Версiя для друку Обговорити в форумi

Заслужений артист України Микола Петрович Бондаревський (на фото) свого часу закінчив кіноакторський факультет Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Працюючи після навчання  у різноманітних закладах культури України, виступав не лише в амплуа драматичного артиста, а й співака, оскільки природа його наділила  рідкісним тенором. В Кримському українському музичному театрі, де артист працював з 1974 року, й досі згадують прекрасні образи, створені Миколою Петровичем у "Бахчисарайському фонтані", "Севастопольському вальсі", "Майській ночі" та інших виставах, котрі у той час становили гордість репертуару української трупи.
Напевно, кожен артист за сценічну кар'єру волить почути на свою адресу: "Він володіє даром перевтілення!". Артистичний, динамічний, щирий, чарівний - саме таким пам'ятають Миколу Петровича глядачі та театральні критики.
Микола Бондаревський народився у м. Козятині Вінницької області. Мама - професійна піаністка, викладала в дитячій музичній школі, залучала сина до співу, акомпануючи йому. А згодом хлопчина вже "відстоював честь" школи, виступаючи  на численних олімпіадах. Після десятого класу Миколу агітували поступати і в медичний інститут, і на факультет фізичного виховання. Та, закінчуючи школу, він нехтував точними науками, налягаючи на вивчення української мови та літератури, оскільки вже визначився у виборі професії - поступати в театральний інститут.
В інститут поступив одразу, хоча конкурс складав 25 осіб на місце. Мав за мету навчатися на драматичному відділенні, однак керівник кіноакторського факультету - Олександр Іванович Пархоменко запримітив Миколу та забрав його до себе. І хоча кіноартистом стати не судилося, було знаковим знайомство на першому курсі з ученицею знаменитого баса київської опери Івана Паторжинського - Галиною Іванівною Зінюк.  Заняття вокалом організовувалися в інституті факультативно, але цього було досить, щоб спів став складовою частиною сценічного життя Миколи Петровича на довгі роки.
Київська оперета, київський мюзик-хол, київський ансамбль пісні та танцю... А через деякий час - робота в Полтаві, потім - у складі мюзик-холу відомого Бориса Шарварка... В Кримський український музично-драматичний театр Миколу Петровича запросив режисер Володимир Недашківській у 1974 році. За час роботи в українському театрі актор зіграв більш як в 250 спектаклях, де створював образи і контрастні, і характерні. Головні ролі виконував у виставах "Принцеса цирку" (Містер Ікс), "Сільва" (Едвін, Бонні),  "Баядера" (Раджамі), "Наталка Полтавка" (Петро), "Севастопольський вальс" (Генка Безсмертний),  "Не судилося", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Труффальдіно із Бергамо" та інших.
 У 1980 році за створення яскравих образів у спектаклях "Здрастуйте, я ваша тьотя!" та "Запорожець за Дунаєм" Миколі Петровичу Бондаревському було присвоєно почесне звання "Заслужений артист України".
Насиченими були не лише робота в театрі (артист 15 років працював без заміни і якось за місяць він виступив у 41 спектаклі), а й гастролі. У складі кримської делегації від товариства "Україна" артист побував у 1983 році в Канаді, у 1985-му - Канаді та Сполучених Штатах. Концертна діяльність Миколи Петровича під час цих поїздок була відзначена орденом Дружби народів.
З 1995-го по 1998 рік артист із задоволенням виступав із сольними номерами у складі вокально-хореографічного ансамблю "Таврія". У 1998-му - вийшов на пенсію.
Влітку 1999 року Микола Петрович працював в оперному театрі м. Ізміра (Туреччина). Його дружина - Ніна Володимирівна - професійний хореограф (у свій час фахово допомагала відомій спортсменці Катерині Серебрянській) була запрошена на роботу в Ізмір раніше -  підготувати турецьку збірну з художньої гімнастики. А оскільки подружжя не могло розлучатися надовго, то Микола Петрович приїхав до дружини буквально через місяць. В оперному театрі співав іспанські, італійські, українські народні пісні та авторські твори ("Повернись в Соренто", "Закоханий солдат", "Катарі", "Чорні брови", "Дивлюсь я на небо", "Ґандзя", "Ой ти, дівчино, з горіха зерня"). Виступав у спільних концертах разом з турецькими виконавцями. Контракт з Миколою Петровичем керівництво оперного театру продовжувало двічі - аж до 2001 року. За цей час він ознайомився з багатьма пам'ятками історії та архітектури Туреччини. Здавалося б, дружина - поруч, улюблена робота... Та не полишала ностальгія за Україною, рідною мовою, знайомим оточенням, святами української церкви.
Життєві обставини наближають нас до Бога не тільки у моменти радості. У родині виросли сини - Ілля та Максим. Підростають онуки-школярі. Та біди нікого не попереджають про свій прихід. Молодший Максим, закінчивши духовну семінарію, через невиліковну хворобу пішов з життя. З березня 2002 року Микола Петрович співає у церкві Трьох святителів, і це - його намагання бути ближче до сина. Спі-вати у храмі прагнув давно. Його підтримали колеги - ті, хто теж раніше працював у театрі, і матушка церкви.
І цей спів  - дивовижний, він живий, акапельний - без супроводу. І, як вважає Микола Петрович, співати тихо та ніжно - найбільша майстерність вокаліста.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 07.02.2003 > Тема "Українці мої..."