Версiя для друку Обговорити в форумi

17 жовтня незвичайний день. Бо він позначений відразу двома подіями, пов`язаними з красним письменством. І ще питання, яка з них більше важить в культурному житті України. Отож, нині розпочинається 5-й з`їзд Національної спілки письменників.
І цього ж дня зустрічає своє 70-ліття Іван Драч. Регалії його можна перераховувати довго, але чи потрібно це? Бо Іван Драч сам став уособленням поета й поезії.

 - Іване Федоровичу! Письменницький з`їзд і як це Вас, як кажуть росіяни, “угоразділо” народитися саме от в цей день?
 - Так воно щось таке виходить. Все одно щось, десь, якийсь з'їзд – то харчовиків, то металургів, то письменників... Цього разу з'їзд письменників, так...
 - Вас завжди називали “шістдесятником”, а тепер Ви, по суті, вже “сімдесятник”.
 - Переходимо в інший, вищий розряд “семидесятників”, так...
 - Іване Федоровичу, щось змінилося у Іванові Драчеві як в поеті і як у людині? Може, Ви щось почали любити нове, чого зроду не любили – гриби, може, почали збирати чи ще що? Розкажіть, як Вам живеться.
 - Хе-хе-хе... Я просто зрозумів, що якісь основні речі на білому світі є, і це свята правда. І, мабуть, чим далі живеш, тим більше розумієш їхню ціну. Це любов до людей, серед яких живеш, їх треба любити. Я дуже сповідую фразу Терези, тієї святої албанки, яка у Калькутті працювала серед прокажених і так далі... У неї є дуже гарна така фраза, цитата: “Коли людина багато судить, то у неї не вистачає часу для любові”. І коли менше судиш, а більше любиш, то це якраз і прекрасно. На цьому сходиться моя думка з нею.
 - Іване Федоровичу, ну, любов буває різна і, по-моєму, всі її вияви підвладні Івану Драчеві. Зокрема, я суджу із останніх Ваших поетичних публікацій, які наробили чимало галасу й іронічних пересудів...
 - Ну, є іронічні, саркастичні, сардонічні і всілякі набори. Але вони все “дно засновуються на тому, що треба любити рідну землю, свій край, і все, що є в твоїй душі, віддати для того, щоб вона була, щоб вона жила. Я оце позавчора був у Теліжинцях, на Покрову, це наше храмове свято. І я дуже радий, що знову відчув силу і магнетизм своєї рідної землі. Вона ще раз і ще раз відкрилася, і кожен раз відкривається мені якимись особливими, несподіваними гранями. І я радий і щасливий, що це саме так.
 - Іване Федоровичу, я коли питав про вірші, то мав на увазі оцей еротичний струмінь, який раптом так потужно забринів у Вашій поезії...
 - А! Ну, так ви ж знаєте, що світ ділиться на Ерос і Танатос. Я не хотів би належати Танатосу, я належу Еросу.
 - А як онуки, балують діда?
Я знаю, у Вас онук Іванко? Пам'ятаю вірша, як Ви чекаєте дзвінка від онука.
 - Оце мені він позавчора подзвонив і каже: “Дідусю, ти знаєш, ти дивись, я знайшов твого вірша у своїй читанці”. І читає мені вірш “У товаристві джмеля”. Я кажу: “Як тобі у товаристві джмеля?”
А він каже: “Не так уже й погано.”
 - Це вищої похвали для діда, мабуть, не видумаєш?
 - Я Вас вітаю і обіймаю.
 - Іване Федоровичу! Насамкінець - строфу вірша прочитайте, будь ласка.

 “ОДІССЕЙ І ПЕНЕЛОПА”.
 Український Одіссей,
 вдома він пасе гусей.
 Дітей власних не пасе,
 лиш горілку люто ссе.
 Тяжко лає Пенелопу,
 що чкурнула у Європу.
 Українська Пенелопа,
 вже в ногах її Європа.
 Чи то в Бонні-Ліссабоні,
 якось тяжко жити бонні.
 Не гусят, а німченят
 пасе краща із дівчат.
 Ну, й дурна ж настала ера,
 треба нам знайти Гомера,
 Щоб усе вернув назад,
 щоб історії дав лад.
 Пенелопа аби вдома
 ждала свого дуролома.
 Український Одісcей
 не дітей пасе – гусей,
 Та сліпий давно Гомер,
 та Гомер давно помер.
 Та як каже вже село,
що Гомера й не було.

 (RadioSvoboda.Ua)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 27.10.2006 > Тема "З перших уст"