Версiя для друку Обговорити в форумi

УПИРІ

Ми, нині живі, можемо і повинні нарешті сказати правду своєму народові і світові про загиблих, які прийняли мученицьку смерть лише тому, що любили Україну. Сьогодні наш народ дякує Богу за те, що ми маємо свою рідну Українську державу, яка стала самостійною і незалежною, дякуємо за те, що розірвав невільницькі пута московсько-більшовицького деспота. Ясна річ, не все поки що гаразд у нашій Державі, котру ми, немов зіницю ока, мусимо оберігати від одвічних ворогів і ніколи не забувати кривавих років більшовицького терору.
З нашої історичної криниці треба вичерпати багато солоної води від людських сліз. Треба скликати живих до тих криниць та спільних ям-могил, куди люті недолюдки скидали десятки, а то й сотні покалічених тіл наших батьків і матерів, братів і сестер, дідів і бабусь, і розповідати правду людям. Бо вороги наскидали їх понад сім мільйонів - цілі єгипетські піраміди горя та мук на родючих чорноземах України! І хоч як би дехто волів не згадувати про них, про ці жертви нашого народу, цього не дають зробити ріки невинно пролитої крові українського люду, загачені трупами наших рідних криниці. Скручені колючим дротом, по-садистськи замордовані жертви нелюдів-енкаведистів - в’язні дрогобицької, дубнівської, львівської, луцької і тернопільської тюрем.
Не дають нам нічого забути сотні жертв із відрубаними головами над самим берегом Дністра, що на Самбірщині, води якого й нині вимивають кістки та несуть у своїй каламуті хтозна-куди. І ніхто ніколи не довідається, до якого берега вони приб’ються, де знайдуть вічний спокій. Ріка говорити не вміє. Земля ж сьогодні заговорила! Заговорили і криниці, загачені трупами, заговорила сумновідома Сафатова долина - страшна "Долина смерті", що на Млинівщині Рівненської області. Заговорили врешті люди, які були очевидцями й навіть учасниками тих уже далеких кривавих подій у часи відьомського розгулу більшовицьких вампірів. Півстоліття мовчала наша земля. П’ятдесят років паплюжили нас і наш рух на нашій землі московські зайди і місцеві яничари-запроданці. П’ятдесят років мовчав цей страшний клаптик землі, який люди прозвали Сафатовою долиною, - долиною смерті і нелюдських мук. Мовчали глибокі холодні криниці людського горя і сліз. Мовчали всі, бо такий був час.
Але героїчна боротьба і трагічна новітня історія українського народу зберегла гіркі свідчення про події тих років, коли під личиною бандерівців енкаведисти катували і знищували невинне населення. Це були загони зрадників українського народу - озброєних до зубів молодиків із навколишніх сіл - так звані "спєцотряди", створені для винищення українського населення, для очорнення УПА й дискредитації національно-визвольного руху в Україні.
Такий "спєцотряд" нічних упирів був зокрема організований на терені Демидівського району Рівненщини.
Розглядаємо старі знімки, де сфотографовані "упирі" зі "спєцотряда НКВД". Колишній учасник цієї боївки Федір Бурець каже:
- Так! Це він, начальник відділу по боротьбі з бандитизмом, допитував мене в бункері та приймав в цей "спєцотряд". Цілу зиму мене тримали в ньому і до дрібниць випитували моє минуле. Нарешті вирішили, мабуть, що я "дозрів" для каїнової роботи. Мені дали псевдо "Шишка", взяли розписку про нерозголошення таємниці, що я є бійцем "спєцотряда НКВД"...
Щоранку ми як звичайно молилися, віталися вигуком - "Слава Україні!" і відповідали - "Героям Слава!", співали "Боже великий єдиний, нам Україну храни", розмовляли по-українськи. Ніхто не міг навіть запідозрити, що ми не бандерівці.
На цій фотографії, - продовжує далі Федір Бурець, - стоїть бойовик із села Свищева, а перед ним Андрій Круць, якого воїни УПА розстріляли за грабунки та вбивства мирного населення. У задньому ряду стоїть жорстокий садист і вбивця українських людей Сафат Панасюк. Донині його ім’я викликає жах у жителів сіл Калинівка, Ільнибоки, Миколаївка, Пащиха, Ігнатівка та інших.
- На моїх очах, - згадує житель села Демидівка Павло Пекарський, - убивця Сафат жорстоко замордував у селі Рудках Андрія Кравчука та його рідного брата, у селі Лішня замучив сина Яковчука, а на хуторі Дублінському замордував політичного референта УПА "Байду" (Григорій Кравчук з Рудок).
П’ятсот людей своїми руками вбив цей нелюд, - говорить зі сльозами на очах Софія Волошкова. Замучив він і мого рідного брата Антона Гудзюка, воїна УПА. Разом з ним закатував ще  Артема Сидорука, Панаса Пащука, Віру Пащук та Івана Гутюка. Усі вони були воїнами УПА, скерованими в цю боївку, щоб з’ясувати причини масових убивств мирного населення, але ніхто з них не повернувся живим. Їх роззброїли, повиколювали очі, вирізали язики, вуха та носи, поламали руки й ноги і напівживих повкидали у криницю в "Долині смерті". Тільки в одному селі Парисі цей "спєцотряд", очолений Сафатом Панасюком, умертвив тридцять чотири людини упродовж 1944 - 1946 років. Ось імена цих жертв: Павло Борделюк, Софія Борделюк, Любомир Волянюк, Павло Вдович, Андрій Вдович, Петро Заморотько, Іван Гутюк, Богдан Зборовський, Надія Пащук, Олександр Пащук, Віра Пащук, Володимир Павлюк, Пантелій Пащук, Олексій Приндецький, Павло Приндецький, Марія Пащук, Панас Пащук, Михайло Пащук, Василь Левонтюк, Борис Левонтюк, Григорій Левонтюк, Юлія Столярчук, Пилип Самолюк, Володимир Сидорчук, Артем Сидорчук, Максим Кримінський, Василь Тселюк, Іван Тселюк, Володимир Чижук, Антон Гудзюк, Олексій Гундзюк, Петро Яшковський, Євген Чиж...
В "спєцотряде НКВД" налічувалось більше п’ятдесяти чоловіків, добре озброєних, одягнених в обмундирування УПА із тризубами на шапках. Деякі із них ще сьогодні живі.
Що ж це за "Долина смерті" і чому нічні упирі обрали це місце для захоронення своїх жертв?
Недалеко від Демидівки, під самим лісом, на межі Калинівки та Пащихи, проживали сім’ї польських колоністів. Вони й не гадали, що колись настануть жахливі часи, коли їхні садиби будуть спалені, вони разом з дітьми знищені, а їхні криниці  з джерельною водою стануть братськими могилами, в яких недолюдки ховатимуть сліди своїх мерзенних злочинів.
Старші люди добре пам’ятають, як фашисти в ті роки спровокували кровопролиття між українцями і поляками. Тоді лилися ріки крові в ім’я фашизму, а 1944 року, коли повернулися більшовики, полилася невинна кров в ім’я комунізму. Тепер руками тих самих зрадників України - Сафатів, Чапель і їм подібних - вороги безжалісно нищили наших людей  і загачували ними десятки страшних "долин смерті". Хай Бог вам буде суддею, прокляті матерями і сиротами убивці нашого народу.
- Не торкайся, сину, цих речей, - розповідає далі Федір Бурець. - Це людські сльози і прокльони! Такі слова сказала мені мати, коли побачила награбоване Зборовським людське добро. Я віддав йому все награбоване, і на душі стало легше. Але запам’ятав страшний погляд Володимира і знав, чим усе це закінчиться. Так воно і сталося. Через кілька днів по мені вдарила автоматна черга Сафата. Я дивом залишився живий. Мабуть, сам Бог мене врятував, бо мої руки чисті, на них нема невинної людської крові. Боротися за Україну я почав ще з 1942 року в загоні командира "Юрка", де воювали не тільки українці, а й узбеки, вірмени, грузини, росіяни, євреї. У загоні була залізна дисципліна. За будь-яку нечесну поведінку чи самочинне відлучення з УПА карали розстрілом, не кажучи вже про покарання за грабунки, вимагання харчів чи одягу. Загін базувався на Тернопільщині, але ми весь час перебували в рейдах не тільки по Західній, а й по Східній Україні, ведучи безперервні  бої з фашистами, а потім з червоними партизанами... Фронт наближався все ближче. Одного разу нас зібрали і зачитали наказ - загін розформовано. Всім воїнам малими групами треба добиратися у свої населені пункти і там приєднуватися до місцевих боївок УПА. Я повернувся в рідне село Рудки, що на Демидівщині, зі зброєю в руках. Довго переховувався. По селах нишпорили енкаведисти. Одночасно таємно формувались "спєцотряди НКВД" під виглядом бандерівських  боївок. Керували ними добре вишколені убивці. В одну із таких боївок попав і я, в той час зовсім не підозрюючи, що це енкаведистський загін. Сьогодні, - говорить Федір Бурець, - я не можу собі простити, що свій важкий шлях боротьби за Україну я зганьбив перебуванням у цій "боївці" упирів, які безжалісно нищили мій народ. Коли ж зрозумів усе, то назад вороття не було. На моїх очах убивали невинних людей, щоб спаплюжити воїнів УПА, кинути тінь на всю національно-визвольну боротьбу...
Бойовики "спєцотряда", щоб не викликати підозри, убивали й радянських активістів, і місцевих голів сільрад, дівчат-учителів та медичних сестер зі Східної України, а потім вже воїнів УПА і їхні родини".
Свідком тих страшних подій був і фотограф Павло Пекарський. У 1944 році більшовики забрали його в діючу армію. Був важко поранений. Після війни демобілізувався. На фронті він був особистим фотографом полковника-грузина на прізвище Джуашвілі. Одразу ж після демобілізації Павла Пекарського викликали в районний відділ, а потім в обласне управління НКВС. Підпис полковника Джуашвілі викликав довіру до Павла. Енкаведисти почали використовувати його як свого фотографа під час операцій. Якось Пекарського терміново викликали до Рівного, наказавши взяти з собою фотоапарат. В обласному управлінні НКВС йому показали кімнату, де він повинен був заночувати, і сказали:
- На рассвете надо будет провести очень важное мероприятие!
Удосвіта його розбудили і вивели на подвір’я. Тут фотограф побачив загін озброєних, а серед них знайомі обличчя начальника Демидівського НКВС, бандюгу Сафата і майже всіх вояків з його "спєцотряда". Неподалік стояло вісім  возів, запряжених кіньми. Усі посіпаки готувалися до фотографування. Було їх 38, перед об’єктивом фотоапарата стало 23, а 15 вирішили, мабуть, "не засвічуватися". Було це 20 листопада 1945 року.  Разом із бойовиками Сафата вирішили сфотографуватися (мабуть, для звітності) працівники обласного і районного НКВС.
- Після фотографування, - розповідає Павло Пекарський, - я віддав негатив і написав розписку про нерозголошення таємниці. Але один негатив я усе таки залишив і зберіг дотепер. Фотографував я цю так звану "бандерівську боївку" на честь виходу їх з повинною, як вони казали.
Розповідає колишній "бойовик" сафатівського "спєцотряда" Микола Пачковський з села Рудки:
- Чесно кажучи, я по своїй нерозторопності попав у це звіряче лігво, але цього уже не повернути. Як і Федір Бурець, я до сліз шкодую і не можу собі простити зради свого народу, клятви, яку я давав в лавах УПА.
В час фашистської окупації (з 1942 року) я пройшов упівський вишкіл і попав у бойовий загін УПА Юрія Чайковського (псевдо "Юра"). Ми вели постійні бої з фашистами. Мав поранення. Потім, коли фронт перемістився на Захід, ми почали боротися з московськими окупантами. В останньому бою (сотня Хмари) я був тяжко поранений енкаведистами. По сьогодні куля є в моїх легенях. Друзі доставили мене на лікування в криївку до сільської жінки Харитонюк Василини, яка мене виходила.
Коли мені стало легше, до мене в бункер зайшли двоє, ніби упівці: Федір Фондюк та Григорій Романюк, яких я добре знав. Керував ними Андрій Остапюк. Вночі вони завели мене до лісу в загін УПА. В загоні налічувалося 20 вояків. Про те, що це був "спєцотряд НКВД", я навіть не міг подумати...
 Семен ЧИСНОК.
смт Лемич, Рівненська обл.
(Г-та "Нація і держава", 4 вересня 2007 р.).
(Закінчення буде).

КОМІСІЯ із розсекречення архівів секретних спецслужб Болгарії опублікувала в Інтернеті імена народних депутатів, які співпрацювали свого часу зі службами Держбезпеки. У списку - 139 колишніх агентів спецслужб, які потім стали парламентаріями. У складі нинішнього, 40-го скликання Народних зборів 19 депутатів були таємними агентами. Серед них відомі в країні політики і керівники партій.
Депутат Народних зборів Петро Берон, який співпрацював із Держбезпекою під псевдонімом "Бончев", назвав розсекречення архівів спецслужб національною зрадою. Він нагадав, що жодна країна не розкрила імен своїх розвідників і контррозвідників, до числа яких він себе відносить.
У болгарському ж суспільстві переважає інша думка. Так, лідер партії "Європейський демократичний шлях" Димитр Абаджієв заявив, що "список депутатів, які співпрацювали з колишньою Державною безпекою, необхідно було розсекретити вже давно". Депутат вважає, що за принципами моралі парламентарії, які співпрацювали з Держбезпекою, повинні добровільно залишити Народні збори. При цьому він висловив сумнів у тому, що таке станеться.
Після оприлюднення імен парламентаріїв, які були співробітниками колишньої Держбезпеки, Комісія з розсекречення архівів має перевірити членів різних складів уряду (1990 - 2007 рр.).

P. S. Чи збереться коли-небудь така комісія в Україні, яка б оприлюднила, скажімо, списки НКВДистів, які під виглядом вояків УПА тероризували населення Західної України? Шкода, що ми не Болгарія...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2007 > Тема ""Білі плями" історії"