Версiя для друку Обговорити в форумi

 "Коли ми вмирали,
 нам дзвони не грали..."

 Про голод на Східній Україні 1932-1933 років було відомо і на Західній Україні. Так, у селі Бишках Козівського району на Тернопільщині у 1932 році отець Роман Берест організував матеріальну допомогу для голодуючих братів і сестер із-за Збруча. Коли підводи із продовольством приїхали до кордону, совєтські прикордонники з обуренням відкинули цю допомогу, назвавши такий почин провокацією. "Золотий" вересень 1939 року "приніс волю" населенню Західної України. За неповними даними, з 1939 по 1955 рік із західноукраїнських земель у східні райони московської імперії було депортовано 2 196 170 осіб, або 20,5% місцевого населення (Літопис нескореної України - Т. 1. - С. 18).
 "Ешелонами смерті" із рідних домівок вивозили ні в чому не винних людей. Більше двохсот осіб в одному товарному вагоні з двома заґратованими віконцями. Не було чим дихати. Воші і сморід. Діти, люди похилого віку та зі слабким здоров’ям вмирали під час перевезення. Трупи, часто на ходу, викидали з вагонів.
 "Ешелони смерті", "чорні ешелони", "дорога в пекло" - які тільки назви не давали люди тим товарнякам, що вивозили цілу націю зі своєї батьківщини в далекі невідомі краї. Везли на вірну смерть, а тих, хто вижив, - на довічне поселення. В такому "ешелоні смерті" були вивезені із села Бишки такі родини:
- Борецький Андрій і Тетяна з дочкою;
- Гайдук Василь і Марія;
- Гайдук Іван, Марія, Ганна і Ольга;
- Галушка Марія і Євген;
- Гірняк Михайло, Пелагія і Марія;
- Івашків Степан, Ганна і Роман;
- Марків Семен і Катерина;
- Олеськів Іван і Тетяна;
- Федечко Яким і Пелагія;
- Хомицький Андрій, Текля і Анастасія.
 Усі вони загинули. У цілому, внаслідок вивезення на Сибір у 1939 -1941 рр. і 1945 - 1951 рр. загинуло 88 мешканців села Бишки. Серед вивезених "ешелоном смерті" був згаданий вище мій дідусь Гайдук Іван Романович (1872 р. н.) із невісткою Гайдук Марією (1912 р. н.) та двома внучками Ганною (5 років) і Ольгою (4 роки). 22 травня 1941 року НКВС арештувало дідуся і двох малолітніх дітей для виселення у Сибір. На момент арешту невістки вдома не було. Але коли вона довідалась, що забрали дітей, сама зголосилася до НКВС і поїхала разом з дітьми. Коли їх забирали з дому, старий дідусь через переживання нічого з продуктів не взяв у дорогу, хоч був не з бідних селян. Усе майно було конфісковано НКВС. Родина була вивезена в Казахстан, у Баїркумський радгосп Ариського району Чимкентської області. Від голоду всі вони померли цього ж 1941 року. Першим помер дідусь. Діти просили у мами їсти, щоб дала хоч кусочок хліба. Казали, що будуть його їсти по дрібочці. Мати кілька разів позичала в якоїсь сусідки висівок і варила їм юшку. Проте більше харчів не було в кого взяти. Спочатку померла старша донька Ганна, потім менша Ольга. Хоронила їх мати сама, без труни, без почестей, накривши їх тіла гілочками і листочками. Згодом померла і сама такою ж смертю.
 Чи є хоч якийсь знак на місці їхнього захоронення, такої відповіді не дав мені ніхто, хоч я зверталася до таких громадських організацій, як "Пошук" і "Меморіал", до української діаспори в Казахстані, Інституту міжнаціональних зв’язків зі східною діаспорою. Мабуть, розтягли їхні кісточки звірі і сліду від них не залишилось.
 Внаслідок "визволення" від 17 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року фізично знищено у Західній Україні понад мільйон ні в чому не винних громадян. Ось такий вислід большевицького "визволення"! Серед них і мій батько Голяш Іван (1903 р. н.), який працював в селі ковалем і був добрим фахівцем своєї справи. НКВС арештувало батька і відправило до Тернопільської тюрми, де він разом з іншими в’язнями був закатований у червні 1941 року. Катування в’язнів було жахливим: відрізували вуха, носи, язики, виколювали очі.
 Батька не пам’ятаю. Мені було тільки три роки, як його арештували. Я звернулася до органів СБУ в Тернопільській області з проханням ознайомитися з кримінальною справою. Виявилося, що такої навіть не заводили. Відповідь була наступною:
 "Повідомляємо, що Вашу заяву отримано і розглянуто. В ході перевірки в архівах МВС України та УСБУ Тернопільської обл. встановлено, що Ваш батько Голяш Іван Михайлович, 1903 року народження, 29 червня 1941 р. був засуджений до ВМП і розпорядженням НКВС УРСР, в зв’язку з військовими діями на Україні, був страчений в м. Тернополі. Місце знаходження останків Голяша І. М. встановити неможливо.
 5 вересня 1994 р."
 Отак нас "визволяли" та "ощасливлювали" комуно-більшовики. А ще сміють заявляти, що жовтнева революція спричинилася до утворення Самостійної України. Тоді на чиїй совісті мільйони жертв серед українців?
 В селі Бишки у 2000 році відкрито пам’ятник "Борцям за волю України", де поіменно згадано всіх жертв комуністичного терору. Такий пам’ятник встановлено і в селі мого чоловіка - Вербів, що на Бережанщині. Було б добре, щоб у кожному селі та місті були такі пам’ятники тим, хто загинув від рук окупантів, щоб до Національної Книги Пам’яті увійшли усі прізвища жертв комуно-більшовизму.
 Тож запалімо свічку пам’яті, щоб її світло ніколи не згасло і нащадки добре знали свою історію. Ми повинні належно оцінити злодіяння минулих днів для встановлення історичної справедливості.
 Марія ГОЛЯШ.
м. Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2007 > Тема ""Білі плями" історії"