Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
КОЗАЦЬКИЙ ДУХ ЛОХВИЧЧИНИ
Лохвиччина, попри все багатство етнокультурно╖ спадщини, до сьогодн╕ залишалася недостатньо...


ЩО 2022-Й В╤ДКРИВ УКРА╥НЦЯМ ПРО САМИХ СЕБЕ, А СВ╤ТОВ╤ – ПРО УКРА╥НЦ╤В
Ми остаточно в╕дбулися – ╕ як пол╕тична нац╕я, ╕ як держава.


КАМ╤НЬ ЗА ПАЗУХОЮ
Картинки з життя


СОБОРН╤СТЬ ПОЧИНА╢ТЬСЯ ╤З КОЖНОГО З НАС
З╕рвав прихильн╕ оплески, к╕лька поважних у журнал╕стиц╕ персон п╕д╕йшли пот╕м, дали в╕зит╕вки,...


В╤Д ПОРОШЕНКА ВИМАГАЮТЬ ПОЗБАВИТИ В╤ТАЛ╤Я КОЗЛОВСЬКОГО ЗВАННЯ «ЗАСЛУЖЕНИЙ АРТИСТ УКРА╥НИ»
Льв╕вська облрада прийняла звернення до Президента щодо позбавлення сп╕вака В╕тал╕я Козловського...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #6 за 07.02.2003 > Тема "Ми єсть народ?"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#6 за 07.02.2003
ЧОРТОРИЙСЬКА ГОЛГОФА
Ніна РОМАНЮК

Якому богу молимось?

Немає миру серед православних Волині

Не тільки у багатонаціональному Криму буває неспокійно... На Волині є кілька гарячих міжконфесійних точок, де протистояння православних громад тліє роками, і тільки завдяки терпінню людей та лавіруванню місцевої влади вдавалося усі ці роки уникати загострення конфліктів до рівня насильницьких захоплень храмів. Але проблеми від того не зникали, бо хворобу треба лікувати, а не заганяти всередину. І те, що сталося у Старому Чорторийську минулого літа, засвідчує: до миру у стані волинського (як і українського в цілому) православ'я ще далеко. І всі ці роки ми бажане видавали за дійсне...

НАРОДНУ ФІЛОСОФІЮ ДО СПРАВИ НЕ ПІДШИЄШ

У таких справах у кожного завжди буде своя правда, хоча двох правд не буває. Того святкового серпневого дня село жило в передчутті недоброго. Звістка про те, що керуючий Луцько-Волинською єпархією УПЦ Київського патріархату владика Яків приїде освячувати хрест на горі Замок на місці будівництва майбутньої церкви, викликала спротив у монахів, які живуть тут поруч, та місцевих віруючих УПЦ Московського патріархату. Адже неподалік, на сусідній горі, величаво здіймається собор, збудований ще в 1637 році, який не поступається Луцькому кафедральному собору. Діє ще одна церква, дерев'яна, збудована у 1922 році. Обидві культові споруди належать УПЦ МП. Отож мати по сусідству ще один храм з табору конкурентів - кому це до вподоби? А тому ченці разом із семінаристами, присланими з Луцька, мали не допустити встановлення хреста прихильниками Київського патріархату саме на цьому місці. Вони почали вимагати пред'явити дозвіл на встановлення хреста, мотивуючи це тим, що гора є пам'яткою археології і там знаходиться древнє городище. Хоча не вони, а місцева влада мала б вимагати такий дозвіл, якщо він був дійсно потрібен. Громада ж УПЦ КП вважала, що для встановлення хреста такого дозволу не потрібно - не церкву ж вони будують, хоча в планах на майбутнє і це було. Мають, за словами мешканців села, свої плани на цю гору і монахи - вони хочуть збудувати там свою обитель. Про можливість конфлікту і навіть провокації керуючого Луцько-Волинською єпархією УПЦ КП попереджали, він підтвердив це на прес-конференції. Однак на це не зважив. Мовляв, якщо місце під майбутню церкву освячувати не можна, то для освячення хреста ніякого дозволу не треба. Отож конфлікту можна було б уникнути. Та місцеві прихожани вже чекали на владику, і чекали цього дня як свята.
І він поїхав у Старий Чорторийськ. Як розгорталися події далі - вже відомо. Коли хрест був освячений, довкола нього почалися метушня і бійка. Хтось прив'язав до хреста шворку, і монахи разом з дужими хлопцями у супроводі зграйки дітлахів поволокли його згори донизу до річки. На півдорозі хрест зламали і пожбурили верхню частину у річечку. Старосту Миколу Джуса, який вчепився за хрест, тягнули по землі метрів чотири, поки він не розімкнув руки: "У мене все в душі тоді перевернулося. До чого ми дожилися..."
Для тих старочорторийців, які ще з 1998 року віддали свої симпатії Українській православній церкві Київського патріархату, офіційно зареєструвавши свою громаду (і теж не без перешкод), наруга над хрестом була справжнім шоком. Усі ці роки вони ходили до храму в село Козлиничі, але завжди мріяли мати свою церкву у селищі. І навіть сподівалися, що православні брати по вірі з УПЦ МП могли б поділитися з ними храмами. Бо якщо мати любов до Бога і один до одного - то чому б так не зробити? Тим більше що церкви ці збудовані їхніми дідами та прадідами, і всі мають однакове право на них. Ось така вона, проста і справедлива по суті народна філософія. А на практиці виходить зовсім по-іншому...
Церкву на горі Замок ніхто будувати ще не збирається, хоча документи вже подали. І ніхто туди не полізе, поки археологи не скажуть свого слова і влада та всі інстанції дозволів не видадуть. Хоча там уже років п'ятдесят, як кажуть місцеві жителі, ніхто ніякими розкопками не займався. Але є закон, і його треба дотримуватися й поважати.
Бути арбітром у таких справах - невдячне заняття, для того є правосуддя. Не займаючи сторону жодного із двох учасників цього конфлікту, наведу емоційний виступ священика із села П'ятидні Володимир-Волинського району (тут релігійне протистояння, що триває багато років, розділило людей, сім'ї на два ворогуючі табори), який у відчаї так прокоментував старочорторийські конфлікти: "Невже ви не розумієте, що владі вигідно, щоб ми одне одного гризли?!"

"ХОЧУ ПОЧУТИ СЛОВО БОЖЕ РІДНОЮ МОВОЮ"

Феміді непросто покарати священика чи людину у чернечій рясі за глум над символом православної віри та святотатство. Найсправедливішу міру покарання йому визначить Всевишній. А мені ще раз пригадалися вже призабуті події 1992-го, коли Луцьк був шокований штурмом Свято-Троїцького кафедрального собору. Із розпилюванням замків, із міцними міліцейськими кордонами, що стримували агресію натовпу, із виставленими через кілька днів напоказ порожніми пляшками та презервативами, знайденими у кімнатах, де жили "московські попи". У такий спосіб головний собор Луцька відійшов до УПЦ Київського патріархату. Хто з мечем прийде - від меча і загине, пам'ятаєте?
Ми, журналісти, тоді довго сперечалися і дискутували з приводу тих подій - чи варто віру нести на агресії та крові, чи можна з насильства починати будівництво нашого Українського храму? Хоча вже розуміли, що почуттями віруючих людей просто маніпулювали умілі диригенти-політики. І обидві сторони тут були використані як пішаки. Щоб погасити це полум'я ворожнечі між православними християнами, потрібні були час і виважена позиція місцевої влади. На деякий час це вдалося. А ще було потрібно, щоб самі люди дозріли до усвідомлення того, що незалежній Українській державі потрібна єдина помісна православна церква, що українська мова у храмі - це абсолютно нормально й закономірно. І за цих одинадцять років цей злам у свідомості віруючих таки відбувся.
Як, скажіть, нині, на дванадцятому році незалежності, пояснити тому ж корінному жителеві Старого Чорторийська Петрові Шкабурі, чому він не може почути слова Божого у своїй церкві, збудованій його прадідами на рідній землі? Це він, Петро Григорович, виніс зламаний і осквернений хрест із води і ніс його на гору, як на Голгофу. Із 13 років він зі своєю мамою був вивезений на безмежні простори "союза нерушимых" тільки за те, що його старший брат був в армії українських повстанців.
- Я залишився неграмотним, я все життя спокутував цей "гріх" перед тією владою. А тепер, в Україні, я хочу почути слово Боже у храмі рідною мовою, - у розпачі, стримуючи скупі чоловічі сльози, говорив немолодий чоловік, який вперше пережив шок від побаченої наруги над символом віри Христової, вчиненої людьми не мирськими, а священнослужителями.
Він абсолютно далекий від політики, він ще й досі розмовляє суржиком після російськомовної "практики" і готовий їхати хоч у Київ, аби захистити бажання багатьох своїх односельців мати у селі свою українську церкву, а не лише ту, якою й досі керує Москва. Люди готові писати хоч в ООН, хоч Вселенському Патріарху, аби громада, зареєстрована у 1998 році, отримала право на богослужіння в одному із двох сільських храмів, які сьогодні належать УПЦ Московського патріархату. Хай почергово, аби не під відкритим небом у дощ, мороз та спеку. Як роблять це вже десять років прихожани у селі Жидичин і яких їхні опоненти називають не інакше як "дурнуватими рухівцями". Десять років ці "дурнуваті" моляться у сніг, морози, під дощем і палючим сонцем, відходячи у вічність, бо це люди переважно старшого віку, для яких українська національна ідея - не набір патріотичних гасел, а сенс усього їхнього стражденного життя. За неї вони йшли на свою Голгофу, їх залишається все менше і не у всіх вистачає сил стояти під стінами церкви, у яку їм закрита дорога. Вже похитнулася їхня впевненість, що в незалежній Українській державі їм хтось допоможе реалізувати право молитися у своїй церкві рідною мовою і просити Всевишнього: "Боже великий єдиний, нам Україну храни".
- У нас дітки в школі, коли сваряться на перерві, обзиваються: "Ти дурний рухівець!" Нещодавно сусідська дівчинка, ласуючи грушами в моєму саду, запитала у мене: "А правда, що ви найдурніша рухівка?" - із сумом та гіркою іронією розповідала вчителька української мови та літератури місцевої школи, талановитий педагог Леся Григорівна Ковальчук, яка була і залишається у числі тих "дурнуватих рухівців". - Звернулися знову до районної влади, а нам кажуть: "А ви чого сюди йдете? Ви за Ющенка голосували і йдіть до нього". "Так він же не при владі", - відповідаємо.
Ось такі вони, реалії доби печерної злоби, в яку ми живемо і як охарактеризувала ситуацію Леся Григорівна. Передивляючись кадри старочорторийських подій, справді стає страшно, коли люди у чернечих рясах із хрестами на шиї у супроводі молодих людей та підлітків тягнуть хреста і ламають його. Страшно, бо діти ці, яких використали й залучили до цього святотатства, запам'ятають це надовго і будуть знати, що можна наступити на хрест, можна над ним поглумитися. Чи проросте після цього у їхніх душах та серцях християнська любов до ближнього? Хоча їм пастирі, напевне, пояснили, що це ніякий не хрест, а лише кусок дерева, і про неканонічність Київського патріархату, і про "диявольську церкву".
Власне, сам конфлікт не набув би такого резонансу, якби всі ці події не зафіксував на відеоплівку офіцер із Санкт-Петербурга, який із дружиною, уродженкою цього села, приїхав у відпустку і попросив дозволу відзняти момент освячення хреста на згадку про цю подію. А вийшло, що не лише для цього. Дякувати, обійшлося без кровопролиття. Я розпитувала у свідків та учасників конфлікту: завдяки чому чи кому це вдалося? Присутні міліціонери просили представників УПЦ Київського патріархату нікого не чіпати і не встрявати у суперечки. Люди просто проявили витримку та велику мудрість, хоча, не виключено, дехто сподівався на зовсім інше. Чоловіки витягли хрест із води, винесли його на гору - збили його цвяхами, уквітчали квітами та стрічками й встановили. Коли гупав молоток і цвяхи пронизували розламаний хрест, було моторошно - ніби розпинали Ісуса вдруге...
Цілком логічним було б, якби пастирі та наставники УПЦ Московського патріархату вибачилися перед мешканцями Старого Чорторийська за недостойну поведінку своїх підопічних, які образили почуття віруючих християн наругою над християнським символом.
Але цього, на жаль, не сталося. Іскра конфлікту в селі тліє далі - один із ченців побив місцевого мешканця вже після маковейської Голгофи (проводиться розслідування цього інциденту). І якщо цю іскру ненависті не погасити - вона може спалахнути знову і знову. А може, саме цього хтось і прагне нині?
 
Волинська обл.
("Україна молода", № 164, 2002 р.).

тим часом...
ЛІДЕР УНКП ВВАЖАЄ ПРЕДСТАВНИКІВ УПЦ МП "ПІДРОЗДІЛОМ ФСБ НА УКРАЇНСЬКІЙ ТЕРИТОРІЇ"

Голова Української національно-консервативної партії Олег Соскін, коментуючи на прохання журналістів висловлювання архієпископа Галицького та Львівського УПЦ МП Августина щодо того, що національно-демократичні сили поглиблюють розкол в українському православ'ї, заявив, що "УПЦ МП є фактично підрозділом Московського патріархату і тому взагалі не зрозуміло, чому вони називають себе українською православною церквою".
Після мітингу, організованого УНКП до Дня соборності України, в інтерв'ю журналістам О. Соскін підкреслив, що "батько глави Московської православної церкви Алексія ІІ був агентом гестапо, а їхні попи були агентами НКВД і КГБ". Тому він висловив упевненість, що "це взагалі не церква, а підрозділ ФСБ на українській території".
О. Соскін переконаний, що мета УПЦ МП - "роздмухати конфлікт, якщо не вдається іншим чином взяти контроль над ситуацією, та спробувати встановити контроль за допомогою таких заяв, як зробив Августин". Лідер УНКП вважає, що "вони розколюють людей, особливо в західних регіонах".         (УКРІНФОРМ).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #6 за 07.02.2003 > Тема "Ми єсть народ?"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=517

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков