Версiя для друку Обговорити в форумi

 Знову Україна увійшла в смугу важких випробувань. Розмах, з яким біло-голубі беруть реванш засвідчує: до влади рветься потужна сила, яку до того ж підтримує народ. Саме остання обставина змушує ставитись до неї серйозно. Зрештою, це було зрозуміло і в розпал Помаранчевої революції. Половина України її не хотіла, не сприймала. Чому? Це вже тема окремої розмови...
 А що робити нам, тій Україні, яка хоче залишитись українською? Адже казочки біло-голубих і червоних про захмарне зростання ВВП, про казковий розквіт України в ЄЕП, про щастя жити без НАТО нас мало заспокоюють. Розумію, що далеко не всі регіонали, комуністи та соціалісти є імпер-шовіністами. Але не маю сумніву, що тепер, за будь-якого розвитку політичної ситуації, вирішувати мовне питання стане важче.
 «Вони» відчули свою силу, і можна плекати лише слабеньку надію на тих представників неукраїнської України, які через різні обставини не є патологічними українофобами. Вони ще роз’єднані і розпорошені, але в інтересах України - виділити їх із загальної маси, знати поіменно і шукати ключик до кожного.
 Дехто з них, все-таки, повинен прислухатися до аргументів людей, що представляють Україну українську. Характерною особливістю нинішньої України є те, що населення живиться міфами (в кожному регіоні вони свої), люди вірять у них, а це означає, що міфи можуть бути політичним фактором.
 На Сході є такий міф: «ось прокинемося ми одного прекрасного ранку, а під вікнами стоять натовські танки з жерлами гармат, направленими на Росію...»
 Дехто з писак на повному серйозі переконує читачів, що Україну хоче розколоти... Польща. Східну половину вона віддасть Росії, а західну - забере собі. І хоч би хто-небудь напружив мозок і спробував замислитись - у який же спосіб вона хоче це зробити? Он Румунія маленький острів Зміїний не може собі забрати, а тут раптом Україну до Дніпра.
 Тверезомисляча людина бачить все по-іншому. Ось, скажімо, вірш сумського поета Анатолія Гризуна, надрукований нещодавно в «Кримській світлиці»:

 В Україні рік Польщі,
 а де його почерк?
 Що відомо про це вам,
 Джанкой і Судак?
 Українці й татари
 в російськім оточенні -
 Забуваються предки
 на стертих слідах...

 Людина зі Сходу, але це представник нашої України! Добре, що поки між нами немає політичного кордону, і на всіх політичних картах світу ми належимо до однієї держави.
 Але ця «єдність» є оманливою. Нещодавно наш читач з Новограда-Волинського, що на Житомирщині, Михайло Кот (він же очолює обласне Братство вояків ОУН-УПА) переслав мені місцеву газету «Лесин край». А в ній вірш Миколи Радькова, шахтаря з Єнакієвого, що на Донбасі:

 Пекло, пекло. Тепер все скніє,
 А там - хурделиць метушня...
 Скоріш кінчався б рік Росії -
 Молю я Господа щодня.
 Такий він довгий, невблаганний,
 Не вирватись з його лабет,
 Свій дикий наступ чінгісханний
 Вважає він за рух вперед.

 Як бачимо, «перекоси у нас не в бік Польщі. Цей вірш на Донбасі не надрукували б. Тому автор відправив його на Житомирщину ще в жовтні 2003 року. Та хіба вірш не актуальний зараз? Він лише зайвий раз засвідчив: поділ на дві України реально існує; добре, що обходиться поки без «етнічних чисток» і «українські» українці залишаються поки і там, на Сході. Та що буде далі? Чи не перенесеться російська практика видавлювання з соціуму «хахлов» і на українські терени?
 Марудна це справа - шукати дорогу до серця кожного, хто виступає за офіційну двомовність. І все ж - треба. Бо далеко не всі з тих 200 тисяч одеситів, що стали «підписантами», знають - що означатиме офіційна двомовність для Одеси. Вони самі оцінюють своє місто як на 95% російськомовне. То що, варто лише узаконити державний статус російської, і відсоток україномовних почне зростати? Хто за справедливість - задумайтесь над цим.
 У статті «Два языка - один народ» (газета «2000» від 30.09.2005 р.) читач Г. Шекоданов пише: «Во Львове должны учить русский язык с таким же прилежанием, как в Одессе учат украинский». Я ціную компромісну позицію пана Шекоданова. У середині 80-х років вона виглядала б доволі радикальною. Але хочу «вставити» і свої п’ять копійок:
 - А може, виберемо якісь інші критерії? Ну, скажімо, щоб на вулицях Одеси кожен четвертий розмовляв українською, адже саме такий відсоток у Львові російськомовних? На цей критерій і будемо рівнятися.
 Нехай у Севастополі буде стільки ж українських шкіл, скільки у Львові російських, і щоб на перервах геть усі діти спілкувалися
українською! Адже у Львові мовний статус російських шкіл не «дутий», а справжній. Як цього до-сягти - інша справа. Але поки що я більше уваги звертаю на сам феномен компромісу. Україна переживає настільки складні часи, що компромісність стає патріотичною рисою.
 Процитую ще одного одесита, точніше, мешканця міста Рені Одеської області Володимира Яська:
 «Господи, да когда же все это кончится? 14 лет независимости нам долдонят, что русский язык гибнет, что его нужно спасать. Дошло уже до того, что украинец Мороз предлагает русский сделать вторым государственным. Он что - из пещеры только вылез? Да это же на 100% смерть украинскому!
 Я работаю киоскером, продаю газеты, журналы. Из 200 наименований - только 18 украинских. Из 98 кроссвордов, получаемых для продажи, только 4 украинских! Какие еще нужны комментарии? Какой язык гибнет? За время, что я работаю, наслушался таких ос-корблений в адрес украинского, что иногда просто хочется выйти и дать в морду покупателю...» (Газета «День», 25.02.2005).
 Зауважте, в якому році все це писалося. У 2005-му, тобто в час максимального піднесення Помаранчевої революції! То, може, поборники «мовної рівноваги» врахують і такий показник, як публіч-не приниження мови? У Львові образ стосовно російської не почуєш. У цієї мови є «ніша», і ніхто її звідти не вижене.
 Я не певен, що представники «неукраїнської» України наберуть 300 голосів для прийняття нового закону. Але певен: навіть якщо українська мова залишиться єдиною державною, сам цей статус її не порятує. Мову утверджувати треба явочним порядком, як це роблять біло-блакитні, захищаючи російську. Вони її захищають незалежно від офіційного статусу. Бо вони її люблять і є невтомними популяризаторами.
 На жаль, це саме той випадок, коли населення української України виглядає більш пасивним, навіть «ледачим». Бо всі балачки ведуться лише навколо статусу мови; ніхто не говорить ні про стратегію, ні про тактику. Ця пасивність є спадщиною нашої бездержавності. Захисники ідеалів «неукраїнської» України є іншими: активними, агресивними, та ще й більш ерудованими. Ось цей «перекіс» і є найстрашнішим.
 Тому закликаю всіх однодумців згуртуватися, підтягнутися, постійно працювати над собою і навчитися цінувати кожен «багнет» на тій війні, яку нам ще довго доведеться вести.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2007 > Тема "Ми єсть народ?"