Версiя для друку Обговорити в форумi

Ярослава ШУМЛЯКІВСЬКА:

"У БЕРЕЗНІ ДУША СТАЄ ЯСНОЮ..."
БЕРЕЗЕНЬ

У березні здається, що берези
повиростали з неба,
такі вони прозорі і летючі:
пливуть над світом,
відбиваються в озерцях
прозорих вод,
там теж пливуть
за хмарками прудкими,
і неможливо вже їх
наздогнати
і до землі припнути.
Так легко дихати
і думати під ними!
Ясною стає душа,
і кров ясніє біля серця,
а небо, наче очі у дитини -
довірливе, аж в душу зазирає,
і вся земля дитиною здається,
відверта і беззахисна вона,
аж руки тягнуться узяти,
до серця пригорнути.
...Я з лісу йшла,
берези, мов дівчатка босоногі
за мною бігли
до саміського села.
А там одна за одною
Обіч стежок лишались -
Захекані,
схвильовані весною.

ЗРАДА

Весело, весело стало мені жити,
Весело, весело цілий світ
 смішити,
Весело, весело по селі гасати
І ні в кого, і ні про що
не питати.
Завтра буду, буду, буду
ще гарніша,
Завтра буду, буду, буду
веселіша,
Посміхатись, реготати -
не косити,
Забувати - це не важче,
ніж просити.
Я весела, я весела,
ще й висока!
У коханого є інша - сіроока.
Нехай буде, нехай буде -
 хіба шкода?
Це не сльози, це не сльози -
 гірка вода.
ЧЕКАННЯ
Я тебе чекала.
Мовчазні, сірі дні...
Танув, і знову сили
набирався місяць
в моїм вікні.
Я тебе чекала.
Щодня вмирали сто надій
І сто одна натомість
виростала.
Я чекала.

РУЖІ

Коханий мій такий байдужий!
Не прийде навіть привітати.
В душі цвітуть червоні ружі,
Мені не можна їх зламати.

Цвітуть, заховані від світу,
Давно йому вже не потрібні.
Куди мені нудьгу подіти?
Куди цей пишний цвіт
і дрібний?

Колись мій друг плекав
ці ружі,
Тепер він їх не помічає!
Куди у час лихий, недужий
Кохання перше відлітає?

РОЗМОВА

...До ранку - хвилина,
сплять люди, не бачать:
- Вітруню,
в біді - сиротина,
сестра твоя плаче.
Вітруню, соколику, брате!
- Загинув?
- Покинув.
Просив не чекати.
- Його наздожене всюди
Помста моя стокрила!
Хочеш?
- Вітре, забудем,
чути про це несила.
Візьми мою хустку строкату,
Цілуй свою білу вишню,
Я йду подивитись на хату,
Де любий кохає іншу.

В СИНІМ ПОЛІ

В синім полі при дорозі
калина розквітла,
Білим цвітом, срібним цвітом, дрібнюсіньким
 цвітом.
Вийшла в поле сиротина стала під калину,
Дрібні слізоньки збирає
в мамину хустину.

- Ти, калино молодая,
пишная, мов пава,
Подаруй мені розмову,
хоч якусь забаву.

Вже два роки мій коханий десь в далекім краю:
Чи загинув, чи покинув,
я про те не знаю.

Що одній мені робити,
як на світі жити?
Де своє гаряче серце
від біди подіти?

В синім полі при дорозі
калина зітхає,
Білим цвітом, срібним цвітом стежки засипає.

КОХАННЯ

Всі події безмежного світу
були серцю моєму байдужі,
доки я не спізнала кохання,
доки милого я не зустріла
біля клубу сільського
в неділю.

Розцвітали черемхи і вишні,
і така я була несмілива,
навіть в очі встидалась
дивитись,
навіть руку подати не вміла.
Досі пахнуть мені ці черемхи!
Світ мені відтоді став цікавим:
адже там той, хто змушує
серце тремтіти!
Він приїздить в неділю
до мене.

В день цей сонце і вітер
ще зрання зі мною
Прибирають широке
подвір'я
і припрошують квіти
в садочку
розцвітати і пахнути дужче.

А коли народила я сина,
всі події безмежного світу
враз припали до мого серця
і далеке майбутнє стало
близьким, рідним, таким,
 як завтра:
будуть жити мої там діти.

А коли народила я сина,
стало серце моє боятись,
щоб на світі не скоїлось лиха:
двадцять перше
зухвале сторіччя
поначинювало смертями
стільки хижих ракет,
стільки бомб
 і холодних патронів!

В кого ними будуть стріляти?
Чия мати заплаче завтра?
(Люлі, сину мій, люлі, сину).
Чию хату спалити хочуть?
На чиє добро зазіхають?
Чия мати, чия це мати
коси рве і жити не хоче?

ПРОХАННЯ

Коли вже не було сили
Втримати в грудях стогін,
Бліда, аж біла
Прийшла до Бога:
- Змилуйся!
Болем душа мене змусила
бути її рабою,
візьми мою душу,
я змучилась
боротись з собою.

Взяв Бог на долоню
Скривавлену рану:
- Йди, доню, бо з тобою
сам ще грішником стану.

День минув, і два минуло,
кривди наче поснули,
зрушились ночі. Та раптом
Руки почали мліти
і ніби просити:
пусти нас до нього.

і знову пішла до Бога:
- Боже!...

Бог думав,
Бог міряв ногами небо,
Очима - землю.
- Добре, - сказав нарешті, -
буду по-божому.

І минула зима,
і світ став блакитно-зеленим,
а люди здвигали плечима:
- Кого це дівчисько
в сльозах проклинає?

РОЗЛУЧЕНА...

Ой розлучена, я розлучена,
кожна ниточка
вже розкручена,
та й розірвана, не тримається,
полотно моє розсипається,
полотно моє домотканеє,
пишно мріями вишиванеє.
Було радістю, стало мукою!
Вітре, ти співай,
хай послухаю,
та й подумаю, та й наплачуся,
не комусь - собі
тим віддячуся,
бо ніхто ж мене
та ж не силував,
лиху доленьку не відмірював.

КОЛИСКОВА

Час спатоньки, сину,
Заснула ялина,
і зайчик в подолі ялини
заснув:
за день натомився,
полежав, зігрівся,
біг лісом вітрець
і його колиснув.
Час спати, мій синку,
солодка дитинко,
вже й місяць між хмарами стежку згубив.
Дві зіроньки сяють,
його виглядають,
бо він на прогулянку
їх запросив.
Спи, синку, щасливо,
Найкращеє диво,
У сні, наче квіточка,
будеш рости.
Хто вчасно лягає,
На того чекає
Сон чарівничий
і сон золотий.
Спи, любий синочку!
Ліг котик в куточку,
Літають над ліжками
райдужні сни,
Благають дрімоту:
- Берись за роботу,
подушки поправ
і наспівуй пісні.

ВІРШІ, ЗІГРІТІ ЛЮБОВ'Ю
"ПІСНІ СПІВАЛА УКРАЇНСЬКІ ДЗВІНКО..."
З особливою чулістю поетизує мальовниче селище Перевальне Сімферопольського району, де нині мешкає й працює у військовій частині, початкуюча поетеса Галина Литовченко. Вона закохана в сонячний Крим, пише про його своєрідну красу, про найвищу цінність і радість долі: свято жити, кохати, бути поруч з тими, кому потрібні твої добрі, зігріті серцем слова, ніжність, співчуття. Галинині вірші - змістовні, цікаві. В них є свіжі образи, тонка мелодія душі жінки. Тому вони хвилюють, запам'ятовуються. Це, зокрема, такий вірш, як "Салгір" та інші. Сподіваюсь, що ліричні вірші Галини Литовченко сподобаються читачам газети "Кримська світлиця". Хай Вам, шановна поетесо, щастить на ниві українського поетичного слова.

Володимир КАПУСТІН,
поет, публіцист, член Національної спілки письменників України, заступник головного редактора міжнародного літературного-мистецького та громадсько-політичного журналу "ЯТРАНЬ".

В ДОЛИНІ САЛГІРУ
Між кам'яних відлогів
В долонях Кримських гір
Свої стрімкі потоки
Несе в степи Салгір.

Та все стоять в задумі
На берегах ріки
Дзвіниці й мінарети,
Як вічності віки.

Без зговору і змови
В долині цій колись
Слов'янська
й тюркська мови
В один акорд злились.

То в коридорах школи
Ранкової пори
"Селям!", "Добридень!",
"Здравствуй!"
Луна з вуст дітвори.

Між кам'яних відлогів
В долонях Кримських гір
Дзвінкі пісні народів
Виспівує Салгір.

ЦВІТЕ МИГДАЛЬ

Покриті снігом перевали
Іще зимові бачать сни,
А на горах уже квітує
Пахучий первісток весни.

З плато спускається
в міжгір'я
З туману зіткана вуаль,
Де всім наперекір прогнозам
Рожево піниться мигдаль.

ОКСАМИТОВА ПОРА

На оксамитовім крилі
Спустились сутінки на місто,
Упало в море з висоти
Зірок розірване намисто.

А від дихання вітерця
Спадає з гір руда засмага,
Грайлива хвиля злегка б'є
В скелясті плечі Аю-Дага.

Звабливо манять теплохід
З морських прогулянок
до порту
Розлиті сяйвом золотим
Вогні південного курорту.

РОЗПОВІДАЮТЬ ТАЄМНИЦІ

Серед широкої долини
В густім тумані сивини
Стоять розхристані руїни
Покриті пилом давнини.
Та бережуть ще таємниці
Мури монетного двора, -
Пустинне володіння птиці,
Притулок стомленим вітрам.
Пройшли...
пливуть років отари
Понад руїнами стіни,
Та зрідка заглядають хмари
В скарбницю ханської казни.
Вночі, коли зійдуть зірниці,
Розкине тінь Палат-гора,
Розповідають таємниці
Руїни ханського двора.

РІДНЕ МЕНІ

В мене від туги немає горя, -
Не притаманні думки сумні.
Знайду хвилину,
прийду до моря,
Бо рідним стало море мені.
Нехай вали, подолавши білі,
Ущент розіб'є Ведмідь-гора.
Піймаю в бризках
морської хвилі
Я рідні краплі мого Дніпра.

Зійду на скелі,
прибоєм рвані,
Там крізь вечірній
тонкий туман
У кипариса стрункому стані
Я мов тополі побачу стан.

А скине ніч свою темну ризу,
Прийде світанку світла пора, -
Спішу в диханні
морського бризу
Відчути подих мого Дніпра.

В мене від туги немає горя, -
Не притаманні думки сумні.
Знайду хвилину,
прийду до моря,
Бо любим стало море мені.

В БАЛАКЛАВІ

У тихій бухті в ночі зорепадні
Іскриться море
золотим руном.
Там смачно пахне кавою
в кав'ярні
І легко п'ється молоде вино.

Тріпочуть яхти спущені
 вітрила,
Гойдає щогли хвиля гомінка
Та сонні чайки, білі склавши
 крила,
Під музику дрімають
на буйках.

Там на причалі
в натовпі густому,
Зробивши вкотре публіці
 уклін,
Свої мелодії,
нікому не знайомі,
На скрипці виграє старий еллін.

У тихій бухті в ночі зорепадні
Іскриться море
золотим руном.
Там смачно пахне кавою в
кав'ярні
І легко п'ється молоде вино.

ЧЕКАННЯ

Стара зажурена оселя
На роздоріжжі притулилась,
Думки кружляють невеселі, -
Чекать господарів стомилась.

З докором в простір
поглядає
Очима - мутними
шибками,
А уночі гостей стрічає
Вві сні зарослими стежками.

Все мріє сміх відчути
зрання,
Усе повернення чекає...
А сльози, стогін і прощання
Ще не забула, пам'ятає.

ВОДОГРАЙ

Пташині хори на світанку
Співали стоголоссям в гаї,
Де юна чарівна горянка
Купалась в срібнім водограї.

На неї промінь задивився
Сором'язливо із-за скелі
Та ненароком опинився
У чистій, мов кришталь,
 купелі,

А сонце, вставши
над горою,
Проміння розгубило в гаї
Й пірнуло стрімко
з головою
У вир гірського водограю.
 
ЗУСТРІЧ ЗІ СТОЛИЦЕЮ

Ну, добрий вечір, Києве мій
 милий...
Тягар дороги скинувши
із пліч,
З тобою хочу
на Дніпрових схилах
Поспілкуватись тихо
віч-на-віч.

Кажу відверто перед цілим
 світом,
Що молодієш ти
й через віки.
Мене ти знову стрів
бузковим цвітом,
Як і в далекі юності роки.

Тобі зізнаюсь щиро наодинці:
Коли щеміло серце
від розлук, -
Землі святої грудочку
в хустинці
Зі скриньки брала,
мов із твоїх рук.

Пісні співала українські
 дзвінко,
Вдягала вишиванку на свята
І тим пишалась,
що я - українка,
Що ти - моя столиця золота.

Ось і тепер летіла,
мов на крилах,
Тягар дороги скинувши
 із пліч,
Щоби з тобою
 на Дніпровських схилах
Поспілкуватись тихо
віч-на-віч.

ЛІТНІЙ ДОЩ

Пахне зіллям встелена
долівка,
У печі сичить сердито борщ,
А у вікна дрібно так,
невпинно
Барабанить літній
рясний дощ.

За вікном - яскраві
чорнобривці,
Викупані лагідним дощем,
А у хаті - пахощі і сутінь, -
Вікна вкриті стріхи
гребінцем.

В хаті ходить морок
надвечірній,
У печі доварюється борщ,
А у вікна стукає невпинно
Теплий літній
вимріяний дощ.
Галина ЛИТОВЧЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 10.03.2007 > Тема "Душі криниця"