Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

НАРЕШТІ прийшов і фінал різдвяно-новорічних свят. Їх завершальним акордом є Голодна кутя, голодний Святвечір чи друга вілія, що співпадають з 18 січня. Як ви знаєте, майже на всій території готували дві - Багату (напередодні Різдва) та Голодну кутю; щоправда, в деяких регіонах, зокрема на Поліссі, була й Щедра (в переддень Нового року).
Щодо назви "Голодна кутя", то є кілька думок. Одні дослідники вважають, буцімто походить вона від того, що цілий день, аж доки ввечері не посвятять воду в церкві, люди говіли. Але це не зовсім переконливо, оскільки так вчиняли і на Багату кутю. Чому ж тоді перша страва не прибрала однойменної назви? Імовірнішим твердженням є думка про те, що на другу вілію вже не закликали вечеряти "святих душ" та "Бога багатства" - звідси, отже, назва Голодної.
Що б там було, але з третім святвечором пов'язано чимало спільного. Як і на Багату кутю, на другу вілію готували лише пісні страви, але в меншій кількості. Щоправда, в різних регіонах України були свої відмінності, нерідко протилежні щодо окремих дійств. Скажімо, в одних випадках Дідуха спалювали на Маланки чи вранці Нового року, в інших - частину обрядового снопа тримали до Голодної куті. Як тільки споночіло, його виносили на толоку або садок і підпалювали - "щоб теплий дух накликав весну". Потім дівчата збирали попіл і розсівали його на вгородах - "аби огірки родили".
Увечері в церквах робили відправу і святили "вечірню воду", яка вважалася значно кориснішою "від всякого лиха", ніж йорданська. Для цього готували спеціальні коновки, пишно уквітчували їх безсмертником і волошками, а в пасічницьких родинах сукали обрядові свічки-трійці. Повернувшись із відправи, господар робив з кількох колосків чи цілющих трав кропило, наповнював миску свяченою водою і разом із сином, що запасався крейдою та пиріжком, обходили всі господарські будівлі: там, де скроплював батько водою, підліток малював хреста і відкушував шмат пиріжка. Подібне робили і з реманентом - возами, боронами, плугами. Потім заходили в хату і ставили хрести на дверях, віконницях, миснику.
У багатьох місцевостях протягом усіх святвечорів господиня збирала по ложці страв і, розмішавши з борошном та дрібним сіном, віддавала худобі, приказуючи: "Їж святу їжу, здорова будь, як ця весна, що йде до нас, плодюча будь, як земля, і ніяка лиха сила  не вчепиться до тебе!"
Як і годилося, сідаючи за вечірню трапезу, починали і завершували її кутею. Під час їжі влаштовували цікавий обряд "Закликання морозу". Як відомо, хрещенські морози під цю пору досягали апогею. Перед тим, як почати їсти, господар брав ложку куті, підходив до вікна (іноді прочиняв кватирку) і тричі казав:
- Морозе, морозе, йди до нас куті їсти! Після паузи знову звертався:
- Не йдеш? То не йди ні на жито, ні на пшеницю, ні на всяку пашницю!
Деінде хазяїн виходив на вулицю, скликуючи:
- Морозе, морозе, йди до нас вечеряти, та не морозь наших коней, биків, курей, свиней, жита і пшениці! А якщо не йдеш, то йди собі на жіноцьку цибулю!
Особливою забавою було закликати мороза для дітвори. Вона припадала до вікон і на всі голоси запрошувала на вечерю.
Після цього вчиняли інший обряд - "Проганяння куті" (деінде це робили на Різдвяний день - 21 січня). Прихопивши макогони, виходили на вулицю, стукали ними у ворота і тини, вигукуючи:
- Геть, кутя, з покутя, а ти, озвар, йди на базар! Інші брали горщики, в яких варилася кутя, і, проказавши вище наведений діалог, розбивали їх об ворота. Не стояли осторонь і діти. Вибігши, вони постукували паличками в причілковий кут і накликали:

Тікай, кутя, із покутя,
А узвар - іди на базар,
Паляниці, лишайтеся на полиці,
А Дідух - на теплий дух,
Щоб покинути кожух!

Після цього мисливці робили по три постріли. Цікаво проходив подібний обряд на Дніпровських порогах, що його зафіксував етнограф Й. Новицький. Запорожці після вечері виходили зі своїх паланок і вчиняли гучну стрілянину, а наступного дня, як святили на Йордані воду, палили з гармат.
Після завершення обряду "Відганяння куті" батьки своїм хлопчакам "підсмалювали чуба" - "щоб вовків не боялися". Взявши головешку, доторкувалися нею кінчиків волосся. Чи не звідси приказка: "Ти ще не бачив смаленого вовка?".
Існувало чимало переказів і про те, що напередодні Водохрещ, як і Нового року, Бог повертає тваринам людську мову. Такі тексти подають у своїх збірниках В. Гнатюк, М. Драгоманов, О. Воропай та інші дослідники. Найпохідніший варіант, коли господар годує домашню худобу, то в цей час вона розмовляє між собою. Якщо прислухатися, про що ведуть мову без'язикі воли - а робити це вважається за великий гріх, - то вони можуть передбачити майбутню, переважно неприємну долю. Зокрема, скільки залишилося жити хазяїнові. У збірникові, що його уклав В. Гнатюк, мовиться, що ґазда знехтував такою засторогою, і те, що він почув, справдилося: "Нам добре в нашого господаря, - мовила одна до одної тварина, - але ми його завтра повеземо на цвинтар...". Тому люди намагалися не затримуватись у корівниках ввечері на Голодну кутю після того, як наповнювали ясла.
Отже, з обрядом "Виганяння куті" завершується один з найпоетичніших і найцікавіших святково-обрядових циклів - різдвяно-новорічний. Відтак зимовий перепочинок вже закінчувався - селяни налаштовувалися на близьку весну і майбутній врожай. Тому вважали: як на голодний вечір
темно, то вродить гречка, а коли яскраві зорі - буде щедрим приплід на білі ягниці. Жіноцтво тим часом думало про рукодільництво - "адже треба поспішати шити, прясти, ткати, бо скоро Великдень".
І хоч ще буде Великий піст,
але робота - не вовк: до початку весни треба обов'язково наготувати нового полотна. Тому цілком логічно мовиться: "Тікай, кутя, з покутя!" - празникуванню, отже, прийшов кінець.

Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі

З ЦЕРКОВНИХ відправ мені найбільше запам'яталися ті, що відбуваються 19 січня - на Водохреща, Йордан, Богоявлення господнє. Рано-вранці - а до церкви, що в сусідньому селі, шість з гаком кілометрів, - зодягшись у святкову одіж, ми родиною вирушили на відправу. Тато не забув прихопити із собою "Трійцю" - химерно зроблену напередодні свічку, мама взяла бутлика, а я похідну карафку.
Перші повоєнні зими були багатосніжними й суворими. Дорогою то там, то там чулися людські погуки, порипування снігу - поодинці й гуртами стікався люд до "Йордану", щоб запастися на увесь рік водохрещенською джерелицею, яка вважалася цілющою, її вживали при різноманітних хворобах, змазували суглоби й хворі місця на тілі, лікували породіль при пологах, дитячий переляк, напували корів, коли вони отелювалися, скроплювали від злих духів стайні, оселі та ниви при першому весняному засіві тощо. В кожній хаті впродовж року мала обов'язково стояти під образами пляшечка з йорданською водою. І що цікаво: вона ніколи не "застоювалася", завше була свіжою й придатною до вжитку; дехто вважає, що завдяки опусканню у воду срібного хреста вона іонізується.
А ось і місток через Кам'янку. На широкому плесі, скованому міцним льодом, возвеличувався хрест, що його випиляли сільські парубки із льоду.
Поруч з хрестом стояв престол, також зроблений з льоду й обвитий сосновими гілками - так звані "царські врата".
На відправу в церкві ми припізнилися, і процесія, супроводжувана священиком та півчою, вже прошкувала до річки. Статечніші люди несли хоругви й дерев'яного хреста. Я та й усі присутні уважно стежили, чи не пролетять поперед хоругов птиці, бо, за повір'ям, якщо з'являться горобці, то буде велика смерть на дітей, коли ж граки - на молодь, а гуси - на літніх людей. На наше щастя, все було спокійно.
Довкола ополонки вже стояли люди, чекаючи на відправу. Після молитви священик, нахилившись, тричі вмочив у воду срібного хреста, а дяк прихилив свічки: хор тим часом заспівав величальної: "Величаєм Тя, Живодавче Христе".
У цю мить над нами один за одним випурхували голуби, що їх принесли селяни. Зробивши кілька кругів, вони полетіли геть, а мисливці, що навмисне прийшли з рушницями, вчинили несамовиту стрілянину. Од несподіванки я позатуляв пальцями вуха. Ненька нахилилися до мене, прошепотіли: "Дурненький, не бійся. Це так треба, щоб "застріляти коляду". Патрони у них пусті, лишень  наповнені клейтухом. Дивися, он тато вже впіймав кілька шматків паперу - "то для бджіл добре, щоб чужі не заїдали".
Озвичаївшись, я побачив, як люди кинулися до прорубу, щоб якнайшвидше наповнити посудини водою, бо саме вона буде найцілющою. Просовуючись між ними, я також намагався не відстати, та мама схопили мене за полу: "Обережно, бо там слизько. Не дай, Боже, ще в ополонку впадеш. Колись тут був такий випадок - упав хлопчик і зник під льодом, аж весною знайшли біля греблі..."
Кілька чоловіків, стоячи біля води, остерігали нетерплячих паломників. Набравши свячениці, ми одійшли вбік, тут же посмакували нею, а потім ненька змастили цією ж водою очі - "щоб добре бачили", вуха - "аби чули тільки гарні слова" та лоба - "щоби мудрою була голова". А вже вдома, пообіцяли мама, обітруть ще й тіло, щоб здоровим було, як вода...
Через деякий час до нас підійшов і тато, тримаючи в руках запалену "Трійцю". Три вогники, полохливо похитуючись на морозяному повітрі, віддавали приємним восковим запахом. Тим часом біля ополонки, роздягнувшись, два сміливці скочили у воду, занурились по шию й тут же вилізли; обтерши мокре тіло, що парувало на морозі, натягли одіж і дременули додому. Як я дізнався, той, хто скупається на Йордана - "бо в цей день хрестили Ісуса", - цілий рік не хворітиме.
Йдучи назад, я помітив, що нас одна за одною обганяють дівчата.
- Бачте, як поспішають, - усміхнулися тато. - Хочуть якнайскоріше вийти заміж, бо вважається, хто першим принесе додому свячену воду, тій дівчині судитиметься щаслива доля...
Не заходячи в оселю, ми з татом пішли на пасіку і саморобним кропилом освятили всі вулики. Батько при цьому не забув проказати вже відому мені молитву: "Мухи Божі, горопахи цілоденні, здоровимо вас зі святами. Зиму виганяємо, лихі сили в голоді залишаємо, вас святою водою благословляємо!"
Потім обійшли тік і корівник, окропили хату. Мама тим часом виставили на стіл пісні страви, і вони смакотливо залоскотали ніздрі, адже ми ще не їли. Скуштувавши ще раз свяченої води, сіли за стіл. Тато при цьому сказали: "Ну що ж, сьогоднішнім днем проводжаємо зимові свята. Дай, Боже, діждати їх при здоров'ї та злагоді і наступного року!"
Спочатку скуштували пісних, а потім і скоромних страв. Тато з мамою з цієї нагоди підняли чарку, а мені залишилося поринути в сумні спогади, що так швидко зійшли ці веселі різдвяно-новорічні празники - з колядками і щед-рівками, з вертепними дійствами: Колядою, Меланкою, Козою, засіванням, Дідухом, проганянням куті й закликанням морозу на вечерю, всілякими ворожіннями та прогнозуванням...
Усі ті дійства, що запам'яталися з дитинства, на все життя залишили незгасну пам'ять загадкового й дивовижного світу, казкової ейфорії, оповитої високою поетикою духовного самоочищення. Бурхливий час нещадно знищив усе, залишивши нам насолоджуватися спогадами і джерелознавчими свідченнями.
Стосовно походження свята Водохрещ існує кілька думок. Одні дослідники, зокрема і О. Воропай, вважають: Йордан - "це чисто християнський звичай, що прийшов до нас на Україну разом із християнством і посів одне з найпочесніших місць серед традиційних свят нашого народу". Натомість С. Ки-лимник дотримується думки, що це свято, певною мірою, випадає з різдвяного циклу, мовби стоїть осторонь; воно сягає корінням у дайбозькі часи, і було присвячене "чистителю і святителю давнини - воді, вигнанню зими та вшануванню і прискоренню приходу весни".
Справді-бо, цілий каскад обрядодій - свячення води, випускання голубів чи інших птахів, "застрілювання коляди" як злих сил, зосібна зими - символізувало поворот сонця на весну. Зрештою освячення води - обряд безпосередньо дайбозький, тому первісна назва "Водохреща" пізніше підмінилася християнським "Йордан", себто назвою річки, на якій хрестили Ісуса. Попередній термін ми знаходимо вже в Іпатіївському літописі під 1148 роком, де мовиться: "в неділю по Водохрещах".
У цей час, тобто опівночі "вода перетворюється у вино", і про це існує безліч легенд та переказів. Як засвідчують сучасники, в Києві щороку на Водохреща сходилося майже все населення, як на велике дійство освячення води на Дніпрі, а найспритніші юнаки прагли неодмінно скупатись.
У процесі реформації нової релігії створився своєрідний симбіоз, а тому, як слушно зауважував Ф. Колесса, маємо чимало ускладнень. "На слов'янському ґрунті наступило поплутання християнських та апокрифічних елементів із пережитками передхристиянського світогляду, наслідком якого було й перенесення міфологічних зображень на християнських святих (Юрія, Миколу, Василія, Іллю) і творення нової, християнізованої міфології".
Про давньодайбозьке походження цього свята говорять і регіо-нальні обряди. На Гуцульщині існував звичай, коли хлопці на Водохреща водили своїх дівчат до ополонки - "щоб сі умила і красна була", а в інших місцевостях по обіді юнки самі йшли до річки вмиватися.
Цікаві обрядові сюжети зафіксував у центральних губерніях України і Павло Чубинський. До Водохрещ жінки намагалися не полоскати у воді білизну - "бо там чорти сидять і можуть вчепитися". Вважалося, що коли священик опускав хреста у воду, вся бісувата й нечиста сила вистрибує геть і залишається назовні доти, доки котрась із жінок не прийде прати білизни. Отоді вони знову пірнають у воду. Ось чому свекрухи забороняли своїм невісткам упродовж тижня по Водохрещах ходити з білизною до річки - "щоб більше вигибло нечистої сили од йорданських морозів".
Натомість дівчата у посвячену воду клали калину чи коралі й умивалися, аби щоки були рум'яними. Загалом до Водохрещ - упродовж усіх трьох свят - жінки не ходили по воду; це мали робити лише чоловіки, за що молодиці на "посвятки" (наступного дня) ставили могорича - "за те, що справно виконували свої обов'язки".
По обіді на Водохреща, як уже освятилася вода, на Лівобережній Україні парубки розігрували "орден" - хрест з льоду. Між обома сусідськими селами вчиняли бійку навкулачки; чий гурт перемагав, тому й залишався "йорданський хрест".
На всьому терені в цей час уже не виконували колядок, окрім церковних обходів своїх парафіян з "малюванням хрестів" на дверях. Проте на Буковині, як засвідчує Яків Головацький, зберігся звичай, коли парубки обходили односельців і співали їм величальних пісень такого змісту:

Гей, ти, пане господарю,
Щасти, Боже, із Йорданом,
І з водицев, і з царицев,
З усім домом, з усім добром,
І з твоєю дружиною,
І з твоєю челядкою,
І з синами-соколами,
І з дочками, як чічками.
Господарю, як королю,
Щасти, Боже, з усім двором,
І з челядкою багатою,
І з роями, і з ланами,
І з сусідами, і з панами,
І з Господом Христом Богом,
На здоров'я, на літ много!

Ось так непомітно і завершувалась ціла вервечка свят зимового циклу. Селяни вже думали про майбутній урожай. На Полтавщині, скажімо, господарі виводили на вулицю молодих лошат та волів, щоб "об'їздити" - привчити їх до майбутньої праці, їздили переважно верхи на конях доти, доки тварина не спотіє, а тоді кропили свяченою водою. Подібний обряд в деяких селах - запрягання в сани молодих лошат та волів, так зване "гуртове об'їждження" - влаштовували і на Новий рік.
У народі свято вірили: з того часу, коли пролунали перші постріли при "розстрілюванні коляди", вовки полишали тічки й розбігалися по своїх барлогах. Тому коли в лісі надвечір і зустрінеться хижак, йому потрібно сказати: "Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані кропили?" - і він, злякавшись, кинеться геть.

На Водохрещі намагалися запрогнозувати й погоду.

Коли на Водохреща риба табунами ходить - на рої добре.
На Водохрещі день теплий - буде хліб темний.
Якщо хмариться - хліба буде вдосталь.
Йде лапатий сніг - на врожай.
Якщо зоряна ніч - вродяться горіхи і ягоди.
Коли на Водохрещі випав повний місяць - бути великій воді.
Удень іде сніг - на врожай гречки: вранці - ранньої, в обід - середньої, а ввечері - для пізньої.
Якщо вдень з'явився іній, то у відповідний день треба сіяти пшеницю.
Під час освячення води йде сніг - добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.
Якщо на Водохреща день ясний, сонячний, то хліба будуть чисті, а якщо хмурий, небо вкрите хмарами - у колосках буде багато "сажки".
Попіл після різдвяних свят не можна зберігати ні в хаті, ані в дворі, бо буде пожежа; увечері на Водохреща його треба винести на річку і висипати на лід.
Найміцнішими, як уже мовилося, вважалися йорданські холоди. "Яскраві хрещенські морози, - казали з цього приводу, - городять білі ярки". Але невдовзі вони почнуть слабнути, бо: "Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі".
З книги Василя Скуратівського "СВЯТВЕЧІР".

ВІД РІЗДВА ДО ВОДОХРЕЩІ

Вже стало традицією, що національно-культурні товариства Севастополя, а їх зараз близько 30-ти, відзначають Новий рік за старим стилем в Українському культурно-інформаційному центрі. Різні культури та віросповідання зумовили обрання саме цієї "нейтральної" дати, зручної одразу для всіх товариств. Сценарій святкування також традиційний: спочатку працівники Центру знайомлять гостей з українською культурою, звичаями народу та прикладами святкування Нового року, Різдва, Водохрещі у різних куточках України. Щороку з цією метою готується нова програма. А потім, за складеним Асоціацією національно-культурних товариств
сценарієм, кожне товариство показує костюмовані вистави, пісні, танці свого народу. В кінці всі присутні створюють коло дружби, кружляючи разом у єдиному танку.
До свят готуються заздалегідь. Кожне товариство має оформити столи виключно своїми національними стравами. І тут вже майстерності господинь немає меж.
Серед почесних гостей на святкуванні були присутні депутати міськради, представники управління культури міської держадміністрації, керівництво Українського культурно-інформаційного центру. Директор Центру Олександр Коротун вбачає у такому єднанні різних культур запоруку стабільності та взаємоповаги громадян багатонаціонального міста.
Лідія СТЕПКО.
м. Севастополь.

"ХРИСТОС НАРОДИВСЯ - СЛАВИМО ЙОГО"

12 січня ц. р. у приміщенні Українського дому відбулася новорічно-різдвяна вистава для дітей-сиріт та дітей з багатодітних і малозабезпечених сімей, в якій взяли участь Прем'єр-міністр України Віктор Янукович, віце-прем'єр-міністр Дмитро Табачник, Міністр культури і туризму України Юрій Богуцький та інші посадовці.
Основною метою акції було підтримати обділених долею дітей і залучити їх до прекрасного - до кращих зразків українського мистецтва, ознайомити представників молодого покоління з культурною спадщиною нашого народу, показати різдвяний обряд Укра-їни, поєднуючи класичне та народне мистецтво різдвяною колядкою.
До участі у цьому святковому заході були запрошені артисти театру "Золоті ворота", ансамбль танцю "Україна" дитячої юнацько-хореографічної студії "Щасливе дитинство", ансамбль "Пульс", фольклорний колектив "Маків цвіт" та дитяча студія шоу-балету "А-6".

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 19.01.2007 > Тема "Душі криниця"