Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті
6 СІЧНЯ 2007 РОКУ ВИПОВНИЛОСЬ 173 РОКИ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СТЕПАНА РУДАНСЬКОГО

 ТИХОПЛИННА річка Постолова, ліва притока Південного Бугу, химерно звиваючись, утворює вигин, схожий на хомут. Звідти й походить назва села Хомутинці, що на Вінниччині - так твердять його мешканці.
 Лівий берег крутий та кам’янистий, з каменя, що його здавна називають каменем Руданського, усе село видно як на долоні. Ген видніється сільська школа, шкода лише, що тут тепер не так гамірно, як раніше. Молодь у пошуках роботи залишає село, тож і народжувати нікому...
 Щорічно у першу суботу по Різдві Хомутинці сповнює піднесено-святковий настрій - село відзначає чергову річницю від дня народження земляка поета-класика і патріота Степана Руданського. А вже в неділю багатотисячну юрбу збирає на велемовне свято райцентр Калинівка. І нинішнього року в селі Хомутинці й райцентрі Калинівка на Вінниччині відбулось традиційне обласне свято сатири і гумору імені Степана Руданського. Земляки та гості свята відвідали єдиний в місті музей С. Руданського, поклали квіти до підніжжя пам’ятника поета, створеного легендарним Іваном Гончарем, до могил його батьків.
 У заходах взяли участь хомутинський народний фольклорний театр «Вінок Руданського», аматори сцени з райцентру Ківерці (Волинь), представники місцевої влади, письменники.
 Цьогорічним лауреатом Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського став відомий письменник, кошовий Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ» Петро Ребро (м. Запоріжжя).
 Подією в житті хомутинчан став приїзд у липні 2006 р. в село дитячого письменника з Феодосії Євгена Білоусова, лауреата Національної премії України ім. Лесі Українки. Він узявся написати книжку про Степана Руданського для дітей, тому приїхав у Хомутинці, розмовляв із земляками поета, побував у місцевій школі, центральній районній бібліотеці, працював у музеї С. Руданського в Хомутинцях. Збираючи матеріали до своєї майбутньої книжки «Степан Руданський - поет і лікар», місяць працював і в Ялті.
 12 років свого недовгого життя після закінчення у 1861 р. медико-хірургічної академії С. Руданський сумлінно працював у цьомі місті. Простий люд любив його за доброту, чуйність, безкорисливість, вроджене почуття справедливості, професійність.
 Міський лікар Ялти Степан Руданський завідував ще й лікарнею, поєднував обов’язки лікаря в алупкинських маєтках графа Воронцова, карантинного лікаря порту, лікаря Ялтинського повіту. Чимало сил, енергії віддав він і громадським справам. З його ініціативи у Ялті було збудовано міський ринок, фонтан, під будівництво якого лікар віддав шмат власної землі, організував першу медичну бібліотеку на Південному березі Криму, заклав основи курортології, кліматотерапії, багато зробив для зародження санаторної, ветеринарної, санітарно-епідеміологічної служб. Цікавився поет історією, археологією, фольклором древньої Тавриди. У 1867 р. С. Руданського обирають почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської і Керченської округи. У 1869 р. Руданського нагородили орденом Святого Станіслава ІІІ ступеня. В Криму вивчав поет і лікар мову кримських татар. Та ніколи не забував Степан Руданський своєї рідної землі, не цурався рідної мови.
 «Заказують мені мою рідну мову, - заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід - вони мені не заказали; не слухає батько моєї мови - зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх однодумців», - писав Степан року 1859 до свого брата Григорія. Коли 1863 р. у Ялті помер щирий друг Т. Г. Шевченка, видатний російський актор М. Щепкін, Степан Руданський приносить вінок зі скорботним написом українською мовою, за що й мав неприємності.
 В Ялті лікар збирає кошти на впорядкування могили Тараса Шевченка на Чернечій горі.
В листі до В. Ковальова від 15.04.1869 р. С. Руданський пише: «Портрети могили покійного Тараса получив і я од брата покійного - Варфоломея; всього получив 25 штук, продано по два карбованці (Варфоломій назначив по карбованцю, я а продав по два), і коли усі розпродам, пошлю йому гроші. Варфоломій писав до мене, що гроші за портрети підуть тільки на те, щоб поправити хрест на Тарасову могилу, а може, вони підуть і на що друге. Нехай їм Бог на все добре помагає».
 Непоступливий, непідкупний, принциповий лікар та громадянин С. Руданський нажив ворогів. До місцевої влади сипались різні наклепи. Не здолавши тяжких душевних переживань та підступної хвороби, 1873 р. Степан помирає на руках свого брата Григорія зі словами на устах «Україно моя мила»...
 Багато зусиль доклав, досліджуючи життєвий і творчий шлях поета, ялтинець Олександр Несторович Януш (нині покійний).
 У 2004 р. в Сімферополі вийшла у світ праця науковця, першого лауреата премії ім. С. Руданського Кримського фонду культури Петра Киричка «Степан Руданський і Крим».
 Виконуючи заповіт свого батька, Олексій Боржковський чимало доклав зусиль і власних коштів для увічнення пам’яті свого пращура, популяризації його творчості.
 Вперше влітку 2006 р. за ініціа-тиви голови сільської територіальної громади Оксани Мудрик делегація з села Хомутинці за власні кошти відвідала Ялту. Хомутинчан вразили химерні обриси прадавніх гір, сліпуче кримське сонце, море... Всі три дні перебування у місті, долаючи незвичні для подолян круті підйоми та 156 сходинок, в українському національному одязі, ходили вони до могили земляка. До підніжжя пам’ятника клали живі квіти. Співали, і далеко понад морем лунало: «Повій, вітре, на Вкраїну»... Побували хомутинчани і в єдиній у Ялті школі з українською мовою навчання, що на вулиці С. Руданського, 43. Школа має музейну кімнату поета, виборює право носити ім’я С. Руданського. Відвідали подоляни і музей Лесі Українки (тут є стенд, присвячений поету), церкву Іоанна Златоуста, звідки проводжала Ялта в останню путь Степана Руданського.
 Восени 2006 р. вперше в Криму відбулись «Дні Степана Руданського». Мета акції - суто просвітницька. Головними її організаторами стали Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, Феодосійська міська держадміністрація, редакція газети «Кримська світлиця». До складу делегації увійшли Євген Білоусов (м. Феодосія), Олексій Боржковський
(м. Житомир), бібліотекар-бібліограф Ольга Юрчишина та лауреат літературної премії ім. С. Руданського Микола Сарахан з Калинівщини. Програма Днів була досить насиченою: щодня по декілька заходів, зустрічі з учнями, вчителями, студентами, бібліотекарями, музейними працівниками у Феодосії, Приморському, Керчі, Сімферополі, Ялті. Побували ми також у Коктебелі та Бахчисараї, де у 1863 р. за пропозицією С. Руданського було відкрито лікарню.
 Із собою ми мали пересувні виставки «Життєвий шлях Степана Руданського», «Книги «Просвіти» - у кожну оселю», касети та диски із записом пісні «Повій, вітре, на Вкраїну» у виконанні славетних українських співаків.
 Кримчани уважно слухали наші розповіді про С. Руданського. Олексій Боржковський розповів про свій славний рід, познайомив з цікавими фактами з життя свого пращура.
 Учні та вчителі читали співомовки, виконували інсценівки за творами поета, підготували літературно-музичні свята, літературні вітальні.
 Незабутньою була і зустріч в редакції газети «Кримська світлиця».
 Лауреат премії ім. С. Руданського Кримського фонду культури, редактор відділу літератури, поет Данило Кононенко читав свої вірші, розповів про те, як розробляється тема «Руданський і Крим» на сторінках газети. З неабияким артистизмом мешканець Євпаторії Євген Мошук, що приїхав на зустріч, прочитав напам’ять чимало творів С. Руданського.
 Лариса Данилейченко, методист Сімферопольського дитячого садка № 94 бідкалась: скрутно з методичною літературою, українською книжкою для дітей дошкільного віку.
 Проблем з українським словом маємо чимало, і не лише в Криму.
 А чи дочекаємося академічного видання творів Степана Руданського? Повертаючись додому, згадували рядки з вірша учениці 11-го «б» класу Керченської школи-гімназії № 2 Ольги Славіної:
 Ми не раз ще поета згадаємо,
 Співомовки його пригадаємо,
 Бо складав він їх мовою рідною,
 Що в душі озивається піснею.
 Ольга ЮРЧИШИНА.
Калинівка - Феодосія -
Приморське - Коктебель - Керч - Сімферополь - Ялта - Бахчисарай.

ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ
 Поезія Степана Руданського вабила мене ще в роки ранньої юності, а прищепив мені її учитель української мови і літератури Павло Мартинович Дяченко. Ще в шостому класі учитель вимагав від нас, учнів, вивчати вірші визначних поетів напам’ять. У мене це виходило непогано. Чимало із них до сьогоднішнього дня збереглися у моїй пам’яті.
 Вірш С. Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну», що згодом став народною піснею, пройшов зі мною через усе життя. Пам’ятаю фронтовий епізод, пов’язаний із нею. Він мало не коштував життя молодому солдату.
 Було це у 1942 році. Частини нашої дивізії вели бої на зайнятому нами лівому плацдармі, а ми, зв’язківці, забезпечували їх зв’язком. Ворог намагався зіпхнути нас у Неву, та його наміри були марними, хоча бої не стихали ні вдень, ні вночі. Як завжди між боями бувають проміжки відносної тиші. Для солдата ці хвилини дуже дорогі, поступово спадає нервова напруга - відновлюються людські почуття. У солдатському середовищі завжди мають місце гумор, сміх, дотепні слова людей веселої вдачі.
 У нашій роті зв’язку був Володя Біленко. Родом він із Полтавщини, прибув до нас восени сорокового. Весельчак, кмітливий, з чарівним співучим голосом. Цим і завоював повагу серед солдатів взводу, у якому служив, а згодом - і усієї роти.
 Наш ротний командир - росіянин, та українські пісні любив слухати. Бувало, командир між боями в період тиші просить:
 - Заспівай, Володю, щось українське, послухаю, згадаю матусю, я так її любив.
 І линула по передньому краю війни чарівна мелодія «Повій, вітре, на Вкраїну». Цей своєрідний концерт слухали стомлені, змучені щоденними боями солдати, щоб на крилах пісні думкою полинути до рідної оселі, пригорнути до серця дружину, побавитись з дітками своїми, уклонитись матусі, як у дитинстві, відчути її неповторне рідне тепло, материнську ласку і її святу любов.
 Володя був відважним, дисциплінованим солдатом. Над усе шанував дружбу, ризикуючи власним життям, був готовий іти на допомогу іншому.
А ще він був неперевершений гуморист. Гумор його був добрим, не ранив душу товариша.
 Якось не вберігся, покритикував помполіта:
 - Коли пролунала команда йти в атаку, всі дружно покинули окопи і накинулись на ворога. Лише помполіт залишився читати політінформацію порожнім окопам.
 Ці слова дорого обійшлися Біленку. За кілька днів Володі у роті не стало. Це стурбувало увесь підрозділ. Згодом з’ясувалось: заарештував Володю капітан з особливого відділу. Ця звістка збурила майже всю роту зв’язку.
 Командир і політрук роти звернулись з листом в особливий відділ, у якому з позитивного боку характеризували Володю і просили повідомити, у чому його вина. На лист відповідь не надійшла. Але згодом командира й політрука запросили на засідання трибуналу. Вирішили вони взяти й мене, як українця. Біленка звинувачували у підривній націоналістичній діяльності. Політрука запитали:
 - Які пісні співав Біленко в роті?
 - Хороші пісні, - відповів той. І почав характеризувати Біленка як відмінного солдата. Головуючий його зупинив:
 - Його характеристика нам відома. Відповідайте по суті.
 Потім взяв якогось папірця і став читати:
 - «Повій, вітре, на Вкраїну». Хто її автор? Про що говориться в пісні?
 Політрук мовчав. Його виручив командир:
 - Ми обоє росіяни. З українською літературою майже не знайомі. Ось привезли із собою близького товариша Біленка, теж українця. Він відповість на всі ваші запитання.
 Від таких слів немов хто кухоль крижаної води мені вилив за пазуху. Майнула думка, чи не причинять і мене, як і Біленка. Головуючий пильно дивився на мене:
 - Що, сержанте, злякався? Бачу, на грудях дві бойові медалі, ворога не злякався, а тут? Збери нерви і відповідай.
 Я дослівно продекламував слова пісні, назвав її автора і розповів історію написання цього твору. Пригадалась наука Павла Мартиновича.
 Члени трибуналу про щось говорили між собою, а потім головуючий запропонував Біленку заспівати пісню. Мені доводилось слухати багатьох виконавців цієї пісні, але так, як тоді в трибуналі співав Біленко, чути не доводилось. Зда-валось, що співають його душа і серце. Сльози заливали очі, спливали по обличчю, а губи чітко вимовляли слова. Заворожено слухали його і члени трибуналу.
 Я глянув на командира, він витирав сльози, мабуть, відчув, що діється у душі співака.
У мене теж щось здавило в горлі, от-от зірвуся, заплачу. Але стримався. Було мені 22 роки.
 Не довго радились трибунальні, вирок був коротким: «Процесуальним слідством підривної націоналістичної діяльності Біленком не встановлено,
з-під охорони і слідства звільняється».
 - Чи можемо ми його взяти із собою, у свою частину? - цікавимось.
 - Звідси ідуть у запасний полк або у штрафну роту. Такий порядок, - почули у відповідь.
 З болем у серці прощалися з Володею. Ми поспішали у свою частину, їхали мовчки, кожен з нас думав про своє. Пригадався мені тоді й мій учитель. Мабуть, і він був отак оббріханий і засуджений до розстрілу.
 - Добре, що так закінчилось, - мовив політрук, порушивши тишу. - Могло б закінчитися трагедією. Час-то який!
 Ще довго говорили командир і політрук. Та я їх не слухав. Перед очима була картина: співає Володя пісню, а з його очей, мов перли, капають сльози на суху земляну підлогу.
 М. ПЛЯЧЕНКО,
 ветеран війни і праці.
м. Кам’янка Черкаської обл.

Музика Людмили Александрової
Вірші Степана Руданського

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі, -
Повій, вітре, опівночі.
Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.
Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця,
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.
Повій, вітре,
тишком-нишком
Над рум’яним, білим личком,
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила - подивися.
Чи спить мила, чи збудилась,
Спитай її, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась
І любити присягалась.
Як заб’ється їй серденько,
Як зітхне вона тяженько,
Як заплачуть карі очі, -
Вертай, вітре, опівночі!
А якщо мене забула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України!..
Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю завмирає.
1856 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 02.02.2007 > Тема "Українці мої..."