"Кримська Свiтлиця" > #8 за 23.02.2007 > Тема "Душі криниця"
#8 за 23.02.2007
ОДНЕ СВЯТО НА ДВОХ
Валер╕й ТАРАСОВ
Проза життя
ОПОВ╤ДАННЯ
ЩЕ ДО ре╓страц╕╖ шлюбу Андр╕й та Юля домовилися: вес╕льну подорож вони зд╕йснять до Криму. Та не комфортну подорож - з перебуванням у панс╕онат╕ чи готел╕, - а щоби ближче до природи, щоб в╕дчути увесь смак молодо╖ любов╕, коли на б╕лому св╕т╕ лише ╖х дво╓ - ╕ б╕льше н╕кого навкруги. Отож наступного дня п╕сля вес╕льного балу молодята с╕ли на по╖зд "Ки╖в - Феодос╕я" ╕ через добу, удосв╕та, були у старовинному приморському м╕ст╕. З вокзалу на маршрутц╕ до╖хали до Коктебеля, начепили на спини м╕стк╕ рюкзаки й непосп╕хом почимчикували вузенькою п╕щаною смугою, що тяглася м╕ж морем ╕ горами. Хот╕ли надибати на омр╕яну ще у Ки╓в╕ затишну, сховану од людей, м╕сцину. Десь близько полудня, п╕сля досить таки виснажливо╖ подорож╕ узбережжям, таку галявину серед низькорослих кримських дубочк╕в ╕ кущ╕в глоду вони знайшли. Р╕вненька галявина, затишна. ╤ до моря недалеко, якихось метр╕в десять - п'ятнадцять. Швидко встановили невеликого намета, розвантажили туристичне причандалля, ╕ - в море! Купатися! Мов д╕ти, брьохалися у тепл╕й смарагдов╕й вод╕, наздоганяли одне одного, п╕рнали, весело вигукували як╕сь слова. Почувалися, як у перв╕сному раю. Аж ось вибралися на берег, полягали п╕д ласкавим сонцем, перезираючись, щасливо посм╕халися. Ще б не посм╕хатись! Адже попереду у Андр╕я та Юл╕ було п'ять д╕б "дикунського" в╕дпочинкового дива. Хот╕лося б, звичайно, б╕льше, але не виходило. Андр╕ю, кап╕тану Збройних Сил Укра╖ни, командиру роти аеромоб╕льних в╕йськ, командування в╕йськово╖ частини дало на вес╕лля й п╕сля вес╕льн╕ заходи десятидобову в╕дпустку. Отож враховуючи, що саме вес╕лля у Ки╓в╕ взяло два дн╕, один день п╕шов на дорогу до Феодос╕╖, ще два дн╕ треба було залишити на зворотну дорогу з Коктебеля до Феодос╕╖ ╕ дал╕ - у Ки╖в, ╕ лишалося п'ять дн╕в в╕дпочинку на узбережж╕ ╕ серед незаймано╖ природи... Три дн╕ Андр╕й ╕ Юля почувалися такими соб╕ сучасними Адамом ╕ ╢вою. Ан╕ког╕с╕нько навкруги. Лише один раз, коли вони готували кул╕ш на невеликому вогнищ╕, акуратно обкладеному кам╕нням, щоб вогонь утримувався у безпечних межах, лише один раз за оц╕ три дн╕ неподал╕к в╕д берега пропливла стрункощогла яхта, з борту яко╖ хлопц╕ у т╕льняшках весело гукнули: - Прив╕т кримським дикунам! Юля ╕ Андр╕й так само весело озвалися у в╕дпов╕дь: - Прив╕т п╕ратам чорноморських простор╕в! А на ранок четверного дня молодята почули чолов╕ч╕ й ж╕ноч╕ голоси, стук сокири, якою щось рубали. Андр╕й визирнув з намету, побачив двох молодик╕в ╕ двох д╕вчат. Ус╕ четверо були приблизно одного в╕ку: десь рок╕в п╕д тридцять кожному. "Либонь, подружн╕ пари", - подумав Андр╕й ╕ гукнув: - Що ви робите? Не рубайте деревце! - А воно нам заважа╓ поставити намета, - в╕дпов╕в рос╕йською довготелесий молодик. - Взагал╕, годилося б запитати у нас дозволу встановити тут намет, - твердо мовив Андр╕й. - Принаймн╕ так роблять вихован╕ люди, - долучилася до розмови Юля. Довготелесий в╕дклав сокиру, п╕д╕йшов до молодят й ошелешено запитав: - Ви ╕ноземц╕?! При╖хали у Крим з-за кордону? Мабуть, поляки? - Помиля╓тесь, - в╕дпов╕в Андр╕й. - Ми не ╕ноземц╕. Ми укра╖нц╕. ╤ при╖хали не з-за кордону. Ми перебува╓мо на сво╖й укра╖нськ╕й земл╕. - Укра╖нц╕-╕-╕? - протягнув довготелесий. - То чому не сп╕лку╓тесь нормальною мовою? - А нормальна - це яка? - ╕рон╕чно поц╕кавився Андр╕й. - Зв╕сно, яка. Рос╕йська! - в╕дпов╕в серйозно довготелесий. ╤ як вагомий аргумент на свою користь, додав: - Он моя дружина В╕рка теж укра╖нка, а жодного хохляцького слова я в╕д не╖ н╕коли не чув. - То ╖╖ справа, - сказала Юля. - Проте жаль, що дружина не навчила вас жодному укра╖нському слову. Укра╖нському, а не хохляцькому. Намагайтеся триматися у межах коректност╕. Довготелесий н╕чого не в╕дпов╕в. Розвернувся й почимчикував до свого намету. Вже зв╕дти гукнув: - Як вас звати? - Андр╕й та Юля, - в╕дпов╕в Андр╕й. - А я - Леон╕д, дружина В╕ра. Мо╖ друз╕ - це Олег ╕ Катя. - Дуже при╓мно, - мовила Юля. Години зо дв╕ панувала тиша. Прийшл╕ купалися в мор╕, пот╕м с╕ли об╕дати. Об╕дали з вином. Хто ск╕льки випив, Юля ╕ Андр╕й не бачили. Але завважили, що з намету викинули п╕д кущ глоду три порожн╕ пляшки. П╕сля випитого вина прийшл╕ зчепилися з Андр╕╓м та Юлею з приводу - чий Крим? Почав довготелесий Леон╕д: - Андр╕ю, ти сказав, що ви з дружиною перебува╓те на сво╖й земл╕. Правильно? - Так, ми на сво╖й укра╖нськ╕й земл╕, - кивнув Андр╕й. - Але ж Крим - не укра╖нська земля! - п╕дпр╕гся Олег, невисокий чолов╕к з великими окулярами на нос╕. ╤ саме Олег, а не довготелесий Леон╕д, виявився затятим сперечальником. В╕н, мов з кулемета, вистр╕лював фрази про те, що Крим - "╕сконно руская з╓мля", що у склад╕ Укра╖ни п╕востр╕в перебува╓ незаконно, що мешканц╕ Криму (ус╕, як один!) мр╕ють повернутися п╕д крило матушки Рос╕╖... Що, що, що... Олег так швидко торохт╕в, що опоненти не могли слово вставити. Нарешт╕ Юл╕ це таки вдалося. - Боже, яке нев╕гластво! - щиро вигукнула Юля. ╤ як ╕сторик з ун╕верситетською осв╕тою почала наводити силу- силенну аргумент╕в на доказ того, що Крим законно ╓ укра╖нською землею - й ╕сторично, й географ╕чно, й економ╕чно. Але марно. ╥╖ вагом╕ аргументи прийшл╕ не сприймали. Б╕льше того, ╖хн╕й полем╕чний тиск ставав усе агресивн╕шим. Юля бачила, що Олег ╕ Леон╕д готов╕ були й ф╕зично под╕яти на опонент╕в, але, бачила Юля ╕ це, ╖х зупиняла спок╕йна впевнен╕сть Андр╕я у сво╖й сил╕. М╕цно╖ статури, добре тренований, психолог╕чно вр╕вноважений, Андр╕й випром╕нював таку морально-ф╕зичну перевагу над Олегом ╕ Леон╕дом, що т╕, нагаласувавшись у хм╕льному запал╕, звелися на ноги й пода-лися до свого намету, де невдовз╕ й заснули. ╥хн╕ ж дружини зайнялися веч╕рн╕м купанням. Юля й Андр╕й теж не посп╕хом ув╕йшли в море, хот╕ли за компан╕ю поплавати з прийшлими ж╕ночками, аби весел╕ше було, але т╕ чомусь одразу в╕дпливли подал╕. Отож молодята вир╕шили, що ╖м ╕ без компан╕╖ буде весело, та й попливли соб╕ у протилежний б╕к. Досхочу накупавшись, Андр╕й ╕ Юля повечеряли, лягли спати. Правда, перед тим, як лягти, Юля сторожко запитала: - Може, по черз╕ поспимо? - А то чому? - здивувався Андр╕й. - Ну, щоб наш╕ неждан╕ сус╕ди чогось не нако╖ли. Ти ж бачив, як вони агресивно до нас налаштован╕... - Спи, Юленько, - усм╕хнувся Андр╕й. - Н╕чог╕с╕нько не станеться. Сус╕ди, хоч ╕ були хм╕льн╕, проте добре второпали, що проти мене н╕як╕ ╖хн╕ агресивн╕ нам╕ри не пройдуть. Будь спок╕йна, Юленько. Для мене ц╕ дво╓ - не супротивники. Андр╕й, оф╕цер ел╕тних в╕йськ, ум╕лий десантник, при необх╕дност╕ дуже легко впорався б з нападниками. Н╕ч пройшла спок╕йно. А на ранок Олег ╕ Леон╕д вибралися з намету, перемовляючись захриплими голосами, подибали до моря. Брьохнулися у прохолодну воду, швиденько вибралися на берег, повернулися до намету, похмелилися, ╕ вже весел╕ше загомон╕ли пом╕ж собою. Потому до намету молодят наблизився довготелесий Леон╕д й неголосно гукнув: - Юля, Андр╕й, ви ще спите? - Уже н╕, - засм╕явся Андр╕й. - Ти нас розбудив. - Вибачайте, - мовив Леон╕д. - Ми тут хочемо горами трохи походити. То чи не доглянете за нашим наметом? - Доглянемо, - сказала Юля. А Андр╕й додав строго, як солдатам-новобранцям: - У горах будьте обережн╕. Гори жарт╕в не люблять. - Все буде о'кей, - впевнено в╕дпов╕в Леон╕д. Андр╕й попередив: - Врахуйте, що ми п╕сля полудня будемо вибиратися на Феодос╕ю. - Зрозум╕в, - сказав довготелесий Леон╕д. - То ми п╕шли... Леон╕д, Олег, В╕ра й Катя подалися в гори, що зд╕ймалися у як╕йсь сотн╕ метр╕в в╕д галявини. Андр╕й же ╕ Юля, посн╕давши й накупавшись наостанок у мор╕, почали збиратися у зворотну дорогу: з узбережжя за Карадазьким г╕рським кряжем - на Феодос╕ю. А вже завтра, з Феодос╕╖, - по╖здом у Ки╖в. Молодята вже згорнули намет, вже зак╕нчували пакувати сво╖ м╕стк╕ рюкзаки, коли це раптом ╕з прибережних чагарник╕в вискочили перелякан╕ В╕ра з Катериною й закричали: - Андрюшо, б╕да! Допоможи! Олег з хвилини на хвилину може з╕рватися у пр╕рву! - У яку пр╕рву? - тривожно спитав Андр╕й. - Олег хот╕в зробити якогось незвичайного фотозн╕мка з високо╖ точки, видерся по вузеньк╕й стежц╕ на скелю, а тепер не може вернутися, бо стежка наполовину обвалилася п╕д його вагою, - пояснила Катя. - Ясно, - твердо одказав Андр╕й, уже як командир, перед яким поставлене завдання з порятунку людини. - В╕рьовка у вас ╓? - Нема╓, - розгублено в╕дпов╕ли ж╕ночки. - Н╕чого, якось вир╕шимо це питання, - Андр╕й висмикнув ╕з сво╖х джинс╕в широкого оф╕церського ременя, кинув соб╕ не плече, спок╕йно, аби голосом хоч трохи заспоко╖ти ж╕ночок, наказав: - Вед╕ть мене до вашого Олега, зараз ми зн╕мемо його з╕ скел╕. - Так само спок╕йно запитав: - А Леон╕д де? - Та б╕ля Олега залишився... Т╕льки Льоня н╕чого зробити не може, в╕н уже пробував... Леон╕д, уздр╕вши разом з ж╕ночками Андр╕я, крикнув: - Андр╕ю, порятуй мого товариша! Я пробував сам... У мене н╕чого не виходить. - Я ж вас застер╕гав: будьте у горах обережн╕, - буркнув Андр╕й, зосереджено оглядаючи крутосхил гори, на яку здерся Олег, а тепер не м╕г повернутися униз. - Та отож, не послухали тебе, - винувато погодився Леон╕д. Андр╕й продовжував вивчати схил, по якому йому доведеться д╕статися до Олега, а пот╕м уже разом з ним зл╕зти униз. В аеромоб╕льних в╕йськах, де Андр╕й командував ротою, оф╕цери навчали солдат╕в не т╕льки вести бойов╕ д╕╖ у складних природних умовах, але й у цих складних умовах надавати необх╕дну допомогу. Серед ╕ншого, вчили оф╕цери солдат╕в д╕яти в горах. Отож, Андр╕й, як командир роти, усе в╕зуально вивчив, подумки прокрутив план сво╖х д╕й ╕ почав п╕дн╕матися до переляканого Олега, який мало не вис╕в над пр╕рвою, учепившись обома руками за деревце, що стрим╕ло з╕ щ╕лини у крут╕й скел╕, а ногами спирався на вузесеньку стежину, що час в╕д часу обсипалася униз кам╕нцями. Хвилин двадцять Андр╕й п╕дн╕мався до Олега. Нарешт╕ прикип╕в перед ним на вузьк╕й стежин╕. Обернувся до нього спиною, пристебнув Олега до себе оф╕церським ременем ╕ спок╕йно-спок╕йно мовив: - Олеже, зараз ми з тобою п╕демо униз. В╕рн╕ше, я п╕ду, а ти руками притримуйся за ст╕нку скел╕ й цим допомагай мен╕, аби було трохи легше. - Не зрозум╕в, Андрюшо, - жал╕бно протягнув Олег. - Що мен╕ треба робити? - Олеже, я буду тебе нести униз, як пристебнуту до мо╓╖ спини дитину... Ти це зрозум╕в? - Зрозум╕в. - А щоб мен╕ було трохи легше спускатися з тобою, притримуйся руками за ст╕нку скел╕. - Зрозум╕в, Андрюшо. - От ╕ добре, - спок╕йно вимовив Андр╕й. - П╕шли, Олеже, вниз... Усе буде гаразд... Не б╕йся. А от униз, по крут╕й гор╕, Андр╕й д╕ставався майже годину. Спускався поволеньки-поволеньки... ╤ ось - р╕вна земля! Андр╕й розстебнув ременя, полегшено з╕тхнув: - Казав же, Олеже, все буде гаразд. Андр╕й щасливо засм╕явся. Ще б не бути щасливим! Адже урятував людину, як╕й загрожувала реальна небезпека. - Спасиб╕, Андрюшо, - тихо сказав Олег. - Я тв╕й в╕чний боржник. - Таке скажеш... - махнув рукою Андр╕й. Ус╕ гуртом повернулися на галявину. Побачивши об╕дран╕ кол╕на й руки Олега, Юля д╕стала з рюкзака пляшечку йоду, вату, бинти, обробила ранки й забинтувала пошкоджен╕ м╕сця. Простягнула Олегов╕ йод ╕ бинт з ватою, сказала: - Дарую тоб╕. Увечер╕ зробиш перев'язку. - Спасиб╕, Юлю, - в╕дпов╕в Олег вдячно. Молодята допакували сво╖ рюкзаки, примостили ╖х за плечима, дружно мовили: - До побачення, туристи! Андр╕й додав ц╕лком сер-йозно: - Поводьтеся обережно. - Тепер вже навчен╕, - сказала В╕ра й запитала укра╖нською: - Андрюшо, як ваше з Юлею пр╕звище? Щоб ми хоч знали, хто врятував Олега. - Та нащо вам наше пр╕звище? - засм╕явся Андр╕й. - Зна╓те, як нас з дружиною звати, того й досить. - Н╕, Андрюшо, я дуже прошу, скажи, як ваше з Юлею пр╕звище? - Святенки ми, - в╕дпов╕в Андр╕й. - Юля Святенко ╕ Андр╕й Святенко. - Яке гарне пр╕звище! - вигукнула В╕ра. - Воно в╕дпов╕да╓ ваш╕й з Юлею сутност╕. Ви принесли нам чотирьом свято... Дуже хороше пр╕звище. - Усе це В╕ра виголошувала укра╖нською мовою. Довготелесий Леон╕д попросив: - В╕ро, ти ж ╕ нам поясни, що означа╓ ╖хн╓ пр╕звище? - Льоню, - сказала В╕ра, - рос╕йською мовою пр╕звище Андр╕я ╕ Юл╕ означа╓ "праздник". Зрозум╕в? - Еге, - кивнув довготелесий Леон╕д. - Справд╕, дуже хороше пр╕звище, - погодився Олег, ╕ ф╕лософськи додав: - У кожного ╕з них, у Юл╕ ╕ у Андр╕я, у кожного сво╓ свято, бо вони Святенки. - Е, н╕, - посм╕хаючись, заперечила Юля, - у нас не у кожного сво╓ свято, Олеже, у нас, у Святенк╕в, одне свято на двох, бо ми з Андр╕╓м - одне ц╕ле. - Згоден, - кивнув Олег, блиснувши сво╖ми товстими оку-лярами. - Принаг╕дно хочу вам сказати, поки ви ще отут, на галявин╕: укра╖нц╕ - дуже хорош╕ люди. Я у цьому предметно переконався на все життя. Андр╕й ╕ Юля на це н╕чого не в╕дпов╕ли. Лиш приязно усм╕хнулися Леон╕дов╕, Олегу, В╕р╕ й Катерин╕ та неголосно мовили: - До побачення. Доброго вам в╕дпочинку бажа╓мо! - ╤ п╕шли з великими рюкзаками вузенькою смугою земл╕ м╕ж морем ╕ горами. А четверо людей ще довго махали ╖м усл╕д руками...
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 23.02.2007 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4525
|