З середини 80-х років минулого століття я любив приїздити до Литви. Ця маленька прибалтійська республіка була ніби віддушиною, ковтком свіжого повітря для зболеного українського серця. Все в ній ніби промовляло: навіть в умовах радянської імперії можна організувати і підтримувати гідне людини життя.

ЯК "ВИКРАЛИ" СОФІЮ РОТАРУ?

Звичайно, кожна радянська республіка мала свої особливості, свою регіональну специфіку. Зрозуміло, прибалтійські збереглися найкраще: вони просто плекали свою "європейськість"! Саме вона й була їхньою візитною карткою, їхньою "національною ідеєю"...

Маленькій аграрній Молдові дещо важче давалося збереження національної самобутності, але й вона "пручалася", як могла, асиміляційним процесам, зокрема намагалася дати дорогу всьому талановитому, народному, національному.

Яскравим прикладом цього може бути "відкриття" для радянської естради Софії Ротару. Допоміг, можна сказати, випадок. Саме тоді знімався документальний фільм про Кишинів і потрібно було знайти виконавця пісні про це місто. Ось що розповів композитор Євген Дога:

"Хтось згадав, що в консерваторії є дівчина з Буковини, яка дуже гарно співає старовинні молдавські романси. Ми приїхали туди, представилися. Вона ж замахала руками: "Ні-ні, я зараз не можу, у мене сесія, екзамени. І взагалі я не естрадна співачка, залиште мене в спокої!" Її ледве-ледве вдалося не стільки умовити, скільки "викрасти" - запхнули в автобус і привезли на студію. Я награв їй мелодію, і вона, хоч була знервованою і незадоволеною, відразу ж її підхопила. Коли ми почули виконання цієї нікому не відомої дівчинки, то всі були вражені красою її голосу, тим, як він зливається з мелодією..."

Ось так, завдяки наполегливості і здоровому авантюризмові Євгена Доги стала королевою сцени зовсім "неестрадна" (за власним визначенням) Софія Ротару. І саме пісня "Мой большой город" стала пізніше гімном Кишинева!

До речі, точнісінько так само Євген Дога "вивів у люди" Надію Чепрагу, яка лишень закінчила школу і співала в самодіяльному ансамблі при якійсь будівельній організації.

А що ж Україна? Тут у нерівних умовах боролися дві тенденції. І "класичним" прикладом цієї боротьби могло б бути не зовсім мирне співіснування на одній дачі відомого поета Павла Тичини і не менш відомого партизанського ватажка Сидора Ковпака...

...Їхні помешкання розділяла лише дерев'яна перегородка. І ось коли Тичина сідав на своїй веранді і переглядав районні (з усієї України!) газети, - так він вишукував молоді поетичні таланти, Сидір Артемович в цей час на своїй половині різався в "дурня" з партизанськими побратимами. А потім - випивав з ними. А потім знову різався... Тільки й чути було: "Чирва, козир... Чирва, козир... Ходи, Іване, чого спиш?" От, здавалося б, дві відомі історичні постаті, а яке ж у них було різне ставлення до людини, до її творчих можливостей! Людина - творець і просто сталінський "ґвинтик"...

ЗАМКНЕНЕ КОЛО?

Україна після війни, дійсно, була вкрай знекровленою. А хто підрахував жертви громадянської війни? А "розстріляне" Відродження? А голодомор? А скільки українців плекали свої таланти вже в еміґрації, поступово розчиняючись у чужому оточенні?

Є від чого впасти у відчай... То що - безвихідь? Зовсім ні. "Списувати" геть усе на війни і голодомори недоцільно. Бо в житті майже кожного європейського народу були подібні періоди. І більшість з них знаходили в собі сили для ренесансу. Значно важливіше (бо відразу з'являється перспектива!) пошукати причину в самих собі. І тут, на мій погляд, відповідь, близьку до істини, дає у статті "Чому українці не люблять... українців" ("День", 28.ХІ 2000 р.) Олексій Корж: "Найважчий баласт, який не тягне на дно, це нелюбов українців до самих себе, а в підсумку - до всього українського. Ця нелюбов виникла колись з нашої ж, напевно, волі, а вже потім підсилювалася волею чужою..."

Сказано відверто, але в цій правді є свій сенс. Бо в наших же силах і змінитися. Змогли ж це зробити литовці... Століття тому вони мало чим відрізнялись від українців, і тогочасні литовські "будителі нації" шпетили на чому світ стоїть недоліки литовського менталітету. А тепер? Цілеспрямована робота маленького народу дала свої плоди. Тепер, з якої точки зору не оцінюй, яку сферу життя не аналізуй, а результат - як на долоні.

Успіхи в спорті? Литовці ухопилися за баскетбол і намагаються стати європейськими лідерами. Політика? А хіба не Литва першою проголосила незалежність? Ставлення до прекрасного? Про це добре сказав визначний фотомайстер із Запоріжжя, учасник кількох десятків радянських фотовиставок Анатолій Піддубний: "Литовські фотографії привертали мою увагу не тільки й не стільки художньою майстерністю і технічною досконалістю - вони привертали увагу перш за все любов'ю литовського автора до своєї Литви, до людей свого краю, до рідної землі. Саме ця любов, смію думати, була первинною в творчості литовців". Далі патріот із Запоріжжя з сумом констатує: "Ніхто в світі не говорить урочисто "українська фотографія", бо фотохудожники України переважно навіть і не розмовляють українською... Мої ж спогади про литовську фотографію тільки породжують невеселі роздуми про духовні злигодні наші, про нашу давню нелюбов до себе..."

То що ж виходить: замкнене коло? Не любимо себе, бо нема за що любити, але й нічого не робимо для того, щоб змінити існуючий стан речей? Невже немає якоїсь альтернативи?

Без любові, дійсно, важко. Деякі представники української еліти відчувають це дуже гостро. Може, саме тому поетеса Ліна Костенко, яку називають "совістю нації", тихо, без зайвого галасу, вийшла зі Спілки письменників, зате регулярно, починаючи з 1991 року, їздить до Чорнобильської зони.

Ще можна якось зрозуміти перше, але що змушує поетесу їхати на уражену радіацією територію? Сама вона пояснює це так: "Там живуть люди, чия моральна і естетична досконалість не викликає сумнівів. Там усі всіх люблять..."

Отже, маленькі "заповідники" досконалості і любові є не лише в Литві. Чим пояснити їхнє виникнення у нас? Може, своєрідною "селекцією"? Адже в зону переселилися (точніше, повернулися туди) люди, що понад усе люблять свою малу Батьківщину, а отже, в якомусь сенсі є досконалішими, ближчими до Бога створіннями? Може, справа в якійсь "критичній масі"?

Так чи інакше - підстави для оптимізму у нас теж є. Ліна Костенко, здається, зрозуміла це першою.

"БУЛЬВАРНА" ПРЕСА В РОЛІ АНАЛІТИКА

Відому в Україні газету "Бульвар" дехто відносить до "жовтої" преси, то називаючи її "газеткою" чи "рептилькою", то нагороджуючи ще якимись образливими епітетами. Націонал-патріоти не можуть їй пробачити російськомовності, когось шокують фотографії оголених дівиць, проте більшість людей охоче беруть її до рук: надто цікавими є матеріали про відомих кіноакторів, спортсменів, естрадних співаків, просто видатних людей сучасності і минулого.

Як на мене, позицію газети стисло можна означити так: "Цікаво про найвідоміших!" Вже ця позиція зобов'язує колектив "Бульвара" уважніше ставитися до людського фактора. І треба сказати, що газеті це вдається. Хоча декого й шокує правда про українську дійсність, оскільки вона тут - в "сконцентрованому" вигляді.

Мабуть, не кожному буде приємно читати ось такі рядки на її шпальтах: "Яка країна, така й естрада, такий і футбол... Не може бути хорошим футбол у бідній державі. Можуть з'являтися окремі особи, такі як Андрій Шевченко, тому що на генетичному рівні нація здатна відтворювати найталановитіших людей. Вони будуть проростати й далі, як дерева крізь асфальт, але в тому, щоб їх виявити, виростити і показати світові, немає ніякої системи..." Хай це і неприємна для нас правда, проте й "злісним наклепом" на державу я б також це не назвав.

В іншому місці головний редактор газети Дмитро Гордон з тією ж прямотою запитує відомого на весь світ театрального режисера Романа Віктюка (до речі, колишнього львів'янина):

- Чому Україна так не любить своїх талановитих дітей? Чому більшість з них - та практично всі - кудись тікають звідси? Чи то в Росію, чи то в Америку, чи то в Німеччину... Що відбувається, на ваш погляд? Що "виштовхує" талановитих людей - менталітет наш чи провінційність?

На що колишній львів'янин (часом він з гордістю іменує себе "бандерівцем") відповів:

- Тут є сторона сумна і навпаки... Думаю, для мене це був єдино правильний - я за свої слова відповідаю - вихід...

Отже, Роман Віктюк навіть не хоче вдаватися в подробиці, аналізуючи сучасний стан справ в Україні. Для нього й так цілком очевидно, що Москва для театрала - це значно краще, ніж Київ, не кажучи вже про Львів.

А Віктор Коротич в одному з номерів "Бульвара" розповів читачам, як одна чорношкіра студентка в США написала курсову роботу на тему "Радянські люди як афроамериканці", оскільки знайшла багато спільного між цими категоріями людей: та ж звичка до "халяви", до демагогії, до спекуляції на "проклятому минулому", невміння побачити порятунок у власних силах, в тих, хто поряд. Одним словом, відчувають себе чиєюсь жертвою, а не господарями долі. Звідси й зневажливе ставлення до людини, до свого ближнього...

Але ж, даруйте, росіяни також були "радянськими людьми"? То чому ж саме в Москву з Києва тікають науковці, спортсмени, актори, а не навпаки? Є над чим замислитися...

м. Львів.

(Закінчення в наступному номері).