Версiя для друку Обговорити в форумi

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині. Середню школу закінчила у Києві, навчалася у Київському педінституті. Потім в Літературному інституті ім. Горького в Москві, який закінчила з відзнакою.
Світ художнього слова поетеси багатий і колоритний. Її збірки поезій "Проміння землі" (1958 р.), "Вітрила" (1959 р.), "Мандрівки серця" (1961 р.), "Над берегами вічної ріки" (1977 р.), "Маруся Чурай" (1979 р.), "Неповторність" (1980 р.), "Сад нетанучих скульптур" (1987 р.). За роман "Маруся Чурай" і збірку поезій "Неповторність" Ліні Костенко у 1987 р. присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка.
1999 року у видавництві "Український письменник" побачила світ книга Ліни Костенко - історичний роман у віршах "Берестечко". Як сказано в анотації, це - "книга про одну з найбільших трагедій української історії - битву під Берестечком. Написана ще в 1966 - 1967 роках, вона згодом не раз дописувалась на всіх етапах наступних українських трагедій - і після поразки 60-х років, і в безвиході 70-х, в оманливих пастках 80-х".
Представляючи цю книгу на сторінках газети "Вечірній Київ" у "Літературній вітальні" 24 грудня 1999 року, відомий поет Микола Сом наголосив, що вихід у світ нового історичного роману Ліни Костенко "Берестечко" - визначна подія в нашій національній літературі. "Я не сумніваюся в тому, - зазначає М. Сом, - що в наступному тисячолітті "Берестечко" стане поруч із хрестоматійною "Марусею Чурай" чи геніальною "Казкою про Дурила" Василя Симоненка. Ми нарешті усвідомлюємо, що вікопомна Берестейська битва 1651 року, де козацьке військо Богдана Хмельницького зазнало нищівної поразки, на довгі-довгі роки стане чорним символом та страшним реальним образом кожної минулої та сучасної ганьби, приниження й біди для всього українства. Берестечко - це вічний урок без перерви".
А ось що сказав про "Берестечко" Ліни Костенко відомий літературознавець, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Анатолій Погрібний: "Роман цей - і про реальне Берестечко, але ще й більше - про синдром Берестечка, який супроводжує наш історичний розвиток, почавши, либонь, не з середини XVII ст., а ще з часів Княжої України, що її, знесилені в одноплеменських розбратах, ми фатально й непростимо втратили. Ось і в столітті, що завершилося, - хіба не Берестечко мали ми в добу УНР, хіба не численні його симптоми маємо сьогодні, хіба то не багатьох з нас, нині сущих, стосуються оці зболені, майже розпачливі рядки:

То що ж ви, хлопці,
що ж ви, що ж ви, хлопці?!
Це ж до якого стиду дожили.
Б'єте своїх, прокляті дурнолобці,
Наївні бевзі, телепні, хохли!

Шмагаючи нас, українців, чи впевнена вона - Ліна Костенко - що цього батогування усі відчують? Мабуть, що ні. А от стосовно того, що з-поміж усіх можливих засобів з арсеналу педагогіки (так, педагогіки!) якогось ефективнішого та сильнішого просто не існує, вона, в переконанні, сумнівів не має. І в цьому розумінні "Берестечко" - таки не розпачливий, а націєлікувальний, націєзміцнювальний твір, ідеями якого, болями якого, відчуттям сорому якого дай, Боже, кожному пройнятися. Чим скорше усі проймемося, тим скорше матимемо дужу, односпрямовану, зсолідаризовану націю, свідому потреби й необхідності свого повновартісного державного випростання, сповнену відрази до все ще відчутної й понині інерції нашого малоросійського скніння у колі сильних європейських націй. Роман Ліни Костенко - визначне не тільки літературне, а й суспільне, загальнонаціональне явище".
На наш погляд, щось внутрішньо співзвучне нашим таким болючим і таким пекучим сьогоднішнім переживанням є і в цих правдивих словах Шевченківського лауреата, і в самому такому видатному, дуже акту-альному і конче потрібному романі "Берестечко", фрагменти з якого ми й пропонуємо до уваги читачів. Жаль, що газетна площа не дозволяє помістити весь роман повністю, то ж гадаємо, що навіть із цих фрагментів читачі матимуть уяву про цей, писаний серцем, твір, і, звичайно ж, прагнутимуть його прочитати повністю.
Гадаємо, що й сама Ліна Василівна не буде на нас ображатися, за те, що ми так вибірково підійшли до подачі цього прекрасного твору: хотілося б, аби цим монологом-роздумом нашого великого Гетьмана Богдана Хмельницького після тяжкої поразки козацького війська під Берестечком 1651 року про подальшу долю України перейнялися й наші читачі - кримські українці, росіяни, татари. І на завершення: правду кажуть, що талановиті твори (згадаймо й невмирущу поезію Шевченка!) вони залишаються талановитими, безсмертними і, щонайдивовижніше, - актуальними завжди. Писані про вчора, а ніби про сьогодні... Роман у віршах "Берестечко" нашої геніальної сучасниці Ліни Костенко з цього ряду.
Данило КОНОНЕНКО.

За творчим набутком Ліни Костенко можна вивчати українську мову та українську історію, завдяки її творам, таким, як "Маруся Чурай" або "Берестечко", навіть у пустопорожній з'яничареній душі має озватись українство. На вірші Ліни Костенко написано цілу низку музичних творів, пісень, романсів, тощо. А які порівняння, які натхненні і зрозумілі рядки в її творах, за якими рідні і близькі по Духу постаті українців і непересічне окреслення суті і всієї нашої Вітчизни, нашої України. Поетичні рядки Ліни Костенко - це наш національний скарб, наш золотий запас, Гордість наша і Совість Вкраїнська. Ці рядки можна перечитувати безкінечно, і вони не набридають, а навпаки приваблюють з новою силою і наповнюють свідомість міццю і відчуттям причетності до рідної Землі - України.
Хочеться бути частиною, бодай маковим зерням, в тому, про що пише Пані Ліна. Сама себе вона порівнює з терновою гілкою свого народу, - поможи, Боже, хоч найменшим листочком відбутись при тій гілці настільки ж і мого Українського Народу.
Шановна Ліно Василівно, улюблена наша Гетьманівно правди нашої Вкраїнської непідробної і многотрудної! Свідомі українці Мурманської Півночі Росії щиросердно вітають Вас з днем народження і бажають Вам здоров'я та творчої наснаги. Ще довго, довго топчіть ряст і виховуйте та наповнюйте нас Мудрістю і Правдивістю Вашого неперевершеного таланту.
Многая літа!
З пошаною - голова Національно-культурної автономії українців Мурманської Півночі Росії - Наталя Литвиненко-Орлова з Громадою українських мурманських "Лелек".
E-mail: getmanova@list.ru

Ліна КОСТЕНКО

БЕРЕСТЕЧКО
ФРАГМЕНТИ З ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ

ОЦЕ І ВСЕ. ЦЯ ГАЛИЧ
НАД МІСТЕЧКОМ.
Народе вільний, аж тепер ти - віл.
Моя поразка зветься Берестечком.
На Київ наступає Радзивілл.
Я вже не я. Мене вже улелекали.
Уже рука не вдержить булави.
Куди умерти?! З пекла та й до пекла?
Гармат нема. Пропали корогви.
Дев'ятосил, знемігся я потрошку.
Ірже мій кінь у дикій лободі.
Немає війська. Всі - у розпорошку.
Один в біді... Один - як на воді.
Оце тобі супряга з бусурманом.
Хіба я гетьман? Всипище глупот.
Так дався оморочити оманам!
Тепер дивись на Україну. От.
Дивись.
Давись сльозами.
Був найдужчий.
Носив при боці шаблю, не стручок.
Тепер сидиш самотній, невладущий
і п'єш, як трахтемирівський дячок.
Твою свободу охрестили ґрати.
Бур'ян в полях - ледь видно архалук.
То що ж тепер цьому народу - брати
свій кревний хліб у переможця з рук?!
Хмелій, Хмельницький!
Де ж твої клейноди?
Де корогви? Де грім твоїх музик?
Де в битвах завойовані свободи?
Де твій Богун, Пушкар і Джеджалик?
Козак Небаба, ох, таки ж не баба!
Якби під ним не встрелили коня,
хіба б поліг від рук якогось драба
козак Небаба, вихрові рідня?!
Якби не ті заклепані гусари...
якби не зрадив хаповитий хан...
якби ж він був ощадніший на вдари,
мій кривдами рокований талан!
Якби не дощ... якби не ремст і розбрат...
якби хоч трохи глузду під чуби...
Якби старшини не пішли урозбрід...
якби, якби, якби, якби, якби!!!
Чмели тютюн, ти, Божа лялько з ґлею!
Ти ж скинув ярма в Різані Яри!
Тепер стирчиш над рідною землею,
як вивороть - корінням догори!
Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?
В твоїх радутах проростає мох.
Оце і все. Одна така поразка
закреслює стонадцять перемог!
Ось ніч, і та зорею в очі цвікне.
Чумацький Шлях заремигає - злазь.
Хто допоможе, дурню макоцвітний, -
московський цар
чи трансільванський князь?!
Ногайські орди? Вуса караїма?
Султан Мехмет? Кордони з кияхів?
Лежить твоя зглузована Вкраїна,
схрестивши руки всіх своїх шляхів.
І що тепер? Що вдіять, що почати?
Ні булави, ні війська, ні печати.
Моя вина. Мій гріх перед людьми.
Усе ж було за нас.
Чому ж програли ми?!

...БУВ РАНОК. БУВ ТУМАН.
БУЛО СТО ТИСЯЧ ВІЙСЬКА.
І меч свячений був. Усе було тоді.
Шуміли корогви. І жодна птиця свійська
не вивела курчат в орлиному гнізді.
Вози стояли, скуті ланцюгами.
І обрій зблис півмісяцем татар.
І покотились в коней під ногами
кошлаті димом голови петард.
На нас ішла стіна рухомогруда.
Летіло все, закуте у броню.
Гусар крилатий - то така споруда,
що тільки шаблю вищербиш об ню.
Скресались ми. Вони спочатку тисли.
Та ми, легкі між тої ваготи,
крушили їх, знімали з коней списами
і прогинали келепом щити.
А я літав у тій свинцевій хвищі,
пихату шляхту сік на дрібен мак,
аж диба став на тому бойовищі
мій вороний скажений аргамак.
В диму, в огні, в кривавому ошматті,
відкинуті в болото від ріки,
вже ті гусари не були крилаті,
вже відступали наймані полки.
Ми вже їх брали як бика за роги -
німецьким штибом ставлені війська.
Уже ж було тіль-тіль до перемоги!
Вона була близька уже, близька!
І раптом дощ. І злива. І гроза.
Гармат не чутно від ударів грому.
Впав Амурат. Поліг Муффрах-мурза.
Ми кілька днів тримали оборону.
А дощ хлющить. Ні просвітку. Мокряччя.
Хитає бій, як чорні терези.
І вороння вже аж хрипить, не кряче.
Ні шанця врий. Ні хліба підвези.
Одсирів порох. Ржаві самопали.
Гармати грузнуть. Валить вітролом.
І треба ж так, щоб зливи саме впали!
Найгірше коням - коні під сідлом.
Татарин змерз, то спробуй його вкоськай.
Знамена зблякли і бунчук обвис.
І людям слизько,
І коням ковзько.
Упав гнідий - в багнюці заковиз.
Та ми тримались. Ми хотіли волі.
Вже третій рік воюємо, - пора!
...А віддалік на пагорбі у полі
ряхтіла срібна порхавка шатра.

А ТУТ ЩЕ ВІТЕР - У ЛИЦЕ - НАВІДЛІГ !
Засліпли очі розпачем душі.
Бодай я світу білого не видів,
як по своїх стріляли гармаші!
То що ж ви, хлопці, що ж ви,
що ж ви, хлопці?!
Це ж до такого стиду дожили.
Б'єте своїх, прокляті дурнолобці,
наївні бевзі, телепні, хохли!
Та ж там котрогось просто підкупили,
щоб учинив оцей розгардіяш.
Вони ж ніколи не були скупими
на тридцять срібних для іуд... А я ж
таки і сам чималий шмат вар'ята.
Тут бій, тут смерть, тут стогін на сто гін,
як смів комусь команду довіряти,
а сам подався хану навздогін?!

...ТО НЕПРАВДА, ЩО КАЖУТЬ.
ТО ВИПЛІД БАЛАЧКИ ПУСТОЇ.
Не сидів я в кайданах.
І не били мене нагаями.
Хан зустрів мене чемно.
Відібрали шаблю й пістолі.
І ввійшов я в намет - наче впав до вовчої ями.
Хлопці ждали мене
півсуботи і цілу неділю.
В понеділок, вівторок, у середу і в четверток.
Знов скували вози. І, поклавши на Бога надію,
одбивались од ляхів, од зливи і од чуток.
А король же привів все рушення
оте посполите! -
зажирущу псю крев і гостровану гонором злість.
Берестечко моє, дощами і кров'ю залите...
Берестечко моє!.. А од мене хоч би хоч вість.
Розбухали убиті. Виповзали вовки з гущавин.
Уточила картеч кривавого соку з беріз.
І якісь перекинчики хлопців моїх наущали,
що Хмельницький, мовляв,
покинув вас на заріз.

ПОВЕРЖЕНИЙ БОГДАН, -
ХТО ДАСТЬ ЗА МЕНЕ ВИКУП?
Розбите військо? Вмовклий Чигирин?
Якби колись, то це б я тільки кликнув.
Тепер кому я хто, ціна мені калим.
Пошлю до сина. З прикрої нагоди.
Нехай поможе. Гроші немалі.
Боровся за свободу, не виборов свободи,
тепер плати за право ходить по цій землі.

НІЧОГО. ЙДУ, ПРИНИЖЕНИЙ
ПОТРІЙНО.
Омию душу у добрі і злі.
Ба, може, часом гетьману потрібно
пройтися пішки по своїй землі?

...НОГИ МІСИЛИ ГРЯЗЬ,
ДУША ЛЕТІЛА НАД УКРАЇНОЮ.
Поля й поля. Півонія і півень.
Дрімайлівка, Нехаївка, Сватки.
А де ж мої Немиринці і Гнівань,
Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!
Мій Лютіж, мій Перечин і Сущани,
Копичинці, Зозулинці, Тальне,
Попасне, Очеретяне, Гречане,
Затишне, Бурякове і Хмільне!
Прилуки, Луки, Липи, Липовеньки.
Лелеківки, Березівки, Стави.
Дубовий Гай, Гильці, Берестовеньки,
Великі Бубни - що ж задубли ви?!
Пивці. Підварки. Вергуни. Баштанівка.
Висока Піч, Домашлин і Пиї.
Житомир. Воєгоща. Каетанівка.
Межирич, Коломия, Турбаї.
Мала Дівиця і Піщані Броди.
Вишневий Хутір, Хортиця, Хотин.
Підгайчики. Опішня. Обиходи.
Батурин, Бережани, Рогатин!
Он Димер - все димарики й домарики.
Сховалися, либонь, під хвартухи
Мар'янівкам, Мотронівкам, Варварівкам
Іваньки, Андруші і Явтухи.
Велика Глуша. Жаботин і Гадяч.
Тишки. Почапи. Вовковиї. Стрий.
Куди не глянеш - Гайворон і Галич.
Чорнобиль, Чорнобай і Чорторий.
А оніно -
Халча, Шандра, Кандиби.
Келеберда, Калга, Темрюк, Ташлик.
Оце ваш слід, приблуди і задиби,
отой татарський клекіт - Кагарлик!
Бербери. Печеніги. Карачаївці.
Підляшки. Годи-Турка. Москалі.
Відчаялась. Втомилась. Призвичаїлась.
Чунгул, Пекельне - на своїй землі!
О Дар-Надія! Ждани та Бояни.
Іркліїв. Мліїв. Злобин веремій.
Великий Стидин. Халеп'я. Холоп'є!
Ліпляве братолюбних Балаклій.
А он і Київ. Подивись - та пильно.
Моя Вкраїно, ти це чи не ти?
Скрізь Лиховки, Недогарки, Топильно,
Погарщина і Рубані Мости.
Зарубинці. Попільня. Попелюхи.
Полонне. Погорільці. Гробове.
Нежиловичі. Несолонь. Свинюхи.
Кальне, Грузьке, Холодне і Криве!
Бориничі. Дуліби. Гориславичі.
Яриловичі. Княжичі. Пеньки.
Старі Червища і Нові Безрадичі.
Нові Голгочі на Чотирбоки!

Спасибівка. Терпилівка. Адами.
Звенигород. Гостомель. Хотимир.
Мала Глумча з Веселими Тернами
І П'ятихатки між Семимогил.
Усім вітрам відкритий на Роздолі,
на Кусноньки подертий у ярмі -
великий край Неданової Волі!
Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!

І ЩО НЕ ДЕНЬ -
НЕ ВІСТІ, А ТРУТИЗНА.
Дзвін бамбиляє десь в монастирі.
Поклони б'є у Лаврі Йосип Тризна,
і з гніву плачуть сиві кобзарі.
А стольний Київ стогне від литвина.
І шляхта знову шастає проз Львів.
А люди кажуть: - Це Хмельницький винен.
До чого Україну він призвів?!

МОЇ ПОЛКИ СВІТИ СТРЯСАЛИ,
кресали іскри ого-го!
Писарчуки універсали
писали з голосу мого.
Сам Кромвель, Кромвель з-за туманів
мені вітання слав як брат.
Дрижала Порта Оттоманів,
Молдова, Крим і Семиград!
Не підкоряв чужих народів.
Пошану шаблею здобув.
І судний грім моїх морських походів
ще й досі чують Кафа і Стамбул.
Ще наша воля не світала,
вже знав, для чого я живу.
Ходив із батьком на султана
і з Сагайдачним на Москву!
Я Польщу в Польщу пересунув.
Мав жовч і мед в каламарі.
Моїх полковників парсуни
британські пишуть малярі.
Посол з Венеції з'являвся.
Султан турецький слав дари.
Я визволяв, я визволявся!
Я міг сказати правду при
самому Богові!
Я віру
вивозив з наших бездоріж!
Не дався Яну-Казиміру.
Я скорше дуба вріжу, ніж
мене поставлять на коліна.
Мені життя не дороге.
Аби сказала Україна:
оце так гетьман! Гетьман, ге?
...А що, як справді так і скаже?
Затуманіє серед нив.
На пам'ять вузлики зав'яже,
чим перед нею завинив.
Я так як чую з днів пізніших
оте презирливе: ага,
це ж він підписувавсь - підніжок,
чиєїсь милості слуга!
Лигавсь з боярами товстими,
лукаво руки потирав.
Це ж він то з тими, а то з тими
лестив царю і туркам потурав!
Та я, аби розгризти віжки,
дійду й не до таких ошуств.
Та я не те що там підніжком -
я чортом, дідьком підпишусь!
З ляхами вип'ю море кави.
Зміняю біле на рябе.
Ну, хитрував, лестив, лукавив...
Чого добивсь?
Лиш уплямив себе!

...КОЛИСЬ В ОГИДНЕ ЗБОРИЩЕ ЛАКУЗ,
розхриставшись в своїх святих обуреннях,
я кинув серце, як чирвовий туз,
єдиний козир. І зостався в дурнях.
І я спалив до щирості мости.
Сказав собі: ти хочеш перемоги?
І одімсти - так наче умасти.
І встань із мертвих - наче витяг ноги.
І хай лютує ворог навздогінці.
Бо правда що? Поможеться, якраз
Недарма кажуть: "щирі українці".
Ця клята щирість погубляє нас.
Отак скажу я на Суді Страшному.
Умру в багні, воскресну в Богуні.
Бо він - Іван. Іван - то є син Грому.
Він брат всього святого у мені.
А ви, що звикли продавати
слова і славу, хром і храм, -
мої слова ревидувати
не вам, паскудники, не вам!
Вшолопати не з вашим хистом,
який то біль в моїх словах.
Як дерево, широке листом,
шумлю в свободи в головах!
Нехай стократно помилився,
то хана кликав, то Москву, -
о, не за себе ж я молився
і не для себе ж я живу!

ЧИ ЗАМОЛЮ СВІЙ ГРІХ
ПЕРЕД НАРОДОМ,
що знову пекло в нашому раю?
А я мов риба з побілілим ротом
на той гачок на сволоці клюю.
Це мій кінець. Душа у потолоччі.
Вже хоч співай Давидові псалми.
Болючі дні, безсонні мої ночі.
Усе ж було за нас! Але програли ми.
І щось змінити я вже не потрафлю.
Сиджу в облозі смутку і сльоти.
Зелений кінь з полив'яної кахлі
копитом б'є у скроню самоти...

МАЙБУТНЄ СХОДИТЬ
ЧОРНОЮ СІВБОЮ.
Що я додав до того врожаю?
Усі держави б'ються між собою.
Ми ж за державу билися свою.
А ЩО МОСКВА? МОСКВІ НЕМАЄ ДІЛА.
Ми - щит Європи і свій хрест несем.
Хіба їй що? Вона іще й зраділа -
де двоє б'ються, третьому хосен.
Ось ми сповна зазнаєм свою муку.
І прийде час, безвихідний наш час, -
вона нас візьме під високу руку,
не ворухнувши й пальцем задля нас.

РОЗП'ЯТО НАС
МІЖ ЗАХОДОМ І СХОДОМ.
Що не орел - печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе!
Бо хто б там що про волю не курникав,
свою темноту називавши сном,
бува народ маленький, а - великий.
А ми давно розбовтані багном.

ВСЕ ЯК У ПРІРВУ.
КОРСУНЬ, ЖОВТІ ВОДИ.
І що не шлях, то вічний манівець.
От тільки хопим дещицю свободи,
і знову, знову все іде в нівець!
І знов на нас якась лиха година.
І знов свобода зрубана на пні.
Ох, у житті свобода лиш єдина,
одна свобода - та, що у мені!

НЕ ВИПРОСИВ. НЕ ВКРАВ.
НЕ ЗБОГАРАДИВ.
Узяв свободу, приналежну нам.
Дивуйся, світе, я ще їх і зрадив!
А що я, власне, винен тим панам?
Настав мій час, і я задав їм хлости.
Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот?
Для них я - вождь збунтованого хлопства.
Для мене я - замучений народ.
Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.
Всяк московит Московію трубить.
Лиш нам чомусь відмовлено у праві
свою вітчизну над усе любить.

МОЛЮСЯ НАШІЙ
ПРЕСВЯТІЙ ПОКРОВІ -
благослови і пера, і шаблі!
Бо лиш народи, явлені у Слові,
достойно жити можуть на землі.

НЕ ЗВИКЛИ ДУМАТЬ,
ЗВИКЛИ ГОВОРИТИ.
Кричати звикли - "слава" та "ганьба".
Злиденний дух, прикутий до корита,
лише ногами правду розгріба.

ДУША ЗАХРЯСЛА
В ЦЬОМУ ХОМУТИННІ,
де лиш горби вклоняються горбам.
Як там я вчив ще змалку по-латині:
"Гублю себе, коли служу рабам!"

ПРОЙШЛИ ДОЩІ -
ЗАМУЧИЛО СПЕКОТОЮ.
Душа гортає тисячі причин.
І чим я, чим я, чим
поразку цю спокутую?
Свою провину виправдаю - чим?!
Що зброя в короля не те що наші пристрої?
Що в нього Хубальдт, Страус, Радзивілл?
А я мав жменьку турків із Силістрії
та Тугай-бей ногайців нам привів.
Що хан Гірей не кращий із Гіреїв?
Татари добрі воїни. А він -
аби набрать невільниць для гаремів.
Це хан-здобичник, воїн не для війн.
Що наше поле тужить за сівбою?
Що коні харапудяться в грозу?
Що в тих походах - поки діждеш бою -
возами хворих з табору везуть!
Що я мав привід для тяжких суґестій?
Що чув прилюдне глузування й сміх?
Принижений, покривджений на честі,
я переможцем бути вже не міг.
що був туман? Що третій год розруха?
Що військо потерпало від дощу?
Кому скажу і хто мене послуха?
Чи ж думав я, що край занапащу?!

МЕДОВІ ПУЩІ, ЛИПОВИЙ НАМЕТ.
Ліси в лісах, і що там за лісами?
У цих новий король.
У тих новий Мехмет.
А в нас біда та сама і та сама.
Не пощастило нашому народу.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все - і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.
Ми вже мов корінь для чужої брості.
Чужинських понаклепано гербів.
Тепер у нас господарями гості,
вони людей тут мають за рабів.
Сусіди з півдня теж кривоприсяжні.
З ордою прийде помагати хан, -
з них має всяк сириці десять сажнів,
щоб тут же й людність брати на аркан.
Сусід північний, хижий і великий.
Дрімучий злидень, любить не своє.
Колись у греків Янус був дволикий.
А в цих орел двоглавий. Заклює.
Оце таке - якщо не там, то звідтам.
Гінці прибудуть - снились лебеді.
Московський дяк знімає шапку літом
чи так і ходить в шапці й бороді?

БУЛО, ПРИЇДЕ, ОД ЦАРЯ ВДОСТОЄН,
все до Москви схиляє на поклін.
А прізвища! Неплюєв. Портомоїн.
Старухин. Єхинєєв. Бутурлін.
Та все усіх об'єднують, та з миром.
Ці об'єднають, тільки попусти.
То їхня слава приросла Сибіром,
А це вже нами хоче прирости.
МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ. НЕ ЛЕЖНІ.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.

МОЙСЕЙ НАРОД СВІЙ
ВІВ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ.
Послав Господь їм воду за труда.
А в нас яку не вдариш кайлом скелю -
зівсюди рине кров, а не вода.
Вони хоч мали з неба яку манну.
Таки ж пустеля більша за степи.
Господь їм землю дав обітованну
і море перед ними розступив!
Я ж не Мойсей. Народ - на рані рана.
Моє чоло побила сивина.
Куди іти? Земля обітованна -
вона ж під нами, наша, ось вона!
Та ще ж яка, мій Господи, багата!
Лісами щедра, зерном золота.
Міцна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, вірою свята.
Хто тут не жив!
А в нагороду
хто вдячен був коли цьому народу?

ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ
ПОСІЛИ НАШІ ГРАДИ.
Ім'я дали нам - хлопи, мужики.
На нас лежить тавро тієї зради,
якою нас вже зраджено віки.
Для них ці землі тільки ласий кусень.
Та люд сумирний десь там по хатах.
Жили-були. Об'їли нас як гусінь.
Ще й поганьбили по усіх світах.

УСІ НАРОДИ, А ВІДТАК І МІЙ,
у чомусь винні, скоївши й не скоївши,
як винен той святий Варфоломій
за те Варфоломіївське побоїще.
О горе нам!.. Я вже як ті пророки,
що часом божеволіли з жалю.
Я знаю свій народ. Кляну його пороки.
Але за нього Господа молю!

ЧИ ТОЙ КОРОЛЬ,
ЧИ ТЕ МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО,
яка почвара не посяде трон, -
ну що ти скажеш, ні одне моцарство
не хоче брати на герби ворон!
Усе орли, все птиці гонорові,
або ще сокіл чи стріла і лук.
Але ж проливши стільки тої крові,
уже б їм личив двоголовий крук!

НІ ГАННО, НІ!
АБИ ЛИШ НЕ З МОСКВОЮ.
Хай Україну чаша ся мине.
Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,
бо ті сплюндрують, а вона ковтне.
Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.
Був Київ стольний. Русь була святою.
А московити - Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, -
така страшна захланна калита!
Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел - двоглавий. Юрій - довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!

ЩО Ж, БИТВУ Я ПРОГРАВ.
ПОВІСИТИСЬ НЕ ШТУКА.
До всіх провин ще й відчай долучить.
Як той казав, поразка - це наука.
Ніяка перемога так не вчить.
Гей, писарю, неси мою печатку!
Життя пропало. Почнемо спочатку.

ІЩЕ ДИМЛЯТЬ
ПІД ПОПЕЛОМ БАГАТТЯ.
Ще сон торкає вічі мимохіть.
А вже в похід нам витрублено, браття!
І довбиш б'є у потемнілу мідь.
І вже ногою бувши в стремені,
я нахилився до своєї Долі.
Я їй сказав: - Чекай в Чигирині.
Ми переможем. Не такі ми й кволі.
Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2007 > Тема "Українці мої..."