Версiя для друку Обговорити в форумi

Віктор Іванович Гуменюк - професор, доктор філологічних наук, завідувач кафедри теорії та історії української літератури факультету української філології та українознавства Таврійського національного університету. У жовтні він святкував своє 55-річчя. Для такої творчої, багатогранної особистості ця дата є розквітом життєвого та творчого потенціалу.
На сьогодні Віктор Іванович є відомим лесезнавцем та винниченкознавцем України, талановитим поетом та перекладачем. Він автор монографій: "Сила краси: проблематика драматургії Володимира Винниченка"(Сімферополь: Таврія, 2001), "Шлях до Одержимої": Творче становлення Лесі Українки-драматурга" (Сімферополь: Таврія, 2002), "Кримські мотиви в новій українській літературі (ХІХ ст.)" (Сімферополь: Таврія, 2006), автор численних збірників статей, навчальних посібників. Крім того, Віктор Гуменюк є учасником та організатором багатьох наукових конференцій всеукраїнського рівня.
Віктор Іванович постійно удосконалює свою творчу майстерність і професіоналізм. Його лекції позначаються глибиною наукового дослідження, емоційним забарвленням і різноаспектними підходами до викладення матеріалу. Нині Віктор Гуменюк - професор кафедри теорії та історії української літератури, але він працював ще і в Польщі в Люблінському університеті ім. М. Кюрі-Склодовської теж на посаді професора, до речі, під його керівництвом у 1997 році в цьому ВНЗ були вперше захищені магістерські праці з української літератури.
Віктор Іванович активно займається громадською діяльністю. Він член Національної спілки письменників України, Національної спілки театральних діячів України.
В 1995 році став лауреатом літературної премії НСПУ імені В. Симоненка, а в 2001 році отримав звання Заслуженого діяча мистецтв Автономної Республіки Крим. У 2006 році відбувся його дебют як режисера-постановника: у жовтні глядачі мали змогу побачити прем’єру драми В. Винниченка "Брехня".
Бажаємо вам, Вікторе Івановичу, міцного здоров’я та сил для повної реалізації всіх ваших ідей та творчих задумів.
Ірина ТЕРЕХОВА,
аспірант кафедри теорії та історії української літератури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського.

Завідувача кафедри теорії та історії української літератури, професора, доктора філологічних наук В. І. Гуменюка вітаємо з 55-річчям!
Бажаємо Вам, Вікторе Івановичу, міцного здоров’я, творчого натхнення, успіхів у педагогічній та науковій діяльності.

Колектив факультету українськоїфілології та українознавства.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ, ПОЕТ, ПЕРЕКЛАДАЧ
Завідувач кафедри теорії та історії української літератури, доктор філологічних наук, професор Віктор Іванович Гуменюк - це людина, яка все життя присвятила театру та літературі. Людина, яка є талановитим літературознавцем, поетом-ліриком, а також перекладачем.
Ще у 1986 році в Києві вийшла його перша збірка поезій "Росянисник", яка сповнена свіжими, легкими та ніжними кольорами. Значне місце в збірці займають мініатюри про кохання. І написані вони з такою простотою та щирістю, що відразу розумієш - автор є тонким знавцем людських душ. Йому відкриваються приховані людські почуття, і автор, як художник, малює свої віршовані картини. Але картини Віктора Івановича сповнені не лише ніжності та м’якості...
 Деякі зображають скорботу, біль, безсилля людини перед труднощами світу (цикл „З армійського зошита”). Але навіть крізь чорні барви проступає притаманна автору ніжність. Особливе місце у творчості Віктора Івановича посідає друга збірка поета „Стежина”. Це своєрідні роздуми про роль мистецтва у житті людини. Мистецтво, на думку поета, – це велика сила, покликана лікувати духовні недуги людства, щоб світ не полетів „в провалля дике”. Такі думки автора перегукуються з позицією Івана Франка, Лесі Українки та багатьох інших майстрів слова, які говорили, що обов’язок мистецтва – служити на благо народу, лікуючи його душу, даруючи спокій та надію.
 Поезії поета по-справжньому майстерні, в них відчувається дух нашої нації. У віршах „Остання п’єса в „Березолі” та „Вигнаний король” автор розповідає про трагічне життя великих митців Миколи Куліша, Леся Курбаса, закатованих в часи сталінщини. Поет із болем у серці розкриває трагедію митця, позбавленого можливості творити. Поезії Віктора Гуменюка сповнені життя, кожна з них має свій настрій, характер. Він не боїться експериментувати і звертається до хокку – жанру японської лірики, зорієнтованого на стислість і підвищення ролі асоціативності, натяку, недомовленості.
 Привертає увагу і перекладацька діяльність Віктора Гуменюка. Він пройшов школу блискучого майстра перекладу Бориса Тена. Як відомо, перекладач не дослівно перекладає твір, а намагається засобами своєї мови відтворити сутність твору, вкладаючи у переклад частинку себе. Тому кожен переклад дещо відмінний від оригіналу. Можна сказати, що в нього є два автори: той, хто написав твір, і той, хто переклав. У перекладах Віктора Івановича відчувається власний стиль, притаманний і його поезіям. Тому, щоб краще зрозуміти особливості перекладів Віктора Гуменюка, варто також ознайомитися з його поезіями.
 Маємо ряд талановитих перекладів з англійської літератури (В. Шекспір, Д. Байрон), з російської (О. Толстой, М. Горький), з польської (В. Броневський, Адам Міцкевич) та кримськотатарської (Юнус Кандим) та ін. Як і поезії, перекладам Віктора Гуменюка притаманне багатство мови. Відчувається, що кожне слово ретельно підібране, але це не робить переклад складним чи неприродним. Навпаки! Відчувається та легкість і невимушеність, які так виразно проступають у поезіях автора.
 Напевно, особливе місце у перекладацькій діяльності Віктора Івановича посідає поема „Дзяди” польського поета-романтика Адама Міцкевича. Саме він вперше здійснив повний український переклад поеми.
 Кажуть, що переклад найвдаліший тоді, коли автор володіє мовою оригіналу майже як рідною. Це саме такий випадок! У „Дзядах”, перекладених Віктором Гуменюком, відчувається і романтична зворушливість, і емоційне напруження, і сарказм, притаманні оригіналу. Перекладач намагається якнайточніше передати всі відтінки почуттів, зберегти національне забарвлення твору, і йому це вдається. Він навіть зберігає назву твору, яку останнім часом в українській літературознавчій практиці перекладають як „Поминки”. Щодо цього Віктор Гуменюк зазначає: „Здається, все ж заголовок „Дзяди” більш виправданий. Унікальність цього твору виходить за межі мистецької неповторності, то й назва хай лишиться унікальною... Гадаю, незвичне звучання слова дає змогу не лише відчути щось специфічно польське, а й глибше збагнути універсальний сенс твору, метафору родової пам’яті, взаємозв’язку поколінь. ...Навіть для читаючої польської публіки це слово (дзяди) було вже певною мірою екзотичним. Тож, певно, не гріх, якщо ця екзотичність збережеться і в перекладі”. Отож, бачимо бережне ставлення поета-перекладача до слова. Він намагається не порушити цілісність твору та його неповторне звучання. Віктора Івановича можна назвати не просто перекладачем, а поетом перекладів. Бо він не лише перекладає твори, а відкриває перед нами цілий світ неповторної та прекрасної поезії.
Ольга НОСОВА,
студентка V курсу факультету української філології та українознавства ТНУ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 09.11.2007 > Тема "Українці мої..."