Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення. Поч. у номері 29).
 Він - активний учасник Товариства пересувних виставок (член правління і навіть скарбник!). «Передвижники» збунтувалися проти Академії з її відстороненістю від «живого життя» і проголосили реалістичне мистецтво активною, сповненою громадянської пристрасті, силою, здатною перетворювати дійсність. Нове захоплення Ге - історична тема, інтерес до якої підігрівала дружба з Миколою Івановичем Костомаровим. 1872 року в Росії мали відзначити 200-ліття від дня народження Петра І. Про значення петровських реформ і особистість імператора багато говорилося й писалося. Микола Ге пише велике полотно «Петро І допитує царевича Олексія Петровича в Петергофі» (1871). «Я мав симпатії до Петра, але згодом, вивчивши багато документів, побачив, що симпатії не може бути, - зізна-вався згодом художник. - Я накручував у собі симпатії до Петра, говорив, що в нього суспільні інтереси були вищими за батьківські почуття, і це виправдовувало жорстокість його, але вбивало ідеал». Зрештою автор картини залишив право на суд самим глядачам. В Олексія обличчя мерця, йому несила витримати важкий погляд батька-царя, але напружена тиша свідчить, що психологічний двобій між батьком і приреченим, хоч усе ще причаєним сином триває...
 Ге знову змусив поціновувачів мистецтва схилитися перед силою його мистецького таланту. Проте вже наступні роботи художника - «Катерина біля домовини імператриці Єлизавети» та «О. С. Пушкін у Михайлівському» - викликали розчарування критиків. Та й сам Микола Миколайович відчув себе на внутрішньому роздоріжжі. Ось тоді саме він і відмовився від професорської посади, подавшись із родиною у Чернігівську губернію. «Я пішов у село. Я думав, що життя там дешевше, простіше, я буду господарювати і цим жити, а мистецтво буде вільним», - пояснював М. Ге своє рішення в листі до П. Третьякова.
 Літо 1876 р. минуло в клопотах з облаштування будинку. Тепер художник був ще й власником 350 десятин, великої пасіки й саду, завідував маєтком І. Білозерського «Гирявка» біля Борзни. Тоді ж Ге став гласним зібрання Чернігівського земства. Зберігся його лист до дружини, написаний 16 січня 1878 р. просто під час перерви між засіданнями. Які знайомі пристрасті вирували тоді в земстві! Зібрання поділилося майже порівну: 30 лівих і 45 правих. Ге був серед лівих, на боці яких, вважав він, «сила розуму, переконань, чистота намірів». А отже - перевага. Втім, далі інтонація змінюється: «Що буде, коли почнуть ділити пиріг, не знаю, думаю, що програємо...»
 А загалом, потрібно було серйозно зайнятися господарством. Перший урожай зібрали гарний, проте з покупцями не склалося. Нагадували про себе борги. Тисячу карбованців Микола Миколайович був винен Третьякову, ще шість тисяч - петербурзьким знайомим і чернігівським родичам. Суми неабиякі. Від матері-альної скрути рятували портрети. За п’ять років (1878 - 1883) Ге написав їх аж двадцять. Серед замовників були люди відомі: М. А. та П. І. Терещенки, київський лікар Ф. Ф. Мерінг, Я. В. Тарновський...
 Останній український гетьман Павло Скоропадський згадував, що художник Ге був частим гостем його діда Івана Михайловича в Тростянці. Живучи в якомусь із гостьових флігелів, він «переписав усю нашу сім’ю». На замовлення Стародубської земської управи Ге написав портрет Петра Івановича Скоропадського, батька майбутнього гетьмана. А ось і зовсім сенсаційна річ: виявляється, Ге писав і самого Павла, от тільки до гетьманства тому ще залишалося цілих сорок років! Поки що ж він, семирічний, разом із братиком Михайлом, позуючи художнику, горнувся до своєї матері, Марії Андріївни. Походила вона з відомого роду Миклашевських, які в селі Волокитине на Чернігівщині мали родовий маєток. Для нього М. Ге написав портрети Андрія Михайловича Миклашевського, його доньки графині Олександри Андріївни Олсуф’євої та її дітей...
 Про всі ці роботи Ге мистецтвознавці тепер пишуть коротко і печально: «місцезнаходження невідоме». Те ж саме - з портретами Терещенків, які до 1941 р. зберігалися в Київському музеї російського мистецтва, княгині Щербатової з доньками та графа К. П. Клейнміхеля з сином... На щастя, частина робіт раннього періоду життя на хуторі вціліла. У Вінницькому художньому музеї, наприклад, можна побачити портрет Ф. Ф. Мерінга, в Ермітажі - портрет княгині О. П. Волконської. А в журналі «Аполлон» (1913, № 10) мені зустрілася рідкісна репродукція портрета Катерини Забіли, невістки художника і, водночас, племінниці його дружини. Молода жінка стоїть «з малим дитяточком своїм» на руках. І стільки в її постаті грації, щастя, любові... Портрет також не зберігся, а був то один із шедеврів Ге, не інакше.

 ПРОПОВІДНИК
 1884 року М. Ге познайомився із Львом Толстим. І то був початок духовного перевороту в його житті. У «толстовстві» Микола Миколайович, якого мучило питання про сенс життя і сутність віри, знайшов для себе духовну опору. Господар Ясної Поляни проповідував філософію опрощення й непротивлення злу насильством. Павло Скоропадський згадував: «Микола Миколайович Ге... був толстовцем або чимось у цьому роді. Пам’ятаю його безконечні суперечки про писання Толстого, який у той час тільки перелаштовувався з белетристики на духовно моральне своє вчення». Миколу Миколайовича зачепила за живе стаття Л. Толстого «О переписи в Москве», в якій ішлося про убогих і самотніх. Толстой писав, що причина їх нещастя - «наша нелюбов до нижчих». Ге швидко зібрався в дорогу і вирушив у Ясну Поляну. Тетяна Львівна, донька письменника, вважала, що під впливом статті Ге з язичника перетворився на християнина, що Толстой і Ге, двоє великих людей, наситившись славою, побачили, що вона не може дати сенсу життя і щастя.
 У Ясній Поляні Ге написав портрет Толстого. Лев Миколайович працює за робочим столом. Його погляд спрямовано вниз - художник, портретуючи автора «Війни і миру», не став писати його очі! Світло падає на обличчя, стіл і на руку, яка пише, міцно, по-селянськи тримаючи перо. Руки самі по собі - хіба це не портрет людини? - риторично запитував художник.
 Коли портрет привезли до Москви і виставили в невеликому приміщенні, то бажаючих побачити його виявилося так багато, що в залі щодня була тиснява.
 Толстого Ге обожнював. Катерина Іванівна, невістка, нотувала в щоденнику, що це було майже релігійне почуття. Микола Миколайович ставав схожим на фанатичного, «запеклого сектанта», який не дозволяв нікому в його присутності обговорювати твори Толстого. У ньому прокинувся проповідник, який не терпів заперечень і навіть видавався зверхнім. Як і Лев Миколайович, Ге взявся за фізичну роботу, швидко опанувавши ремесло пічника. Охоче займався пасікою. У харчуванні перейшов на вегетаріанство. Є фотографії, на яких він - невисокий, з білою бородою, у білій полотняній сорочці, підперезаний поясом, - зовнішнім виглядом дуже нагадує Толстого. Той, хто бачив художника вперше, часом приймав його за «юродивого дивака».
 11 жовтня того ж таки 1884 року до Ге на хутір приїхав Лев Толстой і провів тут чотири дні. Своєрідний репортаж про цю подію - в листі М. Ге до «любої Каті»: «День був чудесний, теплий, гарний, ясний, я працював над картиною, а потім покликали обідати. Коли раптом бачу: Олександра Федорівна, ключниця, веде через парадні
двері Льва Миколайовича з торбинкою на плечі. Ми всі побігли цілувати й обнімати цю дивовижну людину. Потяг я його до Колі, який лежав у ліжку з хворою ногою. Потім дали вмиватися і переодягатися. А далі - за стіл, і почалася в нас найдорожча - щира розмова...
Л. М. щодня після ранкової кави йшов пішки в Івангород, до 4-ї повертався. Ми ждали його з обідом і тут знову гарно розмовляли, а більше його слухали - все, все без винятку, що він говорив, все в мене давно вже сидить у голові і в душі і навіть найменшого розходження я жодного разу не відчув. ...І так пролетів цей час швидко, непомітно і настала розлука».
 В Івангороді Толстого зацікавила робота земської лікарні. Приміщення лікарні стоїть і донині, хоча воно й старіше за сільський Будинок культури, від якого залишилися бур’яни.
 А 1886 року Ге відмовився від власності, вважаючи, що цим він спокутує свої гріхи. Все майно було віддано дружині і дітям. Однак жити Микола Миколайович залишився на хуторі («я живу в них тому, що вони цього хочуть»). Відтепер він намагався не розрізняти своїх і чужих.
 Після екстравагантного рішення Ге його родина розкололася (подібна драма згодом станеться і в Ясній Поляні). Батькові принципи поділяв старший син Микола; молодший же, Петро, був на боці матері. Ганна Петрівна якийсь час навіть жила у нього в Москві...
 Зрештою, домашні бурі вщухли. Проте це не означало, що Микола Миколайович відмовився від своїх переконань. Ні, він залишався тим самим «проповід-ником», який своєю зовсім неканонічною інтерпретацією євангельських сюжетів не раз шокував сучасників. Його картини нерідко знімали з виставок. Обер-прокурор К. Побєдоносцев писав царю, що Ге «використовує свій талант на вульгаризацію євангельської історії». Сам же Микола Ге мріяв завершити і видати серію із семи картин під спільною назвою «Страждання Христа». Починатися вона мала з «Таємної вечері». А далі, згідно з авторським переліком, мали йти такі полотна, як «Вихід з вечері», «Гетсиманський сад», «Суд», «Що є істина?», «Іуда», «Розп’яття». Лев Толстой вважав, що деякі з них є «епохою в християнському мистецтві». З яким запалом він захищав картину «Що є істина?», як завзято переконував П. Третьякова, що це і є новаторське мистецтво!
 Не менше суперечок спалахувало й навколо картини М. Ге «Розп’яття», задуманої ним ще за десять років до смерті. В 1884 р. київський художник Степан Яремич, який тривалий час мешкав на хуторі Ге, зафіксував у щоденнику художника в момент роботи над «Розп’яттям»: «Дуже ясно його бачу, як він у блузі, пошитій Марією Львівною, із закасаними по лікті рукавами, стоїть біля мольберта. Впевнена рука напружено витягнута на всю довжину. Слухняний пензель стрімко бігає по полотні, то ледь торкаючись його, то посилюючи удари. Великі краплі поту покривають його чудовий сократівський череп, а він, зовсім відсторонившись від усього довкола, весь цілком перебуває під владою образів, що явились йому. Часом він доходив до галюцинацій. Був один момент, коли він під впливом видінь, що переслідували його, відірвався від реальної основи: тоді йому починав маритися привид Христа, який, прилетівши, цілував змученого розбійника, а той у відповідь блаженно усміхався в передсмертному забутті».
 Микола Ге багато разів переробляв «Розп’яття» - йому було добре знайоме болісне почуття творчого невдоволення. Коли ж картину нарешті виставили, президент Академії мистецтв, великий князь Володимир не втримався від вигуку: «Так це ж бійня!» Ге і справді змушував глядачів здригнутися. Він хотів струснути їх свідомість і совість картиною страждань Ісуса. Поруч з Ісусом, на іншому хресті, художник зобразив розбійника, на обличчі якого крізь жах пробивається світло прозріння і каяття. Крик фарб мав посилити експресію сцени розп’яття...
 Згадують, що Лев Толстой, приїхавши в Москву, щоб побачити виставлену в приватній майстерні картину свого друга, довго роздивлявся її, а потім обійняв Ге - і вони розплакались, як діти. «Вперше всі побачили, що розп’яття - це страта, і жахлива страта», - сказав Толстой.

НАОДИНЦІ З ВІЧНІСТЮ
 Очевидно, мистецьке бунтарство Миколи Ге стало причиною того, що його не залучили до роботи над внутрішнім оздобленням Володимирського собору в Києві, яке почалося ще 1885 року, а завершилося вже після смерті художника. Центральну наву собору розписував Віктор Васнецов. Мистецтвознавець Ф. Ернст вважав, що схему розпису собору Васнецов запозичив від давніх церков візантійської доби, проте стиль самого малювання фактично майже нічого спільного з візантійським чи давньокиївським мистецтвом не має: «Шукання національно-російського й тенденційне змішування давньої київської держави з пізнішою московською призвели - сюжетно - до малювання на стінах собору численних святих північної Росії, що нічого спільного з Києвом та добою Володимира не мали - між ними й «святого» Андрія Боголюбського, що сплюндрував Київ року 1169, та до представлення київських князів і «святих»... - у вигляді північноросійських бояр чи купців з довжелезними бородами, сантиментально ідеалізованих бояришень тощо».
 Оцінки Миколи Ге роботи В. Васнецова були безжальними. Якось він зауважив, що у святих, зображених Рафаелем, є щось дитяче. А ось у Васнецова Божа Матір тримає на руках дитя - і в нього, дитяти, вражає відсутність якраз дитинності («ребенка в ребенке»)! Михайло Нестеров, який також розписував Володимирський собор, згадував, що одного разу, коли вони з Васнецовим, відпочиваючи,
стояли на балконі, Володимирською вулицею проїхав екіпаж; у ньому сидів Микола Ге, поруч із ним був молодий чоловік, з вигляду - художник. Обидва вони дивилися в бік Васнецова і Нестерова. Проте коляска проїхала - і ніхто з чотирьох художників не привітався бодай кивком голови. Нестеров пише, що пізніше він не міг собі простити цього епізоду. А суть у тім, що вони були надто різні, ці великі художники...
 До місця, де колись стояв будинок Миколи Ге, я таки невдовзі дістався. Тільки-тільки почалася осінь 2005 року. Сергій Іванович Шестопал, один з останніх мешканців нинішнього хутора Шевченкового, розповів мені, що колись він завідував сільським клубом, який тоді розміщувався в будинку Миколи Ге. Пам’ятає, що на стінах було намальовано ліс, що частина стелі була засклена і звідти лилося світло (все правильно: у червні 1891 року Микола Миколайович писав Толстому: «Проламую вікно в стелі у студії...»). Дід Сергія Івановича, ще коли був хлопцем, допомагав митцеві класти печі. «Одного разу цеглина випала з руки художника і забила пальця на дідовій нозі», - додав, усміхаючись, Сергій Іванович (мені здалося, що навіть з тінню гордості в голосі).
 А взагалі-то час виявився безжальним до хутора Миколи Ге. Залишилося дві самотні могили - і все. Ганна Петрівна померла на три роки раніше за чоловіка, і поховали її в саду. В останні дні весни 1894-го не стало й Миколи Миколайовича. Помер він раптово. Гостював у Ніжині, в молодшого сина; додому повернувся пізно увечері. Скликав рідню, щоб сісти за стіл... А далі сталося те, про що в одному з листів Микола Миколайович написав так: «Пора додому, тобто помирати».
 Коли я запитав жінку, яка поралася по господарству на одній із хутірських садиб, де могила Ге, вона кивнула кудись убік: «Там, за хлівом». Виявилося, що за хлівом є стежка, яка веде в тихий мальовничий куточок, який колись був краєм саду художника. Тепер тут ростуть берези і ялини. Брат М. Ге, Григорій, який також навчався в Академії мистецтв, намалював цю місцину, - я бачив репродукцію в журналі «Артист» за 1894 рік. Два горбики землі. Неподалік - дерев’яна лавка. Мені це нагадало Ясну Поляну, скромну могилу Льва Миколайовича...
 Але минув час, і нині на хуторі Ге, серед порожніх хат, стоїть гарний пам’ятник художнику, якого професор Юрій Шевельов, нагадаю, вважав чи не цент-ральною постаттю в українському мистецтві другої половини XIX ст. Цікаво, що декілька десятків картин Ге до 1934 р. зберігалися у фондах Всеукраїнського історичного музею (нині Національний художній музей України), аж поки вольовим рішенням не були передані картинній галереї (тепер - Київський музей російського мистецтва). Там вони й експонуються. Серед робіт художника ви можете побачити й «Портрет хлопчика Соломки», який так зацікавив Юрія Шевельова, що він присвятив йому кілька сторінок у своїй статті «Париж і Київ» (1990 р.), написаній після відвідин Києва і хутора Ге.
 Ю. Шевельова цікавили українські корені живопису Миколи Ге. І він зробив оригінальні типологічні зіставлення Шевченкової поезії («есхатологічного Шевченка») і євангельських сюжетів Ге. «Релігійні полотна Ге - явище безпрецедентне в російському мистецтві, - резюмував дослідник. - Їхні витоки слід шукати поза російським образотворчим мистецтвом тих років, а можливо, й поза східноєвропейським малярством». Центральна ідея Шевельова полягає в тому, що і Шевченко, і Ге - митці універсальної теми, і саме в її трактуванні поетом і художником виявилося чимало спільного. Такий концептуальний підхід - не що інше, як інтелектуальна пропозиція Юрія Володимировича Шевельова новим дослідникам...
 Наприкінці життя Микола Ге написав автопортрет, у якому відбилося його напружене духовне життя. Це автопортрет-підсумок. Схожий на біблійного пророка Микола Ге залишався наодинці з вічністю...
 Володимир ПАНЧЕНКО.
(«Культура і життя»).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 27.07.2007 > Тема "Українці мої..."