Таку назву ма╓ чергова книга щоденникових запис╕в письменника з Тернополя, автора численних наукових монограф╕й про майстр╕в слова ╕ пензля, сер╕╖ денник╕в, а також поетичних зб╕рок, кандидата ф╕лолог╕чних наук, доцента кафедри теор╕╖ л╕тератури ╕ пор╕вняльного л╕тературознавства Терноп╕льського нац╕онального педагог╕чного ун╕верситету ╕м. В. Гнатюка Петра Сороки. Так, саме «Застиглий вогонь», краплинки чи ╕скринки гарячого духовного вогню, що в переважн╕й б╕льшост╕ сво╖й, а не поодинокими випадками, обп╕ка╓ душу, серце, усе тво╓ ╓ство ╕ твою св╕дом╕сть п╕сля доторку до нього, тобто п╕сля прочитання ц╕╓╖ книжки. Щоденников╕ записи, або як ╖х назива╓ сам автор, «денники» - це його думки, т╕ спостереження кожного дня за нашим смугастим життям, за природою, людьми, ╖хн╕ми вчинками ╕ долями, за сьогодн╕шн╕м л╕тературним процесом. Автор ретельно переносить ╖х на пап╕р ╕ вони, на перший погляд, здавалося б суто його, власн╕, - згодом вибудовуються в рукопис, складають книжку ╕ стають надбанням багатьох читач╕в. Читати ╖х - одне задоволення: коротк╕, лакон╕чн╕, сповнен╕ думок ╕ ф╕лософських роздум╕в, сповнен╕ якихось, до того тоб╕ нев╕домих факт╕в, под╕й, митт╓востей - вони з╕гр╕вають душу, зачаровують, тримають твою уяву ╕ ти вже не в змоз╕ в╕д╕рватися в╕д них, як в╕д захоплюючого роману. В╕домий письменник з Черкас, лауреат Нац╕онально╖ Шевченк╕всько╖ прем╕╖ Василь Захарченко, котрий ╕ сам створю╓, а затим ╕ оприлюдню╓ сво╖ щоденников╕ записи, так в╕дгуку╓ться про денники Петра Сороки: «Денники Петра Сороки - це небувале явище в укра╖нськ╕й л╕тератур╕. Це сучасне ╓вропейське письмо, ╕нтелектуальне, сповнене ф╕лософського осягнення д╕йсност╕, здобрене суто укра╖нською л╕ричн╕стю, поетичн╕стю, що йдуть в╕д нац╕онально╖ вдач╕, в╕д т╕╓╖ ж народно╖ п╕сн╕, якою наскр╕зь просп╕вана ще змалечку наша укра╖нська душа». Про книжки взагал╕ ╕ про книжку денник╕в зокрема сам Петро Сорока ось як м╕рку╓: «Св╕тлих добрих книг на св╕т╕ багато. Шукайте ╖х. Вони губляться в каламутному потоц╕ масового конве╓рно-ринкового читва, зат╕нюються п╕арним ╕ спрофанованим словом, але й в╕дт╕нюються ним. Книжка пливе назустр╕ч тому, хто шука╓ ╖╖. У цьому деннику деяк╕ знаки на шляхах до добро╖ книги, скористайтеся ними, якщо вони потр╕бн╕ вам ╕ ви дов╕ря╓те мо╓му смаку. Я залишав ╖х, часто сам пориваючись вперед наосл╕п, й тому знаю, як це важливо наткнутися бодай на якийсь познак, якийсь натяк. Книжка, що спроможна пролити в душу св╕тло, ненав’язлива ╕ некриклива, з нею не пов’язан╕ як╕сь гучн╕ скандали, затята полем╕ка, прим╕тн╕ дискус╕╖. Найчаст╕ше вона залиша╓ться в зат╕нн╕ й терпляче чека╓ свого читача. Вона байдужа до в╕дзнак, прем╕й ╕ рейтинг╕в. Як справжн╕й врод╕, ╖й не потр╕бн╕ прикраси ╕ мальовидла. Але читач ╖й потр╕бен, бо вона ожива╓ в ньому, а оживши, дару╓ св╕тло безсмертне». ╤, справд╕, ця книга письменницьких роздум╕в не залиша╓ н╕кого байдужим. Бодай одна думка автора, а сколихне вашу душу, змусить ╖╖ стрепенутися, в╕дкритися назустр╕ч щир╕й в╕дверт╕й спов╕д╕, осяян╕й ╕ л╕ричн╕стю, ╕ ф╕лософ╕чн╕стю, розпов╕д╕ про незвичайн╕, а часом ╕ траг╕чн╕ людськ╕ дол╕. ╢ у ц╕й книжц╕ щоденникових запис╕в, а точн╕ше, щоденних спостережень над життям, за природою, роздуми про сенс нашого буття на земл╕, роздуми про святе ╕ гр╕шне, траг╕чне ╕ ком╕чне. Одним словом, автор п╕д кутом свого зору зображу╓ наше життя без прикрас, таким, яким воно ╓ насправд╕. Тут ╓ ╕ коротк╕ розпов╕д╕-новели про людськ╕ дол╕, котрих вистачило б на пов╕сть чи роман, але автор, вм╕ючи розпов╕дати коротко ╕ м╕стко, ц╕ну╓ ╕ св╕й час, ╕ час читача. Можна прочитати широке розлоге писання ╕ залишитись байдужим, а можна прочитати за к╕лька хвилин коротеньку опов╕дочку Петра Сороки з його денника ╕ ходити весь день п╕д враженням прочитаного. «Щоденник - р╕ч настро╓ва, - з╕зна╓ться Петро Сорока. - Тим в╕н ╕ ц╕нний. Я пишу т╕льки тод╕, коли мене охоплю╓ «благопри-╓мний дух для роботи», коли мене щось особливо схвилювало чи вразило, ╕ це за якимись дивними законами творчост╕ ма╓ передатися читачев╕». Пропону╓мо вам, шановн╕ читач╕, фрагменти ╕з щоденникових запис╕в Петра Сороки. Данило КОНОНЕНКО, редактор в╕дд╕лу л╕тератури «Кримсько╖ св╕тлиц╕».
Петро СОРОКА: «МО╢ ПИСЬМО - ЦЕ СВ╤ДЧЕННЯ МО╢╥ ЛЮБОВ╤ ДО ЖИТТЯ...» (ФРАГМЕНТИ З КНИГИ ДЕННИК╤В) * * * Коли апостоли ходили селами й м╕стами, люди в╕дчували з╕шестя Святого Духа й зв╕льнялися в╕д влади демон╕в. Ставався великий перелом у св╕домост╕, в душах. Щось под╕бне ми зв╕дали п╕сля пад╕ння комун╕стично╖ системи, п╕д якою жили десятил╕ттями. Жаль, що не вс╕м це да╓ться, що не вс╕ спроможн╕ в╕дчути. Але щасливий, хто зв╕дав. Тод╕ Л╕тург╕я ста╓ благом ╕ житт╓во необх╕дною р╕ччю. Тод╕ велика душевна вт╕ха в╕дв╕дувати вран╕шн╕ Богослуж╕ння. Почина╓ш гостро в╕др╕зняти: ось земне, а ось небесне, ╕нше. * * * Можливо, ╓ люди, що легко переносять самотн╕сть, нав╕ть шукають ╖╖. Але я не з ╖х числа, тому нав╕ть зрозум╕ти ╖х мен╕ важко. Хоч добре знаю: звикати до самотност╕ треба, переборювати себе ╕ шукати усам╕тнення з роками варто, хоча б тому, що кожен помира╓ один ╕ готуватися до цього треба заздалег╕дь. Озираючись назад, бачу, що найб╕льше мен╕ дозолила в житт╕ саме самотн╕сть ╕ найдужче я страждав в ╕золяц╕╖. Вона у мене на сльозах ╕ кров╕ серця зам╕шана. Один бути н╕коли не м╕г ╕ просто гинув. ╤ сьогодн╕ знемагаю далеко в╕д дому, один у дороз╕, на чужин╕. * * * Втримати щастя понад людськ╕ сили. Гете з╕знавався на схил╕ в╕ку, що т╕льки 15 хвилин за все сво╓ довге життя почувався ц╕лком щасливим. Чим благополучн╕шим ставало мо╓ життя, тим гостр╕ше в╕дчував безпритульн╕сть ╕ незахищен╕сть ╕нших людей. Принаймн╕ так мен╕ зда╓ться. Не можна почувати себе ц╕лком щасливим, коли поруч страждають ╕нш╕. Але п╕знати щастя треба хоча б для того, щоб знати, який в╕н - ╕деал людства. * * * Кирил╕вка, Моринц╕, В╕льшанка, Звенигородка, Холодний Яр. Шевченк╕вськ╕ м╕сця, Тарас╕в край. Все освячене його присутн╕стю, он╕мблене його словом. Однак вразило ╕ важко пригн╕тило ╕нше - загальна б╕дн╕сть, що впада╓ в око з першого погляду, вбог╕ хатки ╕ занедбан╕ об╕йстя, н╕би ми при╖хали не в двадцять перше, а у дев’ятнадцяте стол╕ття. Зда╓ться, мало що зм╕нилося за п╕втори сотн╕ рок╕в, з часу смерт╕ Шевченка. ╤ в якусь мить мен╕ видалося, що я зрозум╕в (н╕, в╕дчув), чому поет так т╕кав з Укра╖ни, чому так рвалося його серце ╕ в╕н гинув тут. Це немислиме по╓днання - розк╕ш земл╕ й жебрацька злиденн╕сть. * * * «Така «тоска» мене мучить, що не сказати», - скаржиться баба Маруся. ╥╖ оч╕ повн╕ нетутешнього смутку, ╕ сльози котяться по щоках. Вона з╕ сх╕дно╖ Укра╖ни й часто вжива╓ русизми. Але яке незглибиме ╕ точне у не╖ це слово - «тоска». Сум, нудьга, смуток видаються мен╕ слабшими ╕ неповними в пор╕внянн╕ з ╖╖ смертельною тоскою. Баба Маруся - сама-сам╕с╕нька, н╕ душ╕ б╕ля не╖. Ще коли була здорова, то мужньо переносила свою самотн╕сть, не скаржилася, не нар╕кала, не дозволяла соб╕ заплакати на людях, а тепер, коли почали дозоляти стареч╕ болячки, коли в╕дмовили ноги, прикувавши до л╕жка ╕ ст╕льця, до цього додалася ще й нездоланна душевна недуга, сили покинули ╖╖, сльози ллються сам╕ собою ╕ тих╕-тих╕ скарги виливаються з╕ сл╕зьми: «Така тоска мене опос╕ла, така тоска...» * * * Уже повиростали д╕ти мо╖х однол╕тк╕в ╕ народили сво╖х д╕тей, ╕ вже ц╕ д╕ти з╕п’ялися на ноги, нагадуючи мен╕ друз╕в, з якими я виростав. Але життя трива╓, ╕ я весь у ньому. ╤ мо╓ письмо - це св╕дчення мо╓╖ любов╕ до життя. Неможливо писати, не будучи закоханим у життя. Два гром╕здких томи кримськотатарсько╖ л╕тератури («Окрушина сонця» ╕ «Молитва ласт╕вок») подарували укра╖нському читачев╕ Микола М╕рошниченко ╕ Юнус Кандим. В робот╕ трет╕й том, але вже без Юнуса - в╕н став на Божу дорогу, не доживши до свого 46-р╕ччя. З Юнусом ми зу-стр╕чалися т╕льки дв╕ч╕, й ц╕ зустр╕ч╕ не були тривалими, може, к╕лькагодинними. Були й листи - спов╕дальн╕ й велик╕. На мо╓ прохання в╕н написав зворушлив╕ спогади про ╤вана ╤ова. Вони глибоко вразили мене. Одразу в╕дчув, яке велике серце в цього чолов╕ка. Я заплакав, коли прочитав його рекв╕╓м за ╤ваном. ╤ Юнус був швидкий на сльозу, розчулювався в╕д гарно╖ книги ╕ доброго слова. Зовс╕м не таким уявлявся мен╕ класичний татарин - ординець ╕ пал╕й. Знайомство з ним багато дало мен╕, а важенн╕ антолог╕╖ допомогли зрозум╕ти, яка велика ╕ ц╕кава кримськотатарська л╕тература, а отже - полюбити ╖╖. * * * Новий роман Галини Тарасюк «Блудниця вавилонська» - зразок сучасного, ╕нтригуючого ╕ см╕ливого твору, де висока майстерн╕сть письма н╕би завуальована легкою летюч╕стю опов╕д╕. Так╕ твори читаються на одному подиху, але пишуться, безперечно, непросто. Кажу соб╕: якщо цей тв╕р не завою╓ книжковий ринок ╕ не роз╕йдеться великим тиражем, то я не знаю, чим ще п╕дкорити ╕ завоювати укра╖нського масового читача. ╢дина претенз╕я у мене до авторки - це образ Рад╕она, що всуц╕ль змальований чорними фарбами. Тут не вистача╓ тоншого психолог╕зму ╕ б╕льшо╖ глибини, яких н╕коли авторц╕ не бракувало. Це не означа╓, що таких тип╕в нема╓ у житт╕, вони, зв╕сно ╓, але в л╕тератур╕ мають бути складн╕шими, бо стають малоц╕кавими. * * * Можливо, я полюбив би прозу Юр╕я Винничука, Юр╕я Покальчука, Олеся Уляненка, ╤здрика, Оксани Забужко, Серг╕я Жадана - майстерну, ф╕лолог╕чно вправну ╕ часто стил╕стично вик╕нчену, але вона в╕дгонить сечею, спермою та р╕зними екскрементами, а я хочу, щоб слово мен╕ пахло споришем, рутою, стиглим житом ╕ св╕жоспеченим хл╕бом... * * * Ск╕льки письменник╕в в Укра╖н╕ живе з╕ сво╓╖ творчо╖ прац╕? К╕лька десятк╕в? Може, к╕лька сотень? Навряд. Я особисто знаю лише к╕лькох. Рос╕я сво╖х п╕драхувала - ╖х понад 2 тисяч╕. Але це в найб╕льш╕й кра╖н╕ св╕ту. Сьогодн╕ арм╕╖ ╕ арм╕╖ пишучо╖ брат╕╖. На сайт╕ «Стихи. ру» - 96 тисяч самод╕яльних поет╕в. Пробитися у такому багатоголосс╕ молодому поетов╕ практично неможливо, але диво-дивне - талант все-таки якось пробива╓ться. Бо попри все, по-справжньому обдарованих поет╕в завжди одиниц╕. Трапля╓ться, читаю так багато сучасно╖ прози, що у мене «занамулю╓ться око», тобто я починаю втрачати здатн╕сть в╕др╕знити добре письмо в╕д середнього, ╕м╕таторського (погане бачиш за будь-яких обставин, бо воно кепсько пахне). ╤ тод╕ в╕дновлюю гостроту сприйняття тим, що читаю Миколу Кравчука або Лоуренса. Ось два автори, що служать для мене камертоном. Вони настроюють мене на високий р╕вень сприйняття. * * * Слова можуть жити кожне окремо, але т╕льки в ╓дност╕ з ╕ншими словами у них почина╓ пульсувати жива система кровооб╕гу. Чим талановит╕ша опов╕дь, тим довгов╕чн╕ший той кровооб╕г.
ПОЕЗ╤Я ╤ ПРОЗА НАШОГО ЖИТТЯ
КАРИКАТУРИ БАТЬКА Й ЖИВОПИС СИНА
ЛЮТЬ, НАД╤Я, ЛЮБОВ
