Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3080)
З потоку життя (6289)
Душі криниця (3459)
Українці мої... (1456)
Резонанс (1483)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1661)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
В╤Н ДЛЯ УС╤Х СТОЛ╤ТЬ
На свят╕ вкотре наголошувалося, яку славу та велич прин╕с для Укра╖ни наш Кобзар, а його творча...


ВБОГ╤ ТЕКСТИ: П╤СНЯ БЕЗ МОВИ, МОВА – БЕЗ П╤СН╤
Вбог╕ тексти сучасних п╕сень нав╕ть страшно публ╕кувати, бо зразу впада╓ в оч╕ нав╕ть не...


Оксана Бас-Кононенко, мовознавець: ЯКЩО ЛЮДИ СВОЮ МОВУ НЕ ВИКОРИСТОВУЮТЬ, ТО ПРИЙДЕ ╤НША МОВА, А ЗНАЧИТЬ - ╤НША КРА╥НА
М╕н╕стерство ╕нформац╕йно╖ пол╕тики Укра╖ни презентувало нову програму "Укра╖нська – це...


«ЯКЩО У ВАС ╢ ХОЧ КРАПЛЯ ПАТР╤ОТИЗМУ ╤ КУЛЬТУРИ…»
кримчанин, укра╖нець ╤ван Лук'янович Лавтар не зда╓ться ╕ турбу╓ чиновницьку ки╖вську...


Остап К╤НДРАЧУК, ялтинський кобзар – на Майдан╕ Незалежност╕ у Ки╓в╕: КОЛИ СУСП╤ЛЬСТВО МОВЧИТЬ, ГОВОРЯТЬ КОБЗАР╤... ╤ Д╤ТИ
Сьогодн╕ призовий фонд Всеукра╖нського л╕тературного конкурсу «Ми - д╕ти тво╖,...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #6 за 07.02.2003 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#6 за 07.02.2003
ХВИЛИНА МОВЧАННЯ
Василь БОНДАР

Василь Васильович Бондар народився 15 січня 1954 року у селі Теліжинцях Тетіївського району на Київщині у селянській сім'ї. Після закінчення десятирічки служив на Балтійському флоті, навчався у Київському держуніверситеті (факультет журналістики), працював у кіровоградських газетах "Молодий комунар", "Вечірня газета", видавництві. Нині - голова Кіровоградської обласної організації Національної Спілки письменників України.
Перші твори (вірші) опублікував школярем у 1970 році ("Ленінські заповіти", м. Тетіїв). Оповідання друкував у часописах "Україна", "Дніпро", "Вітчизна", "Авжеж", "Кур'єр Кривбасу", "Вежа", "Літературна Україна", "Степ" та інших. Ряд творів вийшли друком у гуртових збірниках "Вітрила-83", "Оповідання-86", "Свята вода", "Десять українських прозаїків. Десять українських поетів". Перша книга прози "Одвідини" побачила світ 1994 року у кіровоградському видавництві "Степ".
Василь Бондар є автором-упорядником кількох художньо-документальних книг, виданих у Кіровограді: головно це спогади степовиків про найдраматичніші події ХХ століття - "Голоси із 33-го" (1993), "Ми, переможені Чорнобилем" (1996), "Сповіді з-за ґрат" (1997), "OST - тавро неволі" (2000), "Смарагдові китиці у воді" (2001). Пропонуємо читачам оповідання з майбутньої книги В. Бондаря.


оповідання

Їх несподівано на площі  Кірова зупинив елегантно, по-літньому одягнений (біла сорочка з твердим напрасованим коміром, чорна краватка-метелик, чорні штани) приємної кавказької зовнішності хлопчина. Зупинив поглядом. І Ольга, хоч як квапилась із сином, а щось таки не дало їй проминути цього молодичка, який, привітно посміхаючись, витягнув з пакета кілька аудіокасет, розкинув їх віялом, яко хвацький картяр, і завчено почав:
- Вашем горадє Вас випервиє пріветствуїт "Рускій радіо": пиредлагаїм аудіодайджест паследніх канцерт Філіпп...
- По-нашому вмієш? - перебила його Ольга.
- Чито?
- По-українськи, запитую, вмієш розмовляти?
Хлопець трохи зам'явся, а тоді невпевнено відповів:
- Умію...
- Кажи.
- Це... ми пропонуємо... "Рускій радіо", зиначіт, пиредлагаїт...
- Ти ж сказав, що вмієш?! - вдруге і ще різкіше перебила його Ольга. Хлопець опустив касети і тупо дивився на жінку з хлопчиком, вагаючись продовжувати розмову.
- То не вмієш чи не хочеш? - допитувалась Ольга.
- Умею, но зачем?! - роздратовано, роззирнувшись на боки, сказав неголосно хлопець.
- Тогда пошёл вон со своим радио! Понял? Пошёл вон! И чтобы я тебя больше здесь не видела!
Хлопець не відповів. Він примружив повіки, і жовна здригнулись на його лиці. Потім повагом згорнув касети, сховав їх у пакет, повернувся і майже слухняно побрів через площу навхрест.
Ольга постояла мить, чекаючи, що за кілька кроків він оглянеться, і загадала собі негайно протягом дня з'ясувати, що це іще за радіо таке припливло сюди. А ще подумала, що треба було розпитати, чи не чеченець він, бува, цей хлопчина. Останніми роками чеченців у їхньому місті з'явилося багато. Врешті, яка різниця...
Про чеченців вона згадала не випадково. Сьогодні вдосвіта державне радіо передало, що непевна досі інформація про смерть Джохара Дудаєва підтвердилась. "Таки знищили, сволочі!" - закипіла лють з тої хвилини в її серці, і вона кинулась у клопітний будень, як в огонь. Хотілось бачити людей, чути їх - що кажуть, що думають, що збираються робити?
Полетять тепер шкереберть усі графіки, усі плани... Що ж, їй не звикати. А звечора сьогоднішній день у неї був розписаний, мов по нотах. Вона цьому навчилась недавно, тепер навіть важко уявити, як сумбурно, розхристано жила досі. Але всьому, як кажуть, свій час. За студентства доросле життя взагалі видавалось малиною - ні тобі семінарів, до іспитів не треба готуватись, шпаргалки не писати... Живи, трудись, насолоджуйся! І перші післяуніверситетські роки їй справді не вадили: вчитель-ство, гуртки, олімпіади там усякі... Вона залюбки тягнула цього воза і ще цілу герелицю візочків, ніколи не вхоркуючись, не стомлюючись - навпаки. І сімейне життя її не обтяжувало. Оскільки чоловік не потребував надмірної уваги, зарані приловчившись до цього невлаштованого світу за роки тривалого парубкування. Вона й у декретних відпустках фактично не сиділа, як інші її подруги: ото лиш навчилось дибати - в ясла його! а літом - до баби в село! Спершу одне, потім друге. Он який уже вигнався - матері під бороду, їде сьогодні на змагання з тенісу (настільного - пінг-понг! буц-бец!) в Умань на тиждень майже.
- Ма, а нащо ти того дядю прогнала з площі? - запитав, підбігаючи за матір'ю, син, наче підслухав її думки про себе.
- Підростеш - зрозумієш, - звично відповіла Ольга й одразу подумки дала собі ляпаса: ця доросла зарозумілість, певно, у кожного в крові, навіть педагога. - Я його і з України потурила б, якби моя, сину, воля... Приїхав, бач, сюди в гості і вже тут права свої диктує!
- А до кого він в гості приїхав?
Ох, дитяча наївність. Може, в гості, а може, й живе тут... Однаково чужак.
- Звідки мені знати, - відповіла натомість, міркуючи, як би це перевести балачку на інше. - Ти ж, як повернешся, то одразу зателефонуй мені на роботу, гаразд?
- Гаразд, - погодився син. - Тільки я коли б тобі не телефонував, то мені кажуть: "Її немає, вона у справах", - заусміхався син, підчукикуючи за звичкою ранець на спині.
Це теж правда. "Деловые люди" - було колись таке кіно. Як почалась реrestrojka (саме так, латинкою, закарбувалось це слово у пам'яті - з зарубіжних газет, які крупно показували в телепрограмі "Время"), її вже взяли сюди, в інститут удосконалення (!) вчителів, інспектором напочатку. Отоді вона вперше відчула, що то - не вистачає дня! Бо гунула в громадський вир по самі вуха. І досі не може виборсатись. Хоча... Нема вже того вогню, що спалахнув було, як сухе у спеку. Нема... Он виповзає на центральний майдан усяке, яке тільки хоч, тільки не своє. Бо своє... Своє позамоцьовувало кравчучки, граблі й лопати на плечі та й гайда городи і дачі громадити й обсаджувати - останню надію наші завжди покладали на свої руки, авжеж... Заводи позупинялись, зарплат і пенсій не дають по півроку...
Із цими невеселими думками Ольга розрахувалась із тренером за поїздку малому ("Все буде добре, не хвилюйтесь, Ольго Іванівно, - запевняв тренер, перераховував старанно, послинюючи пальці, замусолені долари, - через тиждень у цю пору чекайте нас із перемогою"), поцілувала сина, перехрестила на щасливу дорогу. Але не стала чекати від'їзду, бо - сесія.
Їй надали слово одразу після доповіді міського голови. Обговорювалась проблема освітніх закладів у місті. Ольга свій виступ готувала тиждень: виписувала цифри і факти з газет, телефонувала в школи до знайомих директорів, аналізувала проект доповіді міського голови, який роздали депутатам знову з порушенням регламенту, за день... Виступ написала за одним присідом і мало напам'ять його не завчила, але зараз ішла на трибуну і хвилювалась неймовірно. Наче відчувала...
Переповнений зал шумів, як випускний клас перед врученням атестатів.
- Годину тому державне радіо підтвердило сумну звістку про смерть Джохара Дудаєва, - мовила схвильовано Ольга й умить відчула й побачила, як усі в залі очі прикипіли до трибуни. І тоді вона сказала твердо і чітко: - Прошу вшанувати хвилиною мовчання пам'ять вірного сина чеченського народу, Президента Республіки  Ічкерія, який загинув від рук російських окупаційних військ за свободу і незалежність свого народу!
Зал заціпенів. В найдальших від трибуни рядах, під стіною, привстав несміливо Гриша Володюк, роззирнувся скрадливо на боки і так, не розпрямившись, сів назад. Ольга спочатку подумала, що вона щось не так чи не до кінця сказала, не ясно висловилась і ще раз пробіглась пам'яттю по мовлених словах і торкнулась кожного, як цимбаліст торкається окремої струни... Та зал німував. Ольга чула, як крихітним молоточком у голові відбивають секунди: тук!-тук!-тук!-тук! Як довго тримати хвилину? І чи тримати, коли ніхто не підвівся?! Тримати! Її нерви зібгались у клубок, і тепер вона боялась, аби ніхто нічого не бовкнув. Шизів же тут сидить он скільки. А друзі-демократи... Вона мацала поглядом кожне потуплене чоло і мимоволі, потихеньку почала ненавидіти їхню рабську, розведену шмарклями кров.
А ще їй чомусь закортіло озирнутися до президії і глянути в очі міському голові. Як це не дивно. Колишньому міському Раrtei-genosse, який вчасно перефарбувався на демократа. Ні рухівському провідникові, ні козацькому отаманові, ні редакторові демократичної газети, ні недавньому кандидатові на міського голову, він теж прийшов і заховався за спинами депутатів... А - міському голові. Чого? Чи їй захотілося вкотре пересвідчитись, як торжествує його холуйська душа? "Державник!.." Але оглянутись - це розписатись у безпорадності й безсиллі. Не діждуться. Вона закусить вудила і вип'є чашу до дна. "Бо якби він підвівся - одразу встав би весь зал, вся оця продажна й нікчемна братія", - насамкінець подумала вона і розслабилась. Хвилина мовчання збігла.
Чи слухав хто її виступ про проблеми освіти в місті? Вона сама його не чула. Хоча й виразно промовляла кожне написане слово отерплими губами, їй заклало в вухах. І тільки як оголосили перерву, вона почула мов крізь воду шепіт депутата-рухівця: "Пані Олю, що ж Ви отак, не попередили нікого... Такі ж акції треба заздалегідь готувати!.."
Щоб ти здох, гад повзучий. "Готувати!.." Краще б уже прикинувся, що недочув, чи не зрозумів, а то - "не попередила нікого". Та хіба про таке треба попереджати?
Це ж - як дихати... "Стадо", - знайшлося враз те влучне слово, якого вона шукала. Стадо, барани круторогі... Прийдуть до вас, приставлять ножа до горла, а ви нарікайте, що вас не попередили!..
Ольга поспішно вибралась із зали засідань (у дверях її поштиво пропустили - з поваги сторонячись чи сахаючись, як зарази?) і пішла без оглядки, аби який слинявий патрійота не став чіплятись за поли. Її душив гнів. І образа. І нікого бачити не воліла.
У кабінеті вона замкнулась, щоб побути на самоті. Зателефонувала чоловікові: затримається сьогодні, то хай зайде переговорити в дитсадку із завідуючою (випуск через місяць меншій - скоро й у пологовому випуски влаштовуватимуть!), а син поїхав, так, провела...
Не піде вона на післяобіднє засідання - розберуться, все там уже наперед визначено... Ольга вийняла записника й проглянула усі свої ділові та домашні клопоти на сьогодні: до гибелі, як завжди. А нащо? Може, сидіти б собі спокійно в цьому затишному кабінеті, розробляти методички справно, одні методички, а не шарпатись по тих мітингах, зборах, виборах, сесіях? Ось вибрали її позаторік депутатом, а якого біса вона там добилась, чи щось кому довела? Погавкати хіба, подратувати товстошиїх?.. Давай! А проголосують так, як скаже Раrteigenosse.
Ольга не любила себе за ці хвилинні пораженські настрої. Але сьогоднішня подія рубонула її під корінь. Ні, треба забутись... Бодай на день. От плюне на все і поїде тролейбусом за місто, у сосни, у балочки, де уже, мабуть, зацвітає сизим димом тернівник на косогорі, роззується, досі, певно, можна ходити босоніж, походить боса по зеленій молодій траві, сили набереться од землі - земля найнадійніша...
У двері делікатно постукали. Потім шарпнули за ручку. Хтось говорив на коридорі. Начеб як голос директора, а другий - не впізнати.
Ольга встала й відімкнула двері.
- О, Ви тут? - здивовано запитав директор з великим поштовим конвертом у руці. - А мені казали, що Ви на сесії...
- Перерва зараз, - неохоче пояснила Ольга.
- До Вас ось прийшли... - зам'явся директор. - Ви знайомі?
- Знайомі, - сухо відповіла Ольга. Біля директора стояв дебелий стрижений чолов'яга, депутат міськради Стаканов, а за ним той чорнявий хлопчина, якого вона прогнала вранці з майдану. На пленарних засіданнях Стаканов з'являвся не часто, а коли й з'являвся, то сидів переважно скраю, осібно, час від часу нахиляючись мало не до підлоги, як зацвірінькував його мобільник.
- Я вас змушений покинути, вибачайте, - мовив до гостей директор. - Вам ще ось бандероль,
Ольго Іванівно. Позавчора принесли, та ніяк не міг Вам передати. Заходьте, панове!
Ольга сіла до столу, поклала бандероль перед собою, широкий конверт, тоненький. "Учнівська робота", - майнула думка, завваживши старанні крупні літери на конверті.
- Можна - неділове питання? - несподівано почав гість. І, не чекаючи згоди, мовив: - Обідня перерва, але ж Ви, знаю, голодні. То могли б разом. Ось тут недалеко, у "Відпочинку". А заодно й поспілкувались би...
- Дякую, я обідаю вдома, - відмовилась Ольга й подумала, що за обід таки справді забула. Але ж не з цим стриженим. Чого це він приплутався? Тільки ногою тупнула, а він уже й в штани наклав. - Це ваш співробітник? - перевела очі на хлопця.
- Так, уже другий тиждень ми апробовуємо в нашому місті сітьовий маркет, - охоче взявся пояснювати Стаканов. - Справа нова, люди мають звикнути... Я, знаєте, дуже переживаю: чи піде? І от був щиро подивований, - Стаканов кокетливо підтиснув нижню губу, - чого це Ви, людина знана в місті, людина передових, демократичних поглядів, так різко негативно поставились до цього?
- Я? До цієї нав'язливої торгівлі?
- Сітьовий маркет, - поправив підприємець. - Чи, може, я неправильно зрозумів розповідь реалізатора?
Хлопчина засовався на стільці й непевно хитнув головою:
- Пиравильна.
Ольга хотіла розсміятись, але тільки пустила бісики:
- Пане Стаканов, мені морозиво з родзинками вашої фірми смакує.
- Так у чому ж справа? Якісь проблеми?
- З морозивом ніяких, - перейшла на серйозний тон Ольга. - Проблеми з радіо. Знаєте, я би Вам порадила заснувати філії "Українського радіо" в Росії, де компактно проживають наші земляки. Колись їх насильно вигнали звідси або поманили...
Стаканов гмикнув, закинув ногу за ногу і поплескав коліно долонею:
- Да, - мовив багатозначно, - а я думав, що справа серйозніша. - Помовчав, знову підтиснувши губу, а тоді зверхньо і зневажливо поставив крапку: - Мабуть, засмучу Вас, коли скажу, що народ, за який Ви так піклуєтесь, і цього разу вас не підтримає. Наш народ хоче слухати "Русское радио", і я не можу відмовити йому в цьому бажанні, тим більше, що... скажем... трапляється нагода.
Якби Ольга не шанувала директора інституту, інтелігентного, м'якого чоловіка, який привів у її кабінет цих барбосів, то вже давно витурила б їх утришиї. Але годі. Вона підвелася з-за столу, даючи знати, що розмову закінчено, і раптом запитала молодого чорнявого:
- Знаєте, що Джохара Дудаєва вбили?
- Каво?
- Джохара Дудаєва.
- А кито ета такой?
Ользі здалося, що вона говорить з дебілом.
- Ви ж чеченець?! - майже по-прокурорськи вигукнула вона.
- Какой ета імєїт зиначеній?
Ольга дивилася на них, не відчуваючи ні ненависті, ні жалю. Швидше з відразою. І з портретів, що висіли уздовж стіни її кабінету, на прийшлих грізно дивилися красиві в своїй суворості чоловіки, яких так само колись, як каже цей стрижений, не підтримав народ. Або підтримав, та не вберіг.
Стаканов іще вибачався, що забрав її обідній час, запрошував-таки на морозиво з родзинками, навіть в якості дегустатора, ось вони незабаром нову партію запускають, а щодо радіо, розумієте...
За порогом, на коридорі, Ольга не втрималась:
- Я про своє: чому, скажіть, Ви сьогодні не підвелися в залі?
Стаканов підступився на крок і майже пошепки мовив:
- Чи Вам хочеться, щоб і сюди прийшли танки?.. Мені не хочеться.
- При чому тут танки? - здивувалась Ольга.
Стаканов не відповів.
За столом Ольга розрізала ножицями конверт. Але думки крутились довкола почутих недавно фраз. "І ми сподіваємось при таких бздунах, щоб світ з нами рахувавсь?" - невідомо кого питала подумки Ольга. Часом вона дозволяла собі використовувати ненормативну лексику з Грінченкового словника... В конверті був лист від старшокласників Надлацької школи. В ньому вони запрошували її взяти участь у відкритті пам'ятного знака на місці загибелі холодноярського отамана Кібця. І в тематичному вечорі. "Ми виростемо..." - читала в листі Ольга, і великі, як жуки, букви пливли у неї перед очима...
А ввечері, коли Ольга поверталась із просвітянських зборів, на розі Леніна і Дзержинського її обігнав вишневий "Chevrolet", який м'яко пригальмував, у відкрите вікно висунувся бритий і безбровий, як колобок, водій і на ходу гукнув:
- Ты ещё до сих пор ходишь живая, с-сука?!
І далі повіз слова, яких Ольга уже не могла розібрати. Це трапилось так швидко, що вона навіть не подумала глянути на номери зникаючої іномарки.
м. Кіровоград.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #6 за 07.02.2003 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=513

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков