Версiя для друку Обговорити в форумi

У 1932 - 1933 роках я працювала в Київському сільськогосподарському інституті на кафедрі землеробства, що розміщувалась тоді на Солом'янці. Весь персонал інституту - студенти і професорсько-викладацький склад, крім завідувачів кафедрами, - був мобілізований на збирання урожаю збіжжя в маєтку Митниці, що тоді належав вузу. Відряджували туди групами. Професорсько-лекторський персонал направляли невеликими партія-ми на тиждень - два, а студентів там тримали ціле літо. В одну з таких партій потрапила і я, хоча з деяких причин (як студентка-заочниця) і не підлягала мобілізації, але залишитися у Києві не було можливості.
Страшний то був час, бо жаско було проїжджати порожніми вулицями, не чути голосів дітей. В селах, покинутих господарями, була мертва тиша.
До кінця я не витерпіла. Вирішую, що так далі не може продовжуватися і пишу листа до завкафедрою професора О. З. Архімовича.
Через два дні мене відзивають до Києва. Іду на залізничну станцію пішки разом з Ізидорою Петрівною Косач-Борисовою, сестрою Лесі Українки, з якою ми працювали. Прибули до потяга своєчасно. Входимо до вагона, в якому багато вільних купе, сідаємо в одному. До першої зупинки доїхали спокійно, а на другій два міліціонери вводять до купе жінку і всі троє сідають навпроти нас. Наступна зупинка - Фастів, на ній потяг довго стоїть. Один з міліціонерів зривається і біжить до буфету. Повертається зі склянкою гарячого супу і чималим шматком хліба з картоплі і висівок. Все це віддає жінці, яка жадібно хапає і їсть. А другий розповідає:
- Ця жінка мала чотирьох дітей. Старшій доньці було одинадцять років. Вона померла, і мати затягла її до другої половини хати. Там помила, приготувала  два чавуни і хотіла розрубати, зварити і нагодувати менших. Але хтось вистежив, доніс і на цьому її заарештували. Тепер її скарають на смерть, а троє дітей помруть...
Тієї ж голодної зими 1933 р. якось вийшла з хати. Назустріч ішов великий і товстий мужчина. Порівнявшись зі мною, раптом впав на хідник. "Їсти, їсти..." - простогнав він. Я почала розкривати свій сніданок, який складався з двох тонесеньких шматків хліба - один, намазаний тертою квасолею, а другий його прикривав. Несподівано до мене підбігла жінка і перехопила мою руку зі сніданком. "Не можна, не можна, - шепотіла вона. - Він же в страшенних муках помре, проковтнувши їжу. Краще викличте швидку допомогу". На щастя, поблизу в аптеці був телефон, і чоловіка забрала швидка медична допомога. Про його подальшу долю не знаю, але уявляю...
До нас у двір у Києві приходило п'ятеро дітей, батьки яких померли. Старшому було одинадцять років. На руках у нього була дівчинка місяців десяти. Одного разу хлопчики прийшли без сестрички. "А де ж мала?" - запитують. "Поїхала до Москви..." Далі пояснили, що на залізничному вокзалі у вікно вагона висунулася якась жінка і попросила дати дівчинку, яку пообіцяла удочерити. "Ми і віддали сестричку". Кому? "Не взнали, не до того було". Більше ті четверо хлопчиків не приходили...
Влітку у Білій Церкві іду до пані І. П. Косач-Борисової, що знімала кімнату у подружжя бібліотекарів сільськогосподарського інституту. Тільки вийшла за ворота інституту, що містився в колишньому маєтку Мазепи, тільки звернула, щоб іти стежечкою по березі Росі до Ізидори Петрівни, бачу - сидить жінка, страшна, худа, змучена. На руках тримає спеленану дитину. Поряд горить вогонь. Хлопчик років трьох у лахмітті кидає у вогонь мушлі, а тоді дає їх іншим дітям, що нерухомо сидять навкруги. Діти розкривають, жадібно хапають серединку. Підходжу і питаю: "Де батько?"
Жінка підводить страшні, повні муки очі і відповідає: "Його вже немає".
- Я зараз принесу вам їжу.
Бігом повертаюся до інституту, відчиняю замкнену хвірточку. Нагрівши щось у судках, повертаюсь до жінки і дітей. Вони кидаються до судків. Маю лише дві ложки, але діти діляться, ложки обходять всіх.
- Я зараз ще принесу!
Прожогом кидаюсь до студентської столовки.
- Жінки, дайте голодним.
Жінки вишкрябують все, що мають. Швидко повертаюсь на місце, де їх лишила. Але там їх вже не було. Я згадую страшні слова жінки: "Таким, як ми, не можна входити до міста. Голова заборонив. Відразу забирають до в'язниці". Де вони ділися? Втекли чи потрапили до в'язниці? Не знаю.
Прийшла до І. П. Косач-Борисової стурбована. Удвох пішли до того місця. Смеркало. Гукали, але ніде нікого. Ніби понесла їх Рось на своїх хвилях...
Багато страшних спогадів зринає у пам'яті про ті роки. Їх не розповісти всіх, і, мабуть, вони будуть незрозумілі людям, що мають їжу.

СЛОВО ПРО АВТОРКУ СПОГАДІВ

Доктор біології Кіра Іванівна Загурська-Архімович народилася 30 січня 1902 року в Сумах. Після революції встигла закінчити тутешню жіночу гімназію із золотою медаллю. Її батько був керуючим економією цукрозаводчика і мецената Харитоненка. Під час революційних подій, перебуваючи у службовому відрядженні, Іван Федорович Загурський зазнав нападу трьох бандитів. Під час сутички він убив двох нападників і поранив третього, але й сам загинув. Розбійники належали до більшовицької партії, тому Кіриного батька радянська влада посмертно оголосила "ворогом народу". Зазнаючи репресій, родина вимушена була виїхати до Харкова, згодом до Києва, де дівчина закінчила з відзнакою сільськогосподарський інститут, набувши фаху агронома. Працювала Кіра Іванівна в різних установах Києва та області, заочно вчилася в аспірантурі. 1935 року одружилася з ученим-селекціонером Олександром Зіновійовичем Архімовичем, який працював у Всесоюзному науково-дослідному інституті цукрової промисловості й одночасно - у кількох сільськогосподарських вузах України.
1943 року Архімовичі еміґрували до Австрії, де працювали на селекційній станції поблизу Відня. Потім переїхали до Німеччини. Разом з іншими українськими науковцями Кіра Іванівна брала участь у створенні в Баварії нових еміґрантських наукових структур - Українського технічно-господарчого інституту, Української вільної академії наук, Наукового товариства імені Т. Шевченка. З 1948 року жила в Іспанії, а 1952 переїхала до США, мешкаючи в м. Розендейлі (штат Нью-Йорк), де три роки працювала в Бруклінському ботанічному саду.
К. І. Архімович є автором наукових публікацій "Стан садівництва в Україні під час другої світової війни і в післявоєнний період" (Мюнхен, 1960), "Л. П. Симиренко: "Помологія" (Мюнхен, 1964), "Історія садівництва в Україні" (Мюнхен, 1966) та інших. Займалася також публіцистикою, написала спогади "Голод" про голодомор 1932 - 1933 років, "Українські ботаніки світового масштабу
і роль І. Мічурина в їх загибелі", нарис "Сумський художній музей очима гімназистки", присвячений пам'яті його фундатора Н. Х. Юнацького і опублікований 1985 року в Канаді.
К. І. Архімович померла 1991 року. Похована на українському православному кладовищі в Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі). В Америці зараз мешкають її діти та онуки.
Олександр КАПІТОНЕНКО.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 07.02.2003 > Тема ""Білі плями" історії"