"Кримська Свiтлиця" > #42 за 19.10.2007 > Тема "Душі криниця"
#42 за 19.10.2007
РУСОПЯТ
Ра╖са ПЛОТНИКОВА
ТВОРЧ╤СТЬ НАШИХ ЧИТАЧ╤В
ОПОВ╤ДАННЯ
Старий Захар дивився на образи, як╕ та╖лися у нап╕вмороц╕ покутя, ╕ в╕дчував, що по спин╕ проб╕га╓ страх. Треба було б перехреститися, але окол╕ла правиця не зд╕ймалася. Вона почала всихати давно, тод╕ ще у Захара була смоляниста чуприна, син╕ оч╕, лискуч╕ юхтов╕ чоботи, однозарядна гвинт╕вка ╕ меткий, як гадюка, шомпол. Ох ╕ штука отой шомпол! А молодому червоноарм╕йцю - що ╕грашка, що зброя. В╕н тим шомполом куди т╕льки не штрикав: у копицю с╕на, у стелю, в бурякову яму, в д╕жку з солоними ог╕рками... М╕г би й межи оч╕ комусь штрикнути, але не наважувався, бо не вистачало кеби второпати, хто йому, сирот╕ ╕з далекого Сиб╕ру, найб╕льший ворог. ╤нод╕ здавалося, що той таки дядько "куркуляка" з чорними порепаними руками, але бувало й таке, що начальник продзагону в чорн╕й зачовган╕й шк╕рянц╕ видавався ще й б╕льшим гадом. Тод╕ якраз весна як сказилася: вдарила приморозками, пот╕м вчинила в╕длигу з квашнею, а коли вже запахло травичкою, сипонув сн╕г. Щоправда, сн╕г той за день - як корова язиком злизала. ╥хн╕й продзаг╕н орудував у сел╕ п╕д Полтавою. У першому ж двор╕ вигребли п╕вп╕дводи зерна. Веселеньк╕ ввалилися в другий дв╕р. - Захар! - крикнув начальник. - Смотр╕, под д╓р╓вом земля ╕гра╓т. Пройд╕, пошуруй. А сам приставив сяку-таку драбину до клун╕ й шарудить с╕ном. Захар стояв посеред двору ╕ вже було рушив до розлого╖ чорношк╕ро╖ вишн╕, коли це з хати вигулькнув миршавий д╕док, а за ним - д╕вча. Д╕док, зв╕сно, й доброго слова не вартий, а от д╕вча було таке гарнесеньке, юне й св╕же, що тоб╕ справжня веснянка. Стоять обо╓ коло ╜анку ╕ так дивляться на Захара, так дивляться - що, зда╓ться, зараз попадають навкол╕шки чи того г╕рше - янголами безневинними зд╕ймуться до неба. У д╕да руки тремтять, нижня губа буряков╕╓, оч╕ сльозою наливаються... Т╕льки Захар б╕льше на д╕вча зирить, бо таке ж воно ловке, як первоцв╕т поряд тор╕шньо╖ зжухло╖ трави. - Ну ч╓во там? - гукнув начальник ╕з-за клун╕. - С╓йчас посмотрю, - Захар йому. П╕шов до вишн╕, шуронув шомполом ╕ вкляк, бо одразу напоровся на щось тверде - мабуть, дошками прикрито м╕шки. Озирнувся. Д╕док з д╕вчам одне до одного туляться, а очима його пасуть. Б╕ле личко д╕вчини св╕титься, манить, тривожить... "╤ як воно у так╕й глухоман╕ могло народитися, - метику╓ соб╕ Захар. - Дивина якась, ╖й-бо!" - За-ха-р-р! - Слишу! Н╕чого тут н╓т, товар╕щь начальник. - А я нашол! Хороша фасолька, первий сорт. Н╓много, правда. До само╖ ноч╕ нишпорили по в╕драх, по клунях ╕ горищах. Аж ухекалися. Ночувати вир╕шили в сел╕, хоча й страшнувато, бо все витрясли, т╕льки й лишили людям - що озв╕р╕л╕ в╕д безсилля душ╕ й зл╕сть. Народ ридав ридма, стогнав стоголосо, слав прокльони... Продзаг╕н розташувався в хат╕-читальн╕. Вир╕шили чатувати по черз╕ всю н╕ч, щоб, бува, селяни не заскочили зненацька. Готували якусь там вечерю, втомлено перемовлялися, чад╕ли самокрутками, лаяли куркул╕в... Захар, запихаючи до грубки жмутки хмизу, думав про д╕вча. Сяйво б╕лого личка бентежило. В грудях у хлопця щось набухало, ворушилось, ск╕млило, пот╕м все оте котилося по т╕лу ╕ пекло немилосердно. Чи то в╕д вогню, чи то в╕д перезр╕ло╖ плот╕ йому ставало шпарко й млосно... - Ей, слиш╕ш, тут к т╓б╓ пр╕шл╕! - гукнув вартовий, прочинивши двер╕. - ╤д╕ же, а то сам разб╓русь - д╓вка больно хороша. Продзагон╕вц╕ перезирнулися, розтягуючи крив╕ посм╕шки. Д╕вча стояло п╕д в╕кном ╕ тремт╕ло, як листочок на в╕тр╕. - Ти ч╓во? - запитав Захар, ╕ сам затремт╕в, намагаючись бути якомога лаг╕дн╕шим. - Я, я... Д╕до казали, щоб... Ну, щоб я, щоб ти з╕ мною... Якби не ти... Д╕до бачили, що ти на мене дуже дивився. Якщо я тоб╕ до вподоби, то там, в клун╕, н╕кого нема╓... Коли вони йшли до т╕╓╖ клун╕, Захарове серце теленькало так, що, здавалося, чув увесь продзаг╕н. Вже ст╕льки рок╕в минуло, а в╕н як згада╓ ту мить, то вже який старий та нем╕чний, а в сухих грудях щось шеберха╓ться, ожива╓. Щоправда, тепер оте тепло народжу╓ться в грудях ╕ там помира╓. А тод╕ в╕н насилу повернувся до хати-читальн╕, коли заг╕н вже спав мертвецьким сном ╕, простягнувшись на гол╕й лав╕, ще довго в╕дчував солод ╕ судому... Заснув аж перед св╕танком ╕ спав без сновид╕нь, та враз в╕дчув страшний удар, яким хтось оперезав т╕ло так, наче розрубав навп╕л. Скочив ошелешений ╕ вкляк, бо поруч стояв начальник продзагону, тримаючи в руц╕ шомпол, ╕ кр╕зь р╕дк╕ зуби сичав по-зм╕╖ному: - Я думал, Захарка, шо ти такой русопят, как╕х св╓т н╓ в╕дивал, шо ти в╓рой ╕ правдой служиш сов╓там, котори╓ т╓бя оч╓лов╓ч╕л╕, а ти - тварь продажная... Д╓вк╕ т╓б╓, сук╕н син, захот╓лось. Тр╕ м╓шка зерна ута╕л. Я сразу понял, ч╓во ето малол╓тн╓╓ курв╕ще пр╕шло. Ану лож╕ рук╕ на стол, гадьониш... Лож╕, говорю! Шомпол злет╕в до стел╕ ╕ впав на Захарову правицю, як блискавка. Хлопець застогнав. Рука повисла, як на шворц╕. Перший по-справжньому весняний дощ упер╕щив аж тод╕, як продзаг╕н рушив з села по квашн╕ с╕льсько╖ дороги. Йшли мовчки повз хати, як╕ повростали в землю по сам╕с╕ньк╕ в╕кна, повз злощасну клуню, повз ловке простоволосе д╕вча, яке стояло навкол╕шки п╕д чорною-пречорною вишнею ╕, задерши голову, дивилося на свого миршавого д╕дка. А в╕н тел╕пався на шворц╕ ╕ дивився на св╕т осклен╕лими очима. Дощ плив патьоками по б╕лому д╕вочому личку, ╕ н╕хто не бачив сл╕з, н╕хто не чув ридання. - Старий дурак, - сказав командир, озирнувшись. - Ч╓во ето он в петлю пол╓з? Ми же ╓го ╕ пальцем н╓ тронул╕. А молодий ще тод╕ Захар мовчки плентався позаду останньо╖ п╕дводи з п╕дв’язаною до ши╖ рукою, ╕ йому страшенно хот╕лося самому соб╕ штрикнути шомполом межи оч╕... м. Лубни на Полтавщин╕.
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 19.10.2007 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5210
|