Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЖЕРЕЛА

З КНИГИ "ПЕРО ПИСЬМЕННИКА І ПЕНЗЕЛЬ ХУДОЖНИКА"
(Продовження. Поч. у № 40, 41)

У барокову добу з’являються драми на історичні теми. До таких належить трагікомедія Ф. Прокоповича "Володимир" (1705). В основі конфлікту - боротьба нового і старого, тобто християнства з поганством. Ця трагікомедія була співзвучною реформаторській діяльності Петра І. Прокопович поділяв його погляди і виїхав служити в Петербург. Поява пізніше (1762) "Розмови Малоросії з Великоросією", написаної Семеном Дівовичем у столиці козацької слави в місті Глухів, хоч і відобразила національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, але уже в тому дусі, який імпонував Російській імперії.
На початку XVIII ст. з’явилась п’єса "Милость Божія", Украину от неудоб носимых обид людских чрез Богдана Зиновія Хмельницького преславного войск запорозких гетмана свободившая и дарованными ему над ляхами победами возвеличившая...", яка була поставлена в Київській академії у 1728 р.
Як ми вже казали, еліта переходить на службу новому режимові, а "низове бароко" продовжує розвиватись. Вже в шкільній драмі і в ляльковому театрі-вертепі поруч із високими духовними мораліте бачимо комічно-побутові інтерлюдії та інтермедії. На противагу духовному напруженню шкільних драм ці побутово-жанрові сценки давали змогу зняти з душі страх і погрозливі перестороги. Українська побожність - більше чуттєво-душевне явище, аніж усвідомлено-раціоналістичне. Вона не терпить схоластичних догматів і нарочитого моралізування. Спостерігаючи за смішними подіями інтермедії, глядач повертається до своєї звичаєвої демонології (з різними чортами, перевертнями), а то й до життєвої реальності, поданої доступними засобами, народною мовою, і це подобається. Тут проявляються ті риси нашої ментальності, які пов’язані з давніми архетипами єдності небесного і земного, космічно-символічного і реального. Чи не тому після прийняття християнства, яке своєю милосердністю припало нам до душі, релігійники так і не змогли вигнати з наших свят язичницьких звичаїв. Тому й поєднали, скажімо, християнський культ Першоапостольного Андрія і молодіжне свято "Калити" з дівочими ворожіннями, Різдво Христове - з колядками і щедрівками, Воскресіння Христа - з веснянками та крашанками, П’ятидесятницю, Святу Трійцю - із Зеленими святами і клечанням тощо.
Щось подібне проступає у драмах на біблійні сюжети з мораліте у поєднанні з інтермедіями. Це відчули письменники. Таким чином, інтермедії - це "междуврощенные забавные игралища". Найбільш відомі інтермедії входили до драм викладача Київської академії Митрофана Довгалевського, серед них "Комическое действіє на рождество Христово" (1736) - про астролога, двох мужиків, литвина і цигана, про козака, ляха, москаля; "Власнотворний образ человеколюбія божія" (1737) - про мужиків, литвина і ксьондза та пиворізів.
До нас дійшло понад п’ятдесят інтермедій і близьких до них комічних діалогів. Це ніби комедійні антракти, вплетені в текст релігійної драми.

ДУМИ ТА КОБЗАРСТВО
Органічне поєднання подвигу і плачу за втратами, відчайдушного героїзму і душевної тривоги, бадьорого настрою і смутку - ці вічні контрасти - дуже добре відчули і народні співці-кобзарі. Кобзарство - явище теж дуже своєрідне, чисто українське, і воно відповідає українському (козачому) бароко.
Віршування здебільшого йшло від науки, теорії (теоретиками були Величковський, Прокопович та ін.) і було виразом перш за все навченості автора, адже поетика стала обов’язковим предметом колегій, всі спудеї вчилися віршувати. Часто та творчість будувалась не стільки на натхненні, самовираженні поетичної душі, скільки на вмінні складати силабічні вірші, добирати слова, конструювати віршову форму. Деколи доходило до хизування, жонглювання своєю вмілістю. Це теж риса барокової доби.
Думи ж як літературно-музичні твори не мали під собою якоїсь шкільної теоретичної основи, хоч не можна сказати, що кобзарі не вчились один в одного, навіть на Січі вчили співати і грати на кобзі. І все ж духовна наснага, мелодійний лад, душевні переливи повністю підвладні імпровізаційній здатності кобзаря, його талановитості, голосовим даним, артистичному вмінню підтримувати емоційний і духовний зв’язок зі слухачами. Переконливий образ кобзаря створив Т. Шевченко в "Перебенді".
За своїм жанром дума - озвучена декламація. Як зазначав Борис Грінченко, "музика додає думі жалощів, особливо поетичним її місцям. Речитативна форма, речитативна мелодія або ж перегукувалися з панегіриком, або ж нагадували плач і квиління душі. Слухач, співпереживаючи, то був урочисто-піднесеним, то до сліз зворушеним. У статті про Т. Шевченка "Великий народний поет" Анатолій Луначарський (цей талановитий українець за походженням) так писав про наші думи: "Українські думи, через століття передавані гомерами України - кобзарями, сяють усіма барвами: лицарством у любові і ворогуванні, розмашистою козацькою відвагою, тонкістю почуття і філософською вдумливістю".
Отже, "низове бароко" продовжує нуртувати. Воно шумливо виграє в глибокій і широкій ріці народної творчості. Чого вартий такий феномен, як пісенний доробок Марусі Чурай, десятки неперевершених історичних та громадянських пісень, які були видані М. Драгомановим уже в XIX ст.
В історичних піснях відбито події багатьох козацьких повстань, особливо часів Хмельниччини. Згадаймо такі, як "Висипався хміль із міха", "Глянь обернися" (проти Потоцького), "Плач Малої Росії про ляхолюбців", про Палія і Мазепу, про зруйнування Січі та ін. "Пісня Чорноморського войська по одержанню на землю Височайших грамот зчинена" написана в 1792 p. Антоном Головатим і була першою видана народною мовою: "Ей годі нам журитися, пора перестати: дісталися од цариці за службу заплати". А в згаданому "Плачі" про ляхолюбців читаємо:
Ляхолюбці, лихолюбці
Тії мої, тії згубці!
Як саранча налетіла,
Доми й церкви посквернила.
Це йдеться про тих ляшків, що кинулися займати правобічні українські землі після примирення Росії з Польщею (після так званого "вічного миру").
Україну вже нікому було боронити. Запорожців розігнали генерали, а старшини разом з елітарною частиною суспільства пішли вислужуватись у дворянство.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА
На цьому фоні синівської невдячності виділяється мужня і благородна постать нашого поета і філософа, духовного провідника Григорія Савовича Сковороди. Його теж заманювали чужинські житейські принади. Він мав нагоду спокуситися запрошенням у хорову капелу при дворі імператриці Єлизавети Петрівни, його туди навіть завезли. Та мудрій душі Григорія Сковороди забракло душевного тепла, манлива спокуса (між іншим, теж барокового ґатунку) здалася йому на чужому ґрунті надто штучною і жалюгідною, він вирвався на широкі простори українського осоння, щоб бути самим собою, віддатися "сродній праці", а в кінці життя гордо сказати: "Світ ловив мене і не спіймав".
Що й казати, і думками, і чуттями, і власними вчинками Григорій Сковорода довів, що він напрочуд цільна особистість, яка мужньо подолала барокову роздвоєність людської натури, зуміла нерозривно з’єднати високе духовне з радісно-життєвим і засвітитися провідною зорею багатьох поколінь. У своїй гармонійній душі Григорій Сковорода ще раз примирив "високе" і "низове" українське бароко, зрозумівши, що одне без іншого неможливе, бо професійна творчість письменника ґрунтується на народно-творчій стихії. Це потім підтвердять Іван Котляревський, Микола Гоголь, українські романтики і, звичайно ж, геній Тараса Шевченка.
Ми не будемо детально зупинятися ні на віршах із "Саду божественных пісень", ні на "Байках харківських", притчах чи філософських трактатах, бо, хвалити Бога, твори Григорія Сковороди в сучасному шкільництві вже досить відомі і подальше поглиблене вивчення їх неминуче. Це потрібно нашій національній самосвідомості. А ми згадаємо про його настроєвий пантеїзм, який архетипно гніздиться в нашій підсвідомості ще з далекої язичницької доби, про його філософський, як зазначає С. Єфремов, "гедонізм", про його ходу до самого себе, а через себе до Абсолюту.
Наведемо лише кілька уривків з листів Григорія Сковороди до його товариша Михайла Ковалинського (він залишив після себе добрі спогади про Григорія Савовича), щоб читач міг відчути, що в єстві філософа живе не стільки просвітницька раціоналістичність (як твердять деякі автори), а більше все-таки наша українська (барокова) побожна і життєва емоційність, яка, якщо не перевершує, то в усякому разі почувається рівнозначною з раціо. У цьому і проявляється наш кордоцентризм (згадаймо "філософію серця" нашого земляка з Черкащини Панфіла Юркевича).
Напис при вході до Дельфійського храму Аполлона "Душа моя, і думки й серце є найкраще мого тіла" став визначальним для характеристики не тільки тієї античної язичницької доби, а й наступних епох, в яких проявляється інтерес до духовного і чуттєвого світу людини. Так було у часи Відродження, дальше прямування до людини з її духовним і чуттєвим буттям відбувається і в добу Бароко та Рококо, навернення до внутрішнього світу людини проявилось у сентименталізмі літератури на початку XIX ст., в її романтичних творах, зрештою цей душевний стан відгукнувся у стилі модерн, неоромантизмі XX ст. А хіба наш постмодерний екзистенціоналізм не закликає людину бути самою собою, не втрачати своєї гідності в цьому досить абсурдному світі? Природа людини не поспішає так карколомно змінюватися, як деякі соціальні теорії, що ґрунтуються ніби на раціональній логіці, а є насправді схематичними витворами, прокрустовими ложами, в які людське життя не вкладається.
Григорій Сковорода писав своєму другові М. Ковалинському: "...світ вічний, світ живий, світ первородний. Одне тільки знай, що ти олжа і суєта, і пустота, не прийнявши в основу землі Божої". Матеріалістичній, прагматичній європейській людині (О. Шпенглер називає її "фаустівською") таке твердження не сподобається, бо її бог - правило, закон, що йде від держави. Це, звичайно, патріотично (свобода - усвідомлена необхідність). Сковорода не заперечує цієї відносної істини. Все ж його душа прагне вищого - Абсолюту, "...люди дбають, щоб догодити шлункові і тлінній плоті, - пише Г. Сковорода. - Зжалься заступнику! Визволи з пещери, де живе нещасна чернь, прилучи мене до небожителів, яким сяє нова Земля!" Сковорода проти земних утіх? Ні, він барокова людина, в нього земне тісно пов’язане з високим небесним. Він проти переситу: "Надмірність породжує пересиченість, пересиченість - нудьгу, нудьга ж - душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим".
Г. Сковорода не за смуток, а за душевну гармонію і радість: "Якщо ти здоровий, радію, якщо ти до того ще й веселий, радію ще більше, бо веселість - це здоров’я гармонійної душі". І ще: "Здоровий хлібороб щасливіший від хворого царя. Ні, він навіть кращий за здорового царя". Ось як філософ цінить просту людину! Тут за Сковородою пішов Лев Толстой. Наш філософ проти ненажерливої, плотоядної "черні", але він за природний стан простої людини: "...Природа є першопричиною, саморушійною пружиною, вона прагне до праці і радіє їй, вона запалюється ділом, укріпляється в труді, робить його солодким..." І ще: "Не заважай тільки їй, а коли можеш, усувай перепони і ніби прочищай дорогу: справді вона чисто і вдало все зробить".
Це про природу. А про рівність людей? "Всі люди однакові, - пише
Г. Сковорода, - і знов не однакові: вони як посудини, що стоять навколо криниці, і всі рівномірно наповнюються, а проте до їх обсягу містять різну кількість води". Кожен, як бачимо, має свій рівень. Головне віднайти "сродну працю" і бути щасливим. І над усім цим - Любов: "Хіба не любов усе поєднує, будує, творить подібно до того, як ворожість руйнує?" І ще: "Любов - початок, середина і кінець, альфа і омега".
Своїм життям Григорій Сковорода ніби підтвердив ідеал барокової людини - людини, якій близька і зрозуміла антична любов до всього живого і земного, де людина є виміром всіх речей, але чию душу переповнює водночас жага небесного, вічного, неминущого. Ми радіємо з того, що духовна сила цієї незвичайної і в той же час природної людини витає поміж нами і кличе нас бути людьми: "Будь тільки людиною. Чуєш? Людиною, і знайдеш благо".

АРХІТЕКТУРА
Архітектурне бароко прийшло в Україну із Західної Європи. Цей грайливо-емоційний і величаво-потаємний стиль розквітнув пишною трояндою в осонні Італії. Його риси вже бачимо в соборі святого Петра в Римі. Розпочатий Донато Браманте, собор добудовували Карло Модерна, ще раніше брав участь і Мікеланджело, а за ним і уславлений архітектор і скульптор Лоренцо Берніні. Берніні вже оздоблював інтер’єри собору і впорядковував дві великі площі перед ним, надавши першій форми овалу, другій - трапеції. Овал став улюбленцем барокових архітекторів. Він ніби означує нестійкість, рухомість і в той же час невизначеність загадкової світобудови. Динамічний порив, мінливе крокування граційних колонад і потаємних ніш, вигини карнизів і виступи порталів із гнутими фронтонами - все це справляє декоративне і емоційно-збуджуюче враження.
Особливо прикметною є церква Санта Андреа в Римі, побудована за проектом Берніні в 1670 p. Відомий знавець класичної і барокової культури Генріх Вельфлін у своїй книзі "Основні поняття історії мистецтва", говорячи про ознаки барокової будівлі, зазначає, що стіни, які весь час вигинаються, то наближаючись, то віддаляючись від нашого погляду, при цьому пожвавлюються виступами та нішами. Архітектура перетворюється у свого роду грандіозну скульптуру і включає в себе також саму скульптуру. Завданням цього натиску на наші почуття є спантеличити погляд і вразити його зображенням багатства і розкоші. Щодо скульптур в таких церквах і храмах, то вони теж вражають емоційною наснагою і динамізмом ракурсів постави. Одна з найхарактерніших композицій такого плану належить тому ж Лоренцо Берніні - це "Екстаз святої Терези" в римській церкві Санта Марія делла Вітторія. Стиль бароко був доведений до максимальної експресивності форм Франческо Барроміні (особливо церква святого Карла біля Чотирьох фонтанів у Римі). Додаймо до цього відповідні монументальні розписи всередині приміщення і різні прибудови альтанок для викінченості ансамблю та ще вибагливе паркове оточення і уявимо всю неповторність цього людського витвору.
За спостереженням авторів "Нарисів історії архітектурних стилів"
Н. О. Бартенєва та В. М. Батажкової, "у кожній із країн бароко набирало своїх особливих національних рис. В італійській архітектурі барокова стилістична характеристика розповсюдилась і на зовнішній, і на внутрішній вигляд будівель. У французькій спостерігалось значне розходження між фасадним і внутрішнім убранством будов, в першому переважали класицистичні начала, в другому - барокові. В англійській архітектурі бароковий стиль виступає як своєрідний відлунок, акцент класицизму; тут можна говорити, скоріше, про "обарочений класицизм, ніж про бароко як таке" (Бартенев Н. О., Батажкова В. М. Очерки истории архитектурных стилей. - М.: Изобразительное искусство, 1983. - С. 137).
Своєрідністю відзначається й українське бароко в архітектурі. У Західній Україні (особливо у Львові) воно ближче до західноєвропейського, а в Подніпров’ї зустрілося з козацькою дерев’яною архітектурою. Барокові вигини і планувальні ускладнення не дуже в’язались із можливостями дерев’яних конструкцій. Це змушувало майстрів вибирати "золоту середину", хоч залюбленість у довершену красу, тяга до узору, декоративності були їм притаманні. Це зумовлювалось українською народною естетикою: згадаймо наші традиції у килимарстві, вишивках, писанках тощо. Все ж бароковий стиль почне застосовуватись більше у кам’яницях, коли в хід піде цегла, але й тут не обійдеться без впливу своїх традицій. Будівельне мистецтво, як зазначив дослідник Г. Н. Логвин, "сполучало нашу залюбленість у красу узору, зберігши при цьому ясну логіку, відбиту в чіткій тектоніці". Тому бароко входило в українську архітектуру ніби кількома етапами.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 19.10.2007 > Тема ""Білі плями" історії"