Версiя для друку Обговорити в форумi

(ЕТНО-ПРАВОВИЙ БАЗИС, ІСТОРІЯ, СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ)

(Продовження. Поч. у № 49 - 52).

Навіть 50 років тому кримська комуністична влада, яку ми справедливо критикуємо у національному питанні, у царині збереження української культури імітувала хоч якусь діяльність.
Все-таки за ініціативою Кримського обкому при місцевому педінституті на історико-філологічному факультеті відкрили відділення української мови та літератури. Воно почало готувати фахівців з української мови та літератури для кримських шкіл. Саме завдячуючи цьому відділенню, а потім самостійному факультету в Криму стало можливим обов'язкове вивчення української мови та літератури у кримських школах. Українську мову та літературу у школах стали викладати не прибиральниці чи то недоучені учителі фізкультури та "русской словесности", а справжні фахівці. Зазначимо, що саме у той час бюро обкому та облвиконком прийняли рішення про організацію у місті Сімферополі з 1 вересня 1957 року середньої школи з українською мовою навчання та контингентом учнів п'ятих - десятих класів у 280 осіб. При цій же школі обком зобов'язав організувати інтернат для дітей з кримської глибинки. Ці важливі осередки української освіти та культури виховали кілька тисяч справжніх патріотів України. Немало з них стали відомими людьми. Єдину у Криму українську школу закрили у добу брежнєвсько-сусловського наступу на українську культуру та створення "единой общности - советского народа". Ніби в насмішку над українцями, українською мовою та українською культурою школу перетворили у заклад для дітей з розумовими та фізичними вадами. Але і цих обездолених державних дітей також зросійщують, як і вихованців кримських шкіл.
Важливою подією у культурному житті українців стало відкриття у м. Сімферополі Українського музично-драматичного театру. Питання це обговорювалося на засіданні бюро обкому 2 жовтня 1954 року. Тоді ж було прийняте відповідне звернення до ЦК КПУ. Сьогодні щодо російськомовних вистав у репертуарі цього колись вельми авторитетного закладу є багато нарікань. Адже театр за задумом навіть тогочасного компартійного керівництва створювався "з метою повного і всебічного ознайомлення трудящих області з театральним мистецтвом українською мовою". "В Кримській області немає театрального колективу, який би пропагував радянське музичне і театральне мистецтво українського народу". Успішні гастролі в Криму українських музично-драматичних театрів, які у минулі роки, так особливо і в поточному році показали велику зацікавленість мешканців Криму до українського сценічного мистецтва", - зазначалося у листі. Тож теперішнім батькам-реформаторам варто пам'ятати, що український театр не є відгалуженням російського театрального закладу. Йому необхідно повернути національне обличчя та високий професійний авторитет, витворений патріотичним колективом у 60 - 70-х роках.
Піднесенню українського національного духу у Криму у перші роки після передачі області Україні сприяли також україномовна газета "Радянський Крим" (виходила до грудня 1959 року) та "Крымская правда", яка з 1959 року стала виходити, крім російської, ще й українською мовою. Україномовний дубль газети "за ненадобностью" закрили невдовзі після усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ, норовистого та патріотично налаштованого Петра Шелеста.
Готовність тогочасного кримського суспільства до запровадження української мови після входження Криму в Україну була настільки високою, що про її використання у навчальному процесі стали говорити навіть у стінах Кримського сільськогосподарського інституту. Про це у 1958 році мені без якоїсь відрази розповідали викладачі-ветерани цього закладу. Реалізація зазначеного задуму навіть у той час була б цілком логічною. Адже в інституті на двох факультетах навчалося понад 80 відсотків студентів із материкової України. Та і випускники його розподілялися не до російських губерній, а по всіх областях України. Кримське село, куди їхала на роботу частина випускників, також було україномовним.
Українське обличчя наймолодшої області України у перші роки намагався витворити тогочасний перший секретар обкому Василь Ком'яхов. Він народився у м. Слов'янську Донецької області. Дивовижно, що цей партійний функціонер із російським прізвищем виявився українським патріотом. Мабуть, на його світогляді позначилися роки перебування на керівний роботі у Запорізькій, Кіровоградській та Сумській областях. На посаді першого секретаря Кримського обкому КПУ Василь Григорович змінив у 1955 році вельми амбітного й кар'єрного Дмитра Полянського, який не досить прихильно поставився до підпорядкування Кримської області Україні. Це він відверто продемонструє у 90-ті роки, коли російські думці будуть доводити неправочинність передачі області Україні. "Дурью" Микити Хрущова назве улесливий Дмитро Полянський передачу Криму Україні.
Василь Ком'яхов, не без підтримки Києва, наважився дещо українізувати кримську владу. У цій справі його, хоч і дуже боязко, підтримував другий секретар ЦК КПУ Микола Підгорний. Перш за все, перший секретар обкому оновив кадри самого обкому. У ньому з'явилися люди не лише з українськими прізвищами, але й з національною ментальністю (секретарі Клязника, Чирва та інші). Районними партійними організаціями та райвиконкомами керували також вихідці з України. В обкомі склався потужний український партактив. Мабуть, не без благословення Василя Ком'яхова його підлеглі секретар Чирва та Клязника на обласній конференції у березні 1957 року виступали українською мовою. Завершальне напутнє слово Ком'яхов також виголосив українською мовою. Сміливість Василя Григоровича віддзеркалює величезні позитивні, але не довготривалі зміни, які відбулися в країні після ХХ з'їзду КПРС. Уже в середині 60-х років нове партійне керівництво у Кремлі пригрозило Києву, й паростки українізації знищили.
Василь Ком'яхов у березні 1957 року виголосив те, про що навіть у незалежній Україні у Криму не наважуються говорити високі київські урядовці, відвідуючи автономію. "Ряд товаришів - Куц, Чирва, Кулик, Лисий - виступали українською мовою. Це вперше на зборах партійного активу. Ми вважаємо, що це цілком правильно, коли б товариші, які володіють українською мовою, виступали в районах, колгоспах, радгоспах, на машинно-тракторних станціях, підприємствах, у творчих організаціях, наукових установах, в школах і вузах. Це тому, що в Криму більше 250 тисяч українського населення (насправді їх вже тоді було понад 500 тисяч. - авт.).
Нам відомо, що такі товариші з обласного активу, як Корицький, Коровченко, Стенковий, П'ятак, Максименко, Цимбалюк, Левченко, Сосницький, Скородинський, Рудак, Мельник, Сороковський, Мазурець, Кравець, Клязника, Прикордонний, Румпер, Руденко і ряд інших товаришів знають українську мову, могли б виступати перед масами, однак вони цього чомусь не робили. А дарма. Українську мову любить і поважає народ", - наголосив секретар обкому. (В. І. Сергійчук, 2002, с. 245).
Безумовно, позиція першого секретаря обкому щодо використання у партійній роботі української мови, його ставлення до національних проблем мали неабиякий вплив на партійне та господарське чиновництво і позитивно сприймалося населенням півострова. На заклик секретаря обкому відгукнулася ціла низка партійних функціонерів. Тож і не дивно, що українська мова ставала правочинною у партійній роботі. І на різноманітних нарадах її використовувало все більше й більше людей.
В 1957 році, як засвідчує завоблвно О. Косяк, у багатьох сільських кримських школах була реальна можливість для відкриття повноцінних українських не лише початкових, але й старших класів. Бажаючих навчатися у них також не бракувало. Це підтвердили опитування батьків працівниками відділів народної освіти у місцях розселення українців (Сакському, Джанкойському, Октябрському, Зуйському, Бахчисарайському та інших районах). Запис дітей до початкових українських класів стримувало те, що у Криму не існувало ні семирічних, ні середніх україномовних шкіл. Саме через їхню відсутність, переселення і неможливість дати дітям семирічну та середню освіту рідною мовою українське населення повоєнної хвилі віддавало дітей у російські школи. Нарікання наполегливих батьків та численні звернення до партійних та радянських органів змусили владу задуматися над створенням у 1957 році обласної української школи-інтернату. Адже щорічно не лише у кримські села, але й навіть до обласного центру прибували десятки тисяч сімей. Так, лише за рахунок переселенців кількість дітей шкільного віку у Сімферополі в 1953 році збільшилася на 9457 осіб. Переважна більшість з них виявляла бажання навчатися українською мовою. Але ні українських класів, ні українських шкіл на теренах Криму не було.
Бракувало також і учителів української мови. Документи свідчать, що з 2193 учителів початкових класів лише 94 володіли українською мовою. Ставилося завдання на короткочасних курсах підготувати 1500 викладачів для 2 - 4-х класів. Потрібно було забезпечити підручниками 320 семирічних та 140 середніх шкіл. У кожну семирічну школу передбачалося направити одного учителя української мови, а у середню - двох. Кримські семирічні та середні школи мали поповнитися 600 учителями української мови та літератури. Про учителів-предметників, які б володіли українською мовою, говорити не доведеться - їх у Криму не існувало.
Петро ВОЛЬВАЧ,
голова Кримської філії НТШ, доктор філософії у галузі біології, академік УЕАН, дійсний член НТШ.
(Продовження в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"