Версiя для друку Обговорити в форумi

 (Продовження. Поч. у № 8 - 50).
 Де ж, нарешті, громадськість львівська?! Чи громадяни перетворилися просто в населення?!
 Очевидно, до мови слід упроваджувати і транскрибовані слова, і кальки - але там, де вони абсолютно необхідні. А без будь-якої потреби вилучати питомо українські слова з мови й замінювати їх чужими покручами - це злочин перед нацією. А за злочин (логіка підказує) слід карати... І то гірко...
 Про наших бідних діток-львівенят
 Виховання нації починається з виховання дітей. У всесвітній історії знаходимо чимало яскравих прикладів на доказ тої думки.
 Навіть в умовах тоталітарного режиму наші львівенята мали «Дитячий світ Барвінок», мали крамниці із забавками «Лис Микита» й «Івасик-Телесик». Немає їх тепер. У центрі міста красується величезна крамниця з написом «Дитячий супермаркет «Антошка». Лише одне українське слово - дитячий... Не шкодують усемогутні (по суті, зденаціоналізовані) «батьки міста» дітей, не думають, як складно дитині оцей капосний супермаркет вимовити. І - що набагато жахливіше: як зранять ці чужі слова, англійське й російське, душу дитячу, як зародять суржикову ментальність...
 А про це місто колись Василь Симоненко писав:
Бубнявіють думки,
проростають словами,
Їх пагіння бринить у завихренні днів -
Цілий тиждень живу
і ходжу межи львами,
Недаремно ж місто
 взивається - Львів...
 Київські каштани...
 і Mister Snack
 Київ - столиця моєї Вітчизни.
«З глибин віків і гордо, й величаво встає легендами овіяне ім’я»
(В. Симоненко). Київ - це Хрещатика краса... Київські каштани - це щось до болю рідне й кохане.... Київ - це вогненний кінь Богдана, диво-Софія, Михайлів собор, князь Володимир на київських горах, Андріївський собор - шедевр Растреллі; Аскольдова могила на Дніпрових кручах; міст Патона через Дніпро-Славутич; сам Дніпро, оспіваний в легендах, думах і піснях; чарівна Русанівка, Золоті ворота, Тарас Шевченко в непохитній бунтарській задумі навпроти Київського національного університету, що носить його ім’я.
У літературну карту Києва вписано імена Івана Франка (уперше приїхав сюди 1885 p., востаннє - 1909), Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Агатангела Кримського, Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, Олександра Довженка, Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Лукаша, Григорія Кочура й багатьох-багатьох інших чародіїв Українського Слова.
 Кожен приїзд до Києва - для мене свято. Але все, що негоже в цьому місті, ранить душу. Мабуть, тому такою наругою видались мені цими днями нові назви їдалень та буфетів, що з’явилися в Києві, зокрема серед київських каштанів - Mister Snack. Просто отак, на крамницях, латиницею. Наче немає кирилиці, наче немає своїх назв і слів... Чим не гожі назви «Затишок», «Частунок», «Смачненько», «Частуйтесь на здоров’я», «Перекуска», «Закуска», «Вареники» та чимало інших?!
 Якби ж усе обмежувалося розповсюдженням цієї назви! Але ж із лихої волі глухих до Слова
(а, отже, й долі народу) можновладців такі чужі назви зустрічаються скрізь, по всій Україні. Інколи латиницею велично красується чужа назва, й десь зовсім маленькими літерами подано український відповідник - і це ж в Україні!
 Не надто звинувачую власників окремих установ - рівень їхньої інтелігентності буває різним! Та й Україна, наша земля, - для них не більше, ніж місце доброго заробку та дешевої робочої сили. Але де ж керівники міст і нашої Держави? Чи не розуміють вони, що такі, здавалося б, «дрібнички» породжують суржикову ментальність, що мова - це найкоштовніший скарб народу!

 Про «прайси» та про «перформенси»: жмут роздумів

 Я - на Хрещатику. Милуюсь алеєю знаменитих київських каштанів, що вже зазеленіли... Раптом кидаю поглядом на кіоск - і бачу журнал із написом «Прайси». Виявляється, звичайнісінький рекламний журнал із зазначенням цін та з галасливими (й часто неправдивими) закликами, до яких ще не звикла наша ментальність. Але чому ж не назвати його «Ціни»?! Мабуть, щоб не змогли покупці зорієнтуватися, про що йдеться, щоб заінтригувати, збаламутити їх. Ділкам треба наживи, а що засмічують вони мову — це їх аж ніяк не турбує. Різноманітні неграмотні оголошення - поруч із «Прайсами» «красується» ще одна знахідка -  «Музичний перформенс» (замість «Музичне виконання», «Музичний вечір») - фатально шкідливі для розвитку мови. Адже запозичати іноземні слова доречно лише для тих понять, для яких немає своїх слів. У протилежному випадку вони абсолютно
зайві. Транскрипція - це лише набір незрозумілих, часто важких до вимови звуків, що сприяє нечіткості думки.
 Як же змагатися з цією пошестю в торговельній та діловій сферах?! Адже вона викликає відчуття, що наша нація ще не сформована, що не маємо достатньої кількості національно свідомих промисловців... У роздумах звертаюся до дуже цікавого виступу Івана Ющука - завідувача кафедри слов’янської філології Київського міжнародного університету - на парламентських слуханнях проблем української мови 12 березня 2003 р. (опубліковано в тижневику «Слово
Просвіти» за 23 - 29 квітня 2003 p.). Мовознавець переконує, що ми - не виняток. Адже у Франції понад двісті років тому - після Великої французької революції - половина населення не володіла французькою; коли сто сорок років тому Італія здобула незалежність, із 25 млн. її громадян розмовляло італійською мовою лише 600 тис., тобто 2,4 відсотка; в Індонезії, що здобула незалежність 1945 p., колонізатори насаджували голландську мову до такого рівня, що, по суті, індонезійські інтелігенти думали майже виключно голландською мовою.
 Отже, історичні факти переконують, що подібні ситуації траплялися у світі. Щоб виправити становище в Україні, потрібні не лише державні законодавчі заходи, слід виховувати національно свідому інтелігенцію, людей, для яких усе, що стосується державної мови й ширше - національної культури, - справа свята. Віддаймо ж належну шану вчителям-патріотам, допомагаймо їм!

 Про... сіті, ...шинок і ...візарда

 Хоча буваю в Києві дуже часто, кожна поїздка - це свято, велике свято. Кохаюсь у Києві, люблю його як величаву й горду столицю моєї Вітчизни, як колиску нашої історії, як центр нашої науки, нашої культури, як місто моїх благородних Учителів, найщиріших друзів та однодумців. Як тебе не любити, Києве мій! Нещодавно приїхала я знову до Києва й була зранена... знущанням над рідним містом. Маю на увазі мовне оформлення столиці, а воно день у день жахливіше. Це ж наша візитна картка і для нас самих, і для іноземців! Коли виходила із приміщення вокзалу, душу обпалили «мовні знахідки» - написи: «Сіті кафе», «Сіті казино» та «Шинок Coca-Cola» (згадався символічний неологізм «cola-colonization» - «американізувати світ напоєм кока-кола»!). Поблизу височить розкішний McDonalds (власникам цієї установи також доречно б поважати мову народу, на землі якого знайшли непоганий заробіток!), а тоді - невеличка крамничка з рідним написом «Хліб»
(і жах пронизує від думки, що, можливо, хтось - хижий! - напише незабаром «Бред» або ж «Лоуф»). А в центрі міста - крамниця під назвою «Візард»...
 Це вже не просто надсилля чужоземних слів, це безглузде, потворне (а можливо, і злобне) намагання створити українсько-американський гібрид, щось на зразок pidgin English. Але якщо згаданий торговельний жаргон виник для виконання певних комунікативних функцій, то в Україні аніякісінької потреби в такому мовному неподобстві немає. Кому і чим не догодило наше слово «місто»?! Чим кращий не зрозумілий загалу «Візард» за наші лексеми «Чарівник», «Чаклун», «Чародій»?!
 Окремо хочеться звернути увагу на столичний («кока-колівський») «шинок». Запозичене з німецької мови (einschenken - «наливати»; der Ausschank, -es - «їдальня найнижчого ґатунку, із спиртними напоями»), слово «шинок» здавна вживалося в українській мові в цьому ж значенні. За академічним «Словником української мови», «шинок» - це «невеликий заклад, де продавалися на розлив спиртні напої; корчма» (СУМ. - Т. 11. - С. 454). Словник подає його з ремаркою «застаріле». Доречно, мабуть, було б ще додати, що цей заклад був дуже примітивним, найнижчого рангу. Дуже часто зустрічається слово «шинок» у творах наших класиків: «Всі гроші, що він заробляв у пана та в людей на возах, на плугах та боронах, старий Кайдаш пропивав у шинку» (І. Нечуй-Левицький); «Ще я був малим, як батько Зве було та каже: - Синку! на посудину та збігай По горілочку до шинку» (Я. Щоголів). Утворене від цього іменника дієслово шинкувати часто вживається метафорично, з різко пейоративними конотаціями, пор.: «Земля кричить. Шинкують кров’ю війни, І падають занози від ярма» (В. Симоненко). «Я наркотиками не шинкую», - стверджував І. Франко, пишучи про те, що «не в тім річ, з якої бочки бере поет напій, що подає свойому народові, а в тім, який напій він подає йому, чи чисте покріпляюче вино, чи наркотик на приспання» (Передмова до збірки «Поеми» 1899 p.).
 Приміщення, де продають кока-колу, доречно б назвати «Напої» або ж (якщо вже украй побажане іноземне слово) «Бістро».
 Хто дав право можновладцям розкрадати найбільший скарб народний - мову?! Хто дав право усім іншим мовчати, згадаймо Шевченкове: «А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята. «Нехай, - каже, - Може, так і треба»?! Може, так НЕ треба?!

 Жорстокі слова

 У вірші І. Франка «Якби ти знав, як много важить слово...» (цикл «Із книги Кааф», збірка «Semper tiro») є такі повчальні рядки:
 Якби ти знав, які глибокі
  чинить рани
 Одно сердите, згірднеє слівце,
 Як чисті душі кривить
  і поганить,
 І троїть на весь вік, -
  якби ти знав оце!
 До таких «слівець» у сучасному українському мовленні належать дуже часто вживані іменникова та прикметникова лексема-термін «престарілий (-а, -е)» та вислів-кліше «люди похилого віку». Так побудовано оцей наш дивний світ, що життя старших людей через різноманітні хвороби та переживання загалом трудне. В Україні в умовах надінфляції воно дуже часто й голодне, й холодне.
 (Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 15.12.2006 > Тема "На допомогу вчителеві"