Версiя для друку Обговорити в форумi

Відшуміла бурхливо, мов осінній ярмарок, всеукраїнська, а з нею і всекримська благочинна акція милосердя, що відбулася у контексті святкування у всьому світі Міжнародного дня громадян похилого віку та Міжнародного дня інвалідів. З'їлися безкоштовні обіди і бутерброди з ковбасою, якими ощасливили ті, що мають, і ті, що мають багато, тих, хто у скруті або ж жебракує взагалі. Залишилися тільки згадки та надії на щедрість заможних через рік. Це була разова кампанія і не без рекомендацій згори, у тому числі самого Президента. Але є люди і установи, для яких милосердя - повсякденна праця і покликання. В пресі часто оприлюднюються подяки пацієнтів Республіканського госпіталю інвалідів війни на адресу його лікарів і усього обслуговуючого персоналу за милосердя, чуйність, увагу.

- І це правда, - зауважує з цього приводу начальник госпіталю Л. І. Лук'янов. - Таке ставлення до людей - наш обов'язок і традиція з дня заснування цієї медичної установи.
Минулого року госпіталь відзначив своє 55-річчя. Пам'ятаю той важкий, голодний повоєнний рік - 1947-й. Закінчившись перемогою, жорстока, кровопролитна війна залишила після себе  зруйновані міста і села, мільйони похоронок, тисячі братських могил та безіменних пагорбів, пам'ятників і обелісків, "подарувавши"
суспільству нову категорію громадян - інвалідів Великої Вітчизняної війни. Численні фронтові, військово-польові та евакогоспіталі було розформовано, але інваліди лишилися, їхні рани боліли, цих людей необхідно було лікувати. Тоді держава відкрила в системі Мінздраву обласні і міжобласні госпіталі для інвалідів війни.
В тому році мені було 22, я вже 4 роки після фронтового поранення "стрибав" на гомілках. Жив тоді я у Сімферополі, працював дрібним службовцем, зарплата була мізерною - бо на гомілках, зрозуміло ж, не розженешся. На картки одержував 500 г хліба щоденно, на 100 г більше, ніж інші, - таку мав пільгу як інвалід. Схуднув, відкрилися рани, від виснаження причепилася "куряча сліпота". Це така неприємна штука - тільки-но зайде сонце, очі затягуються чорною пеленою, і нічого не бачиш. Тоді мене вперше поклали у госпіталь, який щойно відкрився в Сімферополі на вулиці Рози Люксембург. Підгодували, підлікували - виписали. Потім ще неодноразово за ці довгі роки я там побував, оперувався.
Дні, що провели у госпіталі, і мені, і моїм друзям-фронтовикам запам'яталися з кращого боку. За нами був дбайливий догляд, нас лікували кращі лікарі і медсестри. З теплотою і вдячністю ми згадуємо видатного "костоправа" - доцента Б. С. Бома, відмінного хірурга, тихого, доброго, ввічливого А. Бабкіна, який робив нам операції. Пам'ятаю і відому партизанську лікарку Поліну Василівну Михайленко - кавалера ордена Леніна. На жаль, багатьох з наших рятувальників сьогодні вже немає серед живих...
Не можу не згадати і про лікаря-терапевта Марка Аркадійовича Бельського. Про нього казали: лікар від Бога. 19 років тому він так підлікував мою виразкову хворобу, що 10 років я не мав з нею клопоту. Та у 1995 році його теж не стало. "Згорів" прямо на роботі.
До речі, династію лікарів Бомів добре знають в Криму. Син і онук Бориса Сергійовича - теж відомі хірурги-ортопеди.
Чотири рази за час існування госпіталь переводили з місця на місце, і кожне з попередніх приміщень, зрештою, не відповідало вимогам свого призначення. Лише 16 років тому справедливість перемогла - госпіталь було переведено у спеціально споруджену для нього будівлю недалечко від пожвавленої транспортної магістралі.
Щороку до 3,5 тисячі інвалідів війни безкоштовно поправляють тут своє здоров'я і про-ходять ретельне обстеження. За попередні роки госпіталь мав багато начальників, але ось вже 21 рік його колективом керує Леонід Іванович Лук'янов, колишній випускник Кримського медінституту, лікар вищої категорії, за плечима якого 46 років загального і 41 рік медичного стажу, відмінник охорони здоров'я СРСР, заслужений лікар АРК, фахівець з хірургії, терапії, лікувальної фізкультури, геронтології. Він неодноразово обирався депутатом міськради, все життя займався громадською діяльністю. Це - чудова людина і талановитий лікар і те, що у госпіталі працюють такі кваліфіковані, такі чемні і душевні спеціалісти, - значною мірою теж його заслуга.
А ми - пацієнти особливі. Наймолодшим під вісімдесят, а декому й за 90 років, зранені, виснажені фізичними стражданнями і життєвими негараздами, довгими роками нелегкого життя. Тож зрозуміло, як потрібні нам лагідне слово, щире співчуття, сердечність - вони інколи бувають ціннішими за будь-які ліки.
У трьох відділеннях госпіталю - терапевтичному, неврологічному та кардіологічному - водночас лікується 200 осіб. Окрім того, до 40 тисяч інвалідів щорічно консультуються у поліклініці госпіталю. До речі, ті, хто перебуває на стаціонарному лікуванні, мають право на одночасне безкоштовне зубопротезування.
Госпіталь є організаційно-методичним центром з питань медичного обслуговування ветеранів війни і базовим лікувально-діагностичним закладом кафедри госпітальної терапії Кримського медичного університету. Хворими опікуються вчені майже усіх кафедр, у тому числі фахівці-геронтологи.
Ще за радянських часів цей госпіталь вважався одним з найкращих в державі, за що одержав на вічне зберігання знамено. Він і зараз є одним із найкращих серед 25 в Україні.
Однак не обходиться тут сьогодні і без проблем. Головна з них - недостатнє фінансування, що майже вдвічі нижче, ніж потребує госпіталь. Звідси скудне харчування - майже не потрапляють на стіл овочі і фрукти. Затверджені Кабінетом Міністрів України норми (7 гривень на харчування і 8 - на лікування щодобово на одного хворого) вже давно застаріли.
Скажімо, в санаторії "Саки", де минулого року лікувалося багато пацієнтів госпіталю, щоденно на харчування виділяється 31 грн., а добова вартість путівки - 95 грн. Адже харчування - це теж лікування.
Наближається черговий ювілей Великої Перемоги - 60-річчя. Чи доживемо? За останніми даними, інвалідів війни в Криму лишилося 13 тисяч. А ще кілька років тому було 15 тисяч. Тому що, як співається в одній із наших пісень, "мовби снайпер, схований в засаді, нас вибиває смерть по одному". Залишилося вже недовго. Тож дайте нам змогу дожити свої дні по-людськи. Нам не потрібні високопарні фрази про те, що, мовляв, "нікого не забуто", якщо вони не підтверджуються конкретними справами.
Іван ТУРЧИН,
інвалід Великої Вітчизняної війни.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2003 > Тема "З потоку життя"