Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення. Початок у № 37, 38).

 Це ще неповний схематичний нарис того, що відбувалося на західноукраїнських землях упродовж 1944 - 1948 років. За допомогою облав здирали з людей податки, позики, зернопоставки, вивозили на каторжні роботи до Уралу, Донбасу, Кузбасу, організовували з українського населення "истребительные батальоны", а також велася боротьба з українським революційним підпіллям. Майже в усіх випадках вся територія під час облав перетворювалася у фронтову зону в повному розумінні цього слова. Скрізь були окопи, траншеї, обладнувались кулеметні застави, шниряли патрулі, розтягалися телефонні дроти. По селах, поза селами, попід лісами, в усіх чагарниках повно війська, цілими днями не замовкали кулемети, автомати, рвалися гранати, горіли будинки. Допитували десятки тисяч арештованих, тисячі людей катували, сотні вивезли до Сибіру, без суду десятками розстріляли на місці. Всі тюрми були переповнені. При масових арештах за тюрми служили школи, приміщення державних установ, культурно-освітні заклади, приватні будинки, льохи, підвали. Утримували в’язнів у жахливих умовах. Сирі камери були настільки переповнені, що не було місця поспати навіть на підлозі. Не вистачало повітря - люди втрачали свідомість. Скрізь антисанітарія. Серед в’язнів масово поширювались інфекційні хвороби: тиф, венеричні, при цьому їх поширювали самі сифілітики-енкаведисти, ґвалтуючи дівчат та жінок. Харчування страшне: 200 г. хліба та один літр зупи на добу.
 Великий процент серед арештованих припадав на шкільну молодь, яку піддавали жорстоким тортурам з метою роздобути від них відомості про підпілля. Так, 7 травня 1946 року на хуторі Осередок Гощанського району Рівненської області було арештовано молодого хлопця Шаблія Олексу. Під час допиту його страшно мордували, багнетом прокололи живіт, груди, зірвали нервову систему. Не витримавши таких тортур, хлопець повісився.
 27 березня 1946 року в селі Подусільна Перемишлянського району Львівської області більшовики вбили двох дітей, які гралися на дорозі. Одному було півтора, а другому 12 років.
 В селі Белзець Олеського району Львівської області на полі більшовики зловили учня 9-го класу Лозового. Йому поламали руки, ребра, а потім закатували. Труп викинули в жито за селом. На другий день мати знайшла сина, спорядила, щоб похоронити. Однокласники сплели віночок і збиралися поховати його. Але зграя убивць забрала тіло разом з домовиною, а дітей порозганяли. Повезли закатовану дитину до райцентру, труп роздягнули догола і викинули в рівчак для поїдання собакам.
 6 жовтня 1945 року на полонині Станимі, Надвірнянський район, Станіславщина, червонопогонники зустріли дівчину-пастушку Яремчик Ганну, зґвалтували її, а потім по-варварськи замордували.
 5 грудня 1945 року на присілку Березівці в селі Колодіївка Станіславщини більшовики замордували ні в чому не повинну сім’ю Славичів. Ввечері кілька енкаведистів підійшли до хати Василя Славича. Бандити кинули через вікно чотири гранати. В хаті почувся страшний крик конаючої матері з двома дітьми. Виламавши двері, кати вдерлися до хати. Найстарша дочка з дитиною на руках вискочила на подвір’я. Автоматна черга бандита скосила матір і мале дитятко, а потім пораненого господаря Василя. Безжалісно розстріляли ще одну дочку.
 Про випадок в селі Борбин Островського району на Рівненщині описує у своєму листі сестричка засудженому братові Устимчуку Олексію 27 березня 1945 року:
 "Добрий день, дорогий мій брате! Опишу тобі наше страдання. Встаю я рано і чекаю маму, а її нема. Кажу Васильку: "Іди виглянь, чи не йде бабця!" Пішов Василь і біжить: "Мамо, горить бабина хата!" Я бігом туди. А ті давай по мені стріляти. Кулі свистять наді мною. Я побігла до Віктора і чую - хтось стогне. Я вбігла в хату. Віктор лежить на ліжку, а я питаю: "Тату, чи ви знаєте, де мій брат Коля? Він каже - утік, і звернувся до мене: "Рятуй мене, доню. Візьми відкрий одіяло, побач, що там таке. Як я відкрила, то побачила, що всі кишки наверсі. На милість Божу просить мене вложити кишки. "Хочу ще пожити!"... Біжу я назад, стоїть мій дідуньо, оперся на паличку і плаче. - "Мабуть, мій онучок остався у вогні!" - "Ні, дідуню, Коля утік". Я біжу додому, дивлюся, іде хура. Біля мене проїзжає Параска з дітьми, діти плачуть. Я підійшла до них.
 - Дивися, людино, що зробили енкаведисти з Гайдропом і Лігором! Коли підняла рядно, то побачила цілий віз крові. Я завезла їх до лікарні, а сама повернулася додому. По дорозі мені сказали, що мою маму забрали більшовики. Люди бачили, як її роззули і гнали босу перед кіньми. Я заплакала і поїхала додому. Приїхала - діти сплять, а мене сон не бере. Стала і думаю, якби скоріше день. Я нарихтувала матері передачу і вислала сестру... Приходить вона і приносить назад передачу. "Сказали мені, що нема у нас такої!" Беру я і їду на другий день. Прийшла на міліцію і кажу: "Нате передачу Устимчук Мокрені!" Вони кажуть: "Нема у нас такої!" "Де діли, бо люди бачили, як гнали. "Ми не знаємо!" Тоді начальник міліції каже: "Ти така сама бандитка, як вона!" Я тримала кошик в руках і кинула на нього.
 - Мій чоловік вбитий на фронті, а я бандитка?! Він взяв мене і штовхнув. Я впала на дорогу, а потім піднялась і кричу: "Де дів мою маму?!" Ухватила його за погони і вирвала з плечей. Вони зачинили мене в КПЗ і тримали дві години, а потім випустили. Я знову питаю: "Де діли мою маму?" А той чекіст каже: "Йди туди, де стоїть військова часть, вони тобі скажуть, де мама..." Пішла я до військової частини і питаю: "Чи ви не знаєте, де та жінка, що ви вчора гнали?" Вони відповіли, що не знають. Іду я знову на міліцію і по дорозі зустрічаю людей. Вони сказали мені, що тут вчора таке сталося. Позганяли людей, щоб дивитися на бандьоровку, а сьогодні поставили вартового і нікого не пускають. Я послухала їх і пішла. Прихожу до начальника і кажу: "Беріть мене, зачиняйте, а маму пускайте, бо в мене одна дитина, а в мами більше. Він відіслав мене додому і сказав: "Як найдем її, то прийде". Я прийшла додому. Переночувала. Беру запрягаю коні, сажу всіх дітей і свою теж, везу на міліцію. Приїхали туди, діти всі закричали: "Віддайте нам маму!" Цілий Острожець збігся до дітей, люди плачуть і кажуть до міліції:
 - Що ви наробили, що таких діточок посиротили?
 Я уваги не звернула на ті слова, що вже нема нашої мами. Беру я дітей за руки і веду в міліцію.
 - Не хочете маму пустити, забирайте дітей!
 Вся міліція вийшла до мене і каже:
 - Вези дітей додому!
 Посадили дітей на хуру і пообіцяли дітям хліба та одяг. Начальник завів мене в кабінет і сказав: "Не плач, ми тобі батька повернем з фронту". А я йому кажу: нехай буде батько, віддайте мені матір. Приїхали додому, полягали дітки спати, а я не сплю, тільки думаю, щоб як скоріше був день. Тільки стало сіріти, я з сестрою біжу в міліцію. Прийшла я до одного начальника, а він каже: "Чи вже взнала, де мати?" А я йому кажу - взнала.
 - Я хотів тобі сказати, що вона вбита лежить близько шосе.
 Я як почула ці слова, стала рвати на собі коси і головою битися об стіну... Біжу Острожцем і кричу: "Боже, Боже, що ж вони наробили, стільки дітей посиротили. Біжу і падаю, добігла, де наша матір лежить... Глянула, летять ворони, то я впала на землю і не можу далі йти, рачки лізу до мами. Я як присунулась до неї - бачу лежить кінь забитий, а я подумала, що то ворони довбуть нашу маму. Дивлюсь, метрів за два лежить куча свіжої землі. Я присунулась до неї і гребу землю руками, дивлюсь мамині ноги. - Боже! Підійшло до мене начальство і питає: "Хто тобі сказав, що вона тут?!" А я наберу землі у руки і кидаю їм в очі. Той начальник боявся, що він сказав мені, де мати лежить убита. Він мені дякує за те, що я нічого не сказала. Говорить, що вони хотіли закрити це, бо стид великий нашому району, що замордували таку жінку, що вона стільки дітей вигодувала і на фронт післала воювати, він каже, що це стид для нашої совєтської власті за таку жінку.
 Прийшла я додому, запрягаю коні і їду відкопувати маму. Приїхала і копаю. Приходить начальник і говорить до мене:
 - Не копай, ходи зі мною!
 - Що хочете робіть зі мною, а я маму одкопаю і заберу!
 - Пішли, приїхало начальство з Рівного!
 Я йду за ним. Захожу, сидять такі мені немилі і говорять до мене: "Що, ти одкопуєш матір?". А я кажу: "Одкопую!"
 - А ми обговорили, щоб не одкопувати її, хай там лежить собі.
 Я питаю: "Що ви за одні, що не дозволяєте забрати матір?"
 - Ми з Ровного, вище начальство.
 А я їм кажу: "Не буде моя мати там на тому скотомогильнику лежати. Я є найстарша дочка, вона мене гляділа, і щоб я її не поховала - це мені великий гріх!" Забралася і пішла. Іду додому. То не ровенські начальники були, то острожецькі бандити. Думаю, з чого почати і нехай мені Бог допоможе. Пішла питати, де живе обласний прокурор. Допиталася. Приїхала до нього і розповіла все про маму. Він питає, з якого району і яке село, а потім каже: "Їдь додому!" Я поїхала. Прийшла додому, тільки сіла, аж входить міліція в хату.
 - Збирайся, поїдеш з нами в Острожець!
 - Не поїду я з вами!
 Аж входить фірман в хату і каже до мене: "Не бійся, збирайся і їдь, бо приїхало з Рівного велике начальство". Я його послухала. Коли приїхала та подивилася на них, то мене страх взяв. Закликають мене в кабінет і говорять:
 - Де твій чоловік?
 - На фронті, - відповіла я.
 - Ти правду кажеш, а може, в бандерах? А пісьма маєш?
 - Нема, кажу, погоріли.
 - Нам доказують, що брати у бандерах! Ну що ж, брати у бандерах, то не жалко нам її, що убита.
 - Розпишись, що вони на фронті! І я розписалась.
 - Як то буде правда, що вони в бандерах, то тобі буде так само, як і матері.
 Три дні і три ночі робили допрос. Як кінчили допрос, то сказали мені вийти, я вийшла. Входять дохтора і говорять між собою, а мені все чути через двері. Вони кажуть: "От якісь документи коло неї були". Беруть і дивляться. Були біля мертвої матері пісьма від двох синів і мого чоловіка. Була благодарність з Москви, що багатодітна мати, і що чоловік та три сини і зять загинули на фронті. І лікарі говорять, що при совєтській власті треба карати того, хто сказав, що сини у бандерах.
 Беруть мене, закликають і говорять до мене: "Уже матір откопали. Були там документи. Уже зробили труну, тільки не знаєм, що з тобою робити, чи тобі показати, чи самі поховаєм. Дохтора говорять, щоб з тобою не було погано, бо тобі посивіє голова. Ще ти щаслива, бо говорять дохтора, що могла у той час з ума тронутись, або розрив серця получити". А я кажу, що вже гірше не буде, як було. Я вас прошу, дайте мені на своїх могилках поховати.
 - Не дамо, бо будуть всі люди сходитися. Нам позор. Ми самі поховаємо її, ми уже могилу викопали...
 Мені говорять: "Ходи, покажемо тобі маму". Іду я за ними, стоїть труна, мати у труні лежить накрита. Відкрили віко, я схилилась на материнські груди і більш нічого не пам’ятаю. Взяли мене прийняли і не знаю, як вони її поховали. Була тітка Параска, то її показали. У неї була вирізана щока, очі виколоті, руки викручені і права нога викручена. Страшні муки наша мама перенесла від енкаведистських убивць, тільки не знаю, за які гріхи..."
 27 березня 1945 року Устимчук.
 Копия: Прокуратура СССР Г-ну Устимчуку Радиону Несторовичу
 Прокуратура Ровенской области с. Залисочное, Киверцовского р-на
 29.12.89 г. №13/2462 89 Волынской области
 На ваше заявление вторично сообщаю, что начальник Острожецкого районного отдела НКВД Пиканов Тимофей Леонтьевич, 1902 года рождения, по вине которого была убита ваша мать Устимчук М. И., в 1945 году был осужден военным трибуналом войск МВД Ровенской области к 10-ти годам лишения свободы.
 Другими данными прокуратура Ровенской области не располагает, поскольку дело в отношении Пиканова хранится в центральном архиве Министерства Обороны СССР, г. Подольск, Московской области.
 Прокурор следственного отдела
 Прокуратуры Ровенской области
 В. П. Мацищук
 Такі нелюдські методи, що застосовували більшовики проти невинного українського народу, є злочином і ганебним бандитизмом. Та навіть такі жорстокості катів не знищили український національно-визвольний рух, не поставили наш народ на коліна. Навпаки, ще сильнішим став ідейний гарт та фанатизм, який просякнув повстанців та революціонерів і не дозволив лякатися найжахливіших тортур, викликав ще більшу ненависть до завойовників та ще тісніше зблизив повстанців з українським народом. Цей рух набув ще більшого співчуття і розуміння як серед народів СРСР, так і сусідніх народів поза його межами. Цього стремління нашого народу неможливо було зупинити жодному терору, ні найзлочиннішим планам, ні найпідступнішим хитрощам більшовицьких окупантів. Народ боровся і бореться за свою Самостійну Українську Державу, проявляючи нечувані героїчні подвиги...
 Боролося майже кожне село Західної України, майже кожна хатина, кожний хутір, кожний порядний громадянин і патріот своєї землі...
 Семен ЧИСНОК.
 смт. Лемич, Рівненська область.
 (Використано статтю з літопису УПА "Ганьба ХХ століття", стор. 145 - 214).
("Нація і держава", 19 вересня 2007 р.).

ДМИТРО ТАБАЧНИК ПРИВІТАВ ГЕРОЇВ ПАРТИЗАНСЬКО-ПІДПІЛЬНОГО РУХУ З ДНЕМ ПАРТИЗАНСЬКОЇ СЛАВИ
 Нинішнього року увага уряду зосереджена на вдосконаленні пенсійного забезпечення та соціального захисту пенсіонерів, ветеранів, партизанів, підпільників. На цьому наголосив під час зустрічі з партизанами та підпільниками, що відбулася у клубі Кабінету Міністрів, віце-прем’єр-міністр України Дмитро Табачник. Він та міністр праці та соціальної політики Михайло Папієв взяли участь у заходах, приурочених до Дня партизанської слави, що відзначається в Україні щорічно як державне свято ще з 2001 року.
 Під час зустрічі наголошувалося, що держава сьогодні приділяє значну увагу вирішенню проблем колишніх партизанів, яких в Україні налічується близько 70 тисяч.
 Виступаючи перед учасниками свята, віце-прем’єр-міністр наголосив, що уряд Віктора Януковича намагається докласти серйозних зусиль, аби ветерани партизанського руху, підпільники відчували турботу, покращання свого соціального стану. Це, за його словами, і новий розмір пенсій, і те, що уряд вперше запровадив пенсії для учасників Великої Вітчизняної війни, виходячи з розміру середньомісячної заробітної плати у нашій країні.
 Дмитро Табачник додав, що згідно з Конституцією розмір пенсійного забезпечення встановлюватиметься разом зі зростанням заробітних плат і не залежатиме від того, як змінюватимуться уряди. Він зазначив: "Якби уряду не заважали протягом семи місяців працювати, втягуючи у непотрібні баталії, не скасовувалися указами Президента постанови Кабінету Міністрів, зроблено було б іще більше. Однак уряд продовжує свою роботу, продовжує розвивати економіку, примножувати бюджет, змінювати на краще стан усього суспільства і людей особливо шанованих, зокрема ветеранів". У цьому контексті промовець зазначив, що наступного року у Державному бюджеті передбачено збільшення видаткової частини майже на 50 млрд. грн., з них майже 20 млрд. - це збільшення заробітних плат у бюджетній сфері. "Уряд так запланував, уряд так робитиме", - наголосив Дмитро Табачник.
 За словами міністра праці і соціальної політики М. Папієва, питання соціального захисту ветеранів війни і надалі залишатимуться пріоритетними для Мінпраці. Як і раніше, цього року увага урядовців зосереджена на вдосконаленні пенсійного забезпечення. "Кожен з таких громадян - ветеранів, партизанів, підпільників - у нашому міністерстві на особливому рахунку. Адже саме вони в роки війни відстоювали незалежність і свободу нашої землі, і саме вони є взірцем для виховання молодого покоління на прикладах героїчного минулого", - сказав міністр.
 М. Папієв зазначив, що сьогодні багато хто спекулює на тому, що деяка частина громадян не має права на пільги від держави, мовляв, що не під тими прапорами воювали. Однак, на переконання міністра, всі українські громадяни, які тією чи іншою мірою зробили свій внесок у боротьбу за незалежність України, повинні мати підтримку від держави.
 Активістів ветеранського руху було нагороджено Почесними грамотами та відзнаками уряду і Прем’єр-міністра.
 * * *
 Червоні гвоздики та вінки лягли до пам’ятників партизанам, які загинули у роки окупації Криму фашистськими загарбниками.
 Біля пам’ятника "Партизанська шапка", спорудженого поруч із трасою Сімферополь - Ялта, зібралися небагато учасників тих буремних воєнних років, а також воїни-інтернаціоналісти, представники кримської влади, громадськості для того, щоб у День партизанської слави віддати данину пам’яті загиблим партизанам Великої Вітчизняної війни.
 За час окупації Криму з 1941 до 1944 року партизани знищили більше 33 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, 2 тисячі автомашин, пустили під укіс 80 ворожих ешелонів і бронепоїздів, висадили у повітря 3 залізничних мости, сотні складів боєприпасів і пального. За ці роки загинуло близько чотирьох тисяч партизанів.
 У квітні 1944-го вони вийшли з лісу і взяли участь в операції з визволення півострова.
Нині в Криму проживають близько 700 колишніх партизанів і підпільників.
ЧИ ДОЧЕКАЮТЬСЯ КОЛИСЬ ТАКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОШАНИ, ПОВАГИ І ВДЯЧНОСТІ ВОЯКИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ, ЯКІ ТАКОЖ КЛАЛИ СВОЇ ЖИТТЯ ЗА СВОБОДУ І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 28.09.2007 > Тема ""Білі плями" історії"