Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2910)
З потоку життя (6084)
Душі криниця (3366)
Українці мої... (1440)
Резонанс (1461)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1647)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«РИМОВАНИЙ ╤РП╤НЬ»
3 жовтня в столичному Будинку письменник╕в в╕дбулася презентац╕я зб╕рника поез╕╖ «Римований...


«ЯК ДАЛ╤ ЛОВИТИМЕШ ГАВИ - НЕ БУДЕ У ТЕБЕ ДЕРЖАВИ!»
Наше покол╕ння на цих знущаннях повинно поставити крапку. Щоб н╕коли ╕ н╕кому не хот╕лося б╕льше...


ЗАХИСТИ, ПОКРОВО-МАТИ!
День Покрови Пресвято╖ Богородиц╕ — велике християнське свято, яке щор╕чно в╕дзнача╓мо 14...


ТА╥НА СЛОВА
У золот╕ вереснев╕ дн╕ Червоноград ста╓ центром л╕тературного свята... П╕дбито п╕дсумки VIII...


ОСТР╤В МАМАЯ
До нас у дн╕ кв╕тучих трав Козак з легенди зав╕тав.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 10.03.2007 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#10 за 10.03.2007
ЯНГОЛ З УКРА╥НИ
Галина ТАРАСЮК

Галина Тарасюк - член Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, авторка багатьох зб╕рок поез╕й та книжок прози - "Любов ╕ гр╕х Мар╕╖ Магдалини", "Гаспид ╕ Маргарита", "Поко╖вка", "М╕й трет╕й ╕ останн╕й шлюб", "Хижачка".
Лауреат прем╕╖ ╕м. Володимира Сосюри, Сидора Воробкевича, Олеся Гончара, Л╕ги укра╖нських меценат╕в, нагороджена орденом княгин╕ Ольги.
Пропону╓мо уваз╕ читач╕в "КС" одне з нових опов╕дань письменниц╕.

З ╤НТЕРВ`Ю ГАЗЕТ╤ "КУЛЬТУРА ╤ ЖИТТЯ"
(№ 8 в╕д 21.02 2007 р.):

- Деяк╕ мо╖ колеги, так зван╕ каб╕нетн╕ письменники, певно, ображен╕ мо╖м знанням нашого чудесного життя-буття, нав╕ть радять мен╕ кинути до б╕са "цю негативну сучасн╕сть" ╕ почати писати "на позитив╕" ф╕лософськ╕ романи "з погляду в╕чност╕", як╕, вони впевнен╕, у мене вийдуть... Спасиб╕ за в╕ру в мене. Я теж впевнена, що вийдуть. ╤ я б давно це зробила ╕ перейшла б на фентез╕ чи дамськ╕ детективи, якби так душа не бол╕ла за наших людей, як╕ стали заручниками недосконалост╕, а то й в╕дсутност╕ закон╕в, пол╕тиканських амб╕ц╕й, чиновницького свав╕лля, жахливо╖ корупц╕╖ ╕ пад╕ння морал╕... Так це ╓. Незважаючи на те, що за великим рахунком ми таки живемо у найкращий з час╕в... Оглян╕мось назад - ╕ обсадить морозом в╕д жаху... Але нав╕ть з огляду на траг╕чне минуле не можна втрачати пильн╕сть сьогодн╕. Заради завтра. ╤ писати усю правду про т╕ страшн╕ монструальн╕ загрози йому, як╕ зр╕ють п╕д позл╕ткою нашо╖ демократ╕╖. Бодай словом виривати з кор╕нням бур'яни, що потиху починають глушити наш╕ душ╕, та м╕тити шк╕дник╕в, як╕ першими намагаються проскочити до небесного раю, спаскудивши земний.
Я не знаю, щоб хтось ╕з чолов╕к╕в серйозно ╕ з╕ знанням справи про це написав роман. Пишуть або про зелен╕ струмочки, або про сексуальн╕ перемоги в чужих постелях. Отака компенсац╕я за в╕дсутн╕сть перемог на лицарських турн╕рах, пол╕ битви за державу чи бодай - хл╕б насущний. Про це я з гумором ╕ н╕жним сп╕вчуттям написала в новел╕ "Козацька корчма".
Та й, власне, з╕ см╕хом кр╕зь сльози я писала ╕ сво╖ "Ж╕ноч╕ романи": "Гаспид ╕ Маргарита", "Поко╖вка", "М╕й трет╕й ╕ останн╕й шлюб", "Хижачка". Про зм╕ст ╖хн╕й можна здогадатися по заголовках.
А деяка публ╕цистичн╕сть мо╖х твор╕в спричинена духом епохи, яку пережива╓мо. Х╕ба можна без емоц╕й писати про бездомних д╕тей, в╕длучених в╕д с╕м'╖, в╕д школи, в╕д нормального життя?! Зневажених батьками, державою... Наш╕ так зван╕ ел╕ти, пол╕тичн╕ ╕ б╕знесов╕, що не соромляться демонструвати сво╖ розкош╕ та статки, нахабно приватизовуючи народне добро, уявлення не мають, що тим самим плекають свого могильника - неграмотний, голодний ╕ неприхильний до них народ. Про повальну ем╕грац╕ю з Укра╖ни ж╕нок у пошуках зароб╕тк╕в, ╕ про ╖хн╕х д╕тей - доларових сир╕т. Про тисяч╕ внутр╕шн╕х ем╕грант╕в, тих чолов╕к╕в ╕ ж╕нок, як╕, залишивши на поталу бур'янам ╕ злидням село, торгують на столичних ринках секонд-хенду... Про
молодь, яка, щоб вижити, йде на Окружну або у банди... Зокрема, про це м╕й психолог╕чний детектив "Хижачка" - драма с╕льсько╖ д╕вчинки, яка з вини обставин стала спочатку столичною нелегалкою, а згодом - невинною злочинницею.
Якби хтось ╕з чолов╕к╕в-письменник╕в про це взявся писати, я б не рвала душу свою б╕дну ж╕ночу у стражданнях ╕ бажаннях бодай словом зарадити людським трагед╕ям. Але ж - н╕.

Галина ТАРАСЮК
ЯНГОЛ З УКРА╥НИ

ОПОВ╤ДАННЯ

ВОНА стояла, злившись ╕з вечоровими сут╕нками, б╕ля в╕кна ╕ нев╕дривно дивилась через вулицю на в╕кна будинку Адон╕са Фотокак╕са. З учорашнього вечора вони знову св╕тилися. Ус╕ чотири на другому поверс╕. В ╖╖ серц╕ ворухнулася недобра п╕дозра. Силует ж╕нки, який час в╕д часу проявляли, як фотопап╕р, матов╕ жалюз╕, т╕льки п╕дсилював тривогу. Вона покликала Зульф╕ю ╕ показала на в╕кна. Стара туркеня з╕тхнула:
- Рос╕да. Вона повернулася. ╤ не сама. З д╕вчинкою.
- Хто вона - та дитина?
- Не знаю.
- Д╕знайся. Хоча... пригадую, вона колись розпов╕дала про якусь хвору дитину... Але д╕знайся...
╤ спитай К╕роса, сторожа, чому вона знову поселилася в дом╕ Адон╕са? Чия то була воля? Скажи, Ф╕лофея в╕ддячить. ╤ди... Н╕, зажди. Спершу сама розв╕дай, попросися до рос╕ди н╕бито в служниц╕, вдай, н╕би ма╓ш ╖╖ за багату ╕ноземку. Рос╕да пов╕рить, що ╖╖ мають за поважну пан╕, ╕ все вибовка╓. Ти т╕льки уважно слухай, бо вона ще погано говорить по-нашому. Зроби це завтра вранц╕, а ввечер╕ я в╕дпущу тебе на пару дн╕в до внук╕в. З подарунками. Як вони там?
- Хвала Аллаху, н╕вроку. Ростуть. Всього хочуть. Не настарчиш...
- ╤з завтрашнього дня я надбавлю тоб╕ платню. Мен╕ не шкода для доброчесно╖ ж╕нки н╕чого. Подвою... Однаково все це прахом п╕де...
Останн╕ слова пролунали глухо, як з того св╕ту, ╕ стара Зульф╕я безшумно розтанула у бузкових сут╕нках поко╖в.
На вулиц╕ зовс╕м споноч╕ло. Т╕льки м╕сяць ╕ тьмян╕ л╕хтар╕ розс╕вали м'яке св╕тло над тихою околицею Киф╕сья. У батьк╕вський д╕м, де пройшло дитинство ╕ юн╕сть Ф╕лофе╖, вони переселилися ╕з квартири на гам╕рн╕й, загазован╕й площ╕ Омон╕╖ в центр╕ Аф╕н за порадою л╕кар╕в. Три роки тому... Заради тиш╕ ╕ чистого пов╕тря.
Бол╕ли ноги. Ф╕лофея п╕дсунула до в╕кна кр╕сло ╕ с╕ла, закутавшись у норкову шубу, яку Коста прив╕з ╖й на Р╕здво ╕з Кастор╕╖. ╥╖ злегка морозило. Останн╕м часом ╖й було зимно нав╕ть л╕тн╕ми вечорами, ╕, щоб з╕гр╕тись, рано лягала спати. Але нин╕ спати не хот╕лось. У будинку Адон╕са, схоже, теж не збирались влягатись. Нараз╕ ╖й здалося, що внизу, на вх╕дних дверях, дзенькнув дзв╕нок, вони прочинилися, чи то впускаючи, чи випускаючи людську т╕нь. За мить дзенькнув дзв╕нок ╕ в ╖хньому передпоко╖. Зайшов Коста. Вона чула його кроки. Вони обминули кухню (не голодний) ╕ попрямували у ванну к╕мнату. Приглушений шум води нагадав ╖й водоспади ╕ струмки Антал╕╖, музику яких вони востанн╓ слухали рок╕в п'ять тому. Тод╕ ще н╕чого не в╕щувало б╕ди.
╤ вони з Костою були щаслив╕, як можуть бути щасливими люди, що прожили у шлюб╕ понад двадцять рок╕в. Якось вона сказала: давай кудись по╖демо. В якусь кра╖ну. ╤ вони по╖хали в ту, що найближче - в Туреччину. ╤ вона не жалку╓, бо в Антал╕╖ справд╕ було непогано. Принаймн╕, вона до сих п╕р пам'ята╓ смак ц╕лющо╖ г╕рсько╖ води ╕з журкотливих струмочк╕в. На жаль, та ц╕люща вода не стала для не╖ пом╕чною... Навпаки, тепер ╖й зда╓ться, що навпаки... Шум водоспаду стих. Коста п╕днявся сходами. Нер╕шуче зупинився б╕ля дверей ╖╖ спальн╕.
- Косто! - покликала вона, ╕ в╕н зайшов. - Ув╕мкни св╕тло.
Коста навпомацки вв╕мкнув св╕тло ╕ н╕би злякався, побачивши ╖╖ б╕ля в╕кна.
- Ти не спиш?.. - спитав розгублено.
- Ходи ближче. Маю щось казати. Ставай ось тут, б╕ля мене. Подивись на мене, Косто, ╕...
Вона хот╕ла спитати:
- Скажи, ти чека╓ш мо╓╖ смерт╕?
Але щось зупинило ╖╖. Може, переляк в його очах чи непевний усм╕х, що заблукав у його сив╕й, акуратно п╕дстрижен╕й бород╕.
"Сьогодн╕ п╕дстриг, - в╕дзначила подумки. - Ц╕каво, в цирульн╕ на роз╕, чи ╖здив у салон на площу Синтагма? ╤ з яко╖ б то оказ╕╖? Невже на честь повернення ц╕╓╖..."
╥╖ усе ще не покидала спокуса розпочати з ним важку, але таку важливу для не╖ розмову. Хоч знала, що в╕н в╕дпов╕сть... Сахнеться:
- Ти що? Як ти можеш... люба... Ти ж зна╓ш, люба...
- Тод╕ чому вона повернулася? - спита╓ Ф╕лофея. - Ти ж об╕цяв, що ц╕╓╖ ж╕нки...
- Але я не можу заборонити цим ж╕нкам при╖здити, повертатися.
Я не президент, не прем'╓р-м╕н╕стр, не пол╕ц╕я...
- Тод╕ чому вона зупинилася в Адон╕са? Чи не твоя це зат╕я? Щоб була п╕д рукою... ╤, коли я сконаю, вскочила притьмом у м╕й д╕м... мо╓ л╕жко... Ти цього хочеш...
- Ти звинувачу╓ш мене в гр╕хах, яких...
- Але чому - з дитиною?! Не викручуйся! Я ж знаю, що ти завжди хот╕в д╕тей. Ти мариш ними.
╤ вона це зна╓. ╤накше б - чому ╖й, невлаштован╕й, без драхми в кишен╕, пертися сюди з малими д╕тьми? Кажи, що ти ╖й пооб╕цяв?
- Я не буду в╕дпов╕дати на тво╖ безп╕дставн╕ звинувачення. На тво╖ хвор╕ фантаз╕╖. Пов╕р, мен╕ байдуже до цих ж╕нок, як ╕ до вс╕х ж╕нок на св╕т╕...
- Н╕, тоб╕ байдуже до мене. Але, Косто, як ти можеш... на очах у людей? У змов╕ з Адон╕сом?..
- Не приплутуй хоча б Адон╕са! В╕н зда╓ д╕м кому хоче!..
Почнеться сварка. Як тод╕, коли вона ╖х застала... у кухн╕. До того вона лише здогадувалася... Вони так хекали, що не чули, як вона зайшла. Звичайно, вона була вище, набагато вище т╕╓╖... рос╕ди... але вона, на жаль, теж була ж╕нкою. Приниженою, зрадженою, ображеною у власн╕м дом╕. ╤ не витримала, опустилася до р╕вня то╖... наймички... ╤ зчинила бучу. Але зараз Ф╕лофея не хоче сварок. Вони вже н╕чого не зм╕нять у ╖хньому... у ╖╖ житт╕... Х╕ба що п╕дточать останн╕ сили. ╤ вона, зм╕нивши гн╕в на мил╕сть, сказала Костасу, що все ще стояв перед нею ╕ терпляче чекав:
- Зна╓ш, мен╕ набагато л╕пше п╕сля сеанс╕в... ╕ тих п╕гулок, що порадив професор Апостолос... Почало в╕дростати волосся, - ╕ торкнулася рукою перуки, н╕би хот╕ла зняти ╖╖. У його погляд╕ кр╕зь переляк мелькнула гидлив╕сть. Рука ╖╖ пов╕льно опустилася на кол╕но.
- Я радий... Я ж казав - усе буде добре... Тоб╕ допомогти лягти? - заметушився Костас. ╥й хот╕лося крикнути: - ╤ди геть! ╤ди до сво╓╖ руско╖ пов╕╖! - Та це було б занадто милосердно для нев╕рного Кости, який т╕льки того й чекав, щоб втекти, зачинитися у сво╖й спальн╕, а ╖╖ залишити мучитися ревнощами. Розум╕ла: ╓дине, що тримало його б╕ля не╖, то це - обов'язок... А ╓днала, як не г╕рко, тонюс╕нька ниточка вини, провини за ту давню бридку сцену на кухн╕. ╤ Ф╕лофея не була б ж╕нкою, якби не схопилася за ту ниточку:
- Я ж сказала - мен╕ набагато л╕пше. Завтра хочу ╕з Зульф╕╓ю зайти в гост╕ до Адон╕са... прив╕тати з новос╕ллям.
- Але ж... в╕н тут не живе... Ти ж зна╓ш: Адон╕с давно живе в центр╕...
- А хто ж тод╕ позасв╕чував ус╕ в╕кна? Я думала господар вернувся? Ц╕каво. Хто ж там живе? Завтра сходжу... Сус╕ди, все-таки... - з насолодою намотувала на палець уже не ниточку провини, а м╕цн╕, як у бика, нерви чолов╕ка. ╤ в╕н не витримав:
- Що на тебе найшло - по сус╕дах ходити? Ти поважна шлюбна ж╕нка, а в будинку Адон╕са, наск╕льки мен╕ в╕домо, поселилися як╕сь зароб╕тчанки з Рос╕╖... ╤ тоб╕ нема резону заводити з ними знайом-ство. Якщо тоб╕ нудно, давай по╖демо кудись... Бодай проката╓мось метропол╕теном. Ти ж ╕ще не бачила толком п╕дземного музею...
А там ╓ на що подивитися. Або ж... Ти давно хот╕ла в Метеору. До святого старця ╤оанна. Якщо ти дужа п╕днятися на гору, до монастир╕в, ми по╖демо хоч завтра...
Костас знав, чим ╖╖ вгамувати... Досить було одн╕╓╖ згадки про п╕днебесний монастир з печерами у скелях над морською безоднею ╕ золотоверхими соборами, щоб роз'ятрена душа ╖╖ зн╕тилась в╕д су╓тност╕ життя ╕ гр╕ховност╕ помисл╕в. ╤ запрагла Божо╖ благодат╕. Але образа була надто г╕ркою, щоб так просто в╕дпустити...
- Косто! Любий! - вдавано зрад╕ла, приймаючи правила його лукаво╖ гри. - Як я вдячна тоб╕!
Я так мр╕яла вибратися, нарешт╕, в Метеору, але не см╕ла просити: ти завжди такий зайнятий... В╕чно у сво╖й адвокатськ╕й контор╕, на судових зас╕даннях...
- Завтра у мене якраз в╕льний день, - продовжував брехати Коста, блукаючи поглядом по шибах в╕кна, за якими сяяв вогнями будинок Адон╕са Фотокак╕са. - А в нед╕лю можемо повеселитися десь на бузук╕...
- Чудово! Я й справд╕ засид╕лася вдома! Поц╕луй мене, - Ф╕лофея п╕дхопилася, демонструючи гарне самопочуття, приплив сил та енерг╕╖, п╕д╕йшла до Кости, п╕дставляючи щоку п╕д його холодн╕,
м╕цно стулен╕ вуста. - На добран╕ч, любий!
Але вона й не думала лягати спати. Який там сон! Коли вона знову тут, та рос╕да. За два кроки в╕д Кости. Тож коли Коста, полегшено з╕тхнувши, вислизнув за двер╕, вимкнула св╕тло ╕ знову с╕ла б╕ля в╕кна спостер╕гати гру т╕ней на екранах осв╕тлених в╕кон.
- Що вони там роблять, чого метушаться, виринаючи то в одному, то в ╕ншому в╕кн╕?
Зв╕дки в не╖ ст╕льки сили? - згадала моторну, невсипущу колишню свою служницю Зою, ту саму, яку Костас прив╕в у д╕м на п╕дмогу Зульф╕╖. Хтось йому порадив руску зароб╕тчанку. Чи не той самий Адон╕с?.. Рос╕да одразу не сподобалась Ф╕лофе╖: хоч була працьовита, акуратна ╕ запопадлива, але мала дуже... палк╕ ╕ голодн╕ оч╕. Голодн╕ оч╕ самотньо╖, обд╕лено╖ щастям, пристрасно╖ ж╕нки. Ф╕лофея пом╕тила, як вона зирка╓ на Косту. Мов стр╕лу мече. Але попервах не брала до голови т╕ позирки. Була впевнена, що Коста,
поважний чолов╕к, шанований адвокат, не спокуситься якоюсь б╕дною нелегалкою.
В╤КНА навпроти раптово погасли, ╕ будинок Адон╕са н╕би розчинився у густ╕й оп╕вн╕чн╕й темряв╕. Зосталися лише парадн╕ двер╕ з л╕хтариком над ними. Але скоро темрява пор╕д╕ла ╕ з не╖ проступили розмит╕ обриси будинку. Ф╕лофея ╕нстинктивно в╕дхилилась за ст╕ну: здалося, що на в╕кн╕ другого поверху розсунулись жалюз╕ ╕ чийсь з╕ркий погляд, як невидимий лазерний пром╕нь, вимацу╓ з глибини поко╖в ╖╖. Ф╕лофея сумно усм╕хнулася: вони в╕дчувають одна одну на в╕ддал╕, як дв╕ зв╕рини, що полюють одна на одну. О, ╕нту╖ц╕я ж╕нки!.. Це щось виняткове... незбагненне... Принаймн╕, Ф╕лофея завжди в╕дчувала суперницю. Але то були ж╕нки ╖хнього кола, для яких легкий фл╕рт був чимось... само собою зрозум╕лим, як пох╕д по магазинах чи в╕зит до косметолога... Короткочасн╕ несерйозн╕ захоплення Кости не загрожували руйнац╕╓ю ╖хньо╖ с╕мейно╖ фортец╕.
Однак полум'ян╕ погляди служниц╕, голодн╕ оч╕, якими по╖дом ╖ла ╖╖ в╕нчаного... в них ча╖лись... цунам╕, ураган... ╤ це передчуття загрози мучило Ф╕лофею. Породжувало в ╖╖ взагал╕-то доброму серц╕ неприязнь... Надто, коли пом╕тила, що й Костас не байдужий до темпераментно╖ чужоземки...
Ф╕лофея, як цив╕л╕зована ж╕нка, не кричала, не збиткувалася над служницею, вона просто... не називала ╖╖ по ╕мен╕, т╕льки - рос╕да, або руска. Навмисно, адже бачила, що це пр╕звисько обража╓ наймичку до сл╕з.
Врешт╕ служниця справд╕ не витримала ╕, гаряче жестикулюючи, спробувала пояснити Ф╕лофе╖ м╕шаниною грецьких, англ╕йських ╕ рос╕йських сл╕в, що вона не руска, не рос╕да, вона - укра╖нка. Вона не хоче бути - рос╕да. Бо вона укра╖нка ╕ в не╖ ╓ ╕м'я - Зоя. ╤, взагал╕, вона не якась там затуркана Зульф╕я, вона - в╕дома ╕ нав╕ть шанована, так-так, в╕дома й шанована у себе на батьк╕вщин╕ журнал╕стка, а сюди пригнав ╖╖ Чорнобиль... тобто, насл╕дки Чорнобиля - хвороба дитини... ╤ тому вона не хоче бути - рос╕да, а хоче бути або Зоя, або укра╖нка...
Ф╕лофе╖ нав╕ть шкода стало служницю, з вигляду, справд╕, ж╕нку ╕нтел╕гентну. Однак не дуже в╕рила, що рос╕да така поважна пан╕. Знан╕ ╕ шанован╕ ж╕нки по наймах закордонних не тиняються. ╤ не чекають смерт╕ невинно╖ людини, врешт╕ не сплять з чужими чолов╕ками б╕ля смертного одра ╖хн╕х законних дружин!.. ╤, взагал╕, доки вони будуть скиглити про той Чорнобиль! Х╕ба в них одних авар╕я! Та ж, десь вона читала, що американц╕ спец╕ально з'╖жджалися у штат Невада, коли там проводились випробування атомно╖ збро╖, щоб помилуватися розк╕шними "грибами" ╕з вогню ╕ диму. ╤ хоч би й що ╖м! Та й дивлячись на рос╕ду, не скажеш, що ╖й завадив той Чорнобиль...
Але тод╕ Ф╕лофея н╕чого не сказала конозист╕й поко╖вц╕. Тод╕ вона ще не мала за що ╖й читати акаф╕ст. Бог з нею ╕ з ╖╖ Чорнобилем! Але той голодний позирк!.. В╕н псував Ф╕лофе╖ все враження ╕, зв╕сно, ставлення до поко╖вки. Та якби ще не сусп╕льна думка про тих руских м╕гранток... Вони ж заполонили Грец╕ю, як триста рок╕в тому турки. ╤ хочуть, як турки колись, прибрати до рук усе, почавши з чолов╕к╕в. Тому-то, коли вийшов закон про легал╕зац╕ю зароб╕тчан, найменше в╕тали його грецьк╕
ж╕нки, не одна з яких стала ще до прийняття закону жертвою беззаконня цих голодних, на все готових завойовниць ╕з П╕вноч╕. Чолов╕ки ж, навпаки, запивали те урядове нововведення склянкою дешево╖ рецини чи вишукано╖ "Санта-╢лени", сидячи вечорами по тавернах ╕ ресторанах.
- Тим самим ми довели, що Грец╕я - цив╕л╕зована держава, а ми - народ християнський, - казав Адон╕с, який, зв╕сно, з╕ сво╖ми ма╓тками потребував наймит╕в, попиваючи разом з Костою винце у них на терас╕.
Та й комусь же треба робити важку ╕ чорну хатню роботу, - додавав Коста, становище ╕ статки якого дозволяли його дружин╕ Ф╕лофе╖ весь в╕льний час перейматися не др╕бними с╕мейними проблемами, а високими ц╕лями благод╕йного фонду "Ж╕нки-мироносиц╕".
- ╤ не т╕льки чорну, а й... тонку, до яко╖ наш╕ жони зледащ╕ли, - обов'язково докидав двозначност╕ хтось трет╕й, хто зазвичай обов'язково при╓днувався до товариства "нерозлийвода" - Кости й Адон╕са, яких з дитинства ╓днала парея - свята чолов╕ча дружба.
Хоч Ф╕лофе╖ непри╓мн╕ були т╕ фривольн╕ дебати, але демократичн╕ переконання ╕ звання "сестри-мироносиц╕" зобов'язували до толерантност╕ ╕ прихильност╕ до нещасних гастарбайтерок ╕з поруйновано╖ велико╖ колись ╕мпер╕╖. Ц╕ переконання не дозволили ╖й р╕к тому здати рос╕ду пол╕ц╕╖, звинувативши в перелюб╕ чи крад╕жц╕, чи ще в чомусь, або й нав╕ть зараз, сьогодн╕, зробити так, аби ╖╖ депортували з кра╖ни за 24 години. Прив╕д знайшовся б...
Хоча... Ф╕лофея лукавила. Не мирськ╕ принципи ╖╖ зупиняли перед розправою. А Бож╕ запов╕д╕. Ф╕лофея боялася Бога. Надто п╕сля важко╖ операц╕╖, що спостигла ╖╖ неждано-негадано... Тож ╕ тепер, дивлячись на потухл╕ в╕кна Адон╕са, за якими ховалася ╖╖ суперниця, думала про те, де ╕ коли вона, добропорядна християнка, шлюбна жона Ф╕лофея, согр╕шила, в╕дступилась-п╕дсковзнулася, що Бог так тяжко покарав ╖╖ недугою, поганою, страшною, яка точить-виточу╓ останн╕ сили, позбавля╓ ут╕х життя ╕ бажання бачити людей? За що ╖й така покара, адже ж нав╕ть, заставши Косту ╕з т╕╓ю... рос╕дою, вона не кинулась у пол╕ц╕ю, в установи у справах м╕грац╕╖... а просто... вигнала гр╕ховодницю на вс╕ чотири сторони. Бог бачить, простити ╖й таке... було б просто... божев╕ллям... потуранням гр╕ху ╕ попранням тих самих Божих запов╕дей... ╢ ж, врешт╕- решт, якась порядн╕сть!..
З ЦИМИ невеселими думками ╕ закуняла, сидячи в кр╕сл╕. Розбудив ледь чутний дзеньк ╕ рип внизу, на кухн╕. Прокинулася Зульф╕я. Значить - уже ранок. Одно-часно спалахнули вс╕ в╕кна у будинку Адон╕са. "Як╕ вони невтомн╕, ц╕ зароб╕тчанки, - подумала з легкою заздр╕стю хворо╖ ж╕нки, згадуючи невсипущу рос╕ду, що р╕к тому ще л╕тала по ╖╖ покоях ╕з пилососом ╕ шваброю, як в╕дьма на помел╕. - Загартован╕ б╕дою, зате здоров╕... н╕чого ╖х не бере, жодна болячка не ч╕пля╓ться... Нав╕ть п╕сля того Чорнобиля.
╤ живуть вони до глибоко╖ старост╕... ╕ розмножуються..."
Ф╕лофея, на мить уявивши, як ось у ц╕й сам╕й спальн╕ разом з Костою на л╕жку лежатиме та руска пов╕я, а покоями, терасою, садочком у двор╕ гасатимуть зграями ╖╖ д╕ти ╕ внуки, р╕зко встала, щоб покликати Косту, ╕ нарешт╕, сказати йому усе, що не давало ╖й - н╕! не жити... дож-и-ити... Але сили покинули Ф╕лофею, ноги п╕дломилися, ╕ глухо зойкнувши, вона провалилась у глуху тем╕нь.
ПОБАЧИВШИ коло л╕жка л╕каря Апостолоса, а над ним - стурбованого Косту, згадала н╕чне вартування б╕ля в╕кна, ╕ образа, як сторожовий пес, знову стиснула безжальними ╕клами зболене серце.
"Косто, - хот╕ла сказати, дивлячись в його оч╕, очищен╕ в╕д блуду щирою тривогою за не╖, - я розум╕ю, що ти ще м╕цний чолов╕к ╕ тоб╕ треба ж╕нки, але ради Бога, потерпи, або так роби, щоб я не бачила. Не на мо╖х очах... Бо так нечесно, Косто. Як-не-як, Косто, а я твоя в╕нчана дружина. Якби я могла, то п╕шла б у хосп╕с, але я хочу вмерти тут, у нашому шлюбному л╕жку, у р╕дних ст╕нах, Косто... ╤, прошу тебе, Косто, дай мен╕ цю останню невт╕шну вт╕ху..."
Але щось зупиняло ╖╖. Може, присутн╕сть л╕каря. Так, присутн╕сть професора Апостолоса. Бо хоч за роки ╖╖ хвороби в╕н став н╕би членом ╖хньо╖ с╕м'╖, але ворушити брудну б╕лизну при ньому усе-таки не хот╕лося... Та й сили не було. Тому попросила тихо:
- Косто, поклич священика... хочу поговорити з благочинним Варлаамом.
Апостолос зробив заперечливий жест, мовляв, пан╕, все буде добре, на що вона ╕рон╕чно усм╕хнулася:
- Не хвилюйтесь, професоре, мен╕ просто хочеться поговорити з╕ святим чолов╕ком про наше гр╕шне життя. - ╤, глянувши на Косту, додала: - На вих╕дн╕ ти об╕цяв мен╕ бузук╕, дивись, не забудь...
Пров╕вши бадьорим поглядом чолов╕к╕в, безсило заплющила оч╕. Не бажала бачити в╕кна, за яким... Хот╕ла спочити. В╕д усього. Набратися сил. Вона мусить побувати на бузук╕... Кожного разу, коли у ╖хн╕х стосунках з Костою наступала прохолодна пауза, або пом╕ж ними проб╕гала чорною к╕шкою нова фур╕я, Ф╕лофея тягнула його на бузук╕. ╤ все м╕нялося у них з першими акордами сиртак╕. Коста виходив до танц╕вник╕в, клав руки на плеч╕ партнерам, ╕ гаряча кров обп╕кала скрон╕ Ф╕лофе╖. М╕ж ними знову проскакувала ╕скра. Коста, помолод╕лий, красивий, знову дивився т╕льки на не╖, викликав-виманював поглядом на палоус - танець кохання, ╕ вона, не чуючи н╕г п╕д собою, як богиня, виступала на к╕н, ╕, дивлячись один одному в палаюч╕ бажанням оч╕, вони розбивали об землю тар╕лки, н╕би трощили глуху ст╕ну довго╖ розлуки...
У молод╕ роки вони часто в╕дв╕дували бузук╕, ╕ т╕льки раз, ╕ то як туристи, побували на свят╕й гор╕ Афон ╕ на Метеор╕, що н╕би ширяла разом з монастирями, чернечими скитами ╕ орлиними гн╕здами над синьою безоднею моря. Що вд╕╓ш, щасливу людину не тягне до Бога... Але сьогодн╕, Господи, як ╖й хочеться п╕днятися на священн╕ скел╕, туди, де, зда╓ться, живуть т╕льки птиц╕ ╕ Бож╕ янголи!.. Припасти до руки святого старця ╤оанна... Зв╕льнити душу в╕д земних гр╕х╕в... Та поки що вона хоче говорити про це ╕з священиком м╕сцевого храму Святого Духа отцем Варлаамом.
Б╤ЛЬШЕ вона не дивилася на в╕кна навпроти. Нав╕ть не глянула. Жодного разу. ╤ не розпитувала про тих, хто за ними, Зульф╕ю. Коли стара туркеня приносила сн╕данок - соки, якими Ф╕лофея запивала л╕ки, вони розмовляли про Туреччину, зв╕дки колись прийшли у Грец╕ю предки Зульф╕╖. ╤ про тих предк╕в-завойовник╕в говорили. Про те, як вони спочатку захопили тут усе, ╕ думали, що чуже буде в╕чно ╖хн╕м. Але так, з╕тхали ж╕нки, не бува╓.
А бува╓ скор╕ше навпаки. Але найг╕рше, що розплачуються д╕ти ╕ внуки... От ╕ Зульф╕я... Н╕чого не ма╓, нав╕ть р╕дно╖ земл╕. ╤ н╕коли на н╕й не була: б╕дн╕ по курортах Туреччини не ╖здять.
╤нод╕ в об╕д п╕сля служби в храм╕ Святого Духа нав╕дував ╖╖ отець Варлаам. ╤ вони говорили про життя. Просто про життя ╕ людей. Але н╕коли не торкалися того, що бол╕ло Ф╕лофе╖, ╕ про що благочинний здогадувався.
До вечора вона зазвичай читала Святе Письмо, а коли спадала спека, вирушала у мандр╕вку покоями, терасою ╕ садочком у двор╕ - сво╖м кв╕тучим м╕н╕атюрним ра╓м.
Тихо ╕ без под╕й текло смиренне життя Ф╕лофе╖. Повол╕ в╕дростало ╖╖ пишне кучеряве волосся, але вже зовс╕м сиве. Як поп╕л. ╤ тепер вона здавалась соб╕ схожою на сивого коротко стриженого хлопчика. ╤нод╕, прич╕суючись перед дзеркалом, прикидала, в який би кол╕р пофарбуватися... Може, у золотистий... ╥й завжди корт╕ло побути трохи б╕лявкою, але Кост╕, п╕дозрювала, подобались жагуч╕ брюнетки... Як ота... рос╕да... Спогад про суперницю з будинку навпроти боляче кольнув у серце. Стало незатишно... марудно на душ╕... Аж занудило, як тод╕... "Бог з нею... Господи, спаси й помилуй... ╕ не введи у спокусу ╕ збав в╕д лукавого..."
А ОДНОГО ранку смарагдову тишу околиц╕ разом ╕з смиренним життям-буттям Ф╕лофе╖ розпанахав дитячий крик... Ф╕лофея кинулась до в╕кна, глянула вниз - на середин╕ вулиц╕, перед чорним, схожим на катафалк, фордом, на темн╕м асфальт╕, лежала, скоцюрбившись, чорнява ж╕нка, а поряд не сво╖м голосом кричала перелякана д╕вчинка. Ф╕лофея вп╕знала ╖х ╕ теж закричала:
- Косто! Ради Бога, Косто!.. Рос╕да!.. Там, внизу! На вулиц╕!
╥╖ морозило, било др╕бним дрожем. Дивлячись, як Коста б╕жить, нахиля╓ться над ж╕нкою, цокот╕ла зубами, питаючи когось:
- Але ж... Господи! Зв╕дки... цей катафалк? Та ж по ц╕й вулиц╕ р╕дко й машини ╖здять... Господи, спаси й помилуй!...
- Один Аллах зна╓, зв╕дки взялася ця машина!.. - сполоханою луною в╕дгукнулася з глибини поко╖в стара Зульф╕я.
- Але - чого ти сто╖ш?! Не ст╕й, ради Бога! Вона так страшно кричить, та дитина!.. ╤ди вже, забери ╖╖, приведи сюди...
Стара Зульф╕я здивовано витр╕щилась на хазяйку.
- Кажу тоб╕, забери ╖╖, аби вона не бачила того жаху! ╤ди вже... Чи ми не люди?! Боже, як той крик страшний кра╓ мо╓ серце!.. ╤ покличте л╕каря! Зульф╕╓, це я тоб╕ кажу! Покличте Апостолоса! Дитина потребу╓ допомоги...
З В╤КНА вона бачила, як п╕д'╖хала пол╕ц╕я, за нею - карета швидко╖ допомоги ╕ рос╕ду кудись повезли, дай, Боже, аби т╕льки в л╕карню, просила Ф╕лофея Бога, в╕дчуваючи за спиною холодну т╕нь гр╕ха. Пол╕ц╕я щось розпитувала у купки людей, серед яких стояв ╕ Коста. Коли черга д╕йшла до нього, один з пол╕смен╕в к╕лька раз╕в глянув на ╖хн╕ в╕кна, але в д╕м вони так ╕ не зайшли. Однак Ф╕лофея полегшено з╕тхнула лише тод╕, коли пол╕ц╕я по╖хала, а св╕дки роз╕йшлись, ╕ кинулася на внутр╕шню половину будинку, в к╕мнату, в як╕й н╕хто н╕коли не жив, в╕дтод╕, як вона виросла.
У зат╕нен╕й жалюзями дитяч╕й було тихо. У глибокому шк╕ряному кр╕сл╕ серед кучугур ╕грашок сид╕ла нерухомо скам'ян╕ла Зульф╕я, боячись розбудити д╕вчинку, що спала, згорнувшись калачиком на ╖╖ широких пухких кол╕нах.
Навпроти, на низенькому дитячому ст╕льчику, примостився л╕кар Апостолос, для р╕вноваги опираючись на св╕й елегантний парасоль.
- На двор╕ дощ? - хот╕ла спитати, але побачила у сут╕нках Косту. В╕н теж був тут. Стурбований, м╕ряв нечутними кроками дитячу. П╕д╕йшов до не╖, взяв за руку.
"Що ти зат╕яла? - питав круглими, стривоженими очима.
- Не зараз, - в╕дпов╕ла одними вустами Ф╕лофея, киваючи на сплячу д╕вчинку, ╕ перевела запитливий погляд на Апостолоса.
- Довелося зняти стрес... - вибачився л╕кар. - Хай поспить.
А завтра я б радив повезти дитину на обстеження у кл╕н╕ку професора Маргул╕са. Здоров'я д╕вчинки виклика╓ в мене... деяку тривогу.
Ф╕лофея потупила оч╕, Коста в╕двернувся: обо╓ згадали рос╕ду, ╖╖ скарги на Чорнобиль, тривогу за хворим дитям.
- Якщо ви, звичайно, не проти, - розц╕нив по-сво╓му хвилинну розгублен╕сть подружжя л╕кар Апостолос.
- Звичайно, не проти, - сполохано зашепот╕ла Ф╕лофея. - Тому пропоную обговорити цю проблему на терас╕.
НА ТЕРАС╤ Ф╕лофею чекав ще один бол╕сний сюрприз. Уже в╕д Апостолоса, котрий, як виявилось, усе знав...
- Дитина справд╕ тяжко хвора, - сказав л╕кар тоном, який не передбачував дискус╕й. - Д╕агноз майже такий, як у вас, дорога пан╕, перепрошую, за... нетактовн╕сть... Потр╕бне серйозне л╕кування. ╤ чимал╕ грош╕... ╤, звичайно, над╕я на Бога... ви мене розум╕╓те, - ╕ виразно подивився на Ф╕лофею.
Ф╕лофея була прикро вражена. По-перше, неспод╕ваною безтактн╕стю Апостолоса, яка звучала... як док╕р ╖й, чи... нагадування... чи то засторога. По-друге, ця об╕знан╕сть у справах рос╕ди та ╖╖ дитини!.. ╤ншим разом Ф╕лофея мала б повне право розц╕нити ╖╖, як... зраду чи змову ╕з Костою, але сьогодн╕ ╖й було не до власних образ. Бо щось... вона це в╕дчувала... щось в╕дбувалося в ╖╖ житт╕. Щось кардинально мало зм╕нитися в ╖╖ дол╕... ╤ починало те щось м╕нятися з не╖, з ╖╖ душ╕. Водночас передчуття грядущих перем╕н лякали. Вона ще не знала, чи потр╕бн╕ вони ╖й, ╖м ╕з Костою...
Ф╕лофея зашар╕лася ╕ п╕дняла молитовний погляд на Костаса. Той мовчав. ╤ вона знала, чому.
"Ти заморду╓ш мене сво╖ми звинуваченнями", - говорило його мовчання.
Коста був мав рац╕ю у тому, що... мав право ╖й дор╕кати. Вона знову в╕дчула за плечима холодну т╕нь гр╕ха ╕ заплакала.
- Заспокойся, - сказав з досадою Костас. - За гр╕шми справа не стане. От т╕льки - на яких п╕дставах ми ма╓мо право... ц╕╓ю дитиною... оп╕куватися. До того ж, я не маю жодного досв╕ду в цих питаннях...
- На п╕дставах людяност╕ ╕ правах милосердя. За Божими запов╕дями. Тисяч╕ людей у ц╕лому св╕т╕ щохвил╕ допомагають одне одному. ╤ пот╕м... якщо ти ма╓ш сумн╕ви, я звернуся оф╕ц╕йно до орган╕зац╕╖ ж╕нок-мироносиць ╕ попрошу посприяти нам... Не думаю, що з цим будуть проблеми.
Я т╕льки хочу, аби ти дав згоду... ну, якщо можна... усиновити, точн╕ше, удочери д╕вчинку... Ти юрист... зна╓ш закони.
Коста не зрозум╕в.
- Я не зрозум╕в, - сказав Коста. - Ти хочеш... удочерити цю дитину?! Ну, вибач, але я нав╕ть не знаю, що тоб╕ сказати! Не знаю, як повестися, бо що б я не сказав, не зробив, ти повернеш проти мене! Кр╕м того, як мен╕ зда╓ться, зовс╕м недавно, буквально вчора ти була ╕ншо╖ думки... Але справа нав╕ть не в ц╕м, а в тому - чи готова ти сама до... до ц╕╓╖ в╕дпов╕дальност╕?! Ф╕ло, прошу тебе, подумай: тв╕й стан, чужа хвора дитина... Ф╕ло, подумай, ╕ прошу тебе - не бери зайвого клопоту на голову, а гр╕ха - на душу...
- Твоя правда, Косто, справа надто серйозна. ╤ нам усе це треба добре обм╕ркувати наодинц╕.
- Тод╕ до завтра, - засп╕шив в╕дкланятись зайвий при родинних секретах л╕кар Апостолос. - Але прошу не гаяти часу. Хвороба прогресу╓. На жаль...
НА ДЕВ'ЯТИЙ день по трагед╕╖, з╕йшовши всл╕д за Костасом стежкою, а пот╕м крутими, вибитими у скел╕, сходами до п╕днебесно╖ Метеори, до ╖╖ золотоверхих собор╕в, Ф╕лофея, вражена первозданною величчю Божого св╕ту, що в╕дкривався очам з╕ свято╖ гори, раптом сказала:
- Косто, як перед Богом, як перед святим старцем ╤оанном скажу, так ╕ перед тобою кажу: я не бажала т╕й... укра╖нц╕... зло╖ дол╕, хоч ╕нод╕ ... ти сам зна╓ш... мала п╕дозри... але все одно, Бог св╕док, я не хот╕ла, щоб вона так... жахливо... п╕шла... Пов╕р, Косто, я не бажала того... як не хочу нин╕, щоб п╕шов од нас цей янгол... цей нежданий... неспод╕ваний маленький янгол... з Укра╖ни... ╤ проситиму Бога про це, ╕ тебе, Косто... Зроби усе, щоб вона залишилась... Ти ж юрист. Ти закони зна╓ш...
- Костас мовчав. Але Ф╕лофея в╕дчула, про що в╕н мовчить, ╕ н╕жно стиснула долоньку д╕вчинки, що тулилася до не╖, налякана сл╕пучо-голубим безмежжям, бездонно незв╕даним, нев╕домим, над яким вони ширяли, як дв╕ велик╕ птиц╕ ╕ один маленький янгол...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 10.03.2007 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4568

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков