╕ковувалися владою. Господар╕ зустр╕ли нас дуже щиро. Ганна сказала, що ма╓ у Львов╕ знайомих, через яких можна без особливих проблем придбати машинку. Ми вт╕шилися. Дали грош╕. Однак, як з’ясувалося згодом, бажання ц╕╓╖ доброзичливо╖ ж╕нки допомогти нам виявилося б╕льшим за ╖╖ можливост╕.
 "Одного разу п╕зно ввечер╕ хтось постукав легенько у в╕кно: прийшли до нас два партизани УПА, одягнен╕ у в╕йськову форму, при збро╖. Серце мо╓ сильно забилося, я побачила бандер╕вц╕в. Вони називалися Довбуш ╕ Деркач. Прийшли, кажуть, познайомитися з учителями, як╕ вчать наших укра╖нських д╕тей.
 Зайв╕ слова були непотр╕бн╕, ми в╕дчували м╕ж собою близьк╕сть душ. Розмова попливла щиро. Дивилася я на них ╕ згадувала водночас сво╖х р╕дних, знищених б╕льшовиками: батька, Миколу Гошка, в минулому сотника Укра╖нсько╖ Галицько╖ арм╕╖, коменданта м╕ста Стрия, розстр╕ляного 18 с╕чня 1941 року; брата, Володимира Гошка, студента Льв╕всько╖ пол╕техн╕ки, члена ОУН, розстр╕ляного без сл╕дства ╕ суду в 1940 роц╕; маму, яка померла з голоду в Казахстан╕ в 1944-му". (З╕ спогад╕в Ганни Гошко-К╕т).
 – Ганна по╖хала до Львова, – продовжу╓ Михайло Зеленчук, – ╕ в одному з тамтешн╕х магазин╕в побачила друкарську машинку, яку вир╕шила купити н╕бито для шк╕льних потреб. Вона не знала, що продавець за допомогою сигнально╖ кнопки зобов’язана була пов╕домляти в органи про вс╕х покупц╕в, як╕ ц╕кавляться друкарськими пристроями. Коли вона вийшла з машинкою ╕ товарним чеком на покупку, ╖╖ взяли п╕д руки енкаведисти. Привезли у Стан╕славське (╤вано-Франк╕вське) обласне управл╕ння НКВС ╕ змусили дати згоду на сп╕впрацю, про╕нструктувавши, як треба д╕яти, коли ми, партизани, нав╕да╓мося по машинку. Вони передус╕м мали нам╕р вийти на сл╕д полковника Грома. П╕д прикриттям ноч╕ на подв╕р’я школи в Б╕лозорин╕ при╖хало з десяток енкаведист╕в. Вони зас╕ли на горищ╕ ╕ взяли ╕з собою нав╕ть порожн╕ б╕дони, аби не виходити в туалет ╕ не демаскуватися.
 Ганна й Михайло, зв╕сно, переживали, аби ми не прийшли ╕ не потрапили в руки ворога. На щастя для нас ╕ для них, ми в той час споруджували на зиму нову кри╖вку ╕ не мали нагально╖ потреби йти до вчител╕в по машинку.

З МИЛИМ РАЙ ╤ В КОЛИБ╤, ЯКБИ НЕ ОБЛАВИ ЧЕРВОНОПОГОННИК╤В
 "Минув тиждень. То був страшний тиждень, повний душевних мук ╕ оч╕кування. Ми не боялися за себе, що заарештують нас чи постр╕ляють у ц╕й акц╕╖, та душею ╕ серцем бол╕ли за тих, хто п╕днявся на захист укра╖нського народу. Знала, що н╕коли не буду ворогов╕ пом╕чницею...
 Прийшла свята нед╕ленька, стояв жовтень 1950 року. День був теплий сонячний, ми вдяглися легко ╕ перед тим, як вийти з дому, замкнули горище з енкаведистами, зачинили на ключ кухню та вх╕дн╕ двер╕.
 Пройшовши 40 к╕лометр╕в, опинилися в сел╕ Клемпуш╕. Вже зовс╕м увечер╕ зустр╕в нас 15-р╕чний хлопець, м╕й колишн╕й учень Степан Хобта, якому доручили провести нас дал╕ в Карпати. Довго йшли до гори Гропа, пот╕м на Вовкан, де в щ╕лин╕ м╕ж горами стояла мала колиба. "Тут для вас приготовлене борошно кукурудзяне, р╕па (бульба), горнець ╕ с╕рники, будете в колиб╕ до подальшого р╕шення. Вогонь можна палити т╕льки вноч╕, бо вдень видно дим", – сказав Степан, допом╕г розпалити ватру ╕ п╕шов.
 Уранц╕ ми вийшли з колиби роздивитися, де перебува╓мо. Однак н╕чого не було видно: навколо – скел╕, й лише високо-високо стр╕чка неба ясн╕╓, напевне, св╕тить сонце...
 Приходили Деркач ╕ Довбуш, ╕нколи ╤ван Хобта приносив ╖сти ╕ все г╕рш╕ в╕ст╕. Розпов╕дав, що енкаведисти роблять у горах велик╕ облави. З кожним днем ставало все холодн╕ше, падали дощ╕". (З╕ спогад╕в Ганни Гошко-К╕т).
 – Був у нас у тому сел╕, – веде дал╕ Михайло Зеленчук, – над╕йний чолов╕к – ╤ван Хобта, мав дев’ятеро д╕тей. Д╕ти мал╕, але вже все розум╕ли ╕ добров╕льно нам допомагали. Прийшов я до ╤вана змучений, бо ночами з великою консп╕рац╕╓ю робили кри╖вку. Господар каже, що знайом╕ вчител╕ з Б╕лозорина втекли, зачинивши на горищ╕ чек╕ст╕в. Його хлопець пов╕в мене до них. А вони – високо в горах, п╕д самими полонинами. Розпов╕ли, як лячно було спати в першу н╕ч – довкола щось кричало, метушилося. То, здогадуюся, сови горланили б╕ля колиби, ╕ рись занюхала та крутилася десь поруч. Учител╕ нав╕ть боялися дров у вогонь п╕дкинути. Дивлюся на Ганну – ╕ серце в╕д болю стиска╓ться: у них у Б╕лозорин╕ було чистеньке, гарненьке помешкання, а тут – учителька вся в саж╕, сп╕дниця обсмалена.
 Ми посид╕ли, трохи посп╕вали: Ганна мала гарний голос ╕ слух, мен╕ також н╕би ведм╕дь на вухо не наступив. Вона навчила сп╕вати п╕сню "Мен╕ не жаль, що скр╕зь чар╕вна весна, коли в мене ос╕нь на серц╕".
 Наближалася зима. ╥м обом треба було кудись рушати. Взяти ╖х до себе в кри╖вку не могли, бо це означало б в╕рну погибель. Ми розум╕ли свою приречен╕сть, проте мусили боротися до к╕нця ╕ рад╕ли кожному прожитому дню, який ще на одну добу продовжував боротьбу за Укра╖ну. Ризикувати життям учител╕в, тим паче що Ганна була ваг╕тна, ми не мали права. Я порадив ╖м пробратися до зал╕знично╖ кол╕╖ ╕ по╖хати кудись углиб кра╖ни. Судити ╖х радянськ╕й влад╕ фактично не було за що.

╥ХНЯ АДРЕСА – НЕ БУДИНОК ╤ ВУЛИЦЯ, ╥ХНЯ АДРЕСА – СТРАШНА ЧУЖИНА
 "Довго тягнулися ос╕нн╕ дн╕. Якось вранц╕ ми вийшли з колиби ╕ в╕ддаля почули крики москал╕в: "Левей, правей..." Це було 22 листопада. В╕д них нас вiдд╕ляли скел╕, струмочки, зрештою, рятував дощ. Ми вт╕ка╓мо, п╕дн╕ма╓мося вгору, доходимо до м╕сця, де вирубаний л╕с. Хова╓мося в яму, натягу╓мо на себе зрубан╕ г╕лки. Довкола – рух, шум, крики, гавкають пси ╕ пада╓ дощ з╕ сн╕гом. Ми сидимо в ям╕, а м╕й чолов╕к усе до мене: "Не рухайся, не кашляй, затули рота рукою". Я задихаюся, одяг промок, ноги понапухали.
 На трет╕й день чу╓мо, хтось гра╓ на соп╕лц╕ й сп╕ва╓. Яка рад╕сть: прийшов зв’язковий, хлопець Степан, прин╕с паляницю ╕ теплого молока! В╕н мовив: "Переказали наш╕, що кордон перейти неможливо – кругом багато енкаведист╕в, треба рятуватися самим".
 Ми п╕дповзли до ст╕жка, зарилися в с╕но. Там наш мокрий одяг трохи з╕гр╕вся. Порадилися з чолов╕ком: ма╓мо грош╕, по╖демо в Рос╕ю, там станемо до прац╕ й переживемо хоч цю зиму.
 Увечер╕ зл╕зли з оборогу ╕ п╕шли до вузькокол╕йки. Стояла м╕сячна морозна н╕ч. Я йти не могла, здавалося, що тут, на дороз╕, народжу недоношену дитину. Усе ж якась нелюдська сила п╕дн╕мала, чолов╕к тримав, тягнув за собою. Треба було йти 10 к╕лометр╕в, а може, й б╕льше. Йшли ми до Рафа╖лова на станц╕ю, де стояли вагони, навантажен╕ карпатським л╕сом. Ми обо╓, як стовпи льоду, п╕д╕йшли до кол╕╖. Пров╕дник зняв ╕з себе куфайку, накинув на мене ╕ посадив на платформу з деревиною, чолов╕ка взяли до себе ╕нш╕ пров╕дники...
 За три години тако╖ ╖зди до╖хали до Надв╕рно╖. На станц╕╖ купила я квитки. ╥демо в по╖зд╕ окремо, бо як когось ╕з нас уп╕знають ╕ заарештують, то, може, другий залишиться на вол╕. Перед нами простелилася дорога в страшну, голодну, холодну чужину – в Куйбишев, Кокчетав, ╤ркутськ. Всюди затриму╓мося, чита╓мо оголошення, де потр╕бн╕ роб╕тники, проте скр╕зь вимагають паспорти, а ми ╖х не мали. Про╖здили грудень, с╕чень, лютий. У по╖зд╕, в туалет╕, прала сорочку, на трубах у вагон╕ сушила. Жили на хл╕б╕ й вод╕.
Я дуже журилася: що з╕ мною буде, де народиться дитина, де под╕нуся з нею, у що загорну маленьке дитя? У вагон╕ я л╕зла на найвищу полицю, стрибала з не╖, щоб дитина народилася неживою". (З╕ спогад╕в Ганни Гошко-К╕т).

"МЕН╤ ВЖЕ ВСЕ БУЛО БАЙДУЖЕ – ХОЧ П╤Д ПО╥ЗД КИДАТИСЯ"
 "Пологи захопили мене 5 березня 1951 року в м╕ст╕ Родивилов╕ Р╕вненсько╖ област╕. Мен╕ вже все було байдуже – хоч п╕д по╖зд кидатися, майже в стан╕ безпам’ятства добралася до л╕карн╕... Вийшла з не╖, вже нас тро╓ – чолов╕к, я ╕ маленький Богданчик. Грошей залишилося, щоб т╕льки до╖хати до Брод╕в – м╕ста мого дитинства.
 Бредемо знайомими вулицями... Моя дитина голодна, плаче, пот╕м нем╕чно квилить ╕ стиха╓. Я розум╕ю, що в тому промоклому коцику синочок син╕╓. Йдемо до священика, щоб охрестив дитину, бо як хлопчик м╕й помре, то покладу на пороз╕ церкви. У нас н╕ грошей, н╕ документ╕в нема╓. Та священик п╕зна╓, чия то дитина, ╕ похова╓.
 Знайшлися знайом╕, як╕ прийняли нас у хату, щоб пот╕м видати ворогов╕. У Бродах нас заарештовують. Це сталося на початку кв╕тня 1951 року. П╕д конво╓м в╕дправляють в ╕вано-франк╕вську тюрму. Нас засуджують на 25 рок╕в позбавлення вол╕ ╕ ще 5 рок╕в позбавлення громадянських прав. Перед чолов╕ком – табори в Алтайському кра╖, Омську, Воркут╕, а мене з дитиною везуть у Мордов╕ю. Тут в╕дмучила я найг╕рший час свого життя. Дитина в╕льна – я "заключенная". Нас розлучають надовго. Я маю право т╕льки на п╕днев╕льну безоплатну роботу, а п╕сля прац╕ – дозв╕л пройти через вахту "на кормежку"...
 Аби вберегти Богданчика в╕д дитбудинку, написала листа родичам чолов╕ка, щоб забрали сина до себе, хоча в них уже виховувалася наша старша донька Соф╕я. Зрештою по нього при╖хав сус╕д. Мен╕ дозволили принести хлопчика до вахти, але хто його забрав – не бачила. П╕сля цього в╕д родич╕в два м╕сяц╕ не було н╕яко╖ зв╕стки, що наводило на жахлив╕ думки. Прошу медсестру передати на волю мого листа. На горе, в╕н потрапив до оперуповноваженого, ╕ мен╕ за порушення режиму дали 10 д╕б карцеру.
 П╕сля нього я стала повним ╕нвал╕дом. Незважаючи на 25 рок╕в ув’язнення, мене "вибракували" ╕ перевели в ╕нвал╕дський таб╕р 385/10. Та мен╕ все уже було байдуже. Туга мучила за донькою Соф╕╓ю та сином Богданом, проте знала, що чолов╕кова мати – чесна селянка, навчить д╕тей молитви ╕ любов╕ до сво╓╖ земл╕...
 Настав травень 1956 року – загальна амн╕ст╕я для пол╕тичних в’язн╕в. Ми дочекалися вол╕. Повернулися в Укра╖ну, до д╕тей, родич╕в чолов╕ка. Почалася тяжка боротьба за життя на р╕дн╕й земл╕, за ╕снування вкуп╕ з важкими хворобами. Обличчя передчасно пооране зморшками, страх скову╓ вуста, а на серц╕ – тягар розум╕ння того, що ми – раби. Т╕льки молитв╕ дов╕ряли сво╖ думки та благання. ╤ настав час, коли народ наш п╕днявся з кол╕н...". (З╕ спогад╕в Ганни Гошко-К╕т).
 – Драматична ╕стор╕я життя цього вчительського подружжя, мабуть, найпереконлив╕ше ╕люстру╓ справжню суть радянсько╖ влади, котра декларувала, а насправд╕ практикувала людиноненависництво, – п╕дсумову╓ Михайло Зеленчук. – Михайло та Ганна ╕ так зазнали неймов╕рних страждань, понев╕ряючись по тисячок╕лометрових просторах стал╕нсько╖ ╕мпер╕╖, а до всього цього ╖х ще засудили на 25 рок╕в, роз’╓днали с╕м’ю, в╕д╕брали д╕тей. ╤ таке страшне покарання впало на ╖хн╕ голови лише тому, що не стали зрадниками, не видали ворогов╕ мене ╕ Довбуша.
 Михайла вже, на жаль, нема╓, а з Ганною ми листу╓мося дотепер.
╤ван КРАЙН╤Й. ("Укра╖на молода").

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 11.01.2008 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5470

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков