Версiя для друку Обговорити в форумi

УПИРІ
 
 (Продовження. Поч. у № 37).

 Одного разу посеред білого дня нас вивели на край лісу. Невеличка галявина була застелена ряднами, на яких стояла в бутлях горілка та їжа. За весь час перебування в УПА подібного я не бачив. Мене це здивувало. Раптом долину почали оточувати червонопогонники. Я автоматично схопився за зброю, але рука Остапюка зупинила мене. Аж тепер я зрозумів, з ким маю справу. Червонопогонники підійшли зовсім близько, привіталися. Потім всілися поміж нас за гостинним столом. Серед них я впізнав Тріфонова, Чєрнова і лейтенанта Голубцова. Під час розмови я зрозумів, що знаходжусь в "спєцотрядє" Сафата. Озброєння в нас було погане - старі обрізи, німецькі карабіни, пара автоматів та обмаль патронів. Одяг жалюгідний, в більшості цивільний, лише на головних уборах виблискували тризуби.
 Розмову вів Чєрнов. Було сказано, що завтра ліс будуть прочісувати загони НКВС. Ми маємо з ними зустрітися і прийняти несправжній бій. Всі повинні стріляти в повітря, а жителі сусідніх населених пунктів мають сприйняти все як справжній бій.
 Нам показали місце, де буде захована зброя, амуніція. На другий день так воно і сталося. Після так званого бою ми добре озброїлися. Далі ночами бродили селами, грабували, убивали, пиячили і виловлювали молодих симпатичних дівчат на потіху Остапюку, який після ґвалтування напівживих кидав у криниці Сафатової долини смерті. Остання наша вилазка була на Козирщину, де за вказівкою Тріфонова ми мали заготовити зерно ніби для бандерівців. В нашому підрозділі часто появлявся Сафат. Всі ми його остерігалися...
 В кінці 1945 року всіх нас зібрали в одному місці, вручили червоні прапори, дали в руки портрети Лєніна і Сталіна, які були прикріплені, мабуть, до тих самих деревин, якими розривали тіла зґвалтованих дівчат-східнячок. З новою зброєю ми направились з московськими піснями в Демидівське НКВС. Тут нас зустріли як героїв-переможців з гучним мітингом та чаркуванням. Вночі на возах нас направили в Рівненське НКВС. Після фотографування проведено інструктаж..."
 Найбільш жорстокого ката Сафата призначили в селі Ільпибоках головою сільради, а решту убивць, при повному озброєнні, послали з тим самим завданням - убивати, убивати і ще раз убивати - на хутір Дубляни, що під Дібровою, для підсилення такої самої "бандерівської боївки". Ще довго оплакували люди своїх рідних та близьких, криниці приймали в свої глибини людські тіла аж до 1948 року. А Сафат Панасюк тепер уже інакше глумився з односельчан. Непокірних висилав до Сибіру, із селян здирав непосильні контигенти, аж поки не попався в чеському селі Вовковиї...
 Якось уночі постукали в його двері. Убивця здогадався - настав час розплати. Він гадиною виповзає з хати... і опиняється на Сході України. Казали, десь в Харківській області. Доходили чутки, що протрусився, проіснував головний упир десь десяток років і помер чи то від прокльонів, чи, може, дістала його рука народних месників ОУН-УПА, чи й самі енкаведисти прибрали його як живого свідка і учасника злочинів. Ката українського й польського народів не стало аж років п’ять тому назад. Залишилася за ним недобра пам’ять, море людських сліз і гори трупів у місцевості, що має назву "Долина смерті".
 Тут кожен сантиметр землі окроплений людською кров’ю, тут усе свідчить про злочини катів проти мирного населення. Пекучий біль донині лежить каменем у серцях тих, котрі пережили ті жахливі ночі відвідин упирів й очі виплакали за своїми рідними і близькими. Ще й нині, здається, із 90-метрової глибини "сафатових криниць" долинають плач і стогін зґвалтованих дівчат, закатованих воїнів УПА та їхніх рідних, старих людей і немовлят. Там стоїть хрест, кожного року відправляються панахиди. Земля розповідає живим про злочини упирів, а в повітрі ще до сьогодні висить нудотний запах людської крові.
 Цю страшну новітню історію треба розповідати, щоб увесь світ знав, через які страждання та голготи пройшов наш добрий і щирий народ, якого геноциду він зазнав від рук сталінських посіпак, керованих партією більшовиків. Пам’ятаймо про невинно замордованих! Будьмо пильні!...
 Вся боротьба українського народу проти окупантів в основному велася в селах. Тому туди засилали не тільки "спєцотряди", а й окремих терористів під маркою фінансових агентів, збирачів позик, контигентів і
 т. ін. з головним завданням вбивати невинних селян і все приписувати бандерівцям. Ось що розповідає колишній стрибок Філімон Ремесник з села Рудки (Млинівщина):
 - Мене в той час завербували взяти зброю в руки і виступити проти свого народу. Всі злочини над моїм народом проходили на моїх очах. Але те, що я побачив на одному із хуторів села Рудки, - повік не забути. В наше село якось прибився фінансовий агент Микола Герасимчук. Декілька днів приглядався, рознюхував, а потім добрався до хутора, де переховувалась сім’я Бабія Миколи, воїна УПА, який загинув у бою з енкаведистами. Його хату спалили, все майно пограбували. Нещасні сироти з матір’ю переховувалися від помсти так званих правоохоронців.
 Микола ніби закохався в свою жертву - ще малолітню дівчину Савіну і шляхом погроз та залякування женився на ній. Здавалося, побитій горем сім’ї не потрібно
 більше ховатися від енкаведистів. Микола зайнявся господаркою, Савіна завагітніла... Здавалося, горе залишилося позаду... Та де там... Однієї ночі Микола шулікою зривається з ліжка, бере в руки наперед підготовлену сокиру і... гостре вістря немилосердно впинається в тіло Савіни, а потім безжально січе стару матір та дві сестрички. Весь у крові садист ногами вибиває вікно, вискакує з хати і біжить в село Рудки до стрибків ніби за порятунком, божевільно кричучи у розпачі:
 - Бандерівці зарубали всю мою сім’ю!..
 Весь загін стрибків піднято по тривозі. Про трагедію зразу повідомили районний відділ НКВС. До хутора ми не йшли, а бігли, намагаючись застати бандерівців на місці злочину. Коли забігли в хату, перед нами постало жахливе видовище... На землі лежить порубана старша дочка Люба... В хаті пахне людською кров’ю... Ми стояли, наче вкопані. Микола в розпачі бігав по хаті і весь час проклинав бандерівців. У кожного з нас кипіла в душі ненависть до цих головорізів.
 Десь під ранок з району приїхало дві машини енкаведистів з лікарями. Микола розповідав, як бандерівці вдерлися в хату, як він втік через вікно...
 Лікарі тим часом оглядали порубаних, прощупували пульс...
 Несподівано один із них виявив, що пульс у матері і старшої дочки Люби прощупується. В районній лікарні їх привели до тями. Через пару днів після тої страшної трагедії лікуючий лікар запитав у потерпілої матері:
 - Хто ж це над вами так познущався?
 Та, відкривши запалі очі, тихенько відповіла:
 - Це зять наш Микола...
 Судили нічного упиря показовим судом, від людського ока, і присудили жорстокому садисту десять років тюрми. Але після того суду, подейкували люди, що бачили його, як він знову бродив селами Рівненської області, вишукуючи нові жертви...
 Для чого було вбивати сім’ю? Яка мета цього злочину? Як виявилось пізніше, таких, як Микола Герасимчук, на той час бродило багато. Завдання в них було одне - жорстоко вбивати і знущатися над тими сім’ями, які були проти них. А всі злочини приписувати бандерівцям.
 Але, незважаючи на всю жорстокість тодішнього режиму та паплюження національно-визвольного руху в Україні, населення жертовно підтримувало його, як тільки могло. Це дуже добре розуміли окупанти, а тому весь час намагалися за всяку ціну розірвати зв’язки українських громадян з визвольним рухом. Щоб досягти своєї мети, крім терору проти населення, вони другого виходу не бачили. Саме тому по селах, містах проводилися масові облави із участю багатотисячних загонів спецвійськ НКВС, озброєних найновішою зброєю та військовою технікою. При цьому проводились масові арешти, застосовувались жорстокі садистські побої, тортури, розстріли, спалювання сіл, грабежі та ґвалтування. Таких страхіть в світовій історії не зазнала жодна країна світу. Порівняно з тим страхіттям, яке творилося тоді в Україні, бліднуть страхіття татарських орд, що на той час складали найкривавішу сторінку історії Східної Європи. Ось приклад лише одного українського села Н... на Західній Україні в той жорстокий розгул більшовицької орди, описаний у "Літописі УПА", 9-й том, стор. 188 - 189.
 - "Світає. Село Н... обступлене сотнями спецвідділів НКВД. Довкола села горять вогні. При них гріються, сплять, сидять чекісти. Всі виходи з села блокують сильні застави. На всіх домінуючих над тереном пунктах кулеметні гнізда. Село оточує один ланцюг енкаведистів. Там, далі, під лісом, заліг другий ланцюг. Десь у корчах, замасковані, заведені, глухо гудять 2-3 легкі танки, бронетранспортери. По всіх стежках і дорогах снують густі патрулі. З ними - спеціально вишколені собаки. Ще кілька хвилин - і вся ця причаєна банда, нацькована політруками, розбещена до неймовірності вічним мордуванням, виголодніла, промерзла, часто п’яна - заллє, затопить мирне українське село кров’ю. Ще кілька хвилин - і почнеться горе. На українських землях облава. От вона вже починається.
 Сотні людей відриваються від погасаючих вогнів з приготовленою до пострілу зброєю з довгими дротами для шукання криївок, вдираються в село. Брешуть собаки. Чути перші удари крісів об замкнені двері. Чути, як вилітають перші вибиті вікна. Чути тут і там брудну московську лайку.
 Вибігають із сонних хат люди в білизні. Тут і там розлягається плач вирваних зі сну дітей, тут і там чути голосіння зляканих жінок. Ще кілька хвилин - і над селом здіймається і стоїть один суцільний гул: гул матюків п’яних енкаведистів, лемент жінок, дітей, черги автоматів і кулеметів, брязкіт розбитого скла і товченого посуду. На кожному подвір’ї група 20-30 більшовицьких бандитів. Всі озброєні, крім автоматів, гранат, довгими твердими дротами. Розбивають загати, перекидають стоги, викидають снопи із стодол. В хатах розвалюють печі. Зривають підлоги. Шукають криївки підпільників. Не найшли нічого. Вскакують ще раз до хат. Кажуть готовити собі сніданок: яйця, печену качку, самогон, вареники. Коли господиня проситься, що цього всього не має, б’ють прикладами, шомполами, копають ногами. Перекидають все в коморі, в скрині. Кілька ласих очей дивляться на молоду дівчину - дочку господині. Господиня-мати дрижить. Вона знає, що це означає... Хоче, щоб дівчина кудись вийшла. Та на цей раз небезпека загрожує не з цього боку, дівчину не ґвалтують, а арештовують.
 У сусідів знайшли криївку. Розриваються гранати. Витягують когось, хтось сам застрелився в криївці. Потім із криївки ще два чоловіки з кулеметом і автоматом. Б’ють по енкаведистах. Та становище їх безвихідне. Два проти тридцяти. Гучне: "Хай живе самостійна Україна!", - один падає від куль енкаведистів, другий стріляє собі в голову з власного пістолета. За хвилину з місця, де було господарство, б’є в небо стовп полум’я й диму. Біля вогню іде розправа з власницею господарства. Допитують, хто в неї жив, як називається, що робив. Господиня не признається. Її страшними тортурами замордовують. Труп кидають у вогонь. Кидають у вогонь також трупи двох побитих повстанців. Їм лише відрубують голови, щоб показати в райцентрі. Труп третього повстанця, який був командиром, заберуть у райцентр цілого. В небо б’є гул, стовп диму й полум’я, запах паленого людського тіла...
 З іншої хати нападники приносять присмажену качку й самогон. Починається біля вогню "сніданок". Від запаху печеного людського тіла робиться так млосно, що не можна витримати. Енкаведисти п’ють за "совєтскую власть" і приміряють щойно стягнені з побитих повстанців закривавлені чоботи. В будинку школи примістилися слідчі. Навчання під час облави не відбувалося. Біля слідчих купа патронів. З усіх кінців села під конвоєм арештованих женуть жінок, чоловіків, дітей і старих. Їх під вечір - сотні. Свистять шомполи, бризкає з-під розсіченої шкіри кров. Підсувають підписати заяви про співпрацю з НКВД. За всяку ціну хочуть здобути відомості про підпілля. Одних переслуховують відразу, інших відвозять автомашинами в райцентр.
 Облава триває чотири дні. Нарешті, коли навіть найменша соломинка зрушена зі свого місця, коли все село виглядає як один велетенський смітник, коли щонайменше 80% мешканців села заарештовано, переслухано, побито - облава кінчається зі співом: "Я другой такой страни нє знаю, гдє так вольно дишіт чєловєк...", з брутальною лайкою на адресу українського підпілля, "мєстного насєлєнія", "самостоятєльной Украіни", спецвідділ НКВД від’їжджає із села Н... Люди падають навколішки, підносять руки до небес і просять Бога, щоб ця облава не повторилася знову завтра..."
 Семен ЧИСНОК.
 смт. Лемич, Рівненська обл.
 (Газета "Нація і держава",
 11 вересня 2007 р.).
 (Закінчення буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 21.09.2007 > Тема ""Білі плями" історії"