|
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"
#37 за 14.09.2007
МАЗЕПА
ВОЛОДИМИР СОСЮРА
ПОЕМА
Неначе меч титана, дзенькнув
Об штик ворожий у борн╕.
╤ марно кликав Горд╕╓нко
Сво╖ незборн╕ курен╕...
Його не слухали. ╤ мимо
Вони лет╕ли, наче сни...
╤ шведа так нев╕дборимо
По флангу вдарили вони
В р╕шучу мить! З життям прощання
Тут не один узнав бо╓ць...
Хитнулись терези востанн╓
╤ зупинилися.. К╕нець!
"К╕нець, к╕нець, мо╖ хорош╕!" -
Кричить Петро до ворог╕в
В зор╕ веч╕рньо╖ порош╕...
В╕н мить жадану зрозум╕в,
Коли упали з Карлом нош╕, -
Така зрадлива дол╕ гра, -
Од невблаганного ядра.
Коли вони, як гр╕м, упали,
Щоб потонуть в неслави мл╕,
╤ С╕ч на терези поклала
Сво╖ нагострен╕ шабл╕.
Неначе ноч╕ димн╕ бреди,
Коли ц╕лу╓ день бори,
На зах╕д ут╕кали шведи,
В пилу й кров╕ ╖х прапори...
Але одр╕зав ╖м дорогу
Солдата рос╕йського штик,
Як меч в╕дплати й перемоги...
Лиш Карл з Мазепою ут╕к.
Мчать козаки, голодн╕ й гол╕.
Лице Мазепине, як л╕д...
П╕д жовтим м╕сяцем топол╕
Г╕ллям хитають ╖м усл╕д.
ТОПОЛ╤
Пощо ви, д╕ти Укра╖ни,
Т╕ка╓те до чужини?
Одно╖ матер╕ сини?
Вони ж летять, летять невпинно
Кудись за синюю межу,
Лиш в╕тер в╕╓ ╖м у спину...
╤ я з тополями кажу,
В ╖х шум впл╕таючи св╕й голос
Кр╕зь час, що сивий, наче волос,
Збиваючи стол╕ть ╕ржу:
"Куди, куди?" Мовчать тумани...
О краю м╕й, сво╖ сини,
Немов Канади ╕нд╕ани
В дн╕ братовбивчо╖ в╕йни.
╤нд╕йц╕ бились за француз╕в
╤ за англ╕йц╕в в тьм╕ д╕бров...
╥х гнали зрадники й лакузи
За ╕нших лить братерську кров.
Отак ╕ ми. Тягли з нас жили,
Як з тих шотландц╕в, що згубили
╤ мову р╕дну для чужих.
╥х кат стискав, неначе губку...
╤ от лишилася у них
Од суверенност╕ лиш юбка,
Що ╖м дозволено носить
╤ проливать в н╕й кров гарячу
Во славу Англ╕╖... Незряч╕
Далек╕╖ брати мо╖!
За вами мо╓ серце плаче...
Так╕ дороги й Укра╖ни.
Сама з собою у бою
Через трагед╕ю свою.
У тьм╕ страшних ╖╖ дор╕г
Рос╕йський брат ╖й допом╕г,
╤ в дн╕ жовтнево╖ в╕дплати
Упало в прах ярмо прокляте.
XXIV
Цей сп╕в - за кров, що у долину
Плила, под╕бно до р╕ки,
Коли столицю Укра╖ни
Обороняли сердюки.
З них кожний битися поклявся
За св╕й народ, за честь свою.
В полон н╕хто з живих не здався,
╤ полягли ус╕ в бою.
Чи╖ прокляття шепчуть губи?..
Чи ж проклянеш, м╕й краю, ╖х?..
Тягли на шибениц╕ трупи,
Бо не було уже живих.
Не стало у геро╖в сили.
Та хто ж за це ╖х прокляне?
З наказу Меншикова д╕ло
У тьм╕ робилося страшне.
Що одгрим╕в валами мли,
Засяло сонце п╕сля бою,
╤ шибениц╕ за водою
До моря скорбно попливли,
Одна за одною... Вкра╖но,
Можливо, так ╕ не було...
Прости за вигадку ти сина,
Що не забув сво╓ село,
Що пив святу донецьку воду,
Де шахт копри ╕ домн вогонь,
Що не забув свого народу
╤ йшов на смерть в ╕м’я його.
Не жертва я сл╕па стих╕╖,
Тваринних чвар, чуття свого.
Люблю я гордий люд Рос╕╖,
Та не люблю вельмож його.
Що гнали в б╕й народ, як бидло,
Щоб все загарбати соб╕...
Кров╕ ╖м лити не обридло
Раб╕в руками в боротьб╕.
Прост╕ть мене, нещасн╕, люб╕,
Далек╕ жертви зла ╕ мли!..
Себе, не т╕льки братн╕ трупи
На шибениц╕ ви тягли!..
Ви полили сво╓ю кров’ю
Лани для пана, не села.
Поета ж вигадка любов’ю
Лиш продиктована була,
А не ненавистю до брата,
Що, як ╕ ми, солоний п╕т
Лив у р╕ллю на кодло кляте,
Аж поки знищив панський р╕д
╤ руку нам простяг могучу
╤ з нами став, як ми, крилат,
П╕дв╕вши голову за туч╕,
Великий наш рос╕йський брат!
Лиш гайвороння чорний клоп╕т,
Лиш гайвороння чорний жах...
Батурин знищено, ╕ поп╕л
В глухих розв╕яно в╕трах.
А пот╕м там, де Дн╕пр наш лине,
Де згас нав╕к люльок вогонь,
Ядро ново╖ Укра╖ни -
С╕ч - дочекалася свого...
Та дочекалась... Катерина
Аж за Кубань погнала нас,
В ярмо, що дерло й нашу спину,
╤ гордий запрягти Кавказ,
Щоб з нами в╕н у рабств╕ гинув...
Про це сл╕зьми писав Тарас.
XXV
Над садом зор╕ в хоровод╕,
Блука зеф╕р м╕ж верхов╕ть.
╤ коло хати на колод╕
Мазепа з╕гнений сидить.
МАЗЕПА
Прости, прости, Вкра╖но-мати,
Мене ╕ сп╕льник╕в мо╖х!
Я, мов ╤уда той проклятий,
На р╕дний не ступлю пор╕г.
Х╕ба народу не любив я?
Та в гр╕зний час страшних негод
Соб╕ на горе й безгол╕в’я
Не зрозум╕в мене народ.
Не раз за нього я молився...
А в╕н, а в╕н мене кляне!..
╤ дол╕ в╕тер, наче листя,
Мене з Укра╖ни жене...
КАРЛ
(його виносять з хати)
Що зажурився, небораче?
Що ми - покинут╕, сам╕?
За нами т╕льки в╕тер плаче
Або см╕╓ться з нас у тьм╕.
Послухай... П╕зн╕й уже час,
╤ в╕тер плаче, як дитина...
МАЗЕПА
Н╕, то кляне з тобою нас
Моя нещасна Укра╖на,
Мене, як зрадника... Тебе ж
Як завойовника, нетяго,
Що диким полум’ям пожеж
Не зупинив ╖╖ в╕дваги.
Тебе зламали за сваволю,
За зраду чорную - мене.
╤ от одна з тобою доля
Нас у Молдав╕ю жене.
Тебе ще дал╕, аж до турк╕в,
Мене ж, м╕й друже, у Дунай.
Мушкети наш╕ вже без курк╕в...
Прощай, Укра╖но, прощай!..
КАРЛ
Я ще вернусь на Укра╖ну,
╥╖ зал╕зом ╕ вогнем
Я покорю або загину,
Сво╖м проколотий мечем.
МАЗЕПА
Що ж, покоряй. Я не перечу,
А поки що нехай утечу
Залл╓ солодке╓ вино.
Ход╕мо вип’╓м... На колоду
С╕я╓ м╕сяць з вишини,
╤ вартов╕, як т╕н╕, бродять
В глух╕й ╕ гр╕зн╕й тишин╕.
ПЕРШИЙ С╤ЧОВИК (до другого)
Мен╕ до всього не байдуже.
Не знаю, як ми ще жив╕.
Д╕сталось нам з тобою, друже,
Аж оселедц╕ у кров╕...
ДРУГИЙ С╤ЧОВИК
Да. Катавас╕я. Халепа!
Нас розметали, як туман...
Хай буде проклятий Мазепа!
Давай т╕кать до рос╕ян!
ПЕРШИЙ С╤ЧОВИК
Давай! ╤ т╕льки туп╕т
Подален╕в у н╕ч суху...
╤ т╕льки швед дивився тупо
Усл╕д на битому шляху,
Але в╕н вистрелив. Боявся,
А може, може, й жалкував...
Якби в╕н мову нашу знав,
То й сам до рос╕ян подався б.
Пливуть тумани од р╕ки,
Шепоче в╕тер щось деревам...
╤ наливаються хмарки
Передчуттям зор╕ вишневим...
Неначе соняшник на тин,
Св╕танок хилиться над степом...
╤ знов копит погребний дзв╕н
Печально слуха╓ Мазепа.
XXVI
Ви в╕льн╕ знов, лани кохан╕,
Як хвил╕ р╕дно╖ р╕ки...
╤ у Туреччин╕, в туман╕,
Пропали шведськ╕ вояки.
Полки Петра п╕шли за ними,
Та сила турк╕в немала,
Де гр╕м гармат, ╕ кров, ╕ дими,
Петра в к╕льце стальне взяла.
Намет. Од лют╕ серце в’яне
У Карла. Ходить в╕н страшний...
Та мовчки смокче дим кальяна
Паша турецький огрядний.
КАРЛ
Як можна випускати вовка,
Що до кошари н╕ччю вл╕з?!
Вовк - це ╓ вовк. Така помовка.
Його б пекти вогнем зал╕з!
В╕н т╕льки ненавистю й дише
До мене, лицаря добра.
Невже вам золото мил╕ше
За довгов’язого Петра?
Йому б лиш жить. Тхору такому.
В╕н за життя в╕ддасть ╕ трон.
В╕н у руках тво╖х, так чому
Ти не береш його в полон?
ПАША
Петру капут. Ми вирвем жало
╤з рота чорного його.
Це так. Та в Порти грошей мало,
А грош╕ - це вина огонь.
Уста солодк╕ одал╕сок
╤ все, що зможеш ти купить.
З Петром не можем ми так р╕зко,
Бо звикли золото любить.
Та й бути до Петра ворожим
Не зможу я без каяття.
За нього р╕дна Порта може
Свого позбутися життя.
КАРЛ
Я гори злота вам здобуду,
Щоб змовкло прокляте "ура",
Я ц╕лувать вам ноги буду,
Не випускайте лиш Петра!
Карл на кол╕на хоче стати,
Але паша не дозволя.
ПАША
Не треба так! Не треба, брате!
Далеко Швец╕╖ земля.
Вже золота мечем придбати
Не зможеш ти. Тво╖ поля
╤ще не раз заллються кров’ю
Там, де могили ╕ хрести,
Куди повернешся ти знову
Й десь у бою загинеш ти.
КАРЛ
Ну, год╕, год╕ ворожити,
Ти не циганка, во╖н ти.
Що ж, кряч, як ворон, про хрести,
Паша у рол╕ ворожбита.
Далеко Швец╕╖ сади
Й в╕к╕нг╕в плем’я войовниче,
Прощай. По╖ду я туди,
Куди синовн╓ серце кличе.
Що десь зупиниться в бою.
Я ╖ду в Швец╕ю мою.
Прощай!
ПАША
Прощай, в╕дважний м╕й юначе!
Ще не зайшла твоя зоря.
Ще к╕нь за вершником не плаче,
╤ меч - в руках богатиря.
Прощай, прекрасний м╕й юначе!
Й лице п╕вн╕чного титана
Зав╕са вкрила. "Що ж. Пора", -
Й паша над люлькою кальяна
Стареч╕ сльози витира.
Та меч, меч Швец╕╖ зломився
П╕д тиском велетня з Неви.
Петро ж в╕д турк╕в в╕дкупився
╤ повернувся до Москви.
Туди, туди, де скел╕ й р╕ки
У шелест╕ озер ╕ трав,
Де в╕н, за Пушк╕ним, нав╕ки
В╕кно в ╢вропу прорубав.
Блакитний веч╕р. Шум акац╕й,
Немов на вулицях весна,
А у розк╕шному палац╕
В покоях бродить тишина.
Перед господарем Молдови
Мазепа мов закам’ян╕в.
В╕н у жупан╕ малинов╕м,
Як кров, що марно в╕н пролив.
МАЗЕПА
Куди, куди п╕ду од суму?
П╕д землю чи в глибини вод?!
Х╕ба ж я м╕г таке подумать,
Що проти мене м╕й народ?..
Що в╕н мо╖ роз╕б’╓ мр╕╖
Так, як Петро чужинну рать,
Що в╕н н╕коли в╕д Рос╕╖
Не зможе серця од╕рвать.
А я шукав у мор╕ броду
╤ не знайшов його, о н╕!
Й нав╕ки проклятий народом,
Умру на р╕дн╕й чужин╕.
Я помилявся од любов╕,
Що, як пожар, в мо╖х очах.
О не розв╕й, молю, Молдово,
По смерт╕ м╕й печальний прах!
Мазепа сивий. Т╕льки брови
Все т╕ ж у нього, як колись.
Тепер в╕н молиться Молдов╕,
Як Укра╖н╕ в╕н моливсь.
Вони, як сестри. Що ж. В╕н битву
Програв, ╕ в серц╕ т╕льки тьма.
Прийма Молдав╕я молитву,
А Укра╖на не прийма.
ГОСПОДАР
Нещасний брате, год╕ муки!
╥╖ не вичерпать до дна.
Хай дн╕ тво╖, як чорн╕ круки,
Та ще повернеться весна...
Покайся. ╥дь на Укра╖ну,
На степу р╕дного суцв╕ть,
Що йшов за нього ти до згину.
╤ р╕дний край тебе простить.
МАЗЕПА
Не можу я... Я вже проклятий,
Хоч степ ╕ кличе, ╕ гука.
Якби ти знав, м╕й добрий брате,
Яка важка в Петра рука!
Як жаль, що серце б╕дне гине,
Що мало все, поля й блакить...
Мене б простила Укра╖на, -
Петро проклятий не простить.
Як╕ ще в св╕т╕ ╓ падлюки,
Короно-деспоти як╕!
╤ в╕н в одча╖ ломить руки,
А оч╕! Оч╕, як штики...
Вони ╕з лют╕ ╕ туману,
Мов не прийма╓ ╖х земля,
Т╕ оч╕, що любили панни
Колись у парку короля,
Десь понад В╕слою, де чуло
Г╕лля з╕тхання молоде...
О н╕! Не вернеться минуле,
Назад н╕коли не прийде!
МАЗЕПА
Тепер н╕чого вже не треба.
Заснуть. Заснуть би в╕чним сном.
╤ похилив чоло Мазепа,
Немов налите чавуном.
"Заснуть, заснуть..."Чужинний веч╕р
Кривавить хмари за Дн╕стром...
Страшний тягар упав на плеч╕
Мазеп╕ перед в╕чним сном,
Що зазирав йому у оч╕
Диханням холоду ╕ ноч╕.
Вже м╕сяць вирушив у путь
У золот╕й сво╖й обнов╕.
МАЗЕПА
Я знаю, турки продадуть
Мене за золото Петров╕...
Останн╕ хвил╕ я живу.
╤ сльози падають багров╕
З очей Мазепи на траву,
Кривав╕ сльози... Перстень св╕й
Мазепа з пальця ╕зд╕йма╓
╤ в тишин╕ уже н╕чн╕й
╤з нього смерть в╕н випива╓
Й на землю пада... Стогне гай...
З╕тхнув Мазепа уостанн╓,
╤ з губ злет╕ло, як дихання:
"Прощай, Укра╖но, прощай!"
Над ним у сум╕ голос╕нь
Не никли траурно знамена.
Одкинув в╕н у в╕чн╕сть т╕нь...
В╕н був талант, а може, й ген╕й.
А ген╕й, це не вит╕в дол╕,
А й труд ночами й в льот╕ дн╕в...
Не марно школу ╓зу╖т╕в
Колись Мазепа зак╕нчив.
Так! Зак╕нчив. Та ╓зу╖том
На рад╕сть матер╕ не став.
В╕н серцем, для добра одкритим,
Людей, як п╕сня, чарував.
"В╕н ╕нтриган", - немов вериги,
В душ╕ мо╖й слова ц╕ зл╕.
Але були його "╕нтриги"
Для щастя р╕дно╖ земл╕.
Хоч ╜рунт ╖╖ був досить грузький...
╤нтриги? Н╕! Це зброя слав.
Отак один король французький
З ╕нтриг державу збудував.
Хай про Мазепу сп╕в м╕й лине,
Хоч в╕н був пан, та серце мав.
За суверенн╕сть Укра╖ни
Боровся в╕н ╕ в ц╕м був прав.
╤ я сп╕вать про нього мушу
Так, як н╕коли не сп╕вав.
Народ не марно в свою душу
Про чайку його п╕сню взяв.
Гол╕в м╕льйони, св╕тл╕, щир╕...
До них тягнусь я серцем вс╕м!
Народ - м╕й Бог, йому я в╕рю,
А не ╕сторикам отим,
Що руку царську ц╕лували,
Що слинили Петрову длань
╤ про Мазепу написали
╤з кон’юнктурних м╕ркувань.
Та й дос╕ пишуть... Що ж, пиш╕те.
Красу душ╕ його висот, -
Як не зов╕ть його бандитом,
Вже осп╕вав давно народ.
Мен╕ ж чин╕в ╕ "ласк" не треба,
Я не на╖вний, не сл╕пий.
Н╕! Не народ прокляв Мазепу,
А прокляли його попи.
Попи, що з правдою змагались
╤ продали царю язик,
Ц╕ чорн╕ ряси, що злигались
З попами руськими нав╕к.
╤ прислужилися, проклят╕,
Катам, що йшли, як криголом,
Щоб наш народ у власн╕й хат╕
Ще сотн╕ рок╕в був рабом.
Хай повний гн╕ву в даль ча╖ну
Про дн╕ печальн╕ лине сп╕в,
Коли з мо╓╖ Укра╖ни
Петро колон╕ю зробив.
Це в╕н до власно╖ мети
Схилив ╕ шляхту Укра╖ни,
Надавши право ╖й тягти
╤ соки, й жили з селянина.
Союз в╕йськовий в╕н зламав,
Що склав Богдан ╕з Олекс╕╓м,
Як р╕вност╕ й братерства вияв.
В╕н шляхту золотом обс╕яв,
Народ позбавивши вс╕х прав,
╤ по Вкра╖н╕ "з ласки трона"
В м╕стах поставив гарн╕зони.
В т╕ лют╕ дн╕ в╕н добре знав,
Що ╖сть Вкра╖на ╕ чим дише,
Й щоб зав’язать петлю туг╕ше,
Мазепи "зраду" скористав.
Так! Будував церкви Мазепа,
Церкви ╕ школи. Просв╕щав
В╕н св╕й народ. Та шк╕л не треба
Царю, й в╕н ╖х позакривав.
Покрилась тьмою Укра╖на,
Засумував старий Дн╕про...
╤ доробила Катерина,
Чого не встиг зробить Петро.
ЕП╤ЛОГ
Далекий Галац сниться знову.
А серце! Серце у огн╕...
Б╕ля господаря Молдови
Лежить Мазепа у трун╕,
В маленьк╕й церкв╕. Р╕дний край
Одснивсь ╕ не присниться знову.
╤ турки, що взяли Молдову,
╥х трупи вкинули в Дунай.
Мов чути голос, що з журбою
Слова так глухо промовля,
Немов говорить ╖х земля!
"К╕сткам - ╕ тим нема покою!"
Такий к╕нець, Мазепо, тв╕й,
Герою нещасливий м╕й,
Що так любив свою Вкра╖ну,
Та все ж не так, як той Пал╕й,
Що все простив Петру за волю,
Як ╕ Петро йому простив
В т╕ дн╕ кр╕пацтва ╕ свавол╕
╤ подвиг╕в богатир╕в,
Що землю так свою любили,
Що не злякались ╕ могили,
Бо мати в нас ус╕х одна -
Це наша р╕дна сторона.
Хай в╕тер в╕╓ нелихий
╤ нахиля г╕лля д╕бров.
Замолювать сво╖ гр╕хи
У монастир Пал╕й п╕шов,
Щоб домолитися до раю.
Мазепа спить на дн╕ Дунаю.
Над ним весна ╕де в пох╕д,
Сади вишень вкрива╓ цв╕т...
Та що йому тепер до всього!
Краса Молдав╕╖ для нього
Як сон, що вже не повернуть.
П╕шов в╕н у останню путь.
Куди? Цього н╕хто не зна╓.
Спитай у сивих хвиль Дунаю,
У сонця й в╕тру поспитай...
Над ним тече мутний Дунай,
Стареч╕ кост╕ обмива╓...
А десь далеко р╕дний Край
В церквах вигнанця проклина╓.
Таке, ╤ван, життя тво╓,
Що десь погасло за полями...
А у церквах поклони б’╓
Народ, обдурений попами.
Це так було. Тепер не так.
Тоб╕ ми добре зна╓м ц╕ну...
╤ я в диму страшних атак
╤шов на смерть за Укра╖ну
╤ за Рос╕ю! Як брати,
Ми з рос╕янами у бур╕,
Во ╕м’я св╕тло╖ мети
Зняли кв╕тки знамен в лазур╕,
В комуну зводячи мости.
Встають до з╕р за ГЕСом ГЕС.
Петро й Мазепа. Краю милий!
Вони по-р╕зному прогрес
В т╕ дн╕ далек╕ розум╕ли.
З Петром ╤ван програв двоб╕й...
Вони несли життя орлине:
Той для Рос╕╖, а другий -
Для золото╖ Укра╖ни.
Життя для нас було, як ад.
Та м╕й народ в години бою,
Як за Богдана, руський брат
П╕дтримав св╕тлою рукою
Й в огн╕ жовтневих барикад
Пов╕в до щастя за собою...
╤ розцв╕ло життя, як сад.
Шумить Дн╕про. В╕н повний св╕тла.
Вже наша доля не сл╕па.
Й моя Укра╖на розкв╕тла
П╕д знаком молота й серпа.
В обличчя св╕жий в╕тер лине,
Ц╕лу╓ губи ╕ чоло.
╤ не було б коли б Вкра╖ни,
То ╕ Рос╕╖ б не було.
В ясн╕й пут╕ простори син╕
╥м усм╕хаються обом.
Н╕, трьом! ╤з одного кор╕ння,
╤з Б╕лоруссю ввись разом,
Щоб ув╕йти в комуни брами,
Вони зросли трьома стволами,
Обнявшись шумними верхами.
Харк╕в 1928 - Ки╖в 1959 - 1960 рр.
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5107
|
ХУДОЖН╢ ЗОБРАЖЕННЯ «МОВНОГО РЕЙДЕРСТВА» У ПОЕТИЦ╤ ╤ВАНА НИЗОВОГО
ЛИШ ЧЕКАЛИ Б НА МЕНЕ ДИТЯЧ╤ ДОПИТЛИВ╤ ОЧ╤, ╤ ДЗВ╤НКИМ «ДОБРИЙ ДЕНЬ!» ПОЧИНАВСЯ ЩОРАЗУ УРОК…
«ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВ╤ТОВА!»
