Версiя для друку Обговорити в форумi

11 ВЕРЕСНЯ ВИПОВНИЛОСЯ 60 РОКІВ  ПОЕТУ, ПРОЗАЇКУ, ПЕРЕКЛАДАЧУ І КНИГОВИДАВЦЕВІ ВАЛЕРІЮ БАСИРОВУ

Кожен, хто так чи інакше причетний до красного слова, до видання своїх власних книг художньої, науково-популярної, краєзнавчої, мемуарної, довідкової та іншої літератури, певно ж, знайомий із сімферопольським приватним видавництвом "Доля" та його директором - письменником, членом Кримської республіканської творчої спілки "Кримська асоціація письменників" Валерієм Магафуровичем Басировим.
Син двох народів - українського і татарського (його мати Валентина Антонівна Свишевська - українка з Поділля, батько - Магафур Сабірович Басиров - казанський татарин) - Валерій став російським письменником, поєднавши в собі любов і до української, і до татарської, а відтак і до російської культури та літератури.
Закінчивши в 1977 році московський Літературний інститут імені М. Горького, Валерій Басиров тривалий час працював у пресі на рідній Хмельниччині, на батьківщині своєї матері. Редагував газети - у місті Нетішин "Энергостроитель", у Славуті - "Трудівник Полісся", у Хмельницькому - "Вільне слово". Був першим засновником і редактором газет "РІО", "РІО-2", "Акція", експериментальних видавничих об’єднань "Вісник", прес-центру "Пульс", Хмельницького експериментального видавничого об’єднання "АЗіЯ". Та найголовніше його дітище - книжкове видавництво "Доля", якому цього року виповниться 10 років. В 1991 році заснував приватний історико-краєзнавчий та літературно-мистецький журнал "Доля", а в 2001 році журнал для дітей "Йылдызчыкъ - Зірочка" кримськотатарською та українською мовами.
І журнал "Доля", і дитячий журнал "Йылдызчыкъ - Зірочка" - надзвичайно цікаві видання. Кажу про це з повною відповідальністю, позаяк після переїзду В. Басирова на постійне помешкання до Сімферополя (початок 90-х років), був не тільки одним з авторів журналу "Доля", а кілька номерів навіть відредагував на громадських засадах. Що ж до двомовного дитячого видання "Йылдызчыкъ - Зірочка" - то дуже шкодую, що цей чудово ілюстрований нашим кримським художником Олександром Іванченком журнал, першу половину якого складали твори дітей і письменників кримськотатарською мовою, а другу половину - твори українською, перестав виходити. Ось саме цю, другу, українську частину "Зірочки" я також на громадських засадах і редагував, і готував для неї матеріали.
Шкода, що економічна скрута і безпросвітне безгрошів’я не дали нам змоги розвинути далі таку потрібну роботу, адже в кримських дітей - і в кримськотатарських, і в українських немає свого барвистого за оформленням і цікавого за художніми творами журналу, який є у російськомовних дітей - "Крымуша".
Гадаю, що ще не все втрачено, ще жива пам’ять про це видання у тих читачів, котрі знайомилися з цим прекрасним журналом, дехто зважився й на передплату, але ж тих передплатних копійок для видання такого поліграфічно складного видання замало. Хочеться вірити, що колись же і кримські діти матимуть свій журнал, фінансовою частиною якого буде опікуватися держава.
Та й журнал "Доля", на превеликий жаль, не зміг набрати такого темпу (через нестачу фінансів!), аби виходив хоча б двічі на місяць і знайомив читачів з новими творами українських письменників. Зате видавництво "Доля" своїми гарно виданими книгами славиться далеко за межами Криму. Валерій Басиров не лише вдало експериментує у своїй власній творчості (добре володіє словом, сміливий у ритміці, у темах, сюжетах, вправний як у римованому, так і в білому, неримованому, вірші), але й у видавничій справі. У своєму видавництві "Доля" він одним з перших серед книговидавців Криму та, певне, й України, почав випускати книжки одночасно двома, трьома, чотирма, а то й більше мовами. Це, зокрема, книги "Далекий і близький Шевченко" (твори Т. Г. Шевченка паралельно українською і кримськотатарською мовами. Упорядник - Олександр Губар), подарункове малоформатне видання поеми Т. Г. Шевченка "Кавказ" чотирма мовами (українською, російською, кримськотатарською та англійською мовами), двотомне видання творів Лесі Українки "Квітка на долоні вічності" українською і кримськотатарською мовами в перекладах Юнуса Кандима, "П’ять грон винограду" - кримськотатарські народні казки кримськотатарською та українською мовами в перекладах автора цих рядків. А ось свої власні міні-притчі, зібрані в книзі "Дыхание ранней росы" ("Доля", 2004 р.), В. Басиров видав аж дев’ятьма мовами - російською, українською, кримськотатарською, азербайджанською, англійською, іспанською, італійською, німецькою та французькою! Переклад виконували різномовні досвідчені перекладачі.
За роки своєї видавничої діяльності В. Басиров випустив у світ уже понад 1000 книг як професійних літераторів, так і молодих початкуючих авторів. Одна видавнича цікавинка: збірка віршів "Нечаянная оттепель" у 1989 році побачила світ всього лише за дві доби (48 годин!) і стала книгою, котра найшвидше пройшла шлях від друкарні до книгарні в тодішньому Радянському Союзі.
Про Валерія Басирова - письменника і видавця - написано багато в різних виданнях. Не раз про його творчо-видавничі успіхи писала на своїх сторінках і "Кримська світлиця". В. Басиров удостоєний багатьох нагород за свою подвижницько-видавничу діяльність. А влітку цього року він звалив на свої, щоправда, широкі, плечі ще й  місцеве державне багатопрофільне видавництво "Таврія".
"За створення багатонаціонального видавництва "Доля" та випуск у світ 500 книг російською, українською та кримськотатарською мовами" (2001 р.) був удостоєний премії Ради міністрів Автономної Республіки Крим. "За книги останніх років" премії ім. В. Даля міжнародного співтовариства письменницьких спілок. А нещодавно за заслуги у відродженні духовності в Україні Київський Патріархат Української Православної Церкви нагородив В. Басирова Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня (2007 р.).
Ось такими творчими здобутками зустрічає своє шістдесятиріччя письменник і видавець-експериментатор
В. М. Басиров. Свою долю він знайшов у власній "Долі". Перефразовуючи Т. Шевченка скажемо: "Така його доля..." Тож побажаємо йому, аби ця доля - і власна, і видавнича - була світлою і довготривалою, аби її животворяще духовне сяйво осявало душі багатьох спраглих до книги людей! З ювілеєм тебе, друже Валерію! З роси та води, як кажуть у нас в Україні!
Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу
літератури і мистецтва "Кримської світлиці".

Валерій БАСИРОВ
КВІТИ
ОПОВІДАННЯ
1.
Вона ніколи не плакала.
Можливо, тому, що боялася видатись слабкою. Вона мало сміялася. Але коли веселилась, оточуючі мимоволі тяглися до неї, захоплені скромністю і щирістю молодої жінки. І похмурою вона не була, бо щодня вселяла собі: життя і печаль - почуття несумісні. Всі вважали її чарівною дивачкою.
Її чоловік - високий і блідий мужчина - був надміру життєрадісним. Але його жарти, якими, здавалося, він був нашпигований і які народжувалися миттєво, мали характер якогось невловимого смутку. Так інколи безхмарного ранку, коли сонячне проміння м’яко осяває землю, раптово починаєш помічати, що прозоре повітря тремтить, зодягаючись в підсинений серпанок.
За роки свого подружнього життя вони добре вивчили одне одного.
І тепер могли годинами мовчати, зрідка перекидаючись безцвітними словами, значення яких було відомо лиш їм одним.
Жителі маленького містечка завжди милувалися цією парою. Спочатку, щойно побравшись, він і вона почувалися ніяково. І цей стан викликали насамперед маленькі висохлі бабусі, які заздалегідь виповзали із підсліпуватих хатин до тину, щоб підгледіти поквапливість молодих людей, які, як завжди, запізнювались на роботу. А потім старенькі довго мовчали, жадібно виїдаючи очима поворот вулиці, за яким затихав стукіт підборів.
- Ех, - зітхала одна з них.
- Що, завидки беруть? - шамкотіла друга.
- Я теж так бігала, - співчутливо бубоніла третя, долучаючись до розмови сусідок. 
І тоді вони повільно випливали з дворів і прямували до Катерини Гур’євої, своєї ровесниці, в якої, зручно розташувавшися в альтанці, поринали в спогади.
Вони згадували легко і жваво. День за днем, так, начеб гортали сторінки вже відомого роману. Це натхнення з’явилося давно, з першими ознаками старості.
Катерина Миколаївна, товста баба з маленькими випуклими оченятами на лискучому обличчі, була кепською співрозмовницею. Але не тому, що її життя пролетіло швидко і непомітно і нічого приємного не залишило в підсумку, а за звичною причиною: вона не любила і, мабуть, не вміла ось так просто говорити про себе. Тільки довгі темні ночі, такі ж самітні, як і вона, схиляли її до відвертості.
Коли приходили подруги, вона ненадовго залишала їх, а сама поспішала до великої клумби, на якій погойдувались важкі голівки жоржин. Жінка вибирала найкрасивіші квіти і, обережно зрізавши кілька, поверталася до альтанки. Соковиті, пурпурові пелюстки незвично хвилювали жінок, відбивалися теплими іскорками в їхніх очах.
Можливо, тому й любили старенькі інколи зібратися в Гур’євої. А Катерина Миколаївна, що зажила слави людини незвичайно жадібної, з радістю, без прохань, на які, до речі, вона не звертала ніякої уваги, приносила скляну банку з квітами.
Її скупість справді не знала меж. Одного разу юнак, котрий спішив на побачення, прокрався до неї у двір і почав рвати квіти. Але йому не вдалося подарувати їх своїй коханій. Розлючена бабця, з розтріпаним рудим волоссям, вибігла із-за хати, розмахуючи довгою кочергою. Юнак втік, а квіти лишилися лежати на землі. Бабця обережно змахнула з них пил, а потім розплакалась.
Її любов до квітів не була простим уподобанням, котре часто робить людину рабом її забаганки. Вона виросла в родині п’яниці-шевця і навіженої прачки, для яких вся краса життя уявлялась дзенькотом і шелестом грошей. Щоправда, зробити її такою, як вони самі, батькові так і не вдалося. В дні чергового запою він ухитрявся розтринькати всі убогі статки. Мати була більш бережливою. Невдовзі батько спився до краю. Під час однієї бійки хтось проломив йому пляшкою голову. Він не мучився: помер відразу, не приходячи до тями. А через тиждень Катя поховала матір, висушену сухотами.
В домі батьків Гур’єва прожила все життя. Спочатку вона лякалась своєї самотності. Поступово звиклася з цим, заспокоювала себе: "Уподобає якийсь хлопець і вийду заміж". Але на її віспувате обличчя і довгов’язу статуру ніхто й не позаздрився.
Якось, повертаючись з поля, вона назбирала букет маків. Недалеко від дому її обігнали жінка і підпилий чоловік. Він щось тихо сказав і розсміявся. "Таке паскудне обличчя, - гидливо поморщилася його супутниця, дивлячись на Катю, - таким квіти не дарують". Катерина спалахнула, але стрималася, а вдома дала волю сльозам. Однак з квітами по вулицях вона вже більше ніколи не ходила. Випросила в сусідки насіння і посіяла його на клумбі.
З року в рік у неї розквітали красиві квіти, але зривати їх вона нікому не дозволяла.
2.
Останній день вересня видався теплим. Після недавнього похолодання земля почала зігріватися. Опівдні випрямилась полегла й пожовкла трава. Скуйовджені горобці вовтузилися в пилюзі. Тоненьке павутиння плавало в розімлілому повітрі. Настало бабине літо.
Тротуаром невпевненим кроком поспішала старенька, одна з сусідок Гур’євої. Вона спочатку мацала землю палицею, нахиляючись вперед, а потім переставляла ноги. Так вона дошкандибала до невеличкої веранди і через напіввідчинені двері зазирнула в дім.
- Ганно, що я тобі скажу, - заторохтіла вона. - Оце глянула третього дня у вікно - біжить...
В Ганни підгоріла риба. І вона, розмахуючи ганчіркою, намагалася вигнати на вулицю дим. Кінці ганчірки мигтіли над підлогою, і незрозумілого кольору кіт, котрий з явним нетерпінням очікував на їжу, бігав за ними очиськами.
- А дзуськи тобі, холеро! - Ганна притупнула ногою. - Щоб ти здох. Хто там біжить? Кіт?
- Та ні. Вона. Дівчина, - видихнула бабця. - Ну та з чоловіком...
- А-а-а, - мовила спроквола Ганна і відразу заусміхалась, пригадавши вродливу пару - стрункого мужчину і його юну дружину.
- Окремо ходять. А вчора він навіть п’яний був.
- Помиряться, - Ганна зняла з плити сковорідку з підгорілою рибою і ледь не просльозилась. - Присіла відпочити і заснула...
- Піду, заквапилась старенька. - Треба Каті розповісти...
Катерина Миколаївна лежала на дивані і гортала книжку. Вона знехотя відклала її в бік, не підводячись, вислухала сусідку і, перевернувшися на спину, знову взялася за читання.
А увечері вона стояла біля хвіртки.
Швидко темніло. Накрапав дощ. Але старенька не йшла. Вона дивилася в кінець вулиці і міркувала, що напевно застудиться і вночі не зможе спати; відчувала, щось давить груди і важко дихати.
Та ось вона стрепенулась і захвилювалась. Неподалік від її дому йшов той високий красивий чоловік, який посварився з юною дружиною, на котрого вона очікувала. Коли він порівнявся з нею, Катерина Миколаївна несміливо погукала його і, попросивши зачекати, зникла.  
Чоловік байдуже зупинився і, знизавши плечима, подивився їй услід. Вона хутко повернулася. В її простягнутих руках був букет жоржин.
- Візьми, - сказала вона. - Подаруй їй.
Від несподіванки він збентежився, але квіти взяв.
...Його дружина вже була вдома. Вона низько схилилася над плетивом. Коли він увійшов, навіть не підвела голови.
- Людо, - тихо покликав він.
Вона поглянула на нього - спиці випали з рук.
- Яке чудо! Це мені?
Він незграбно подав їй букет. Вона уткнулася обличчям у вологі пелюстки.
Він ніжно обійняв її.
- Не треба, не плач, рідна... Адже все добре, правда?
Переклад з російської
Данила КОНОНЕНКА.

Валерій БАСИРОВ
*  *  *
Як холодно.
Коханню зимно...
Прокинуся, - тебе не буде.
Може, кохала лиш про люди,
І грала в справжнюю любов?
Забудь! Дихни на повні груди...
Тебе не буде? Хай не буде.
Дощ вдосвіта мене розбудить:
Свій біль я потамую знов.
*  *  *
Я дуже втомився, кохана:
розлука от-от здожене;
і знов якась сила незнана
стискає і душить мене.
А думка, мов крапелька, дзенька,
даруючи розпач і плач;
а губи шепочуть: "Рідненька!
прийди, зрозумій... І пробач".
*  *  *
Шумить і піниться Салгир,
біжить навздогінці за літом.
Як обійме смертельний вир, -
то щезну в нім, як в полі вітер.
Не зможу звідти вже прийти,
й нічого не переіначу -
Не сумувала б тільки ти,
Як серце чайкою заплаче...
Переклад з російської
Мойсея Кушніра.
*  *  *
Вільготно у лісі, де листя - намисто,
яке мерехтить у сонцях до землі,
та вітер лякає розбійницьким
 свистом
й тупцює зухвало в холодній золі.
Я знов у дорозі. Й немає спокою,
і знаю: привалу очікувать марно,
бо ліс не дарує затишні покої,
а те, про що навіть не мріяв
чи марив.
Хай тягнеться довго у лісі дорога.
Крізь осінь набачиться раптом мені:
і небо високе, і берег пологий,
і батько назустріч летить на коні...
*  *  *
Іду лісом, а сниться:
і минуле, й майбуть.
Осінь - дика лосиця
відправляється в путь.
Низько стеляться трави,
як під ноги - шовки...
Молоденька дубрава
відганяє хмарки.
А вони насідають...
Задощив небосхил.
Б’є вільха і згоряє
листям-пір’ячком крил.
Обійняв вітер простір.
О лісів світле тло!
Все звичайно і просто:
умирає тепло.
Переклад з російської Івана Іова.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2007 > Тема "Українці мої..."