Версiя для друку Обговорити в форумi

Дивує, що дипломовані літературознавці, які до того ж вважають себе фахівцями в театрознавстві, плутають два поняття: п'єса і спектакль...
26 жовтня Кримський академічний український музичний театр показав прем'єру п'єси "Брехня" за твором В. Винниченка, в якій спробував свої режисерські здібності аматор - викладач української літератури ТНУ Віктор Гуменюк. Вражає, що в "розумній програмці" до вистави написано: "Брехня, п'єса на дві дії" (кажуть, що цю програмку готував В. Гуменюк сам). Якщо говорити про п'єсу, то В. Винниченко її написав на три дії. А якщо говорити про виставу, то театр поставив спектакль за п'єсою "Брехня" на дві дії. Така собі невелика помилочка - дрібничка...
Та ось в "Первой Крымской" з'являється відгук на виставу "Брехня" С. Пальчиковського "Раба любви на украинский манер", де в підзаголовок винесено великими буквами: "Крымский украинский музыкальный театр поставил пьесу Владимира Винниченко "Брехня". Этот спектакль о житейских страстях вполне современен и сегодня", а зміст самої статті доводить протилежне: "Признание, ревность, похищенные письма, попытки сигануть с балкона, роковые капли и повальная брехня, то есть ложь - все эти приметы самой махровой мелодрамы расцветают в спектакле", "Верю, что в свое время
В. Винниченко слыл интеллектуалом и авангардистом. Говорят, его пьесы запрещали. Глядя на "Брехню", думаю: может, и правильно, что запрещали? Сегодня его пиеска воспринимается зрелищем эпохи немого кино, наивных и роковых фильмов с участием Веры Холодной и т. п. с заламыванием рук, бесконечными обмороками и непременно кровавой развязкой. Сегодня подобные картинки из жизни воспринимаются пародией..."
Як поставлений сьогодні спектакль може бути "современен и сегодня"? В цьому випадку автор, мабуть, мав на увазі п'єсу В. Винниченка, а не постановку В. Гуменюка, бо в п'єсі справді порушуються проблеми, актуальні і сьогодні. Проте надалі незрозуміло, чи С. Пальчиковський, маючи диплом про закінчення філфаку СДУ, сам заплутався у поняттях "п'єса" і "спектакль", чи він зумисне плутає читача, щоб всі невдачі В. Гуменюка перекласти на плечі В. Винниченка, одне ясно - що автор статті сам п'єси не читав, а допускає поверхові і досить категоричні судження про творчість драматурга. Оглядач мав би вирізняти трактування автора і прочитання режисера, а не плутати грішне з праведним. Чи то В. Гуменюк запудрив мізки С. Пальчиковському своєю "розумною програмкою", чи то сам Пальчиковський заплутався в простих поняттях, але для нього чомусь "пиеска воспринимается зрелищем", адже про книжкове видання п`єси цього не скажеш? От у чому я згодна з С. Пальчиковським, так це у тому, що "Брехня" "поставлена послушно ученически", тільки "вчитель" залишився... "за кулісами". Бо якби сам В. Гуменюк розподіляв ролі, то він би "послушно ученически" дотримувався б "вказівок" автора: "Андрій Карпович - літ 40, худий, згорблений, одежа на ньому сидить мішкувато. Сам дуже негарний, з великим червоним носом і блідим лицем. Очі тихі, промінясті, надзвичайно ласкаві і розумні", і з усього за текстом видно, що "він зовсім хворий" і його винахід - то лебедина пісня. А у виставі Андрія Карповича грає рум`янощокий, кремезний, колоритний, жвавий, сповнений здоров`я і життя В. Тюленєв. Така підміна зовнішнього образу докорінно змінює уяву про внутрішню мотивацію поведінки героїні "Брехні" і змінює ставлення глядача до Наталі Павлівни на діаметрально протилежне: як може вона зраджувати такому красеню і розумнику!
П'єса "Брехня" В. Винниченка побудована як психологічний ребус, її не можна просто читати, треба працювати і розумом, і душею, щоб знайти відгадку - вирізнити, де брехня, а де правда, - яка криється то в невеличкій ремарці, то, на перший погляд, в незначній репліці персонажа, то в багатозначно обірваній фразі героя... Режисер має бути тонким психологом, щоб правильно розставити всі акценти і підвести глядача до майстерно захованої розгадки, істини. Чого, на жаль, у виставі не сталося.
У Винниченка розумна, дотепна, пристрасна, вольова, щедра душею, працьовита жінка жорстоко розплачується за свій самообман, зробивши в юності помилку, підмінивши кохання на "абстрактну любов до людськості". Та природа бере своє! І тут не потрібен З. Фройд, щоб зрозуміти, чому Наталя Павлівна радість і сили життя знаходить у непростих стосунках зі студентом Тосем. Зраджуючи з ним чоловікові, вона ніколи не зраджує свого життєвого кредо - вселяти всім надію на щастя, на радість буття, надихати навіть ціною самопожертви, брехні, тої рятівної і солодкої, якої конче бракує надломленим душам. "Всяка брехня буває істиною (с. 193)", - стверджує Наталя Павлівна, і її істини потребують закохані в неї чоловіки. І Андрій Карпович безоглядно вірить їй, а може, хоче вірити, бо тільки вона в усьому світі стала для нього опорою і затишком, натхненням і стимулом до життя, без неї він просто згаснув би; Тосеві вона, як муза, дарує складну гаму почуттів і переживань, котрі виливаються у творче натхнення; цілу бурю збуджує Наталя Павлівна і у самотній озлобленій душі платонічно закоханого в неї Івана Стратоновича. Своєю складною психологічною грою, щедро оздобленою лукавством і брехнею, вона намагається підняти закоханих до свого рівня, зробити їх сильними перед океаном життєвих незгод, пристрастей, відігріти понівечені суспільно-політичним життям душі, викресати в них вогонь яскравих особистостей. Бо її щедра душа самотня серед загальної зашкарублості.
Не випадково у неї, як зойк з глибини душі, вириваються слова: "Я хочу любить, любить душу, любить... (с. 171)". Та чи знайшла вона споріднену душу, здатну так само дарувати радість і нічого не вимагати взамін? Чи тішила себе самообманом? Ці питання збуджують у ній внутрішній конфлікт з самою собою, боротьбу між почуттям і життєвим кредо. Пригнічений роллю "друга сім'ї", коханець Тось в силу свого юнацького максималізму і бунту проти брехні вимагає від неї неможливого: покинути сім'ю, зруйнувати віру в щастя чотирьох близьких їй людей. Вона в цейтноті, а тут іще зухвале і нахабне домагання шляхом шантажу Івана Стратоновича! "Та краще смерть, ніж з примусу бути вашою", - відповідь вільної і сильної жінки.
Чи якийсь ґедзь укусив С. Пальчиковського, чи йому привиділося, але він виносить свій однозначно снобістський присуд: "Делая больно порядочному работящему супругу, она занимается любовью со всем, что движется". (?!) Яка "глибина" аналізу! Кожен мислить в міру своєї розбещеності? Має рацію героїня В. Винниченка - "Пошла брехня завжди найправдоподобніша" (с. 147). Заради чого режисер та художня рада "укладають" на обідній стіл героїню вистави, не зрозуміло. Можливо, хотіли надати виставі дешевої еротичності? Може, щоб її остаточно "догризли" закохані в неї чоловіки? В будь-якому разі у автора п'єси цього просто нема і не могло бути ні в історичному, ні в психологічному, ні в культурному плані. Наталя Павлівна і в п'єсі, і на сцені - жертва.
Навіщо сценографи оздобили виставу картиною, в якій віддалено угадується буяння квіту Катерини Білокур? Можливо, хотіли образно показати, що пишним цвітом буяє тут брехня? Можливо. Але чомусь С. Пальчиковський побачив у ній план ГОЕЛРО. Може, і план. Може, і державний. От тільки не електрифікації.
А чого? Здогадайтесь самі.
З трьох спроб. Здогадалися? Отож...
Я не буду спинятися детально на акторських роботах у виставі, бо всі вони волею режисера чи закулісного цензора поставлені в умови, коли змушені грати вибіркову брехню, адже під скорочення потрапила вся мотивація вчинків героїв п'єси, їхнє соціально-історичне і політичне підґрунтя, у виставі не розставлені режисерські акценти, а відтак, в ній перевернуто все з ніг на голову - глибокий психологізм змінено на цілковитий примітивізм. Хотіли якнайкраще, а вийшло, як завжди... Та несправедливо було б не відзначити, що в сцені (яка найменше зазнала скорочень) "двобою" двох полярних світоглядів, двох інтелектів, двох пристрасних шукачів радості, але різними шляхами, і прозріння своєї героїні О. Котляренко зіграла гідно: виважено, спокійно, інтелігентно, переконливо досягла вершини драматизму. Адже її солодка брехня обернулася страшною правдою, помноженою на образливі гіперболічні домисли і про її меркантильність, і про її цинізм, і про її підступність... Так, не бува нічого таємного, що рано чи пізно не стало б явним. І нічого стійкого і стабільного не можна збудувати на брехні, навіть солодкій - радість скороминуща. Неоднозначний образ Івана Стратоновича. З "біленького і пухнастого" викривача брехні він перетворюється на страшне заздрісне бездуховне потворисько, здатне заради своїх корисливих цілей зруйнувати життя ближнім, відібравши за допомогою заздалегідь підготовленого векселька і майстерню, і винахід, і благополуччя в Андрія Карповича (чом не сучасний рейдер?!). Зґвалтувавши своїм фарисейством душу Наталі Павлівни, він вимагає шантажем ще й... тіла. Наталя Павлівна раціонально шукає оптимальний вихід зі своєї халепи, і... знаходить. Отруївшись, вона вбиває свою брехню, але не вбиває свою віру в чуйність і любов до ближніх та віру ближніх в неї. Всім закоханим в неї чоловікам вона віддає те, чого вони бажали: Андрію - на все життя спокій і певність у собі, Івану Стратоновичу (Ю. Грищенко) і Тосю (О. Савченко) дарує розлуку з Андрієм; усім і... відразу - своє тіло, а душу - Богові!
Напис "Чого отруїлась?" на титульній сторінці режисерського примірника свідчить, що режисер і сам, можливо, не зрозумів причину її самогубства і не зміг донести її до глядача. Бо театральний оглядач, унюхавши запах шампанського, ладен був забути всіх Тосів, Дось і "весь этот украинский балаганчик", і його постановників. Та попри все неприйняття вистави, прем'єра не пройшла для нього самого безслідно: С. Пальчиковський "послушно ученически" своєю статтею сказав, як і Наталя Павлівна, те, що хотіли від нього почути...
І чому це С. Пальчиковського так роздратувала застільна пісня про побажання кращої долі, що він почув у ній тільки чаркування? Кожному своє. Як у Довженка: один бачить калюжу, інший - у ній зорі... Чи, може, оглядачу не сподобалися міркування Андрія Карповича з батьком щодо звичаю українців душу свою в горі чи в радості виливати піснею? Чи, може, - злісні "п'ять копійок" Сані, вставлені у ці роздуми, мовляв, росіяни в таких випадках - горілкою наливаються? Що цілком слушно підтверджується впродовж всієї п'єси діями Івана Стратоновича. Адже театральний оглядач, як і "яскравий" представник російської душі у п'єсі, ладен зґвалтувати українську душу, "спопеляючи" і Шевченка, і Винниченка, і духовні цінності. Стара пропагандистська "пісня" про меншовартість українськості, хоча століттями українцям дозволяли тільки співати та плакати, тхне нафталіном. Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно.
В програмці кучеряво зазначається: "Символіка жертви, приймаючи образний лад, надає особливої (цілком віддаленої від публіцистичної однозначності) переконливості художньому осягненню суспільних проблем, коло яких означається опозицією понять правди-брехні". Де це "осягнення суспільних проблем"? Де режисерське надзавдання? Чому, змальовані автором п'єси, розчавлені колоніальною системою неабиякі талановиті людські особистості (нар. арт. України М. Андрусенко, О. Липська, Л. Єгорочкіна) виглядають у виставі як блазні: "Дедушка Карпо - сущий ребенок-недоумок, сестренка в исполнении Е. Липской хоть и помоложе будет, но тоже законченная блаженная... Есть в спектакле еще одна сестра, ее играет Егорочкина, но зачем существует она в спектакле - загадка для автора, режиссера, а актрисе и вовсе в предложенной роли играть нечего", - констатує С. Пальчиковський, додавши "не случайно в зале раздается смех, хотя смеяться вроде бы и нечему".
З чого сміється театр? З понівечених людських доль, спеціально вдягнувши Саню (за програмкою - Соню) в якийсь дурнувато казково-лубочний одяг (хоча в ремарці чітко вказано "одягнена по-міщанському")? Знову театр ліпить дурня з українця? То це і є режисерське надзавдання? Хоча у п'єсі останній тост Наталі Павлівни, звернений до молоді Тося і Сані, - за правду! - підіймається своєю силою до напуття новій генерації.
У п'єсі, як і у виставі, єдина душа живе у злагоді сама з собою - це Пульхера (Л. Губрієнко), тому тільки їй вдається зварити справжній український борщ.
Цілком погоджуюся з С. Пальчиковським, що "на самом же деле спектакль на украинском языке стал для Крымского украинского музыкального театра редкостью, едва ли не раритетом", але не можу погодитися з подальшим розвитком думки: "рожденный украинским, он не может не учитывать, что на украинские спектакли крымский зритель не ходит или ходит из рук вон плохо", адже коли столичний український театр імені І. Франка показував на цій самій сцені українською мовою "Тев'є-молочника", де і режисура, і сценографія, і акторська майстерність, всі складові успіху - високої проби, то в залі були справжні, а не удавані аншлаги.
А хто відповість в Кримському українському за низько-пробність вистави, за плюндрування творчості В. Винниченка, за використання брехні в якості ідеологічної зброї? Головного режисера нема, художнього керівника театру нема, і нема вже майже 15 років?! Ні, тимчасові залітні ластівки були, але, перетворивши складний театральний колектив на концертну трупу, відлетіли у тепліші місця, навіть не повернувши державну квартиру... Мабуть, завдання, поставлене міністерством культури АРК перед головним режисером театру, Леонід Квініхідзе виконав сповна.
Хто в театрі відповідає за художній рівень? Художня рада? Колективна відповідальність, яка перетворюється на колективну безвідповідальність? Хто в театрі розподіляє ролі, дає право ставити спектаклі? Чому режисери-аматори формують лице академічного театру, хоча у штаті театру є один професійний і досить талановитий режисер Б. Мартинов? Де його обіцяний ще в 2003 році "Ярослав Мудрий"? Чому його творчість орієнтується знову на концерти? Хто чільник творчого колективу? Директор?! Дуже вигідна позиція. Цілковита безконтрольність у творчому плані. І чим гірше для художнього рівня театру, тим краще для керівництва. Можливо, "зорепад" аматорських талантів - принагідна схема для "відкатів"? Адже кваліфікований режисер знає собі ціну і не буде ділитися, тобто "дякувати", за право експериментувати на професійній сцені! Приміщення театру, покликане стати осередком української культури, шматується комерційними структурами. Театральне кафе перетворюється на магазин комп'ютерних товарів, а вестибюль - на базар, де проходять ярмарки то турецького, то білоруського... трикотажу. Хто відповість за цей "базар"? Чи треба чекати нового пришестя, щоб вигнати фарисеїв і "спекулянтів" з Храму Духовності?
Звичайно, можна поставити в залежність успішність всіх студентів і школярів сімферопольських навчальних закладів від відвідування ними кримських театрів, організувати "горячий прием, массу цветов, отдельные крики "браво", а заодно і пошити в дурні "рьяных украинцев Крыма". Та чи виграє від цього мистецтво, чи підвищиться художній рівень театру?
Глузує С. Пальчиковський: "Хорошо, - подумало руководство театра, - но не ставить такие спектакли мы не можем. Мы же театр украинский. Поэтому такие постановки надо выпускать хотя бы иногда. Как щит. Как броню. Как индульгенцию. Тогда и не закроют. И деньги на ремонт дадут". В цьому іронічному жарті є гірка частка істини, бо ми вже проходили: великодушне, на цілий рік, надання єдиної української сцени в користування російському театру, який має свою, не одну, сцену, пожежу в театрі, постійні ремонти, репертуарний "порожняк", на кшталт "Портрета Еліаса" тощо, змушуючи цими обставинами "рьяных украинцев" називати "божою росою" кожне, сказане зі сцени, слово рідною мовою! Отже, творчий колектив став заручником, а український драматург - жертвою непрофесійності, маніпуляції, брехні, старої ідеології, грошових потоків...

* * *

Для найповнішого читацького уявлення про нову виставу подаємо повний текст статті С. Пальчиковського про неї. І, звичайно ж, запрошуємо усіх до театру - бо що б там не говорили й не писали про "Брехню", істиною для глядача буде тільки те, що він сам побачить на сцені...

РАБА ЛЮБВИ НА УКРАИНСКИЙ МАНЕР

"Крымский украинский музыкальный театр поставил пьесу Владимира Винниченко "Брехня". Этот спектакль о житейских страстях вполне современен и сегодня"

УКРАИНСКИЙ ТЕАТР поставил спектакль по украинской пьесе на украинском языке. "Что в этом удивительного?" - спросите вы. Казалось бы, ничего. Но это только на первый взгляд.
На самом же деле спектакль на украинском языке стал для Крымского украинского музыкального театра редкостью, едва ли не раритетом. И я могу театр понять: рожденный украинским, он не может не учитывать, что на украиноязычные спектакли крымский зритель не ходит или ходит из рук вон плохо. "Хорошо, - подумало руководство театра, - но не ставить такие спектакли мы не можем. Мы же театр украинский. Поэтому такие постановки надо выпускать хотя бы иногда. Как щит. Как броню. Как индульгенцию. Тогда и не закроют. И деньги на ремонт дадут".
Новая индульгенция украинского театра называется "Брехня". По-русски - "Ложь". Но слово "брехня", согласитесь, эффектнее. В умной программке напечатано, что автор "Брехни" Владимир Винниченко - пионер украинского авангардизма и апологет интеллектуальных мелодрам. Но ни авангардизмом, ни особым интеллектом в крымской "Брехне" не пахнет.
Пахнет борщом. Борщ будут кушать, то есть есть, в семье инженера Андрея Карповича. Это весьма милый мужчина, очень напоминающий внешним видом и поведением в исполнении В. Тюленева Владимира Ильича Ленина. Он так же, как Ильич, говорит, так же активно жестикулирует, у него совершенно ленинский лоб. Когда он пишет за столом - просто вылитый Ленин, а картина над его головой напоминает план ГОЭЛРО. Когда к Андрею Карповичу подходит его помощник Иван Стратонович с бородкой (Ю. Грищенко), кажется, что к Ленину подошел Феликс Эдмундович Дзержинский. Или Свердлов Яков Михайлович. Были бы сейчас старые времена, артист Тюленев был бы незаменим, его на руках бы носили - на первомайской и ноябрьской демонстрациях особенно, но и в трудовые будни тоже. Кстати, в "Брехне" Владимир Тюленев играет роль из разряда тех, которые может и должен играть (хотя приходится ему играть в театре и многое другое).
Так же, как Ленин, Андрей Карпович с головой погружен в работу. Он изобретает какую-то мудреную машину, и ему нет дела до жены. От занятости Ульянова страдала Крупская. От занятости Андрея Карповича сильно страдает Наталья Павловна (О. Котляренко), которая и является главной героиней "Брехни". Однако вышеупомянутая Наталья Павловна времени не теряет. Делая больно порядочному работящему супругу, она занимается любовью со всем, что движется. В ее коварных чувственных сетях и Иван Стратонович, и кузен Антон Михайлович (А. Савченко). Кажется, пройдет совсем немного времени, и в объятия любвеобильной Наташи падет и престарелый отец ее мужа Карпо Федорович (Н. Андрусенко).
Честно говоря, Наталья Павловна не столько любит вышеперечисленных мужиков, сколько морочит им голову. Признания, ревность, похищенные письма, попытки сигануть с балкона, роковые капли и повальная брехня, то есть ложь, - все эти приметы самой махровой мелодрамы расцветают в спектакле. Зритель, однако, не сильно удивляется - в нынешних телесериалах он видит и не такое, там выдают навороты и покруче, да и количество серий поражает воображение.
Страсти вокруг Наташи кажутся ненастоящими. Лишенные истинности и подлинного драматизма, они напоминают не страсти, а страстишки, сдобренные таким количеством поцелуев, что любое современное эротическое зрелище может просто отдыхать. Целуются, особенно в первом акте, кажется, бесконечно. Ко второму, видимо, устают.
Устают в первом акте и зрители. Первый акт идет долговато по нынешним меркам, тем более он однообразен - разговоры, разговоры, слово к слову тянется. В диких приступах любовной страсти героиня периодически укладывается на стол. Вот вы часто у себя дома ложитесь на обеденный стол? Бывает, что становитесь, чтобы ввинтить лампочку (если со стула не достаете). Но ложиться?
В конце концов, для этого есть кровать, диван, канапе. Раз человек (женщина) до дивана добрести не может, значит, ее действительно обуревает страсть к кому попало. Может, мы и прониклись бы этой страстью, но уж слишком буквально, примитивно все выглядит.
Верю, что в свое время В. Винниченко слыл интеллектуалом и авангардистом. Говорят, его пьесы запрещали. Глядя на "Брехню", думаю: может, и правильно, что запрещали? Сегодня его пиеска воспринимается зрелищем эпохи немого кино, наивных и роковых фильмов с участием Веры Холодной и т. п. с заламыванием рук, бесконечными обмороками и непременно кровавой развязкой. Сегодня подобные картинки из жизни воспринимаются пародией, пародийны и герои, и героини. Дедушка Карпо - сущий ребенок-недоумок, сестренка в исполнении Е. Липской хоть и помоложе будет, но тоже законченно блаженная. Неслучайно в зале часто раздается смех, хотя смеяться вроде бы и нечему.
Особенно во втором акте, который лучше первого потому, что значительно короче. И значительно печальнее - сексуально озабоченная героиня принимает-таки цианистый калий, что окончательно превращает зрелище в водевиль. До калия ли зрителям, если во втором акте открывают и пьют настоящее шампанское! Пробки выстреливают натурально, струя льется, винный запах окутывает первые ряды. До игры ли, до переживаний ли актерам - тут бы бокалы пополнее наполнить и побыстрее осушить, чтобы наполнить вновь, а Натаха пусть в это время травится, если ей охота. Она и травится - эффектно и ненатурально, как в оперетте.
Настоящее шампанское волнует зрителей гораздо больше, чем все эти Тоси, Туси и Доси, вместе взятые, чем весь этот украинский балаганчик, развернувшийся на сцене, балаганчик, самым здравым человеком в котором видится прислуга Пульхера (Л. Губриенко). Есть в спектакле еще одна сестра, ее играет Л. Егорочкина, но зачем существует она в спектакле - загадка для автора, режиссера, а актрисе и вовсе в предложенной роли играть нечего.
"Брехня" поставлена послушно ученически, все приемы вполне известны и предсказуемы, мизансцены понятны, как и ситуации. Хрестоматийность предельная. Конечно же, поют "Як умру, то поховайтэ" (невозможен Винниченко без товарища Шевченко).
А может, это предвестие цианистого калия - глубина, однако! Затягивают, конечно же, и "Гей, наливайтэ повные чары". Интересно, есть хоть один украинский спектакль, где об этих чарках не поют, а?
Но премьерным зрителям не до подобных подробностей. В зале собрались, наверное, все рьяные украинцы Крыма вместе со студентами и учениками украинской гимназии.
В финале - горячий прием, масса цветов, отдельные крики "браво". Театр, конечно, в хорошем настроении. Не будем его огорчать, напишем, что в ближайшем будущем "Брехне" гарантированы аншлаги. И пусть никто потом не говорит, что это брехня.
Сергей ПАЛЬЧИКОВСКИЙ.
"Первая Крымская", 9.11 2006 г.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 24.11.2006 > Тема "Резонанс"