"Кримська Свiтлиця" > #27 за 06.07.2007 > Тема "Душі криниця"
#27 за 06.07.2007
"ВИГАДЛИВА, ЧАР╤ВНА Й ДИВОВИЖНА"
Л╤ТЕРАТУРА
Про нин╕ в╕дому письменницю Марину Павленко з м╕ста Уман╕, що на Черкащин╕, уже можна писати й розпов╕дати багато. А ще десять рок╕в тому, коли "Кримська св╕тлиця" уперше в номер╕ за 6 червня 1997 року опубл╕кувала доб╕рку в╕рш╕в н╕кому ще майже не в╕домо╖ початкуючо╖ поетеси Марини Павленко, ╖╖ б╕ограф╕я вм╕щувалася в к╕лька речень. Ось як пов╕домляла про себе юна авторка в супров╕дному лист╕ до редакц╕╖:
"Дорога редакц╕╓! Минулого л╕та (себто 1996 р. - Д. К.) уперше в житт╕ мен╕ пощастило в╕дв╕дати Крим. Мала в╕д того багато незабутн╕х вражень. Дещо вдалося нав╕ть вт╕лити у в╕рш╕. Частину з них опубл╕кував "Дзв╕н Севастополя" (щом╕сячна укра╖нськомовна газета севастопольсько╖ "Просв╕ти" - Д. К.) - дай йому, Боже, довгол╕ття! ╤ншу частину навмисне прибер╕гала для "Кримсько╖ св╕тлиц╕", але адреси редакц╕╖ не знала, а взнала оце лиш тепер, спец╕ально передплативши Вашу газету, яку, до реч╕, з ╕нтересом читаю. (Додамо, що протягом ось цих десяти рок╕в, нав╕ть у найчорн╕ш╕ роки свого виживання, Марина, як читачка ╕ як передплатниця, була в╕рною "Кримськ╕й св╕тлиц╕", а "Кримська св╕тлиця" - навза╓м. - Д. К.). Буду рада, якщо сво╖ми в╕ршами та малюнками до них зац╕кавлю Вас, ╕ Ви ╖х надруку╓те. К╕лька сл╕в про себе: народилася 30 березня 1973 року на Льв╕вщин╕ в родин╕ учител╕в. Дитинство минуло на р╕дн╕й для батьк╕в Черкащин╕. Тут зак╕нчила й Уманський державний педагог╕чний ╕нститут (нин╕ ун╕верситет) ╕мен╕ Павла Тичини. Одружена. Маю донечку. Працюю вчителькою початкових клас╕в школи-г╕мназ╕╖ № 2 м. Уман╕. З в╕ршами та малюнками друкуюсь уже к╕лька рок╕в. Тор╕к, зокрема, перемогла в м╕жнародному л╕тературному конкурс╕ "Гранослов-96". З повагою та найкращими побажаннями, Марина Павленко".
Ось так, десять рок╕в тому, в╕дбулося наше, редакц╕йне ╕ читацьке знайомство з новою л╕тературною з╕рочкою, що т╕льки-но заясн╕ла на л╕тературному небосхил╕. Сл╕дом за колись молодими Лесею Укра╖нкою, Степаном Руданським, польським поетом Адамом М╕цкевичем, котр╕ свого часу в╕дкривали для себе Крим, ╕ юна уманчанка голосно заявила: "За вами я ╕ св╕й зв╕ряла Крим!" ╤ що ж вона, 23-р╕чна укра╖ночка, побачила й почула в Криму 1996 року, на п’ятому роц╕ нашо╖ незалежност╕? Як ╕ Леся та М╕цкевич, в╕дв╕дуючи колись Крим, сумували за сво╖ми р╕дними краями, так ╕ юна поетка Марина Павленко, пройшовши ╖хн╕ми стежками, не почула тут свого р╕дного укра╖нського слова: "Як Ви - Литви, не чула я Вкра╖ни", сумно з╕зна╓ться вона в сво╓му сонет╕, присвяченому Адама М╕цкевичу. Та що там в кам’янистому Бахчисара╖ чи у п╕вденнобережн╕й красун╕ Ялт╕... Нав╕ть в потяз╕, яким ╖хала до Криму, поетеса пом╕тила, що "вагоном хто не йде, н╕хто "н╓ пан╕ма╓т етой мови..." Тож ╕ не дивно, що укра╖ночц╕, яка вихована на р╕дному слов╕, на р╕дних святинях, хот╕лось гукнути: "Людоньки, не треба! У в╕кна гляньте! Бачите, в полях жовт╕ють соняхи блакитнонеб╕! - Це ж Укра╖ни - синьо-жовтий стяг!" Ось так десять рок╕в тому починала зв╕ряти св╕й Крим молода поетеса. А за тими першими в╕ршами про цей дивовижний куточок Укра╖ни з’явилося згодом немало й ╕нших, як╕ щедро друкувала на сво╖х стор╕нках "Кримська св╕тлиця". Назву лиш деяк╕ заголовки поетичних доб╕рок: "Дорого жити у Ялт╕", "Я св╕й зв╕ряла Крим", "О, кримське л╕то", "Курортний роман", "Соф╕╖вськ╕ сонети", "Щоб р╕дн╕ душ╕ мали менше суму...", "В╕рш╕ з еп╕графами", опов╕дання "Королева з б╕бл╕отечно╖ черги", казки для д╕тей у дитячому додатку "Кримсько╖ св╕тлиц╕" "Джерельце", переважна б╕льш╕сть яких склала книгу "П╕втора бажання" (казки з Ялосоветино╖ скрин╕), розд╕ли з наукового досл╕дження про життя ╕ творч╕сть Павла Тичини та ╕нш╕. Спливають роки - росте ╕ мужн╕╓ талант письменниц╕ Марини Павленко. По-перше, п╕сля роботи в школ╕ вона стала викладачем Уманського ун╕верситету. Тут написала й захистила наукову працю, стала кандидатом педагог╕чних наук, доцентом. По-друге, вона стала лауреатом б╕льше десяти всеукра╖нських ╕ м╕жнародних л╕тературних конкурс╕в. Нин╕ Марина Павленко автор поетичних зб╕рок "Бузков╕ зошити" (1997), "Чар-папороть" (2002); зб╕рки "дорослих" опов╕дань "Як дожити до ста" (2004); пов╕ст╕-казки "Домовичок з пал╕трою" (2001), дитячих казок "П╕втора бажання" (2004), дитячо╖ пов╕ст╕ "Русалонька ╕з 7-го "в", або Прокляття роду Кулак╕вських" (2005); монограф╕╖ "Тичининська формула укра╖нського патр╕отизму" (2002), методичних рекомендац╕й "У кра╖н╕ Л╕сових Дзв╕ночк╕в" (2002), упорядник книги спогад╕в про Павла Тичину "З любов’ю ╕ болем" (2005). Член Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Лауреат л╕тературно╖ прем╕╖ "Благов╕ст", укра╖нсько-н╕мецько╖ прем╕╖ ╕мен╕ Олеся Гончара й л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Михайла Чабан╕вського. В столичному журнал╕ "Ки╖в" № 1 за цей, 2007 р╕к, з’явився друком ╖╖ роман (!) "Санта Луч╕я в кирзових чоботях". Це - опов╕дь про те, як парубок з укра╖нського села опинився в н╕мецькому полон╕, дал╕ на прац╕ в Н╕меччин╕, познайомився там з д╕вчиною, ╕тал╕йкою, вони побралися, народилося тро╓ д╕тей, ╕ в╕н, стомлений ностальг╕╓ю за р╕дним кра╓м, звабив ╖╖ ╖хати в р╕дне село; затяганий кегебешниками, в дороз╕ пов╕сився, а вони при╖хали, ╕ живуть у пово╓нному сел╕. Село змальоване в ус╕й реальност╕: злиднях, безправ’╖, сов╕цькому безкультур’╖. Лея працю╓ в колгосп╕ свинаркою, пот╕м дояркою, на буряках, злидн╕ штовхають ╖╖, як ╕ вс╕х, красти колгоспне, вдруге виходить зам╕ж, ╕ другий чолов╕к помира╓. На батьк╕вщину, куди ╖╖ кличуть, ╖╖ не пускають, а тут життя - як у могил╕. Щоправда, з часом воно трохи вир╕вню╓ться. Вона не зна╓ мови, не зна╓ звича╖в, трибу сучасного життя. "Св╕тлим романом про чорне життя" назвав цей тв╕р наш в╕домий письменник, лауреат Шевченк╕всько╖ прем╕╖, автор багатьох роман╕в ╕ пов╕стей Юр╕й Мушкетик. "Св╕тлий в╕н людьми, людськими душами. Отими характерами, що ╓ основним у кожному справжньому роман╕, тонк╕стю ╕ точн╕стю змалювання, насамперед Семена, якого вже нема╓, але який увесь час присутн╕й, в╕н палко любив св╕й край, був гранично правдивим, чесним, за що й покохала його красуня Лея. Бо й сама щира, чесна, з тонкою сп╕вучою душею, зр╕дн╕ укра╖нськ╕й, намагаючись прищепити ╖м любов до добра, до ╕стини, н╕коли не оскаржуючи затурканих, знедолених людей довкола себе, намагаючись ╖х зрозум╕ти, ув╕йти в ╖хню турботу, ╖хн╕ дол╕". Такими св╕тлими словами про несв╕тл╕ обставини життя, в як╕ потрапляють геро╖ роману, характеризу╓ в╕домий роман╕ст перший роман, написаний ще молодою письменницею. Я читав цей роман ╕ п╕д кожним словом оц╕нки в╕домого письменника поставив би й св╕й п╕дпис. Та к╕лька сл╕в ще не про роман╕ста, а поетку Марину Павленко. У мене в руках одна з найнов╕ших ╖╖ поетичних книг "Душа осики", що нещодавно побачила св╕т у видавництв╕ "Черкаський ЦНТЕ╤" на замовлення Головного управл╕ння з питань внутр╕шньо╖ пол╕тики Черкасько╖ облдержадм╕н╕страц╕╖. Читати в╕рш╕ Марини Павленко - духовно себе збагачувати, в╕дкривати щось нове, те, мимо чого ти байдуже проходив ╕ не пом╕чав його. А вона, Поетеса в╕д Бога, пом╕тила ╕ зробила з цього неприм╕тного свято душ╕ - ╕ сво╓╖, ╕ душ╕ читача. Адже ж, що не в╕рш, що не строфа чи й рядок - незатерт╕ еп╕тети, пор╕вняння, метафори, усе те, з чого склада╓ться св╕жий художн╕й образ. Це в╕дразу пом╕ча╓ читач, це в╕дразу заприм╕тив ╕ ╤гор Забудський, член НСПУ, вибудувавши сво╓ передн╓ слово до зб╕рки "Душа осики" всуц╕ль з художн╕х образ╕в твор╕в поетеси. ╤ це передн╓ слово не на одну - дв╕ стор╕нки, а на ц╕лих дев’ять! Це ж треба ст╕льки заприм╕тити у в╕ршах поетичних блиск╕ток-образ╕в, аби так щедро зас╕вати ними свою передмову. Отже, ╓ з чого черпати, отже, яка багатюща художня уява поетеси! Ось к╕лька приклад╕в: "Р╕жок м╕сяця впав у р╕чку ╕ вколов мо╓ серце", "М╕сяць л╕тав понад лугом ср╕бним метеликом", "Прошмигнуло с╕рою мишкою босолапе котяче дитинство", "Гор╕хи, мов курчатка з шкаралупок, стрибають рад╕сно до осен╕ на руки ╕ дзьобають листочки, мов пшоно", "Дощ╕ круг м╕ста водять хороводи", "Кружля╓ ромашка в танку ╕з косариком", "Мов на суд╕ страшному, пом╕дори киплять ус╕ в бездонн╕м казан╕..." Певно ж, досить, аби читач мав уявлення про поетичн╕сть в╕рш╕в Марини Павленко, про ╖╖ вм╕ння живописати словом. До реч╕, поетичне слово, лексика твор╕в поетеси - це кв╕тучий луг р╕дно╖ мови, що не йде в н╕яке пор╕вняння з тим "суржиком", котрий ми чу╓мо не т╕льки на вулиц╕, а й який часто-густо потрапля╓ до книг багатьох автор╕в, як╕ легковажно ставляться до сво╓╖, за висловом Лес╕ Укра╖нки, "╓дино╖ збро╖". Отож нашу розпов╕дь про творч╕ усп╕хи письменниц╕ Марини Павленко, перш╕ л╕тературн╕ кроки яко╖ були пом╕чен╕ й п╕дтриман╕ на стор╕нках "Кримсько╖ св╕тлиц╕" р╕вно десять рок╕в тому, нам хочеться зак╕нчити уривочком з переднього слова ╤горя Забудського до зб╕рки "Душа осики": "...Хочеться, щоб геро╖ня твор╕в Марини Павленко була саме з наших слов’янських земель, де простору для вигадок незм╕ряно. А Марина така вигадлива, винах╕длива, км╕тлива, чар╕вна, молода ╕ дивовижна, що т╕льки й списуй ╕з себе юну слов’янку, яка вчиться ╕ з╕лля варити, ╕ причаровувати, ╕ лука в руках тримати, ╕ в╕рить у себе, як н╕хто. ╤ л╕состеп - навкруги, ╕ язичницька маг╕я - з нею. Удач╕ тоб╕ на тво╓му займищ╕ ╕ нових стежках, Марино!" Краще й не скажеш! Лиша╓ться т╕льки при╓днатися до цих чудових побажань ╕ чекати нових твор╕в красиво╖ ж╕нки ╕ талановито╖ письменниц╕. Хай щедро зас╕ва╓ться твоя творча нива, Марино! Хай збува╓ться омр╕яне! Пропону╓мо для шанувальник╕в поетичного слова к╕лька в╕рш╕в ╕з ново╖ зб╕рки Марини Павленко "Душа осики". Данило КОНОНЕНКО, редактор в╕дд╕лу л╕тератури "Кримсько╖ св╕тлиц╕".
Марина ПАВЛЕНКО РОМАШКОВА В╤РН╤СТЬ
БУЗОК Кохання чар╕вн╕ше в╕д казок. Весна ж дивн╕ша нав╕ть за кохання. Як т╕льки смеркне, - молодий бузок щебече п╕д мо╖м в╕кном до рання. Чи це якийсь середньов╕чний сон, чи вже нема над почуттями влади? Виходжу, мов ╤зольда, на балкон - мен╕ бузок сп╕ва╓ серенаду! Я ж помахом тривожно╖ руки скидаю, мов осв╕дчення, сльозину: нас не з’╓днають п╕д в╕нцем роки, ми нар╕зно стр╕чатимемо зиму. Вт╕каю до к╕мнати. Враз - агов! - перед╕ мною знов бузков╕ оч╕! Весна сильн╕ша нав╕ть за любов, це - казка тисяч╕ ╕ одн╕╓╖ ноч╕.
НАРЦИС Це був нарцис. Весни велична грац╕я. Любив себе, бо й справд╕ гарним був. Але ж морози... Так, в╕н ма╓ рац╕ю, що не сп╕шить пот╕шити юрбу. Любив себе. ╤з ус╕ма нещастями: на них йому таланило в житт╕. ╥х, як мозоль, надбав сво╓ю працею, куди б од них зривався ╕ лет╕в? Уже й тепло у рад╕сн╕й градац╕╖. Нарешт╕, може, цв╕т св╕й роз╕в’╓? Та ж люди... ╥хн╕ юн╕ генерац╕╖ перетолочать, що т╕льки не ╓... Пов╕дцв╕тали яблун╕ й акац╕╖. У маках - нав╕ть см╕тники й рови. Сезон минув. У нього вже вакац╕╖. Так ╕ не цв╕в. То й що? Зате - живий!
П╤ВОН╤Я Усе так моментально розцв╕ло, усе перецв╕ло так моментально, що лиш п╕вон╕я - ус╕м в╕трам на зло - кива╓ житт╓ствердно ╕ в╕тально. П╕вон╕╓! Ти знову р╕к навчальний розк╕шним цв╕том в╕дд╕лила вперто. Пелюстка пахне солодко й печально, якщо ╖╖ м╕ж пальцями розтерти. Колись тебе вручала вчителям, тепер сама в╕д школярчат отримую. Ця круговерть темно-червоних плям ╓ до потоку часу й щастя римою. Книжки в╕дкласти - ах, яка краса! Дзв╕нок останн╕й рад╕сно видзвоню╓. А в такт йому - земля ╕ небеса: П╕вон╕я! П╕вон╕я! П╕вон╕я!
РОЖЕВЕ МОРЕ З╕йшовши вниз на грядку по петрушку (принаймн╕ хоч якийсь зв’язок з землею - не все на поверхах сид╕ти мушу!), застигла: над петрушкою мо╓ю вигойдувались гордовито в росах розкв╕тл╕, може, вчора-позавчора, рожев╕, н╕, рум’ян╕ св╕ж╕ флокси - справжн╕с╕ньке - в м╕н╕атюр╕ - море! Рожеве море! Праглося п╕рнути в ц╕ сонцем роз╕гр╕т╕ аромати ╕ попливти, чи нав╕ть утонути, чи бдж╕лкою над кв╕тами л╕тати! ...Не зразу повернулася в квартиру. Ще й здивувала всю с╕м’ю немало очима, повними прощення й миру. Де ж: на рожев╕м мор╕ побувала!
КЛЕМАТ╤С У когось хлопц╕ в’ються поп╕д в╕кнами, а в не╖ поп╕д в╕кнами - клемат╕си. ╤ то так╕, мов ╕з веселки з╕ткан╕, так╕ зеленобров╕, що тримайтеся! Клемат╕си п╕снями пелюстковими ╖й день п╕дносять на листках зарошених, ведуть у н╕ч п╕снями колисковими ╖╖ тривоги трепетно-сполошен╕. Хтось вечори ╕з хлопцями простою╓, готу╓ в╕но, щоб хутч╕ш побратися. ╥╖ ж душа на ╕нший лад настро╓на, та св╕т, либонь, байдужий до клемат╕с╕в.
КОСАРИКИ Кущик сокирок син╕╓ (в народ╕ - "косарик╕в") б╕ля колишньо╖ церкви (колгоспного клубу - тепер). К╕лька чи╖хось син╕в, просто школярик╕в, грались ╕ буц╕мто м╕ну знайшли, а один ╕з них - буц╕м сапер. Тут ╕ могилка сто╖ть, пам’ятник з з╕ркою. Б╕льша ушир, н╕ж уздовж, - а солдатська неначе. На перелом╕ стол╕ть сльозами прог╕ркли трави сумн╕. А то хто ж? Гурт косарик╕в плаче...
ТИГРОВА Л╤Л╤Я Кол╕бр╕ я, ти - тигр. З листа Метелик я. Ти ж - тигрова красуня. Корон - одразу к╕лька: хто б зум╕в? Ти - велич цв╕ту. Я - тво╓ в╕длуння. Ти - ╕стина. А я - сплет╕ння сн╕в. Так треба. Мусить бути т╕нь для Сонця. Слухач - для П╕сн╕. Оч╕ - для Краси. Земля - ╕ та ╕сну╓ в оболонц╕, Як ти у шкур╕ тигров╕й ╓си. Ти - м╕й вогонь. А я - тво╓ мигт╕ння. Вогню потр╕бен, хто б на нього йшов. Горю ╕ воскресаю у св╕т╕нн╕. Ти - ╕деал. А я... лише Любов.
РОМАШКИ Була ще малою, як вами нав╕к захвор╕ла, в квача ми гуляли - ви теж у щось грали, напевно. В ту хвилю, коли пом╕ж вас я заб╕гла несм╕ло, ви р╕зко завмерли ╕ т╕льки всм╕хнулися чемно. Тод╕ по секрету (на чатах ви пильно стояли), з плачем безнад╕йним лиш вам я з╕зналась: "Не любить!" Ви так засмутились, так щиро мен╕ сп╕вчували, що я зрозум╕ла: ромашки добр╕ш╕, н╕ж люди. М╕нялись роки, та╓мниц╕, геро╖ роман╕в, проте ви н╕коли байдужими бути не вм╕ли. Мерщ╕й посп╕шали розв╕яти в╕ст╕ поган╕, а в радост╕, наче за себе, за мене рад╕ли. Даремне до мене жасмин залицявся на дач╕, сп╕вав серенади бузок вечорами даремне. я чула, що в╕рн╕сть бува лебедина, собача, та ваша, ромашкова, значить найб╕льше для мене.
ХРИЗАНТЕМИ Я щось писала на ос╕нн╕ теми, але не йшли, не кле╖лися фрази. Внесла знадвору донька хризантеми, вставля╓ стебла запашн╕ у вази. Й так╕ вони чимсь р╕дн╕ - аж до щему, цьому не п╕дберу я нав╕ть назви, лиш в╕дчуваю в серц╕ у сво╓му солодк╕ й водночас болюч╕ врази. В них спомин╕в зворушлива поема. Ну, як не здогадалася в╕дразу? - ...Садила мама в в╕дра хризантеми щоби мороз не скривдив, не образив. Я щось писала на ос╕нн╕ теми, але не йшли, не кле╖лися фрази. Внесла ж матуся... донька... хризантеми - ╕ - виникло натхнення. Мов оаза.
Р╤ЗДВЯНИК Це - р╕здвяник. Вазон, що на свято загоря╓ться цв╕том рожевим. Рожевим ╕ пишним. А вона його - раз! - ╕ з к╕мнати в коридор. Щоби там ╕ не жевр╕в. Пот╕м - в╕рша про нього напише. Творчу рану залиже. Ось - в╕кно, кр╕зь яке йому видно. Видно дах, дв╕ топол╕ ╕ сонце. В╕н тод╕ аж цв╕стиме, Коли б╕лим солодким повидлом загуса╓ усе, що в в╕конц╕. То топол╕ дрижать. В╕н - не з ними. Що в╕н зна╓ про зиму? Розр╕зня╓ х╕ба лиш на кол╕р. А в╕та╓ - рум’яним салютом. Може, трохи невчасно. Й не з св╕тлиц╕. То що? В коридор╕ теж утверджу╓ м╕с╕ю бути: Раптом скаже хтось: "Кв╕тка - прекрасна!" Що ми зна╓м про щастя?
"Кримська Свiтлиця" > #27 за 06.07.2007 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4922
|