Версiя для друку Обговорити в форумi

Сага про тих, хто сіє рідне слово

"Мало - бачити. Мало - розуміти.
Треба любить".
Григір Тютюнник.

Отож почати можна так. Не за сімома морями-океанами, не в тридев'ятому царстві, не в сімдесят сьомому государстві, а за невисокими Кримськими горами, між двома морями - Чорним та Азовським, в степовому селі Пруди, недалеко від сивого Сиваша, живе собі звичайна сільська школа. І не має та школа, окрім роботящих учителів, чотирьох з половиною сотень учнів, нічого особливого, хіба що один комп'ютер, здобутий на фіналі мовно-комп'ютерного конкурсу, що проводить його вже четвертий рік "Кримська світлиця". І було ще в тієї школи превелике бажання бачити своїх вихованців духовно багатими, ситими-взутими, навчити їх орати-сіяти, жити по правді та совісті, як то повинна кожна людина на своїй рідній землі, коли вона працьовита і чесна. Так розуміла своє призначення школа. Й ніхто, либонь, нітрохи не сумнівався у правильності обраного нею шляху. Як і у тому, що від Прудів до Сімферополя 65 кілометрів. Бо той шлях, як і все на цьому не такому вже й білому світі, не на голім місці виріс, він має своє глибоке коріння, адже тільки камінь, у народі кажуть, без кореня росте!..
Не буду, одначе, довго розводитись, утікати від задуму своєї саги (сказання), цього древнього жанру. А задум простий і непростий водночас: розповісти про колежанок, сиріч словесників української мови й літератури. Розповідь, гадаю, як ніяка інша, пасує до рубрики "Українці мої...".

КАТЕРИНА МИХАЙЛІВНА
Коли їхати давньою полтавською дорогою, оспіваною Панасом Мирним, потрапиш до старовинного села Терни на Сумщині, що за двадцять кілометрів від Білопілля, батьківщини поета Олександра Олеся. Тихоплинна річечка Терен надає селу особливої чарівності. Тут вона закінчила середню школу, після якої - Кримський педінститут в уже далекому 1966 році. Молода, гарна, лагідна, вчителька-україніст зразу завоювала симпатії школяриків села Дивне Білогірського району в Криму, запалила їх своєї невсипущою енергією. Добрі знання, одержані в школі і вузі, вміння чітко планувати свій час, а ще трудовий гарт, який вона, донька колгоспників, дістала в сім'ї, допомогли їй стати вчителем-методистом, справжнім майстром педагогічної справи в іншій школі - Прудівській середній, де ось уже тридцять третій рік вчить дітей плекати рідне слово.
"Учень не амфора, яку треба наповнити знаннями, а факел, який треба запалити", - говорить давнє прислів'я. Легко сказати - запалити! А якщо учневі не подобається той чи інший шкільний предмет? Хіба не трапляється такого? Звичайно ж, трапляється, але нерідко з вини вчителя. Так вважав В. Сухомлинський, її улюблений педагог, так вважає і вона, Катерина Михайлівна Маляренко. Хоч який би клас вела, у неї завжди діти здібні. І так уже понад 36 років, відколи почала працювати в школі. Вона переконана, як і її улюблений письменник Григір Тютюнник: з любові, з поваги до людини, дорослої чи шкільного віку, починається стежка до її серця.
Тільки починається, адже далі для того, аби мати право називати своїх учнів здібними, найкращими, потрібна щоденна, щогодинна, щохвилинна праця. Так, саме щохвилинна, бо коли вона говорить про свій педагогічний стаж, міряє його на хвилини. "Не можна бути вчителем тільки, скажімо, від дев'ятої до третьої години, коли навчаєш учнів або перевіряєш їхні зошити. Учительський день не має кінця. Чи готуєшся до уроків, чи на уроці віддаєш всі сили, щоб зацікавити дітей, - завжди відчуваєш хвилини свого життя, - кажу без перебільшення, - так, як той, хто йде у бій. А ще домашні турботи. Город скопай, засади, збери... Свинці два-три рази на день замішай, курочкам дай, а нападе на них якась холера - ветеринара шукай, якщо вдасться знайти. А коли все те робити, коли на уроки треба чимдуж мчати. Я ж одна-однісінька, як палець, чоловіка недавно поховала.. Наша праця за мірою витрачання енергії прирівнюється до праці сталевара. Всі нібито розуміють, чому ми буваємо знервовані, чому в нас, як ні в кого, послаблене здоров'я. Та ті, кого увів учитель у країну знань, мають бази відпочинку, санаторії, пансіонати - біля моря, в горах. А ми лише мріємо про таку розкіш, навіть про море, хоч і живемо в Криму"...
Вона намагається розкрити перед учнями всю красу української мови. Правильна, точна, виразна, художньо багата мова наших вихованців - це також вияв прекрасного і досконале володіння її багатствами свідчить про духовну культуру людини. Її учні ведуть тематичні словнички, в які вносяться образні афоризми, фразеологізми, прислів'я і приказки, синоніми тощо. Всі ці записи помагають учням у роботі над творами-мініатюрами, над складанням власних казок. Приміром, у словничках п'ятикласники вже мали чимало записів про чарівну вроду квітів. Тут і назви різних квіток, і епітети (барвистий дивосвіт, пелехаті жоржини, гордовитий тюльпан), і синоніми до слова ароматний (духмяний, запашний, п'янкий). Тут-таки, в словничках, цитати з поезій В. Сосюри: "Я квітку не можу зірвати, бо їй, як людині, болить", "На цвіт жоржини і вербен холодне злото ронить клен".
Думай, вчителько, думай... Які прийоми знайти, методи, аби прищепити дітям любов до мови Тараса Шевченка, Івана Франка, до красного слова. Надто ж в російськомовній школі, де своя специфіка, свої замороки. Надто ж, коли знаєш, що посіяне тут рідне слово не завжди дає добрі сходи. А чому? Чому нікого це не хвилює, крім учителя-україніста? Риторичне питання, яке ні я, ні героїні моєї саги не знаємо кому й адресувати. А воно таки стоїть, наче здиблена крижина...

ГАЛИНА СЕМЕНІВНА
Не підрахувати на пальцях не тільки рук, а й ніг, скільки літ минуло відтоді, як вона вперше переступила поріг класу, не зовсім упевнено сказавши: "Добридень, діти! Я буду вчити вас рідної мови".
А починала в Миколаївській і Запорізькій областях після закінчення 36 років тому Кам'янець-Подільського педінституту (тепер - університет). Родом з Хмельниччини. Ще в школі села Буйволівці сиділа вона за однією партою з русочубим Толею Мукомолом. Невдовзі побралися. І відтоді: куди голка, туди й нитка. Направили Анатолія Івановича агрономом в радгосп імені Симиренка, село Пруди, - за ним, звісно, й вона, молода та файна вчителька-україніст. І ось уже ні багато ні мало - тридцять літ у нашій школі. Думала ненадовго. Згадувала не раз рідне село, тужила, а іноді й тихо сплакувала. І зараз щоліта їздить у Буйво- лівці до старенької мами. Та не так сталося, як гадалося: вкоренилася тут, у присиваських яблуневих Прудах. Народила двох синів-соколів, вже й онуки щебечуть, як ті соловейки...
Щось таки посіяла Галина Семенівна в душах молодих односельців, раз не забувають свою вчительку, навіть тоді, коли розлітаються по світу, ніби птахи, відчувши у крилах силу. І не стільки ще тієї сили, скільки марення своїм першим польотом:
у світ! За сумлінну роботу її нагороджено багатьма грамотами, значком "Відмінник освіти України", присвоєно вищу кваліфікаційну категорію. "Поспішайте творити добро, - казав О. Довженко. - Життя таке коротке". Це добро і красу день у день творить Галина Семенівна.
Я побував не десятках уроків Г. С. Мукомол, міг би переповісти їх захоплюючі сюжети,  якби це була методична стаття. Говорив з багатьма словесниками, в усіх одне визначення: "Майстер! Рідкісний майстер своєї справи". Особливо запали в душу не тільки мені, а й вчителям та учням її уроки українознавства, як от про символи України (вербу та калину), українське весілля, про веснянки. Вона й сама знає безліч наших пісень, чудово співає, сипле ними, як з міха.
Та головне на її уроках - пристрасть, глибока переконаність у сказаному, любов до материнського слова, яка передається дітям різних національностей. А ще - спільний з учнями пошук. Емоційність. І бездоганне знання навчального матеріалу та додаткової літератури. Любить вона підкріплювати думку гарною поезією, кількома рядками. Дати заряд, витративши на це одну-дві хвилини. Дуже полюбляє деталі, творчість письменників не "розглядає", а скеровує учнів до самостійного думання, до власних узагальнень. Можна було б дати стенограму бодай одного її уроку, та скажу коротко: кожен з них - творчість!
Отож не впадатимемо у відчай. Не така вона вже безнадійна українська присутність у Криму, якщо є такі учителі-патріоти, як К. М. Маляренко та Г. С. Мукомол. На оптимістичну ноту налаштовують дані останнього перепису, опубліковані в "КС" за 10 січня цього року: чимало нас на сонячному півострові. Будемо надіятись, що оті цифри взято не зі стелі. Але хто і як, окрім цифр, зуміє знайти єдино правдиві слова, здатні викликати осяяння в свідомості добровільних манкуртів, слова, які допомогли б людям збагнути: забуваючи материнську мову, ми стираємо з карти власної пам'яті й пам'яті наших дітей цілі материки з їхнім етнічним, історичним, географічним розмаїттям? Одних зусиль учителів-сіячів, либонь, замало.
...А тим часом минає день за днем, минає літо і знову - першовересень. Як це звично і водночас тривожно-трепетно! А навесні - останній дзвінок, ще одне коло. Скільки їх було і буде в тяжкому вчительському житті-бутті! В тяжкому і радісному. Це ж і нам, учителям, заповідав наш пророк Тарас:
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать,
І посіяне жать
Роботящим рукам.
Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
учитель-україніст Прудівської ЗОШ Совєтського району в Криму.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 07.02.2003 > Тема "Українці мої..."