Версiя для друку Обговорити в форумi

Раїса Плотникова - член Національної Спілки письменників України, живе в м. Лубни Полтавської області. Вона авторка трьох книг прози і поезій, а саме: "Втомилася мовчати...", "Розіп'ята на двох хрестах" та "Не всі ночі темні". Її новели, оповідання, вірші друкувалися в газетах "Зоря Полтавщини", у журналах "Жінка", "Криниця"... Кілька років тому Раїса Василівна познайомилася з "Кримською світлицею" і їй, як вона пише в листі до редакції, "хочеться сказати хороші слова на адресу цього чудового, єдиного в Криму україномовного видання". А заодно й надіслала свої нові твори для "Кримської світлиці". Отож, знайомимо наших читачів з новелою Раїси Плотникової - письменниці з Полтавщини.

Проза життя
БАБИНА ПЛЮШКА*
ОПОВІДАННЯ

Алька й досі пам'ятала свій перший косячок - випотрошену від тютюну і затрамбовану "травичкою" за всіма правилами цигарку. Тоді вона й уперше спала в діжці, мов собака у будці. Її шукали всією околицею, горлали на всю посадку, що тяглася аж до самого скверу, моталися зовсім поруч туди-сюди, бідкалися, охали... Вона ж поряд з будинком, у дворі - згорнулась калачиком на старій бабиній плюшці, скрутила дві невеличкі дульки і "кайфувала" до ранку.
Це було давно. Того дня, якраз, їй стукнуло дванадцять.
А тепер Алька здавалася собі старою-старою, мов та бабина плюшка. І тепер косячок для неї, що комар у польоті - і не вщипне. Здається, влітку їй мало виповнитися аж... сімнадцять. Проґавила! У неї тоді ширки** було - хоч з хлібом їж. А зараз ось сидить на бобах, перебивається...
- Привіт, стара! Ти чого - припухла? - перебив сумні Альчині думки Алік.
Вона поглянула на нього знизу, бо сиділа на бордюрі, подумки відмітила сливоподібний за кольором і формою ніс та повну його відповідність прізвиську (Алік - скорочено від алкоголік, ім'я у чоловіка було Гриша) і злостиво просичала:
- Як тут не припухнути, коли третій день нічим розкумаритися?***
- А ти спробуй свою мамашу розкошелити, кажуть, у неї новий бой-френд. Не з горя ж вони на "дев'ятці" вишивають.
- Ти що, іздіваєшся? Хіба не знаєш, як мене минулого разу наперли? Я потрібна матері, як корові дишло, - накинулась Алька на Аліка-Гришу. - Чи, може, тобі ще разок розповісти...
- Ой, ні, тільки не це!
Я вже й сам серед ночі розповім кому завгодно про те, як мати випхала тебе з хати разом з бабиною плюшкою. А ти краще помовч, бо знову намелеш такого, що хоч стій, хоч падай. Щоб ти знала, кажуть: як корові - сідло, а собаці - дишло.
- Не один кат! Теж мені, розумник! Ти краще навчи, де натрясти на ширку?
- А ти бабину плюшку потряси.
- Та пішов ти...
Алька ліниво, мов сонна муха підвелася і почвалала до будинку, де між дахом і дев'ятим поверхом облюбувала собі закуток. Вряди-годи її викидали звідти мешканці, міліція, управбуд, дружки, але вона завжди поверталася. Тут було зручно, звично, тут не дуже дуло і на голову нічого не падало, а ще тут у картонному ящику, мов у скрині, лежала плюшка, яка виконувала роль подушки, перини, ковдри...
Спочатку Алька зібгала лахманину у тугий вузлик, притулила до стіни і сіла, як на стільчик, підібгавши під себе ноги, та вже за мить підве-лася, розіслала плюшку на холодній підлозі і, згорнувшись улюбленим калачиком, уляглася. Може, засну, подумала вона, тоді не так лихоманитиме і у грудях не так пектиме, але ж ще засвітло, а це так заважає. Вона міцно стисла зуби, щоб не цокотіли, стулила повіки. Різнокольорові плями попливли перед очима, замерехтіли метеликами, аж в голові зашаруділо. Алька, не розплющуючи очей, прошепотіла:
- Вимкніть світло, вимкніть...
Але білий, хоча й похмурий день нагло зазирав у велике вікно, висвітлюючи кожний закуток, кожну шпаринку.
На Альку накотилася така шалена злість, що в пекучих грудях щось луснуло і підступило до горла, гейзером ударило в голову. Вона підхопилася, мов прошита ударом струму, замахала руками, засичала гадиною, схопила плюшку і почала її трясти, шарпати, шматувати, топтати ногами. Бідна лахманина тріщала, безпомічно махала рукавами, лопотіла, здавалося, що навіть кряхтіла, наче то була старенька бабця...
І раптом щось брязкнуло об підлогу, ледь чутно дзеленькнуло, покотилося... Алька насторожено завмерла. Та за мить щосили теліпнула плюшкою... Дзинь-нь... Стук. Невеличка монета ударилась об стіну.
Через кілька хвилин розідрана, ватою назовні, плюшка розпластано лежала на
сірій підлозі і, здавалося, важко дихала. А у Альчиній
долоні тьмяно виблискувало вісім золотих царських червінців. Дівчина відразу второпала, що то за грошики, хоча зроду такого дива не бачила, та на монети у неї був вроджений хист.
Тепер Альку почало лихоманити ще більше. А кого б не лихоманило?! Оце так скарб! Оце так бабина плюшка! Нічого собі - шара привалила! Треба трохи оговтатись і подумати. Тепер вона багачка. Та не просадити ж все своє багатство?! Мабуть, на ці грошики можна по-людськи пожити: знайти квартиру, одягтися, пошукати собі якесь діло, може, роботу... Ой, ні, цур йому! На біса? Краще ж просто накупити у сусідньому селі макової соломки, набадяжити шори**** і продавати її - шикарний навар буде. Заробить купу грошей, а тоді вже й по-людськи можна...
До вечора - рукою подати. Треба поспішати. Не гибіти ж багачці у цьому брудному під'їзді ще й цієї ночі? Тільки, мабуть, за великим рахунком, вона займатиметься справою завтра зранку.
А зараз збуде якомусь "міняйлі" одну монетку, за виручені грошики сяк-так перекантується, може, у готелі переночує... Вона-то, канешно, продешевить - хто їй такій зараз пристойні бабки дасть за червінці, але ж...
Зовсім скоро Алька ішла по базарній площі, а в руці у неї шарудів великий, розмальований всячиною пакет, і лежали у тому пакеті такі дивні речі, яких у Альки, може, й зроду не водилося: нічна сорочка, зубна щітка, мило, величезний пухнастий рушник, довгий, до самісінької підлоги, халат, а ще - наїдків всіляких цілий ку-льок, ну, а на самому денці - три готові до вжитку широчки, але то так, для годиться, може, загонить комусь...
Воно треба було б йти, куди ішла, куди намірилась, та щось їй не того, ну не до душі - у грудях муляло, ссало, наче там щось живе сидить. А тут ще Аліка-Гришу помітила. Ішов-ішов попереду і раптом завернув до її "рідного" під'їзду. Отут Альку ґедзь укусив. Вона - мухою за ним.
- Ану пашов звідси! - накинулась, хекаючи.
- Та ти чого? Збісилась? - відбивався той. - Та ти ж тепер крута! З бабками.
Я вже знаю...
- Не твоє собаче діло, - заволала Алька так, що аж у вухах залящало. - Шуруй звідси!
Алік загнув триповерхового і пішов до трансформаторної будки. Алька почовгала до свого закутку. Озирнулась, сподіваючись побачити бабину плюшку там, де й залишила, але нічого не побачила. Довкола чисто, прибрано, ще навіть вогко.
- Ах, ви ж гади! - сплюнула слину разом зі словами на підлогу. - Знову хочете мене вижити? Не діждетесь!
Вона з розмаху гепнула носаком у стіну. Та від болю ойкнула, заскавчала по-собачому і отямилась.
Тьху ти, подумала, на біса мені оцей закуток? Я ж тепер багачка. Ось посиджу тут трохи і піду шукати собі пристойне житло, нехай не своє, не шикарне, але ж... Ой, гад, і чого воно так у голові гепа? Та й у грудях досі ще повзає. Може, одну широчку оприходувати? Ну що з однієї буде. Останню.
І широнулась. Почекала, сидячи на пакеті з новими речами. Тоскно. Сумно. Занудило трохи. Бездумно дістала ще одну дозу. Тихо. Десь знизу паршивенько кліпа одноока сорокаватка.
Ну от і все, тепер мені вже точно каюк, я ніколи не виберуся з цієї багнюки, вона мене всмоктала і я зараз розчинюся в ній, розповзуся по її жилах, як кров, подумала Алька, засадивши чергову дозу ширки собі у пахову вену. А може, навпаки? Може, це багнюка розповзеться по ще живому тілу? Та яка різниця - хто в кого вповзе! Аби забутися, аби гойдатися, немов на ліані у джунглях цього заплутаного світу...
Алька, похитуючись, вийшла з обдертого, обмальованого, правда, нещодавно вимитого від харкотиння і котячої сечі під'їзду під
холодний осінній дощ. Трохи постояла, придивляючись, наче намацуючи поглядом стежину, та всупереч здоровому глузду пішла навпрошки, прямо по величезній каламутній калюжі. Вода одразу поглинула черевики, дістала до гомілок, скувала цупкою прохолодою, але не остудила гарячу агонізуючу свідомість... Хлюп-хлюп...
- Ей, ти, ану пливи сюди! - гукнув Алік з-під трансформаторної будки.
- Пішов ти... - промимрила собі під ніс Алька і, не змінивши фарватер, попрямувала далі.
Та спіткнулась під водою об бордюр і впала, встигнувши випростати поперед себе руки. Вода стьобнула підборіддя, заповзла до рота, дріб-ні піщинки затріщали на зубах. Сплюнула. Спробувала підвестися. Знову упала, боляче садонувшись об фатальний бордюр зубами. Ковтнула каламуті. Якимось надзусиллям чи то від болю, чи то від страху таки підхопилась. Важка мокра куртка обвисла, потягла додолу, здалося, що руки стали ватними, а потім їх зовсім не стало. Зробила крок. Хить-хить... Зараз не стане й ніг, встигла подумати Алька і впала навзнак.
Вона лежала у великій дворовій калюжі горілиць, наче купка лахміття, трохи відокремлено, над каламутною водою - підборіддя, ніс, клаптик лоба. Всього іншого вже не було.

м. Лубни на Полтавщині.

* жіночий теплий одяг
** наркотична речовина
*** уколоти наркотик
**** приготувати наркотик

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 30.03.2007 > Тема "Душі криниця"