Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

Тільки час владний підписати свій суворий безсторонній вирок. Він судить за щирою правдою.
Й немає в нього ні заборонених тем, ні будь-яких недомовок. Тут усе начистоту...
Але ж існують і понині ще якісь табу, покладені колись на особисті таємниці тієї чи тієї славетної людини. Тому вважають досі за непристойність ворушити чиєсь інтимне життя. Ну, як же це так? Композитор, письменник, маляр наповнюють внутрішній світ героїв своїми думками й переживаннями, а нам, виходить, зась зазирнути, бодай краєчком ока, у святая святих їхньої біографії. Особливо, коли це торкається найвеличнішого почуття - кохання.
"Без інтиму" висвітлюють у нашій критиці постаті Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Івана Нечуя-Левицького - вічних бурлаків літератури, нібито знехтуваних чарівною статтю, зате заручених любов’ю не із вродливими жінками, а зі своїм невмирущим народом. Ця розповідь - про сонцесяйну людяність і незрадливу цноту серця автора "Миколи Джері", "Двох московок", "Бурлачки", "Кайдашевої сім’ї" та інших творів з "історії душі" на зламі століть.
В одному з найглиб ших соціально-психологічних писань, присвячених М. В. Лисенкові, Іван Семенович ніби провіщав свою долю, змальовуючи поневіряння кріпака Миколи Джері. Розлучивши свого героя з Нимидорою у розквіті життя, письменник намагається в деталях передати гірке повернення її чоловіка додому з тривалих блукань.
Пригадуєте?..
"Був тихий весняний вечір. Нимидора поливала розсаду на грядках; Микола носив воду з Раставиці. Нимидора розцвілась, як повна троянда. На зелених грядках, на зеленій леваді, проти ясно-зеленого листя верб її брови чорніли, як чорнобривці. Вона була весела й співала. Микола стояв над відрами, похнюпивши голову. В лузі десь далеко кувала зозуля..."
Ці рядки написано задовго до 1 січня 1876 року. Але був і попередній варіант повісті - "Наймит Яріш Джеря", створений набагато раніше, ще в Седлеці, де вчителював нікому не відомий автор. До речі, це уточнення нам знадобиться згодом: воно стосується розкриття душевного досвіду письменника, який тільки-но, переживши чари кохання, взявся за перо.
Збігали дні за днями. Призбирувалися роки й десятиліття, які не щадили життя, але не могли знищити красу залюбленого серця.
"Джеря мовчки вийшов з хати, перейшов двір, пішов у садок, а далі пішов на город, на леваду понад річкою. Високо і густо розрісся вишник, що він насадив, неначе зелене гніздо, через нього навіть не промикувавсь промінь сонця. Верби коло тину стали дуплинасті і взялися порохнею. Микола шукав очима тієї старої гіллястої груші, з-під котрої він вперше побачив Нимидору, як вона брала з Раставиці воду. Груші вже не було й сліду. Микола ледве налапав ногами в кропиві сухий спорохнявілий пеньок. Од нього не пішло ні одного паростка. Микола пригадав собі той пишний вечір, пригадав той дивний сон, що колись снився йому, як він спав під грушею, те кришталеве листя, ту дивну жар-птицю, що ніби співала Нимидориним голосом.
Надворі було тихо, як у хаті. В тій тиші ніби було чуть, як смерть витала над кладовищем. Микола довго стояв і думав, а потім тихо промовив, махнувши рукою:
- Все померло, й сліду не зосталось. Марно перегоріло й перетліло моє живоття, і тепер зостався тільки попіл, доки його не поглине свята земля".
Письменник і про себе міг повторити на схилі віку Джериними словами: "Марно перегоріло й перетліло моє живоття". Та незгасна головешка од спаленої дубини повсякчас жевріла, інколи схоплюючись полум’ям, - у хвилини піднесення й радощів.
Дружина Бориса Грінченка, Марія Загірня, у своїх спогадах передала розмову зі старим Нечуєм. Якось вона спитала Івана Семеновича:
"Ви, мабуть, нікого не кохали, що не одружилися?" Він мало не з кривдою вигукнув: "Е, ні, кохав, аж двічі". І розповів, чому не судилося йому знайти пару.
Це було ще в Седлеці. Він залицявся до панянки, яка захоплювалася верховою їздою. Коли про це довідався директор гімназії, то відразу розраяв приятелювати з "амазонкою", яка влаштовує перегони з офіцерами. "Любо-дорого на неї глянути: тендітна така! Але ж вона не залишить коней і після весілля... Що то за подружнє життя?"
Вдруге не наважився просити руки в дівчини через рідну сестру. Він тоді заробляв якихось сто карбованців. Неначе добрі гроші. Для одинака - це неабияка сума, а коли в нього родина... - то й сестра, мабуть, правду казала: як проживеш на ті копійки? А там ще дружина стане дороге вбрання справляти та бали відвідувати - по світу пустить.
"- А я вже зовсім був злагодився. І до Варшави їздив, надбав святкової одіжі та й рояля купив - отого, що й зараз у мене стоїть...
- Напевне, жалкуєте, що доводиться самому віку доживати?..
- Та як вам сказати. Бувало, що й жалкував, а більш того, що ні. Так я собі спокійно жив, а то хтозна, як би було, коли б трапилася така, як Балабусі".
Це - персонаж із "Старосвітських батюшок і матушок". А хіба "клятих жінок" мало в "Кайдашевій сім’ї"? Чи кращі, навіть замолоду, були обидві баби - Палажка й Параска?
Але ця відповідь не без жарту, навіть із присмаком терпкої іронії. Як же ж інакше міг відгукнутися на світське життя колишній семінарист, випускник духовної академії, магістр богослов’я?.. Прищеплена святими отцями мораль вимагала приборкання плоті, але письменник, який ввібрав у душу народні болі й смутки, ніколи не цурався людських втіх.
Над кабінетним роялем фірми "Беккер" у кімнаті Нечуя-Левицького, з його переїздом до Києва, завжди висів портрет вродливої жінки в національному вбранні. На розпити своєї гості Наталі Кобринської господар пояснив, що то Наталка Полтавка... І підніс засвічену лампу до групової світлини на стіні та розповів, як іще вчителем йому випало грати у виставі Петра; поруч із ним виступало молоде подружжя Сольських: Григорій блискуче виконував роль Миколи, але справжніх висот сягнула Амброзина (на прохання "закоханого Петра" Микола перемалював із фото її портрет у збільшеному вигляді й подарував йому). До речі, Іван Семенович був і другом цієї родини, але, зрозуміло, сподіватися, навіть потай, на прихильність чужої жінки було б намарне. Та й не міг важити на це він, людина душевної цноти й незрушних моральних переконань.
За іншими ж свідченнями, крім живописного зображення над фортепіано, висів ще один жіночий портрет - над ліжком! Він не зберігся, а точніше - його досі не розшукали.
З опису відомо: гарна, усміхнена дівчина в народному строї; на звороті цієї малярської роботи дарчий напис: "Від Надії Іванівни Сольської на пам’ятку. (Кума)". Можна здогадуватись: це - рідна сестра Григорія; і, напевне, вона разом із Левицьким кумувала в нього на родинах... То ж чи не їй найдужче симпатизував письменник, якщо до старості тримав у пам’яті її незабутнє ім’я - "Надія"!
Як склалися їхні взаємини, що стало на перешкоді до одруження - сьогодні вже годі з’ясувати. До нас із далини літ долинають лише суперечливі невиразні відомості. Мовляв, її дядько, знайомий граф Сольський, не благословив цей шлюб, знайшовши небозі маєтного чоловіка.
А може, в чомусь була провина й самого Нечуя, і оповитий тугою погляд дівчини розворушував його підточене сумління? Розповідають: Іван Семенович не раз стояв навколішки перед образом своєї Мадонни.
Десь 1907 чи то 1908 року, коли до Стеблева із Златополя приїхала родичка-гімназистка Надія Волуцька, додому якраз навідався "панич" - сімдесятилітній Нечуй. Він хутко заприязнився з небогою і, запросивши її прогулятися "на схили" до Росі, освідчився дівчині у найпотаємніших почуттях.
- А знаєш, Надійко, ім’я жінки, яку я кохав, теж було Надія...
Письменника щось гнітило, на душу налягала втома, але шум водоспаду та надбережний вітерець збадьорили його.
Трохи подумавши, Іван Семенович доказав:
- Але їй більше пасувало б ім’я - Мрія... Вона завжди приходила до мене в сни й марення...
Свідками цієї розмови стала стрімка вода, глухе каміння і дівчинка-підліток з останнього класу гімназії. Зрештою, на них письменник міг цілковито покластися: не зрадять.
Наприкінці він із жалем у голосі мовив:
- Ця жінка знівечила мені все життя. А я її так кохав! Так кохав... - та й занишк.
Іван Семенович ніби прокинувся, зіщулився від холоду й вільгости й ледь чутно озвався:
- Ходімо додому...
На цьому й закінчуються ті спомини. Ніхто доси не брався розгадати Мрію з іменем Надія, що її до свого скону не забував Нечуй - людина великого чулого серця, світлої лагоди й безмежної доброти.
Письменник як жив - так і писав, як писав - так і жив. І коли Микола Джеря під час бурлакування на Чорномор’ї зустрів дівчину, яка стала його рятівницею і щиро покохала заробітчанина-втікача, він утримав її від непоміркованого вчинку: "Постривай! Не губи своєї душі й своєї краси". Хоча в самого краялося серце від болю; стільки йому того віку лишилося жити? Та щось глибинніше й величніше завадило ступити крок, ні, навіть півкроку, до спокуси... То - пам’ять щирого кохання... Вірність любови... Чоловіча честь...
І все ж дівчина переслідувала Джерю, не сходила з його стежки.
"Стояти на своєму" в особистому житті веліли письменникові його нескаламучене сумління, правила доброго тону тодішньої вчительської етики й непохитний статус народного заступника. В такому випадку доводилося нехтувати інтимним щастям задля вселюдських ідеалів.
Геніально поцінував талант цього письмоводця Правобережжя Іван Франко. Він писав:
"Ів. Левицький, се великий артист зору, се колосальне, всеобіймаюче око тої України". І змалював його портрет без прикрас: "Тим часом я побачив невеличкого, сухорлявого, слабосильного чоловіка, що говорив теплим і щирим, але кволим голосом; завсігди жалувався на якусь жолудкову хворість, помаленьку дрібними кроками і взагалі враження пташини, вродженої в клітці і звиклої жити в клітці, так що пустіть її на вольне повітря, то вона пофуркає, пофуркає і назад вернеться до своєї клітки".
Який внутрішньо правдивий і точно переданий у слові портрет побратима по перу! Так і хочеться порівняти: нездоланний, революційного духу, Каменяр - і беззахисна пташина в затісній клітці. Але ж - це телескопічні очі України!..
Та людям ніщо не чуже людське. Свого часу краєзнавець із Корсуня Володимир Кришовський записав із чиїхось вуст, мовляв, Іван Семенович Нечуй-Левицький начебто неофіційно перебував у шлюбі зі стеблівчанкою Порфирою Стельмах. Уже небіжчиця, Віра Левицька, покликаючись на якийсь доси не відомий переказ, ще 1968 року повідомила в статті "Гуманне серце", що Нечуй потай повінчався в богуславській церкві з якоюсь дівчиною зі Стеблева. А тут, із відкриттям меморіального музею письменника, з’явився власною персоною і "правнук" Нечуя-Левицького Михайло Корнійович Панасенко, уродженець поближнього села Стеблівської Гути. Його матір, тобто "онуку" письменника звали Лукією Ярохтеївною...
Наче все збігається: Михайло-Лукія-Порфира.
Тоді ж, на прохання працівників музею "онука" відгукнулася листом. Вона писала: їй уже під сімдесят років, у неї три сини, найменший працює в колгоспі... І насторожило: "Хата старенька..." Чи це не натяк про допомогу, як часто буває з "родичами" видатних людей?
Отож, із музею не відповіли, й ниточка урвалася.
Ми знаємо лише з неперевірених джерел, що своїй "дружині" письменник буцімто придбав землю й садибу із хатою в сусідньому зі Стеблевом селі... Ніколи він туди не навідувався та й звідти його ніколи ніхто не турбував. Але чи все знають люди?.. Можливо, зв’язки відбувалися через Київ... А то могли ж їх тримати й у суворій таємниці. Та все це із царини винятків та здогадів. Насправді ж, важко повірити в "позашлюбне життя" людини кришталевої моральності, чистого сумління й високого усвідомлення свого призначення в літературі. Його, творця світлого образу Миколи Джері, беззахисного заступника скривджених і зневажених дівчат-селянок, - чи можна його самого звинувачувати в руйнуванні людської моралі народу, в особистому потуранні розпусті й дворушности та в бездумному розбещенні простої сільської дівчини?.. Тричі - ні! Це - вигадка, наклеп. Адже письменник усе життя кохав лише Надію. А може, Мрію про неї...
Тому зі сторінок його повістей та оповідань сяє чистотою, натхненням і ніжністю душа Жінки - вродлива, працьовита, життєдайна.
І не вина чарівної статі, а лихо, що вона безсила вистояти перед бридкими спокусами й брутальною войовничістю навального Молоха, що нею гендлюють і гордують, то підносять її до небес, то жбурляють у безодню. На сторожі найтендітнішої і найрозкішнішої краси людства - Кохання, письменник і поставив не тільки своє чесне слово, а й високу моральність свого непогамованого почуття. Для нього Надія і Мрія стали синонімами особистого щастя.

З ФАКТІВ ЛІТЕРАТУРНОГО ДОВГОЛІТТЯ
Переді мною книжка, щойно надіслана моїм земляком-кам’янчанином, відомим поетом і літературознавцем Данилом Кононенком. Називається вона "На дорогах України". Її автором є Федір Тихонович Кравченко, наш з Данилом земляк-кам’янчанин. Він пішов за межу 1985 року, залишивши по собі вагомий внесок у вітчизняну літературу, бо ж книги його, починаючи з першої - "Літературні пародії, шаржі, епіграми" - і до названої мною ("На дорогах України") - так-так: книги нашого земляка Ф. Кравченка живуть і житимуть. А щоб так було зі знаковою літературою в цілому, мало того, аби вирізнялися її твори високою якістю, а ще й потрібне сприяння молодших колег до її пропаганди.
Саме історія книги "На дорогах України" і засвідчує наявність у нашій історії двох цих неодмінних факторів. Повість написана восени 1941 року, коли фашистські фугасні бомби вже залітали й до кіностудії "Мосфільм", де працював тоді редактором сценарного відділу письменник. В кінці 1941 року книга вийшла в "Советском писателе". І розповідалося в ній про розгром німецьких окупантів у 1918 році. Пізніше, 1978 року автор погодився зі своїм юним колегою Данилом Кононенком на те, щоб видати книгу в його перекладі з російської на українську у видавництві "Веселка". Письменник, зокрема, й звернувся до видавництва з відповідним листом.
Як складалися подальші стосунки Федора Кравченка з "Веселкою", не відомо й Данилові Кононенку. Тільки й знаємо, що книга в перекладі на українську тоді, в 1978-му і наступних роках, не вийшла. Аж ось тепер український читач, завдячуючи Д. Кононенку, що видав книгу власним коштом, як він свідчить, - на заощаджувану мізерну пенсію, - одержав наш читач довгождану літературну публікацію. Вчиняючи літературний подвиг, Д. Кононенко сподівався: "Хай би вихід у світ цієї повісті рідною й для Федора Кравченка мовою упав краплинкою чистої совісті на московську могилу нашого дорогого земляка-кам’янчанина і непересічного письменника Федора Тихоновича Кравченка". Приємно повідомити: сподівання справдилися, книга пішла до читача.
А ще одна приємність: темою книга приречена на довічність. Бо це - любов до Вітчизни. Активна любов, що спонукає головного героя повісті Самсона Короля стати на двобій з окупантами, не пошкодувавши життя в ім’я перемоги. Ця ж любов до Вітчизни спонукає Самсонового небожа Тараса подорослішати в гарті боротьби за щастя свого народу.
Скажемо, тема патріотизму - вічна. Та майстерність письменника - в умінні знайти неповторний
мотив у повторюваному, віднайшовши потрібну струну в утвердженні утверджуваного.
 Лаконічними й водночас переконливими штрихами зображує автор прояви свободолюбства народу українського, його прагнення вільно господарювати на своїй землі.
І ще... Недаремно в листі до "Веселки" Федір Тихонович писав: "Если Вы примете предложение тов. Кононенка, то лучшего переводчика мне не нужно. Он - поэт, отличный знаток украинского языка. А моя повесть - поэтическая, народная по своему сюжету, и дети, полагаю, поблагодарят за нее и издательство "Веселка", и переводчика".
Щиро приєднуємося до оцінки майстерності перекладу, зазначивши наостанок ще й живучість істини. В літературі, як і в житті, "Ніщо не забуте, ніхто не забутий". Додавши переконання: ніщо в літературі справжній не зблідне з роками...
Микола ІЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 13.07.2007 > Тема "Душі криниця"