Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3239)
З потоку життя (6464)
Душі криниця (3517)
Українці мої... (1465)
Резонанс (1508)
Урок української (990)
"Білі плями" історії (1675)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОВОДИ Л╤ТА У СВЯТО МАКОВ╤Я
У народ╕ цей день отримав назви Першого Спаса, Медового Спаса ╕ Спаса на вод╕. З нього...


ОЛЕКСАНДР МУРАТОВ: «М╤Й КРИМ»
У мереж╕ з’явився в╕деоф╕льм про виставку «М╕й Крим» О. Муратова. Переглянути...


КОЛИМСЬК╤ Д╤ВЧАТКА
Поема-рекв╕╓м Дмитра Шупти «Колимськ╕ д╕вчатка» уже ма╓ к╕лька видань. Перше з них...


ЩОБ Н╤КОЛИ НЕ ГОЛОСИЛА ТИША
Кримська письменниця, член НСПУ Галина Литовченко нещодавно у в╕нницькому видавництв╕...


ПРАЦЬОВИТИЙ ДУМ: ПОВЕРНУТИ ╤РИНУ МАЦЕНКО ЧИТАЧАМ
Ск╕льки мусить зробити людина, аби чогось важити, аби про не╖ пам’ятали?




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 13.04.2007 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#15 за 13.04.2007
МОСКАЛ╤ ЙДУТЬ!
Галина ТАРАСЮК

 Опов╕дання

МАРК╤ЯН Адальбертович пробудився в╕д неждано╖ тривоги. Злякано с╕в, зв╕сивши з л╕жка товст╕, у голубих кальсонах, ноги. Важкий, збрезклий, важко дихав, водив по в╕кнах важким каламутним з╕ сну поглядом.
 За с╕рими св╕танковими шибами ко╖лось щось страшне: Ц╕сар, мов скажений,
рвав горло й цепа, в╕д чого той так брязкот╕в, н╕би на подв╕р’я за╖жджали танками. А може, й за╖жджали?! Час непевний, з тим в╕чним колотом у Верховн╕й Рад╕... може усе статися! З глибини пам’ят╕ вдарив, мов на сполох, дитячий спомин: с╕рий св╕танок, шум-гам, брязк╕т збро╖, мама кида╓ться до в╕кна, хапа╓ться за серце: “Пресвятая Д╕во! Н╕мц╕! П╕д хатою!”
 Марк╕ян Адальбертович теж вхопився за серце, що вже калатало та в скрон╕ било, як той дзв╕н, засовав меха-н╕чно ногами по х╕днику, шукаючи пантофл╕ та роззираючись по хат╕ за чимось замашним. ╤з кухн╕ виб╕гла стривожена Юзефа Михайл╕вна, розсунула на п╕дв╕конн╕ вазони, стала вдивлятися у с╕рий досв╕ток, вслухатися у рейвах на подв╕р’╖. Може, вже яка банда з розправою прийшла чи землю в╕дбирати?! Чи, най Бог береже, знов депортац╕я! Бо з тим в╕чним колотом у Верховн╕й Рад╕ усе ж може бути!!!
 – Пр╕ч з-перед в╕ч, австр╕яко, окупантська мордяко, москал╕ йдуть! – почувся знадвору молодечий нахабно-веселий голос, ╕ Ц╕сар нараз╕ зн╕чено вмовк, а тод╕ дзявкнув, подзвонюючи ланцюгом, поскавучав вибачливо до буди.
 Юзефа Михайл╕вна рад╕сно ойкнула, засм╕ялася ╕, схопившись, як колись мама Марк╕янова, за груди, глянула на чолов╕ка очима, повними щасливих сл╕з ╕ палко╖ мольби. На що Марк╕ян Адальбертович почервон╕в, люто швиргонув пантофлею п╕д л╕жко ╕, круто розвернувшись на 180 градус╕в, не просто л╕г, а ще й вкрився коцом ╕з головою, ясно показуючи, що мав москал╕в до одного м╕сця.
 Юзефа Михайл╕вна махнула на чолов╕ка рукою ╕ кинулась в╕дчиняти москалям, що вже вступали на пор╕г з п╕снею на вустах:
 – А поп╕д горо-о-гою яром-долино-о-го-го-ю
 Москал╕-╕-╕ йдуть!
 – Ой як╕ ж бо го-о-ост╕ до нас ╕дуть! Неждано, нега-а-адано... Як╕ дорог╕ гост╕! Марк╕яне Адальбе-е-ертовичу, вставайте, подив╕ться, як╕ ж до нас гост╕ в хату йдуть! – засп╕вала навстр╕ч москалям прив╕тально╖.
 Але Марк╕ян Адальбертович ╕ не ворухнувся. Лежав п╕д ковдрою, в╕двернувшись до ст╕ни, сердитий, ворожий, як замаскована плащ- палатками артилер╕йська батарея, готова вистр╕лити по москалях будь-яко╖ мит╕.
 – Е-е, як я бачу, москальським гостям у ц╕й хат╕ не дуже рад╕, – пом╕тив це, пор╕г переступивши, ╕ ранн╕й г╕сть, невисокий опецькуватий чолов╕к рок╕в п╕д сорок, н╕ до кого не звертаючись та з ц╕кав╕стю роззираючись по хат╕, н╕би втрапив сюди вперше.
 – Та рад╕, ще й як╕ рад╕! – умл╕вала Юзефа Михайл╕вна, не знаючи, де дорогого гостя посадити, хапаючись то роздягати його, то роззувати. Але г╕сть не роздягався й не роззувався. А кинувши вал╕зу у кут б╕ля дверей, нахабно походжав по св╕тлиц╕ та, розмахуючи руками, задирався:
 – Не бачу, щоб рад╕! А де ╜азда з хл╕бом-с╕ллю на рушнику, вишит╕м червоними та чорними нитками? Нема! У подушках сховався! А в тридцять дев’ятому, ╕стор╕я пише, в╕н, три вершка в╕д горшка, а москал╕в з хл╕бом-с╕ллю стр╕ча-а-ав! А тепер – всьо? Власть пом╕нялася? Ма╓мо свою самост╕йну бульку ╕ шлюс?
 Замаскована батарея на
л╕жку заворушилася, ковдра сповзла, явивши москалям з подушок господаря.
 – А от ╕ наш╕ ╜азда, пан-господар з подушок виткнулись. ╤ – здивувались.
 Думали – вже й по клятих москалях! Ага! А вони – тут як тут! Непрохан╕! Неждан╕! Серед ноч╕ знов у хату вступають, шляк би ╖х трафив!.. – роз╕грував якийсь лиш йому в╕домий спектакль москаль.
 Марк╕ян Адальбертович спустив ноги з л╕жка, засоп╕в, наливаючись по самий сивий чуб сердитою кров’ю. Юзефа Михайл╕вна навпаки – залилася, як соловейко, щасливим щебетом:
 – Та ждан╕, ще й як ждан╕! Але чого ж це ти, янголе наш, знову саменький? Чого ж це Машуня з Дашунькою не при╖хали? Чого ж це вони нас цураються? Чи не всердились? Ми ж так скучили за ними!
 – Звичайно, всердились! Ще й як всердились, ого-го як всердились! Кажуть, хахл╕в – н╕ на оч╕! Та й що нам, кажуть, християнам православним там, серед тих хахл╕в-ун╕ат╕в робити? Хом’як╕в по ╖хн╕х незалежних бур’янах гонити, щоб кукурудзу не трощили?!
 – Та й чого ж це?.. Та яких... Та що ж це ви так на нас?.. – не знала де посадити буйного москаля господиня. Марк╕ян Адальбертович навпаки, вс╕м сво╖м на╖жаченим виглядом показував, що ще трохи ╕ душа його не витрима╓, а рука знайде оте саме замашне, за яким шукали по хат╕ його оч╕.
 – О! Що я бачу! – скрикнув, мов ужалений, москаль, спинившись перед покуттям. – Та тут ц╕лий уже ╕коностас, як у Собор╕ святого Юра! Петлюра, Грушевський, Бандера! Св╕й самост╕йний пан президент! А де ж Володимир ╤лл╕ч? В╕н же ж тут, б╕дачина, на ц╕м м╕ст╕, на ц╕й б╕л╕й ст╕н╕ ще недавно вис╕в! Ну-у, принаймн╕ у т╕ дн╕ благословенн╕, коли один комуняка, будучи колгоспним парторгом, гонив з-поп╕д хат чужих д╕тей, аби не колядували, бо так його р╕дна парт╕я вчила, а свого сина п╕д оркестр духовий у плеч╕ виштовхував у т╕ кра╖, де народився сам вождь св╕тового пролетар╕ату, у Казань благословенну, приказуючи: ╖дь, синку, то теж твоя батьк╕вщина – Радянський Союз! Га? Де той зараз комуняка, в╕рний лен╕нець? Нема! Одн╕ патр╕оти у вишиванках! Нав╕ть матня вишита хрестиком – от-так╕ ми патр╕оти!
 Оч╕ у Марк╕яна Адальбертовича в╕д гн╕ву пол╕зли на брови, ╕ б╕дна Юзефа Михайл╕вна кинулась до чолов╕ка рятувати в╕д ╕нсульту, м╕м╕кою благаючи московського гостя змилостивитись над б╕дним Марк╕яном Адальбертовичем. Але москаль нахабн╕в, як т╕ сам╕ хом’яки в кукурудз╕, про яких в╕н щойно згадував.
 – ╥дь, дурню, виконуй св╕й патр╕отичний обов’язок, щоб тво╓му батьков╕-комун╕стов╕ не соромно було розгонити ще й чужих д╕тей по родной стран╓ до самих до окра╕н аж до Курильських островов! ╥дьте, хоч ус╕ ╖дьте до тих москал╕в, а ми соб╕ тут самост╕йну бульку на-булька╓мо...
 – Не см╕й так говорити про... укра╖нську державу!.. – не витримавши святотат-ства, н╕бито спок╕йно, але з притиском, попередив москаля господар ╕з л╕жка.
 – Державу? Га? Що? Де? Яка держава? Про яку державу, пане господарю, ви кажете? Та я теж ╖хав у ╓вропейську державу, цив╕л╕зовану, при╖хав спец╕ально на виставку так званих нов╕тн╕х технолог╕й, щоб придбати для рос╕йського ВПК надточн╕ гон╕ометри, а вони мен╕ в оч╕ тумана пруть! Одн╕ брухт заржав╕лий двадцятил╕тньо╖ давност╕ тикають, ╕нш╕ – привезений в торбах закордонний секонд-хенд, нев╕домо на яких ф╕рмочках склепаний! ╤ це я мусив би купляти для оптичних при... прибор╕в на тих танках, що в нас, в Рос╕╖, п╕всв╕ту купу╓! Я за голову схопився: та за кого ви мене ма╓те, хахли дурн╕?
 – Так вам ╕ треба, м╕л╕таристи! Завойовники! Не буде самост╕йна Укра╖на працювати на вашу в╕йськову промислов╕сть! Не буде! От наша в╕дпов╕дь!
 – Та яка самост╕йна Укра╖на?! Де вона? Та ви ще живете в Сав╓тськом Саюзе десь початку с╕мдесятих! Та Рос╕я на сто рок╕в вперед п╕шла ╕ нав╕ть не огляда╓ться на вас!
 – От ╕ добре! ╤ хай ╕де соб╕ ваша Рос╕я к...! ╤ не огляда╓ться! Але так ми вам ╕ пов╕рили! Ви ж так ╕ чига╓те, так ╕ чига╓те, щоб знов на триста рок╕в уп’ястися к╕гтями в наш╕ груди ╕ пити-пити кров нашу!.. Земл╕ вам нашо╖ треба!
 – Та кому вона потр╕бна, ваша земля? В Рос╕╖ он – не м╕ряно ╖╖: з нафтою, газом, л╕сами, алмазами! Золотом! А у вас – одн╕ хом’яки тр╕щать бур’янами! Кому ваша земля треба?! Х╕ба китайцям, щоб шашлики з хом’як╕в робити!
 – То чого ви тод╕ блокади нам газов╕ влаштову╓те, ем╕сар╕в п╕дсила╓те, федерал╕змом ляка╓те, коли вам н╕чого не треба? Агресори проклят╕! Ми ще вас!…
 – Марк╕яне Адальбертовичу! – вжахнулася Юзефа Михайл╕вна. – Що ви таке кажете! Та чи варта та Рос╕я, аби ви так опускалися до не╖?! Фе! Ви ж н╕коли не ла╓тесь!
 – ╤ що ж ви нам зробите?
╤ чим? Пукалками з бузини? Ви ж свою зброю в╕ддали американцям, думали, що вони за те вас в ╢вропу пустять! А дул╕ з маком не хот╕ли? – в╕д обурення москаль аж посин╕в. – Та вам... хахлам... та до то╖ Рос╕╖...
 – Та замовкни ти нак╕нець з тою Рос╕╓ю, клятий шшшов╕н╕сте!
 – В╕д нац╕онал╕ста клятого чую!
 – Н╕чого... Ми ще вам
покажемо… От вступимо... так! Вступимо до НАТО...
 – Вступите! Ви вже вступили... ╕ то по сам╕ вуха!
 – Це ви! Це ви, москал╕, вступили! От! По горло в...!
 – Марк╕яне Адальбер... то-товичу... Господь з вами! Ви г╕рше москаля... Де таке чувано?!
 – Та ми вас... У баранячий р╕г...
 – Чим ╕ з ким – в баранячий р╕г? З цими гетьманами-отаманами?! З тими, що у Верховн╕й зрад╕ ваш╕й зас╕ли?! Кого ви соб╕ чоловими обрали?! Та з половиною з них я вчився! Х╕ба ви забули, як отут-о, в ц╕й хат╕, за столом ус╕ вони вряд сид╕ли? Комсомольських п╕сень сп╕вали: “а я ╓ду, а я ╓ду за туманом, за туманом ╕ за запахом тайг╕...” Але лиш один дурень по╖хав за туманом. Ваш син дорогий! Ус╕ решта – розсунулись тишком-нишком по обкомах ╕ цеках, але – на р╕дн╕й земл╕! Знаю я ╕ потенц╕ал ╖хн╕й ╕нтелектуальний ╕ патр╕отизм знаю!.. При-спо-соб-л╓н-ци! От вони хто! Чесних дурн╕в – у москал╕ брили та в орськ╕ степи слали, а мудр╕ соб╕ тут рай робили... Гади! Ненавиджу... Ус╕х вас хахл╕в з вашими хом’яками ненавиджу! Бо ви – н╕хто без Рос╕╖. От перекри╓мо вам газ ╕ нафту, то прискачете тут же в пахолки проситися. Е-е, почекайте, ╕ще не те буде! Ще повзти, повзти будете до матушки Рас╓╖, до Москви б╕локаменной! ╤ я ще до то╖ хвилини доживу! О, доживу...
 – Не см╕й... богохульствувати! – захрип╕в Марк╕ян Адальбертович, намагаючись зловити верткого москаля за груди. Але Юзефа Михайл╕вна не давала: хапала Марк╕яна за руки, а до москаля корчила жал╕бн╕ м╕ни, благаючи змилостивитись над старим чолов╕ком. Але безжального москаля це лиш розпалювало ╕ наснажувало на нов╕ знущання.
 Врешт╕, Марк╕ян Адальбертович не витримав окупац╕╖ та ескалац╕╖ ворожого духу, в╕дштовхнув дружину ╕, у ч╕м був, тобто босий ╕ в голуб╕й нижн╕й б╕лизн╕, вискочив ╕з хати. Наляканий озв╕р╕лим виглядом господаря, заск╕млив у буд╕ до решти дезор╕╓нтований Ц╕сар, а в кукурудз╕ за городом притихли нахабн╕ хом’яки.
 Марк╕ян Адальбертович проб╕гши в╕д злост╕ метр╕в двадцять стежкою, що вела до кукурудзяних па╖в (так у сел╕ називали розпайован╕ м╕ж людьми колгоспн╕ поля), але, наштрикнувшись босою ногою на штурпак, с╕в просто на ср╕бну в╕д роси межу, проклинаючи усе на св╕т╕, а найб╕льше москал╕в.
 Вискочив з хати ╕ лютий москаль, але рвонув у ╕нший б╕к – стежкою, яка вела теж за городи до кукурудзяних лан╕в, але через подв╕р’я сус╕д╕в Ходорк╕вських.
 – Юрчику, ти куди? Вернися! Прошу тебе, Юрчи-ку, вернися! – лементувала усл╕д москалев╕ Юзефа Михайл╕вна, не знаючи, за ким б╕гти – чи за дурним молодим, чи за ще дурн╕шим старим.
 – Пройдуся по р╕дних теренах та й вернуся! – не озираючись, все ще сердито в╕дказав москаль ╕ перестрибнув тин Ходорк╕вських. За давньою звичкою, проб╕гаючи, протарабанив пальцями по шиб╕ в╕кна, ╕ радше в╕дчув, ан╕ж почув, як глухою тишею в╕дпов╕ла на його веселий стук порожня хата. Пару рок╕в тому, коли в╕н за╖жджав у село по дороз╕ в Берл╕н на м╕жнародний форум “Зброя ╕ безпека”, обо╓ старш╕ Ходорк╕вськ╕, Богдан ╕ Оля, ще були, але вже збиралися на зароб╕тки, зда╓ться, в Чех╕ю.
 – А я б н╕куди не ╖хав... Вчив би ф╕зики д╕тей у школ╕... – об╕звалась тод╕ в ньому ностальг╕я.
 – Нема кого вчити, – з╕тхнув Богдан. – Цього року п’ятеро п╕шло у перший клас.
 – Дума╓ш, нам так хочеться в найми? – образилась Оля.
 Але попри все вони тод╕ гарно посид╕ли п╕д зорями. Згадували ун╕верситет, життя студентське, друз╕в...
 – З наших чимало вибилося в люди... П╕шли в парт╕╖, пробились до Верховно╖ Ради... займають висок╕ пости в уряд╕ ╕ в адм╕н╕страц╕╖ президента, – Богдан перераховував ╕мена усп╕шних однокашник╕в без заздрост╕, з╕знався, що рад╕в за них, думав, прийде нова генерац╕я до влади, щось зробить... непоган╕ ж хлопц╕... А вийшло... ще г╕рше...
 – Зажди, не ╖дь, мен╕ зда╓ться, якби я був тут, я б...
Я б щось робив! Зачекай... Може, ╕ я повернусь... Зачекай!
 Не почекав Богдан. По╖хав. Лишив д╕тей, хату... Тод╕ ще й хата була як хата...
А зараз – н╕би в н╕й рок╕в сто н╕хто не жив. Хоча по калачиках на в╕кнах було видно, що н╕би й жив, ╕ живе... Водночас забур’янений, недоглянутий город ╕ заросла травою стежка достеменно св╕дчили, що по них давно не ступала людська нога. Л╕лов╕ кв╕ти будяк╕в, що соковито яр╕ли у прижухлому вже сухосто╖, нагадали москалев╕ про рос╕йськ╕ простори, теж здичав╕л╕ ╕ забут╕ людьми. На душ╕ стало ще г╕рше ╕ г╕рк╕ше, бо, коли всюди однаков╕ бур’яни, то якого д╕дька в╕н у т╕й Рос╕╖ робить? Але що йому б╕дному робити, коли ц╕ хахли, не спитавши його, в╕дд╕лилися, поставили кордони, ╕ гоцкають соб╕ на сво╖х помаранчевих майданах! А кацапи, туди ╖х розтуди, в╕ддали бразди правл╓н╕я ╕нородцам ╕ спиваються п╕д гармошку на сво╖х просторах!
 – Ну хахли! Придурки! Ну кацапи! Уроди! – женучи здичав╕лою вотчиною Ходорк╕вських, батожив москаль ус╕х посп╕ль, як ╕ годиться москалев╕, ядрьоним руск╕м матом. Гнав ╕ кричав доти, доки в к╕нц╕ городу при сам╕й кукурудз╕, не перечепився та не вр╕зався фюзеля-жем у купу см╕ття, яке, як не печально, теж св╕дчило, що в цьому сел╕, куди його пригнала любов ╕ ненависть, ще живуть люди. Живуть ╕ см╕тять. От ╕ вся ╖хня м╕с╕я, ╖хню мать... цих людей! Бо скр╕зь вони однак╕! А колись... колись же ж тут жили... укра╖нц╕... в цьому сел╕! Народ жив! ╫азди, господар╕... А тепер – одн╕ хахли... ╕ хом’яки! Он як тр╕щать, твою ма-а-ать... Тнуть кукурудзу, аж за вухами тр╕щить. Як кон╕! Мутанти! Пол╕тичн╕ до того ж. Бо п╕сля Чорнобиля ╖х не було. З’явилися п╕сля незалежност╕, як колгоспи розвалили... Ну хахли! Нема на них Пут╕на! Н╓, Пут╕н ╓! Пут╕н якраз ╓. Бацьк╕ на них нема – от кого! Живуть, як ц╕ хом’яки... О бля! Мутант! Оце то мутант! Метра п╕втора... А пика!.. На╖джена... сита! За щоками – по в╕дру кукурудзи. ╤ два зуби скалить жовт╕, от-от цапне... Але очка добр╕, жовтеньк╕, при сам╕й земл╕. Дивиться лаг╕дно на поверженого купою см╕ття москаля ╕ пита╓:
 – Ти откуда? Што, наш╕ в Чортков╓?
 – Як╕ наш╕? В якому Чортков╕? ╤ взагал╕, що це за чорт╕вня? – пита╓ скор╕ше сам себе, ан╕ж хом’яка-мутанта, з купи см╕ття переляканий москаль.
 – Какая чорт╕вня? Я т╓бя спраш╕ваю, браток, наш╕ уже... в... город╓? Да ти н╓ бо╕сь... Я – Вася... Кочкодавк╕н... Во-во-жжак... то ╓сть... во-л-жак... С Казан╕... Земляк Л╓н╕на... Влд...дд╕... да, ╕м╓нно – ╤лл╕ча...
 – Ти што, тварь хомячья, ╕з-д╕ва╓шся?.. Ану брись! Брись, сказав, у свою кукурудзу, хом’ячище, щоб я тебе не бачив! Тьху! Чи я вже того... здур╕в, що хом’як до мене говорить? Ну хахли! Дожилися, що вже й хом’яки заговорили!
 Лаючись на вс╕ заставки, москаль намагався виборсатись ╕з купи покидьк╕в, стати на ноги, але не м╕г, бо см╕ття п╕д ним розповзалося на рад╕сть хом’яков╕, який з ц╕кав╕стю, прис╕вши на задн╕ лапи, спостер╕гав цю ганебну сцену, раз по раз озираючись та питаючи:
 – Гд╓ ти... м... твою... хомяка в╕д╕ш? У т╓бя, шо, муж╕к, б╓лочка?
 – Яка б╓лочка?! Хом’ячка в мене! Дай лапу! – мало не ридаючи в╕д злост╕, попросив москаль хом’яка укра╖нською, ╕ той зрозум╕в, встав ╕ подав липку брудну лапу. Однак, нав╕ть ставши на р╕вн╕, було видно по перекошеному виду москаля, не був упевнений, що в нього не почалися галюцинац╕╖ чи божев╕лля з нерв╕в.
 – Ну, бббб... – бубон╕в москаль, обтрушуючись в╕д тор╕шнього листя ╕ целофанових пакет╕в, – усе бббачив, та щоббб хом’як... вр╕ст людини... та ще й рос╕йською бббаландив ╕ Вася звався... ╤ де в╕н тут вввзявся?.. Коло р╕дддних джерел, на тер-тер...теренах... р╕дних?!
Оце ттттак! Ттреба-ба ж бббуло ╖хати ттаку дддалеч, з Рос╕╖, щоббб зустр╕ти в кукурудз╕ москаля-хом’яка ╕ здур╕ти на р╕дн╕й земл╕?!
– Он де ти! А я вс╕ поля вже обб╕гала – нема н╕де! Думала, взлостився ╕ на станц╕ю п╕шов! – з кукурудзи виходила Юзефа Михайл╕вна. Притрушена жовтим пилком дозр╕ваючо╖ волот╕, була схожа на велику добру, але втомлену бдж╕лку, якби не повн╕ сл╕з оч╕ ╕ тремтяч╕ губи, що все кривилися до плачу. – Я ж по голосу знайшла тебе, Юрчику, думаю, з ким це ти так рано бес╕ду ведеш у пол╕? А тут Вася! День добрий, Васю!
 Москаль дивився на Юзефу Михайл╕вну як причмелений. Думав, що вона все чула ╕ все зрозум╕ла ╕ тепер от п╕д╕гру╓ йому, як здорова людина псих╕чно хвор╕й. От ╕ до Вас╕ в╕та╓ться, хоч той Вася сидить т╕льки в його хвор╕й в╕д нерв╕в уяв╕.
 Але Вася таки сид╕в у кукурудз╕! ╤ на “добридень” в╕дказував “здраст╓”... Як справжн╕й.
 – Хто це? – спитав н╕би м╕ж ╕ншим москаль, не дивлячись на Васю.
 – Та ж Вася! Ходорк╕вського Богдана зять! Леся, найменша, з Рос╕╖ зв╕дк╕лясь привезла! – спов╕стила Юзефа Михайл╕вна. – Васю, а ти чого в кукурудз╕ ╕з самого ранку? Дем’янчукова Зося жал╕лася, н╕би ти в не╖ шульки лама╓ш ╕ на гор╕лку в Горобчихи м╕ня╓ш? Дивись, бо м╕л╕ц╕╖ здасть!
 – Да ну вас, хахлов, к ... – мляво в╕дреагував Вася.
 – Що, що? Що ти сказав? – аж п╕дскочив москаль, визв╕рившись на Васю. – Ти... Ти... Ти поганий москаль! Ти прил╕з на цю землю... На цю святу землю, живеш серед цих... добрих, прекрасних, не р╕вня тоб╕ – людей, ╕ ще см╕╓ш ╖х обзивати ╕ посилати?! Та я там... п╕дн╕маю твою Рос╕ю!.. гарую на тттаких Вввась, як ти, а ти... Ти тут розкошу╓ш, серед цього раю, ╕ нав╕ть мови не вивчив?! Та я! Та я тебе!..
 – Юрчику, синку! Не треба, прошу тебе, не треба! – скричала Юзефа Михайл╕вна, кидаючись м╕ж двох москал╕в. – Що ж в╕н винен?! Що ж ви винн╕ одне одному?! Год╕ вже казитися! Ход╕мо до хати, бо знов по╖деш не поговоривши!
 Юрко нехотячи в╕дступився в╕д Вас╕, що скулився в кукурудз╕, прикривши голову руками. На душ╕ було гидко. ╤ соромно. Ну що в╕н за людина? Кожного разу, ╖дучи сюди, зар╕кався не скандалити. А не м╕г! Не годен був стриматись! Т╕льки-но заходив у браму, як вибухала прича╓на образа... бомбою упов╕льнено╖ д╕╖. На маму не мав гн╕ву. Вона не хот╕ла, аби в╕н ╖хав з дому, тобто з Укра╖ни. Батька вговоряла, але той, хрон╕чно хворий на св╕й довбаний радянський патр╕отизм, як чесний комун╕ст, не м╕г допустити, щоб його ╓диний син, випускник ф╕зичного факультету, староста курсу та не по╖хав за направленням аж у Казань!
 “Парт╕я сказала: “надо!” – комсомол ответ╕л: “╓сть!” – товк Марк╕ян Адальбертович з такою стервозною вперт╕стю махрового парт╕йця, н╕би в╕д того, чи по╖де його син рядовим ╕нженером-оптиком в╕йськово-промислового комплексу у Казань, залежить доля всього Радянського Союзу! Н╕бито не м╕г в╕н клепати оптичн╕ приц╕ли для танк╕в ╕ в Укра╖н╕?!. Та не врятувала ця н╕кому не потр╕бна жертва Сов╓тской род╕ни. Союз все одно розвалився! ╤ опинився в╕н, Юр╕й Головатий, в чуж╕й держав╕ припасовувати оптичн╕ приц╕ли чужим танкам, як╕ ще не в╕домо, чи не в р╕дн╕ м╕шен╕ його будуть ц╕литися... Не приведи, Боже, звичайно!
 Образа на батька щоразу спалахувала таким гн╕вом, що його не могли погасити нав╕ть мамин╕ сир╕тськ╕ сльози. Вони тепер з мамою обо╓ сироти. В╕н – у Казан╕. Вона тут. ╤ н╕коли ╖м не бути разом. Бо його життя вже там, на т╕й земл╕, що стала батьк╕вщиною його д╕тям... ╤ тому йому так жаль мами, ╕ себе, ╕... ╕ важко дихати чистим пов╕трям р╕дно╖ земл╕.
 От ╕ зараз: мама др╕ботить попереду, маленька, добра його мама, Юзефа Михайл╕вна, остання ╕з того покол╕ння с╕льських вчительок, як╕ вм╕ли бути матерями ус╕м с╕льським д╕тям. В╕н тяжко ревнував маму до школяр╕в, нав╕ть тод╕, коли вир╕с ╕ по╖хав учитися, нав╕ть тепер... Але зам╕сть того, щоб погомон╕ти з мамою, в╕н, старий уже ╕ сивий, сам батько, вар╕ю╓, як ображений пацан, доводить ╖╖ до сл╕з... сво╓ю проклятою, трич╕ проклятою образою... що життя так п╕дло розд╕лило ╖х, розкидало по св╕ту...
 – Що воно винне, той Вася? Його десь у Москв╕ прибили, чи що, ходило, б╕дне, голодне, безпам’ятне... Леся ж ото пожал╕ла, приволокла. Як не ╓, каже, а коло хати усе-таки чолов╕к, господар. А з Вас╕ такий господар, як з мене попадя. Але що робити, як с╕льськ╕ хлопц╕ пороз’╖жджалися... Та й д╕вчата... Де ╖х т╕льки нема, по яких св╕тах наших д╕тей... Ой-ой, що за св╕т настав, – б╕дкалася мама за чужими, але душа Юрка чула: за ним мама побива╓ться.
 Коли заходили на подв╕р’я, побачив далеко на меж╕ згорблену постать батька, призв╕дця вс╕х його нещасть. ╤ серце стислось, але вже не гн╕вом, а жалем, бо що з нього в╕зьмеш, коли в╕н, як мовиться, по життю – патр╕от. Така батькова доля – бути патр╕отом. Тод╕ – Кра╖ни Рад, тепер незалежно╖ Укра╖ни.
 Тим часом холодна росяна трава, на як╕й сид╕в, остудила розпаш╕лу голову незборимого патр╕ота Марк╕яна Адальбертовича. Зл╕сть повол╕ минала, а натом╕сть приходило ще г╕рше – почуття вини. Притихл╕, було, в кукурудз╕ хом’яки, в╕дчувши шкурою загн╕чен╕сть Марк╕яна Адальбертовича, знову нахабно затр╕щали, трощачи на пропало ще солодк╕ ╕ соковит╕ стебла.
 Хоч уже й зовс╕м розвиднилось, знахабн╕л╕ хом’яки, безстрашно, як москал╕, приступали все ближче ╕ ближче, вгодован╕, завб╕льшки ╕з доброго зайця, йшли на Марк╕яна Адальбертовича з ус╕х бок╕в. Тр╕ск при земл╕ був таким голосним ╕ нестерпним, що здавалося, голова тр╕щить, як гор╕х волоський. Тож Марк╕ян Адальбертович з в╕дчаю шукав довк╕л себе грудомахи ╕ жбурляв ╖х у с╕рий передос╕нн╕й св╕танок, ╕ тод╕ чувся туп╕т, н╕би городами час в╕д часу прол╕тали кавалер╕йськ╕ ескадрони.
 За цим лицарським заняттям ╕ знайшла Юзефа Михайл╕вна свого чолов╕ка, змерзлого, нещасного, винного та самотнього... Тихо поклала руку на плече. В╕н п╕дняв оч╕: Юзя. Сто╖ть, оч╕ втира╓.
 – Ходи, – каже, – Юрчик уже заспоко╖вся. Плакав, казав, ой, мамо, якби ви знали, як я втомився на т╕й чужин╕... Вже й д╕ти там, а сюди тягне гаками... От сниться – ╕ ця липа, ╕ це небо...
 Марк╕ян Адальбертович важко встав ╕ пошкутильгав сл╕дом за маленькою кругленькою Юзефою Михайл╕вною - великий, вайлуватий, схожий здалеку на голубого ╕грашкового ведмедя.
 На подв╕р’╖ ╕ в св╕т╕ було тихо ╕ нав╕ть затишно. На диван╕ у св╕тлиц╕, впавши головою у вишит╕ мамин╕ подушки, спав як убитий одягнений-взутий Юрко. Стар╕, не змовляючись, тихенько поприс╕дали неподал╕к на лавиц╕ ╕ стали дивитися на сина. Надивлялися, знаючи, що завтра вдосв╕та в╕н, зн╕чений, тихий, лаг╕дний ╕ добрий, знову покине ╖х ╕ по╖де “у свою Рос╕ю, до сво╖х москал╕в”.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 13.04.2007 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4667

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков