Версiя для друку Обговорити в форумi

У душі кожного свідомого українця є маленький куточок, в якому живе незабутній образ великого сина українського народу Тараса Григоровича Шевченка. Коли у плетиві сірих буднів виринають роздуми про національні духовні цінності, я йду до тебе на розмову, Тарасе. Сьогодні, батьку, я хочу поговорити з тобою про Україну, яку ти так любив.
Україна, Кобзарю, пережила не один дев'ятий вал. Ти жив за царату, який жорстоко гнобив твоїх братів і сестер.

Он глянь, у тім раї,
що ти покидаєш,
Латану свитину
з каліки знімають,
З шкурою знімають,
бо нічим обуть
Княжат недорослих;
а он розпинають
Вдову за подушне,
а сина кують,
Єдиного сина,
єдину дитину,
Єдину надію!
в військо оддають!
("Сон")

Останнього російського царя змила в небуття могутня революційна хвиля. Червоний терор знищив мільйони людських душ. Нове покріпачення селян у вигляді колгоспів темним простирадлом брехні та облуди накрило нашу з тобою Україну, батьку. Облудна комуністична ідеологія, немов павутиння, заснувала всі сфери життя, тримаючи твій народ у тенетах неправди.
Але ж наш український народ може зробити все з нічого. Це чудодійний народ! Він вистояв, відігнав злидні від своєї оселі, бо працював день і ніч, не знаючи спину.
І що ж тепер, коли українці вже мають власну державу?
Влада обікрала дітей України і матеріально, і духовно, батьку Тарасе. Згадуються слова нашого екс-президента про те, що, мовляв, треба "пожертвувати одним поколінням" заради щасливого прийдешнього. Але ж навіщо оці безглузді жертви? Хіба у нас, в Україні, не найкращий чорнозем у світі, щоб прогодувати всіх тут сущих?! А чи не працьовиті руки в наших людей, які навіть з допотопною поламаною технікою здатні впоратись із землею? А що ж залишить після себе втрачене покоління? Фізично кволу і духовно спустошену безлику народну масу з порожніми серцями і головами (вчитися у ВНЗ нам теж не по кишені).
Наші поля, Тарасе, заростають бур'янами. В Україні зубожіння сягнуло крайньої межі. Старші люди мовчки терплять наругу. Свою міць і здоров'я вони давно розгубили по неозорих колгоспних полях, різних заводах і фабриках із застарілим устаткуванням. Пережили голод, війну, репресії, грабунки майна і заощаджень. То ж тепер, здобувши омріяну незалежну Україну, обдурені владою, стиха промовляють молитви до Бога, шукаючи захисту від безкінечних принижень. І обпікають їхні пошерхлі руки дрібні копійки, що їх називають пенсією. Ті ж, у кого кишені набиті грошима, цинічно підраховують, скільки пенсіонерові потрібно "випити кефіру", щоб не вмерти з голоду. На офіційну місячну зарплату цих стовпів влади можна прогодувати сто осіб похилого віку. А там же іще є й великий бізнес!

Тим неситим очам
Земним богам - царям,
І плуги, й кораблі,
І всі добра землі,
І хвалебні псалми
Тим дрібненьким богам...
("Тим неситим очам...")

Ті "дрібненькі боги" - це народні обранці до державного урядування, Тарасе. Вони глухі навіть до голосу власного сумління. Знай гребуть собі, напускаючи туману на безрадісні очі народу. Виривають владні портфелі один в одного, і двадцять чотири години на добу думають, як би урвати якомога більший шматок для себе, улюбленого.
Минуле не виправити.
А сьогоднішній день ще можна змінити. Чекати, чи бити на сполох?

...Коли ми діждемося
Вашингтона
З новим і праведним
законом?
 А діждемось-таки колись!
("Юродивий")

Я живу і дихаю Україною. Це - моя Батьківщина. Вона прекрасна. Як її не любити! Але дехто любить не Україну в собі, а себе в Україні.
І це засмучує. Осмислюючи шлях Незалежної України, я поділилася з тобою, Кобзарю, власними спостереженнями і висновками. Щось не так у моїй державі. Наш жовто-блакитний стяг не встиг погріти душу українському народові, як став прикриттям здирництва і зради.

У ярмах лицарські сини,
А препоганії пани
Жидам, братам своїм
 хорошим,
Остатні продають
штани...
("І виріс я на чужині")

Нова українська еліта дивиться на народ, як на отару овець, яких можна гнати, куди хочеш. Ці пихаті пани, що перекривають голубий екран, більше схожі на політичних маніяків, ніж на господарів своєї країни. Вони навіть ладні понабивати одне одному пики, замість того, щоб дійти розумної згоди на благо народу. Чубляться на очах всієї України, як хлопчаки в нашому дворі, але більш агресивно.
А скільки проблем у країні чекають на своє вирішення: безпритульність дітей, алкоголізм, наркоманія, СНІД, онкозахворювання. Але є найстрашніша хвороба в нашому суспільстві - це атрофія моральних та духовних цінностей. Нашу калинову українську мову деякі паплюжники називають хохляцькою або й зовсім відмовляють їй у праві на іс-нування. В Україні "по московській так і ріжуть" ("Сон"). А державна українська мова - застигла декорація.

...І всі мови
Слав'янського люду -
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі...
("І мертвим, і живим...")

Українську народну пісню, якій немає рівних у світі, та запального гопака розцінюють як шароварщину. Порушують навіть святі церковні канони на догоду ворогам нашої держави.

А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
("Розрита могила")

Твоє велике українське серце, Тарасе, не витримало б такого знущання над національними святинями. Крадії народного добра дуже далекі від духовного життя. Власна утроба для них - понад усе.

Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті.
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону...
("Кавказ")

Але ж ні, батьку, не все так погано в нашому українському домі. Є ще інша Україна - розуміюча, любляча, думаюча, добра, духовна, патріотична, національна. Вона прекрасна. Ця Україна вивела на Майдан своїх кращих синів і дочок. Промінь свободи освітив Україну немеркнучим вогнем. Ти був би там, із ними, Тарасе, бо вірив, що

...Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
("Стоїть в селі Суботові...")

Любий Тарасе! Можливо, Україна саме тому не була ніким поборена, що черпала сили в твоїй безсмертній поезії, яка є джерелом високого патріотизму. Сьогодні ми припадаємо до нього, щоб зарядитися духовною енергією, бо нам, як і тобі, неоднаково:

Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
("Мені однаково, чи буду...")

Дозволь подякувати тобі за нашу розмову, батьку Тарасе. Я побачила твою Україну. Ти побачив мою Україну. Разом - це наша Україна. А ми - її діти...
Наталя ШЕВЧУК,
учениця 10-го "а" класу НВК № 15 м. Ялти.

P. S. Ця уявна розмова ялтинської десятикласниці Наталі Шевчук з нашим Великим Кобзарем - уривок з її об'ємної роботи, підготовленої для всеукраїнського конкурсу, присвяченого пам`яті Т. Г. Шевченка. Робота Наталі відзначена дипломом першого ступеня, з чим ми її щиро вітаємо! Прочитавши ці роздуми юної школярки, ми були вражені: треба ж так "дохазяйнуватися" у своїй країні нашим владоможцям, щоб і діти, забувши про свою дитячу безтурботність, вдалися до громадянського осмислення: хто ми такі, як нам живеться на рідній землі уже незалежної України - чи краще, аніж жилося колись героям вірша Тараса Шевченка "Якби ви знали, паничі?" та багатьох інших творів. Замість того, аби діти кохалися в ліричних віршах нашого великого Пророка, в його бентежно-трепетних поезіях про рідну природу - вони змушені цитувати рядки з соціально значимих поезій Кобзаря, приміряти їх під сьогоднішнє наше життя-буття.
Господи, та пошли ж нам нарешті отого омріяного Шевченківського Вашингтона, аби він вивів наш волелюбний і працьовитий народ з нетрів безпросвітного економічного занепаду до яскравих сонячних днів гарного, доброго статку європейського рівня. Адже ж ми - європейська держава!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 10.03.2007 > Тема "Душі криниця"