Версiя для друку Обговорити в форумi

 З Валерієм Барташем мінські білоруси намагалися мене познайомити ще вісім років тому. Давали всі координати, але, буваючи в Криму, я більше уваги звертав на українські справи, ну ще, може, на кримськотатарські, а до білоруського життя в «городе русских моряков» руки просто не доходили...
 Як виявилося, цією сторінкою українсько-білоруських взаємин я легковажив даремно.
У Севастополі Валерій Барташ очолює товариство «Пагоня». Це не настільки велика сила, аби вплинути на ситуацію в регіоні, зате вона є своєрідним «маяком», сприяє виробленню нових підходів при вирішенні культурницьких завдань.
Україні варто було б повніше висвітлювати діяльність цього товариства. У інформаційній війні, яка постійно ведеться між Україною і Росією, Севастополь для нас є своєрідним Сталінградом. А якщо взяти до уваги співвідношення сил у цьому місті, то порівняння із Берестечком було б набагато вдалішим.
 Враження таке, що білоруси Барташа виконують місію невеличкого загону козаків-характерників. Мало їх, але під час битви з супротивником спокійніше на душі, коли бачиш поряд із собою мужні обличчя побратимів. Дарма, що штандарт у них іншого кольору.
 Відчув це виразно 28 червня у Севастополі, коли місто відзначало День Конституції України. Ювілей був і у білоруського товариства імені М. Богдановича «Пагоня». Йому виповнилося рівно десять років.
 Білоруси з «Пагоні» зібралися на площі Нахімова - я ще здаля помітив наш синьо-жовтий і білоруський біло-червоно-білий прапори. Бачили це незвичайне для Севастополя поєднання і інші люди. Всі навколо озирнулися, коли біля пам’ятника Нахімову пригальмувала «крута» іномарка з київськими номерами і троє молодиків, що сиділи там, голосно прокричали: «Слава Україні! Живє Бєларусь!»
 Хто були ці люди - ми могли лише здогадуватися. Висловлюю своє припущення: два гасла вкупі: «Слава Україні!» і «Живє Бєларусь!» кияни досить часто могли чути під час Помаранчевої революції.
 Дай їм Бог здоров’я, оцим київським хлопцям - нас вони добряче підтримали. Програма севастопольського товариства імені М. Богдановича включала і короткий виступ біля пам’ятника загиблим у великій Вітчизняній війні.
 Глянув на це дійство очима львів’янина: національно свідома процесія у містах Галичини рідко коли зупиниться біля пам’ятника радянської доби. А тут це сталося - севастопольські традиції увійшли в підсвідомість.
 Зате наступна зупинка активістів Товариства була біля пам’ятника Казарському. Це взагалі перший пам’ятник Севастополя - його споруджено у 1834 році. Чому його так шанують білоруси? Справа в тому, що капітан-лейтенант Казарський був офіцером білорусько-українського походження. Саме ця обставина і є важливою для мозкового центру Товариства. Адже його з повним правом можна було б назвати і білорусько-українським товариством. Оскільки й дружина Валерія Михайловича є українкою, і його заступник - Олег Савченко також.
 Чому українці тягнуться до білорусів? Бо долі близькі. Це, як правило, вихідці зі зросійщених областей України, які добре знають - що таке втрачена мова.
 Є тут люди, яких приваблює мужність і послідовність Валерія Барташа (тому й посідає видне місце у активі Товариства Олег Савченко, якого ще називають «Людиною Майдану»).
 Є ще діти репресованих. І їм білоруська справа, як бачимо, болить ще більше.
 Окрасою Товариства є священик Української автокефальної церкви о. Ігор Чикіта. Людина з галицько-полтавським корінням, він також є нащадком репресованих українців. Доля склалася так, що він довго жив у Білорусі, тому добре знає білоруську мову, проводить нею всі богослужіння. Володіє і англійською. Якось королева Великобританії висловила йому подяку за англомовну проповідь, виголошену на могилах британських вояків, що загинули у війні 1854 - 1856 рр. і поховані у Севастополі.
 Галичанка Богдана Процак тут також як сонечко. Її український патріотизм, як бачимо, зовсім не заважає вболівати за білоруську справу. Дуже тепло сказав про неї Валерій Барташ: «Своєю високою національною свідомістю, м’якістю, толерантністю, шануванням білоруських традицій вона ефективно цементує товариство...»
 Задумаймося над цим. Чому «бєндєровци» у одних випадках псують кров національно стурбованим росіянам, а в інших є найбажанішими супутниками свідомих білорусів?
 Бо у випадку з російською імперською ідеологією слова «братство», «солидарность», «единение» є звичайнісіньким словоблуддям, демагогією і «тріпологією» (імперськість не передбачає збереження інших слов’янських мов і культур, окрім російської), а у випадку з білоруською справою українське співчуття є щирим, справжнім.
 Це суто християнська риса - любов до ближнього, любов до сусіднього народу. Чи багато народів у світі здатні її продемонструвати? На жаль, ні. Тому українсько-білоруські стосунки завжди вирізнялися своєю чистотою, красою. Думаю, це наш капітал; як український, так і білоруський. І до його примноження причетний Валерій Михайлович Барташ.
 Про своє національне прозріння відомий севастопольський адвокат каже так:
 - У місті я живу з 1948 року. Довгі роки я навіть не здогадувався про могилу славного нашого поета Максима Богдановича, який помер молодим і похований у Ялті. А коли вперше побував на старому ялтинському цвинтарі, то сказав сам собі: «Боже, як же так сталося, що не знав... На що пішло моє життя? І звернувся до поета, що постав на українській землі у граніті, одним лише словом: «Пробач...» Решту свого життя я присвятив служінню білоруській культурі і зміцненню українсько-білоруської дружби.
 Ми не боїмося подати свій голос, коли йдеться про встановлення пам’ятників цариці Катерині ІІ на українській землі. Нас дуже турбує поглиблення розколу України на Схід і Захід... Хочемо, щоб вона була єдиною, бо поки існуватиме українська держава, житиме надія на відродження Білорусі.
 Попри всю свою теперішню «совковість», наша Батьківщина має й певні «плюси» - вона не має серйозних регіональних проблем на кшталт українських. Диктатура Лукашенка не вічна, Білорусь ще відродиться, як птах-Фенікс! Люди не соромитимуться розмовляти білоруською мовою.
 Нас тут, у Севастополі, небагато. Колись збиралося і по сотні чоловік. Але коли прозвучали слова «Свабода» і «Незалежнасць», значна частина людей розбіглася.    
 Не засуджуємо тих, хто відчув певний дискомфорт. Адже щоб жити в Севастополі і усім подобатись, треба постійно говорити про слов’янську єдність, братерство, про те, що ми з одного кореня, всі абсолютно однакові і таке інше. Залишилися найстійкіші. Дуже допомагає те, що поряд з нами завжди плечем до плеча стояли українці. Це дуже скромні люди. Які ніколи не кричать про свою участь в організації. Але допомогу вони надають суттєву.
 Не було б великим перебільшенням, якби наше товариство називалося «Білорусько-українське товариство ім. М. Богдановича». Бо тут зібралися люди, які шанують білоруську культуру.
 А ще великим стимулом для мене є існування національного подвижництва в Білорусі. Коли режим кидає людей до тюрем, а вони вперто продовжують нести свій важкий хрест... Саме це і надихає нас усіх на активні дії.
 Сергій ЛАЩЕНКО.

На фото: біля пам’ятника Казарському; Валерій Барташ: «І тоді я сказав йому - «Пробач»...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 06.07.2007 > Тема "Крим - наш дім"