Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕЗІЯ

31 ЖОВТНЯ ВИПОВНИЛОСЯ 80 РОКІВ ПИСЬМЕННИКУ ВАСИЛЕВІ ДЕРГАЧУ
 З роками все більше переконуюсь, що справжній письменник та й взагалі митець - це талант, помножений на біль, любов і добро. Без цих складових не може бути й мови про художній твір - чи то поетична мініатюра, чи товстелезний роман. Відома також до оскомини істина: пишемо про те, що нам болить, що любимо. Любові ж, не освітленої промінцями доброти, просто не існує. Справді, добре серце - щедрий талант. У цьому теж переконувався не раз і не два. Назвіть будь-кого з гарних письменників і почуєте про їхні добрі діла. Така вже її Величність творчість - у ній віддзеркалюється вдача автора з отими трьома складовими.
 Ця задовга преамбула до розповіді про Василя Дергача аж ніяк не випадкова, хоча й не претендує на оригінальність. Саме вона, так би мовити, - домінанта його життєвого і творчого шляху, який не був і не є легким. А втім, не тільки для нього. Люблю цього письменника, для мене він поет сподівань і надій. Чекаю з нетерпінням на його нові книги. Познайомились ми років з десять тому серед багатого черкаського літа, якраз перед осінню, коли обважніле від плодів яблуневе гілля хилилось до самісінької хати нашого спільного приятеля поета-фронтовика Якова Івашкевича. І досі зринає в пам’яті, як Василь Олексійович, не зважаючи на запросини сідати до столу, заходився шукати жердину, щоб підперти гілляку, вона торкалась землі рожевобокими яблуками. Врешті знайшов, хвацько загострив сокирою один з кінців жердини і, випрямивши гілку, розців усміхом: «Погляньте, як вдячно зашелестіла? Тепер їй не болітиме...»
 Такий він, до всього уважний і доброзичливий. Селянський син, знає ціну кожній хвилині. І трудиться не тільки за письмовим столом, дбає про хвору дружину і, звичайно ж, про свій сад, город, обійстя. Не знав спочинку зі шкільних літ, коли помагав матері заробляти трудодні в селі Олександрівка № 2 Старобешівського району на Донеччині, де 31 жовтня 1927 року народився, і в юності, коли шахтарював у Донецьку та Макіївці. Багато клопотів звалилося на плечі: як репресували батька, він, найстарший в сім’ї, піклувався про свою родину. Згодом після закінчення Харківського політехнічного інституту, на початку п’ятдесятих, духовною столицею для нього стає Шевченків край, а точніше, місто Ватутіне на Черкащині. Тут три десятки літ очолював місцеву теплоелектроцентраль. Мабуть, непогано, позаяк нагороджений багатьма орденами й медалями, зокрема орденом Трудового Червоного Прапора. Робітниче середовище дало поштовх і наснагу до написання панорамного роману-саги в шести книгах «Тепло і холод». Це, без перебільшення, болюче, проникливе письменницьке дослідження про долю народу, про важкий шлях України до омріяної незалежності.
 Василь Дергач плідно попрацював на літературному полі, до свого восьмидесятиліття прийшов, як мовлять військові, у повній бойовій готовності. Понад сорок літ віддано творчості. За цей час з-під його пера побачили світ здебільше поетичні збірки, двотомник «Святе і грішне», а в останні роки торує шляхи-дороги як прозаїк і драматург. Манера його письма - розлога оповідь, уміння зосередитись на художній деталі, осяявши нею характер героя в бурхливому житейському морі. Добротно це вийшло, як на мене, і в згаданому романі, і в кращих оповіданнях зі збірки «З перебитим крилом», уже сама назва якої має глибокий підтекст: то образ сучасного українця-нетяги, котрий ніяк не виборсається з політичних і соціальних криз. Він один із перших, хто насмілився в жанрі драматичної поеми «Ой літав орел...» написати про славного лицаря України - Степана Бандеру. Виставу за цим твором вже здійснив Івано-Франківський обласний театр під орудою народного артиста Володимира Нестеренка. А самобутня й емоційно наснажена п’єса про Паганіні «Метеор над світом» поставлена у Франції.
 Нині Василь Олексійович, - можу засвідчити, - весь у постійних клопотах про день завтрашній. Молодий духом, невгамовний, він керує літстудією при міському Будинку культури, видає літературно-історичний альманах «Надвисся». Його ніколи не видно на трибунах - видно серед людей, у вирі багатьох суспільно важливих справ.
І тоді, коли був у розповні сил, і нині більше старався і старається для громади, ніж для себе. Десяткам і сотням людей він допоміг. І словом, і ділом. В ті уже далекі роки організував у Ватутіному за підтримки однодумців осередки Народного Руху України і Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка і донині є їх чільником. Йому болить Україна, рідна мова, доля нашого красного письменства. А це не всім до вподоби. Тому-то йому, як і всім нам, важко живеться в нинішні часи. Бо, знаємо, йде більше невидима, аніж видима боротьба за Україну, за українську душу. Тож хай щастить, любий земляче, на добрих людей, на добре здоров’я, на талановиті твори! В ім’я нашої рідної вічної землі.
 Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України.

ВАСИЛЬ ДЕРГАЧ: «ГУДЕ МОЯ ОСІННЯ ОРАНИЦЯ...»

ОРАНИЦЯ
Гуде моя осіння ораниця.
Дрижать натужно важелі в руці.
Злежалий ґрунт перевертає криця,
Готує під родючі пшениці.
Несу з собою пахощі роботи
І віру в завтра, у могуть зерна,
Щоб лан життя не заростав осотом,
Не чахла під вітрами борозна.
Реве ДеТе, колеса грузнуть в ґрунті,
Дощинки на чолі стальнім, як піт.
А гострі лемеші, завзяттям куті,
Довір’ям значать хліборобський світ.
Ще до сівби далеко весняної,
Ще далі - копіткі спекотні дні,
Коли чорноземля з-під борозни,
Рясним дощем полита і снагою,
Заколоситься літньою порою
Й запахне рідним хлібом восени.
Гуде моя гаряча ораниця.
Я чую голос плуга з глибини.
Радіє серце, лунко дзвонить криця,
І тільки бур’яни, мов душі ниці,
Сполохано тріщать у борозні.

ЗАГИБЛІЙ МЕДСЕСТРІ
Обеліск оглядаю і, наче ві сні,
Зустрічаюсь з твоєю судьбою.
І поклони кладу вже якої весни
З невблаганного суму
 і братнього болю.

Ти і я. І печаль. Як зів’яла трава.
Затужу в білий світ. Заридаю тобою:
Чи ти чуєш мене?
 Чи душа ще жива?
Чи на поминки ходить
 до нас з поля бою?..

Густо родить пшениця
 тепер на полях.
Попід хатами хміль
 молодий розпустився.
Довго йшов до Берліна
 твій горісний шлях,
А назад десь на мінних
 полях загубився.

Я зберу всю наснагу собі до легень,
Прокричу і своїм,
 і чужим верховодам:
Чим ця дівчина винна?
Чи буде той день,
Коли житимуть в дружбі
 й любові народи?!

Із граніту ти схлипуєш тихо мені
І роз’ятрюєш рану своєю судьбою.
Обеліск, наче Правда, сія з далини,
І у серці все більшає болю.
* * *
Напнуло сонце промені, як пряжу.
Блакить із неба, наче льон, тече,
Наш час і простір
 дивним світлом в’яже,
Життя земне
 на божих п’яльцях тче.

Розмалювались трави в срібнороссі.
Сіяє небо, як священний храм,
Мов сам Ісус Христос,
 як Вищий Розум,
Нитками долі вишиває нам.

І хилиться в молитві кущик кожен,
І світяться, мов свічі, нагідки, -
Це нам святе благословення боже
В майбутнє наше стелить рушники.

ЗАРУБИНИ НА СЕРЦІ
Мені здається, батько мій не вмер
Ні до війни, ні по війні, ні вчора
І зірко поглядає ще й тепер
На мене з Колими або з Печори.

Йому вже й давній допит не пече,
Під нігтями не кровоточать голки,
Й нагайка наглядацька не січе,
Й прикладом бите, не болить плече,
Не ріжуть душу пліток злі осколки.

Все вгамував великий лікар - час,
У бідного затихли давні болі,
Не кида він на кривдників образ,
Не сипле в рану табірної солі.
І мов довічний праведний суддя,
Пита й мене,
чи не тягнусь до помсти,
Чи злобу не впустив в своє життя,
Чи в думці не пригрів
 якусь коросту...

Живе в мені цей допит як наказ.
Я чую й нині слово його віще:
- Стань над чуттями помсти і образ,
Не зраджуй людям.
 Будь над злістю вище.
* * *
Так. Може, й правда,
 батько не помер,
А десь в заметах вирішив спочити.
Бо далі, мабуть, вже не міг терпіти,
Як збиткувавсь
 конвойний живодер.

Манкуртом підлим
 був той наглядач
До зеків із байдужістю глухою.
Помітив, хто упав, поправив зброю
І записав: «Іще один... Дергач...»

А білий сніг, холодний, як на гріх,
Нічого не сказав тому нахабі,
А взявся гріть...
 Та грів він дуже слабо
І тіло батька відігріть не встиг.

А батьків дух у білих тих снігах
Надумав твердо утікати звідти
І, дочекавшись сонячного літа,
Може, й піднявсь у варти на очах,
Може, й крилом махнув,
 як білий птах...
Хай поспіша додому з того лиха,
Бо може ще й закінчитись відлига.

РОЗСТРІЛЯНА КУЛЬТУРА
На нараду в Харків у 1934 р. було зібрано кобзарів і всіх розстріляно без суду і слідства

Мов кулемети, навели намови, -
І зойкнули від підлості бандури...

Високі звуки, зранені, як птиці,
Ще довго в небі прагнули літати.
Й проміння сонця
 линуло до звуків,
І хмари теж до струн тонких
 тулились,
А знизу, від гарячої землі
Гілля дерев, й зелене листя, й квіти
Тяглися всі зі співчуттям
 до зраджених.

Та звідти, де поранені тужили,
Із висоти, високістю страшної,
Жорстокий коршун,
 злості чорний ящур,
Витягував іще страшніші кігті,
Немов криві нерідні ятагани,
По одному на кожен звук-струну...

Змілілі почуття, думки змалілі
Дивились в страсі на ганебну страту.
Принишкла правда
 до пори мовчала,
Неначе спала, вгорнута журбою.
Лиш плакали від злісного
 насильства
Позбавлені сердець своїх
 та голосів високих
Покривджені розстріляні бандури.

ЗАЖЕРЛИВА ЕЛІТА
У скруті лишає нас
 підла продажна рука.
Кігтястими пальцями
 лізе в кишеню злочинно,
По-вовчому рве
 і у банківських хитрих картках
Хова за кордоном
 солодкі шматки України.
Мій докір, мов компас,
 стримить до столичних чинів,
Напружуюсь.
 Гнівом, як молотом, хекаю:
- Що сталося, хлопці? -
 звертаюсь до них. -
Ви ж наша еліта. Вітчизни сини!
Чому це злочинці
 збиткуються над безпекою?..
Хаос. Казнокрадство.
Жирують «круті» мастаки.
Комедія. Щонайтрагічніша в світі:
Слабку демократію
 крадуть і рвуть на шматки,
Й самі ж демократи
 не хочуть себе захистити.
А там, у Верховній,
 і з чесними поруч сидять
Хапкі лазаренки
 з нахабними писками.
- Ха-ха! Ну, то що?
Не вдалось нас піймать? -
Їх насміх окропом
 усіх журналістів оббризкує. -
Немає дурних. Ми обранці - і «ша»!
Є гроші й нахабство -
 і ми недоторкані.
А що ще нам треба?
 Куди поспішать?
Щоб банківські крила
 скоріше нам зборкали?..
Наш осуд, наш лемент
 для них пустий звук.
А їхня зажерливість
 з офісів вороном кряче.
Мету їх злодійську -
 прибрать нас до рук,
Зав’язані очі
 богинь правосуддя - не бачать.
* * *
В природі є комашки - і вампіри.
Між нас є бідні - і багаті є.
І правда, й кривда теж на світі є,
лише немає між людей довіри.
Не помагають сейфи незліченні.
Латати дірку нашої кишені.
Хто взявся «Мерседесом» утікать,
того велосипедом не догнать.
Хтось молиться в куточку
 нашій владі,
хтось проклинає вже Верховну Раду,
а в мене гнів переростає в лють.
Чи єдність буде, коли різні статки,
один у смітті підбира остатки -
другому все машиною везуть?
* * *
Вся Україна - в карколомнім вирі.
Перемішалось праведне і гріх.
Пропала і до владників довіра.
Який вже рік. А скільки буде їх?
Хоча б наступний
 радість нам приніс.
Один від болю за Вкраїну плаче.
другий - на Кріті спочива на дачі,
Для нього -
 вже й сьогодні комунізм.
Через одних чиновників-вампірів
всім владникам тепер уже не вірять,
не відрізня обурена душа.
Якщо вампіри є іще у Раді
й од них не очищається вся влада,
скажіть, якими там усіх вважать?
* * *
У нашій хаті під благеньким дахом,
де шиба вже розбита не одна,
де вже й морозом тягне од вікна,
мов кактуси, зростають олігархи.
Їм тут вдалося міцно зачепиться.
Вони щодня,
 як на дріжджах, ростуть,
на наших шиях їдуть у майбуть, -
навіщо їм державна залізниця.
А ми чекаєм у холодній хаті,
коли ж ті розгодовані, пикаті
ділитися із нами розпочнуть.
Адже у їхніх статках, в їхнім «ділі»
лишились нами вкладені зусилля,
а має бути ж чесною могуть.
* * *
Кому припало сіяти й косить,
той добре знає урожаям ціну.
Але на хліб надію всім носить
у спекотну а чи морозну днину.
Збирали й ми зернину до зернини
і час прийшов - засіяли лани.
Й вродили в нашій любій Україні
пшениця добра... Й добрі бур’яни.
Тепер пенсіонер гризе сухарик.
А ми чекаєм - дивимось на хмари,
але в тривозі: дощ поллє й осот.
А зверхники в цей час,
 як хижі круки,
з городу тягнуть
 вже останню брукву.
Їм ніколи. Кому ж осот полоть?

НАША ХАТА СКРАЮ?
Ми любим свою хату, свій город.
Й коли хтось кида камінь
 або груддя,
ми тільки просим -
 обережно, люди,
вмовляєм не чинить нам перешкод.
Такий наш дуже миролюбний світ.
Хтось ранить нас,
 а ми лиш рани гоїм.
А вже пора було б узяти й зброю
й хоч налякать нападників в одвіт.
Так миролюби чи страхополохи?
То, може, не киваймо на епоху,
а чесно всі зізнаймось хоч собі.
Кінчаймо давнє - наша хата скраю.
Ніхто ніколи не приносить раю,
якщо його не візьмеш в боротьбі.

БЕДЛАМ
Колись були ми рухівцями, браття.
Всього сьорбнули - й слави, і хули.
Але вожді столичні - демократія! -
у різні гурти всіх нас розвели.
А дехто, хоч лишився
 з тим же гуртом,
чекає знов подібної дільби.
А чому б ні? Тепер ми всі розкуті,
от і ділитись можем щодоби.
А хто там проти?
 Це ж свободи норма.
Блуди собі поміж ганьби й хвали.
Крути, міняй. Був Рух,
 тепер Реформи...
Так домінялись,
 що не знаєм, хто ж ми?
Кому народовладдя віддали?
І думаємо про вождів із Руху,
чи тільки назву взято навзаєм,
чи може, поміняємося й духом, -
хто більше дасть,
 до того й пристаєм?
Отож звертаюсь до усіх нас нині.
Не розбігаймось, друзі, хто куди.
За нами ж наша рідна Україна,
як Мати Божа дивиться завжди.
Для України всі наші програми,
саме до неї і молитись нам.
Вона суворо нагляда за нами
і вимагає припинить бедлам.

* * *
Круті купити вже й Феміду хочуть.
Щоб не могла від чесних відрізнить.
І куплять, знаю.
Правда там - де гроші.
Та з пам’яті людської їхній злочин
банкнотами ніколи не відмить.
Чи не тому й кульгають
 наші справи,
що між владик є й злодії круті.
Виправдуєм розбійника Варавву,
хто ж працею утверджував
 державу -
іще й тепер розп’ятий на хресті.
Застерігаю, будьмо обережні!
Де грішний бруд -
 там жди завжди й отрут.
Чи можна вірить,
 що зміцнить належно
держави України незалежність
продажний гурт цих олігархів-юд.
Ідеї української вандали.
В грабіжництві у них немає меж.
Як наші статки з банків загрібали,
Як честь свою вони попродавали, -
так продадуть і Україну теж.
м. Ватутіне на Черкащині.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 02.11.2007 > Тема "Душі криниця"