В╕драдно читати про бажання старшого покол╕ння взяти участь у створенн╕ ╕стор╕╖ нашого народу, до чого заклика╓ ваша журнал╕стка Тамара Соловей у № 3 в╕д 19 с╕чня цього року. Безперечно, ╕ я бажаю включитись у цей процес, бо вже к╕лька рок╕в ╓ передплатницею вашо╖ газети. Принаг╕дно хочу подякувати всьому колективу редакц╕╖ за патр╕отизм, см╕лив╕сть думки, р╕зноман╕тн╕сть тем, багато потр╕бних матер╕ал╕в для нашого нескореного люду. Тож низький укл╕н вам - творцям газети! Оск╕льки вся батькова родина пережила лихол╕ття стал╕нсько-бер╕╖вських час╕в ╕ ╖хн╕х пос╕пак, то я коротко опишу це нелюдське ╕снування... Людськ╕ дол╕, як рослини в пол╕: найр╕зноман╕тн╕ш╕ та несхож╕ м╕ж собою. Кожен несе св╕й хрест протягом життя. Одн╕ - велик╕, тяжк╕ хрести, ╕нш╕ - менш╕ та легш╕. Але жодна людина не обходиться без нього. Особливо траг╕чними були дол╕ представник╕в вс╕х нац╕й з 1905 р., коли так зван╕ «пролетар╕» вир╕шили навести «порядок» в усьому св╕т╕, створивши переворот у 1905 та 1917 роках. Держави вс╕╓╖ планети займалися наведенням порядку в себе, у сво╖й господ╕, а «пролетар╕» з «вождями всього людства» орган╕зовували побо╖ща, ру╖ни, депортац╕╖, контрибуц╕╖, тюрми, знищення розуму та сумл╕ння народу. Ц╕ дик╕ експерименти дорого об╕йшлися вс╕м кра╖нам колишнього СРСР. Для нашо╖ родини по батьк╕вськ╕й л╕н╕╖ цей експеримент мав траг╕чн╕ насл╕дки. Ми були знищен╕ ф╕зично, морально та матер╕ально. 1940 р. С╕чень. Р╕здво. Енкаведисти ув╕рвалися в будинки (а це п’ять добротних, цегляних, п╕д бляхою буд╕вель) ╕ прокричали: «Собирайтесь! С собой можно взять только ложку, кружку и больше ничего!» Коли 40-р╕чний батько запитав: «За що? На як╕й п╕дстав╕?» - то енкаведист, помахуючи п╕столетом, пригрозив: «А тебя повезём отдельно! Ты слушал радио про голодомор в Украине! Это враньё! Иди к выходу и молчи!» Мене хот╕ли викрасти далек╕ родич╕, але тато сказав: «Чутки ходять, що нас везуть стр╕ляти, в╕шати, живими закопувати, то нехай вс╕х разом закопують, щоб дитина не була сиротою ╕ не понев╕рялась!» Отже, д╕дуся, бабусю, двох брат╕в батькових з родинами, сестер теж з д╕тьми ╕ чолов╕ками (всього 14 ос╕б) повезли в Середню Аз╕ю, а нас: тата, маму ╕ четверо д╕тей у товарних вагонах везли 4 м╕сяц╕ за Урал, у Пермську область. Привезли у кв╕тн╕, викинули на сн╕г ╕ наказали: «Берите топоры и стройте себе бараки!» Батька, прекрасного буд╕вельника, забрали будувати Березняк╕вський х╕м╕чний завод. Мама (35 рок╕в) працювала на л╕соповал╕. Ми, мов мишенята, сид╕ли на нарах ╕ плакали, просили ╖сти, бо весь час були голодн╕. Хл╕б з в╕всяних вис╕вок давали за в╕ком. Мен╕ було п╕втора року - то меншу пайку, а двом сестрам ╕ брату (трохи старшим) - пайка була трохи б╕льша. На кожному кроц╕ приниження, знущання, побо╖, крики, матюки - то була норма повед╕нки наглядач╕в. 1941 р. - початок вересня. Батьков╕ вручили дов╕дку про те, що ми виселен╕ помилково, ╕ ще пов╕стку на фронт. Залишились ми без тата, а мама захвор╕ла на пол╕артрит. В муках, голод╕, холод╕, понев╕ряннях ми молились ц╕лодобово з╕ сльозами, але тихо, бо бараки були, як кор╕вники, розд╕лен╕ перегородками, ╕ у кожн╕й поселена родина (р╕зних нац╕ональностей). Посередин╕ стояла «буржуйка» - зал╕зна маленька п╕чка, де можна було заварити окр╕п чи погр╕ти руки. Морози досягали 50 - 60 градус╕в. Вовки вили ╕ п╕дходили до барак╕в. Були випадки людо╖дства. Сн╕ги зам╕тали бараки до самих димар╕в. Д╕ти сид╕ли на нарах прикрит╕ всяким лахм╕ттям: м╕шками, старими подертими д╕рявими кожухами (казали, що з померлих), на ногах онуч╕ з р╕зного ганч╕р’я. Блохи, вош╕, короста роз’╖дали наш╕ т╕ла. Маляр╕я (вл╕тку), дизентер╕я, всяк╕ ╕нфекц╕йн╕ хвороби косили д╕тей ╕ дорослих щоденно. Т╕льки Всевишньому в╕дому, як мене спас м╕й ангел-хранитель. Захвор╕вши дизентер╕╓ю, я пролежала непритомною к╕лька дн╕в, ст╕каючи кров’ю. Мене в╕днесли у морг. Але вечором на обх╕д прийшла л╕карка (м╕й спаситель), п╕шла в трупарню, намацала пульс ╕ сказала сан╕тарам, щоб забрали мене з моргу. ╤м’я ╖╖ - Лариса, з довгими косами кольору кукурудзяних рилець. Вона врятувала мене, я ц╕ле життя за не╖ молюся щодня. Одночасно, коли забрали нашого тата на фронт, - на в╕йну в╕дправили двох батькових брат╕в ╕з Середньо╖ Аз╕╖ (Казахстану). Вони загинули. В Казахстан╕ померли д╕дусь, дво╓ д╕тей, доросл╕ - всього в╕с╕м ос╕б р╕зного в╕ку з наших родич╕в. Отже, батько ╕ дво╓ його брат╕в воювали за ту владу, яка нас знищила. А життя - то була суц╕льна мука, пригн╕чення ╕ крик душ╕. 1946 р. 19 серпня. Спас. Ми повернулись на Льв╕вщину, тобто додому. ╤ побачили таку картину: каменя на камен╕ не залишили наш╕ «освободители». Все зметено, зруйновано, викорчуван╕ сади, кущ╕, сад-молодняк. Все переорано, заросло чортополохом. Щезли буд╕вельн╕ матер╕али на два будинки. Словом, жахлива пустка! П╕шов батько у райв╕йськкомат, щоб дали хоч якийсь дах над головою. Йому з криком в╕дпов╕ли: «Иди ты на ... Хорошо, что жив остался!» ╤ знову холод, голод, понев╕ряння, - тепер вже на сво╖й, р╕дн╕й земл╕. Голодне дитинство, обдерта ╕ нап╕вголодна юн╕сть, страх╕тливий граб╕ж вже у дорослому в╕ц╕. У 90-х роках ми звернулись за компенсац╕╓ю щодо втраченого майна. Нам запропонували 27 гривень. Звичайно, ми в╕дмовились в╕д тако╖ наруги. Зрозум╕ло, що все це майно зараз коштувало б щонайменше 25 - 30 м╕льйон╕в. Кр╕м буд╕вель, вся д╕дова родина волод╕ла багатьма гектарами земл╕, с╕ножат╕, л╕су. Батькова родина жила разом, компактно. Якби не б╕льшовизм, то до наших час╕в виросло б ц╕ле м╕стечко одного роду. А р╕д був розумний. Д╕дусь був старостою пов╕ту, бабуся - акушеркою. Чотири ╖хн╕ сини ╕ чотири дочки мали в╕дпов╕дну осв╕ту, знали по к╕лька мов. Розумний р╕д знищили до кор╕ння. «Ворогам народу» дорога була закрита до навчання. Стати мен╕ юристом або журнал╕стом було неможливо. Анал╕зуючи прожите ╕ побачене, наш обов’язок писати ╕стор╕ю Укра╖ни та його народу. Збирати по краплин╕ матер╕али, поки жив╕ очевидц╕ б╕льшовицького терору, енкаведистських страх╕ть та знущань, яких ще не знало людство. Нашим батькам треба ставити золот╕ пам’ятники. Вони в нелюдських умовах виховали нас працелюбними, розумними, мислячими. Вчили любити Укра╖ну та в╕дстоювати ╖╖ ╕нтереси, знати та усв╕домлювати нашу траг╕чну ╕стор╕ю, не ганятись за предметами розкошу, а прагнути лише необх╕дного, бути чесними, добрими, розсудливими, мужн╕ми, далекоглядними, оборонцями сво╓╖ Батьк╕вщини. Завжди застер╕гали, що кращо╖, благодатн╕шо╖, чар╕вн╕шо╖ кра╖ни нема╓ на наш╕й планет╕. Тому боляче спостер╕гати за тим, що зараз ╕з нашою В╕тчизною ко╖ться... м. Микола╖в Льв╕всько╖ област╕.