Версiя для друку Обговорити в форумi

 Я країна - Україна,
 на горі калина...
 Павло Тичина

ДИВНІ метаморфози діються в нашій Україні. А проте, може, й не варто вельми дивуватися. Бо ж надто довго, вперто й послідовно перелицьовували нас впродовж віків. І всяк зайда на свій лад. Аж до того, що дехто не на жарт повірив у той чужинецький штиб. Незчулися, як Україна (і то земля пращурів) стала всього-на-всього «окраїною». Навіть серйозні (якщо можна так сказати) наукові дослідження з цього приводу маємо. Звичайно, коли дивитися на українські поля і ниви з московської вежі чи берлінської ратуші, та ще й крізь призму позиченого там слова, то інакше й бути не може. Це, зрештою, буде нормальне явище. Бо такою є сутність існуючого буття і його алгоритму - мови. Адже коли на Північному полюсі Землі владарює день, то в цей час на її Південному полюсі - ніч; коли для одних її поселенців сонце встає, то для тих, що з протилежного боку, воно заходить, а ще в іншому місці - стоїть у зеніті. У кожного її поселенця, а так само і в кожного роду (народу) свій кут сприйняття світла, своє відчуття слова і свій образ бачення. Так, для українців вродливий - це гарний, а для росіянина-московита «уродливый» - це незугарний. І в цьому немає нічого дивного. Однак ті ж німці не вважають свій Фатерлянд чи Дойчлянд «окраїною». Хоч слова «анд», «лянд» в багатьох індо-арійських мовах, і в самих німців, поряд з означеннями: земля, місцевість, виступають ще й значеннями: кінець, край, берег, сторона. Тобто - «окраїна». Та й росіяни не спішать «рассеяную от Москвы до самих до окраин» страну тлумачити як сторону, край чи якесь узбіччя. Адже саме з такими означеннями вживали це слово літописці, «...оу Києва бо перевозь бяше тогда съ опоя страны Днепра...» (ПСРЛ, Т. 2, с. 7). Не квапляться й поляки з подібним баченням своїх земель. Хоч і їхня самоназва споріднюється зі словами подібного змісту: поле - лан (порівняймо з «лянд»); пола - смуга, край; полєць - шматок, латка, пілка.
 Як бачимо, кожний народ місце своєї осідлості нази-ває краєм. В одній з колядок, записаних в с. Плисецькому на Київщині, є такі слова:

 Стала слава
 по всім світу,
 Київському заповіту:
 мати сина породила...

 Тут слово «заповіт» означає заповідану (обітовану) землю. Інший варіант цього слова «повіт» відомий як назва одиниці адміністративного поділу земель, що його нині замінили нам на іншомовну - «район». І якщо слово «повіт» нагадувало його мешканцям про обов’язок берегти заповідану землю, то слово «район» ні до чого не зобов’язує. Синонімами слова «повіт» є: округа, місцевість, околиця, край, смуга. «Оцей сніг випав не скрізь, а повітами: от за Любар, то й нема вже». (СУМ за ред. Бориса Грінченка, т. 3, с. 222). Водночас ці усі слова є синонімами до слова «Україна» (країна). Різниця, очевидно, лише в обширах території. Звідси Україна як отчий край, це - земля, заповідана Богом і передана в спадок пращурами. Саме такий і зміст легенди про походження України.
 Але погляньмо ще. Семантично спорідненими зі словом «україна» (країна) є: краяти, кравець, окраєць. Але «краяти» синонімічно відповідає словам: розрізати, розтинати, розмірювати, розподіляти; кравець - той, що розкроює; окраєць - відділений шматок, ділина, наділ або - країна, вкраїна. Отже, слово «україна» (країна) означає наділ або спадщину: земля, ліси, озера, ріки, майно, духовні надбання пращурів. За часів Київської Русі, коли ще родово-племінні поселення зберігали свою самобутність і єдність, межі їхньої осідлості називалися країнами або українами: країна сіверська, країна древлянська і т. ін. Країнами чи українами називали й землі успадкованих князем володінь, з усіма людьми, що населяли ці землі. Саме з таким означенням вжито слово «україна» і в першій літописній згадці за 1187 рік, де йдеться про смерть переяславського князя Володимира Глібовича. Літописець говорить, що «плакали по ньому всі переяславці», і що «за ним же україна багато потужила» (ж. Київ, 1984, с. 133). Зазначу й те, що українами називали як свої, так і чужі землі - близькі й далекі. Тобто існувало поняття україни рідної і україни чужої. Свідчення цього - писемні та фольклорні джерела. Той же літописець, але вже за 1188/89 рік вживає слово «україна» на означення сусідньої землі. «І приїхав же він до україни Галицької, і взяв два городи галицькі...» (там же, с. 137). Особливо часто слово «україна» трапляється в народних піснях, думах, баладах. Тут чи не найбільше виявлено сутність слова. Україна своя: «...ей, Василію молдавський, господарю волоський! Коли ж ти хотів на своїй україні проживати...» (дума «Хмельницький і Василій молдавський»); україна рідна, україна далека і україна чужа: «Гей, хоч виведіть, а хоч винесіть мене на Савур-могилу, нехай же я стану-подивлюся на свою рідну Україну», «Козаче-соколю, візьми мене із собою на вкраїну далеку», «Та кленовий листоньку! Куди тебе вітер несе? Чи за гори, чи в долину, чи в чужую україну» (Українські народні пісні).
 До часу татаро-монгольської навали осідлість окремих поселень-україн була майже непорушною. Вони хоч і зазнавали хозарських, печенізьких та половецьких набігів, але, за свідченням автора «Повісті временних літ», жили родами «кожен на своїх місцях». І «всі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен - свій норов і побут». Відповідно до цього поняття «україна» (країна) і за тих часів було звичайно дещо ширшим і глибшим, аніж «округа» чи «околиця». Окрім просторового (заповідана земля), воно вбирало в себе ще й родовий та духовний обшир. І якщо на ґрунті матеріальному синонімом до слова «україна» може бути «ділина» чи «частина», то на духовному маємо - «доля». Таким чином, Україна - це заповідана земля і заповідана доля. Ось тому за давнини кожна окрема сукупність родів, що населяли ту чи іншу україну, часто мала ще й родову самоназву, що походила від імені родоначальника племені. Наприклад, самоназва вятичі походить від епоніма Вятко (варіанти: Вячко, Вячик, Вячеслав, Ячеслав, Ячко, Святко, Святомир і т. ін.), радимичі - від Радим (варіанти: Радко, Радько, Рудько, Радомир, Радусько тощо). Однак незважаючи на певну самобутню виокремленість, у звичаях та побуті, як і в мові, поселення-україни характеризувалися більше спільністю, аніж відмінністю між собою. Це спонукало до єдності.
До того ж треба було постійно боронити свої землі та свої звичаї від ворожого зазіхання. Таку єдність могла дати лише спільна держава. Тож, залишаючи для кожної україни своє княжіння, вони гуртувалися довкола Києва - центру полянського племені в єдину соборну українську державу Русь. На цій основі всі роди і племена, які входили до соборної української держави Русь, мали ще й самоназву: руси, русичі, русини, роси, ростини, ороси, хоростини, христьяни тощо. Назва ця родова. За свідченням арабського письменника і мандрівника початку Х століття Ібн-Фадлана, який відвідував наші землі, руси походять від епоніма Рус (варі-анти: Рос, Рость, Ростик, Ростислав, Русин, Рустин, Орос, Оростин, Яростин, Хоростин, Христик і т. ін. Цілком ймовірно, що й Христос належить до цього іменного гнізда).
 Татаро-монгольська орда зруйнувала соборну українську державу Русь. Разом з тим вона спричинила й руйнацію родової осідлості та цільності її окремих поселень-україн. Уникаючи ворожої наруги, наші предки не раз змушені були покидати свої україни й переселятися в інші місця. А внаслідок безупинних татарських набігів, що позначалися спаленням жител та масовим полоном людей - взяттям їх у так званий ясир, звідки продавали в довічне рабство, у неволі й на чужині вихідці з однієї місцевості чи близькі за походженням, як правило, братаються, називаючи одне одного земляками, краянами, українцями. Ця природна особливість духовного єднання живе в народі й донині. Можна сміливо стверджувати, що саме вона й спричинилася до утворення нової самоназви нашого народу - українці. Хоч для її остаточного ствердження спонукали ще й інші обставини.
 На оборону свого роду, його віри та звичаїв у народі нашому постало козацтво зі своєю святою вольницею Запорозькою Січчю. Козацтво, як відомо, формувалося не за племінним (родовим), а за духовним принципом. Воно вбирало до свого середовища представників усіх земель-україн колишньої Русі. У придніпрових сте-пах козацтво заснувало нове поселення - Україну козацьку, або славну Україну. Тепер уже навколо неї, виборюючи волю, об’єднувалися всі землі колишньої Русі. Однак невдалий союз із Московщиною на довгі роки зупинив процес соборного об’єднання українців. А коли Москва, потоптавши права козацької України, привласнила собі назву Русь та стала пригноблювати й глумитися над усіма українцями, то саме поняття «руський» почало ототожнюватися лише з московитами чи москалями. І спочатку на східних, а пізніше й на західних землях колишньої Русі уже сприймалося як чуже, а то й вороже наймення. Натомість поняття «українець» - як рідне, родове. І відповідно поняття «Україна» як самоназва батьківщини стало поширюватися по всіх колишніх українах Русі від Сяну до Дону. Так Русь-Україна стала Україною.
 Настав час повертати втрачені за віки бездержавності як духовні, так і матеріальні цінності. У цьому ряду й давня назва Русь. Добрий початок у цій справі вже зроблено на ниві церковного відродження. Слава Богу, ми маємо Патріарха Київського і всієї Русі-України, Вірю, що дочекаємося такого відродження й на державному рівні.
 На завершення хочу зазначити ще й таке: слово «Україна» в устах неукраїнців і тих українців, що втратили природне відчуття української мови, вимовляється з наголосом на другому складі - Україна. Наголос часто є одним з чинників словесного вияву. Скажімо: мука (борошно) і мука (катування). Слово «Україна» з наголосом на другому складі виявляє відчуття відстороненості - «окраины», а з наголосом на третьому складі: Україна - виявляє відчуття внутрішнього наповнення, родового й духовного джерела-Батьківщини. Таким є закон живої мови. Дбаймо ж про нього, бо лише в законі утверджується буття наше.
Микола ТКАЧ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 10.08.2007 > Тема ""Білі плями" історії"