Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4466)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4143)
Українці мої... (1670)
Резонанс (2147)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1847)
Крим - наш дім (1087)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (242)
Бути чи не бути? (343)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (215)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
К╤ЛЬК╤СТЬ СКАРГ НА ДОТРИМАННЯ ЗАКОНУ ПРО МОВУ ЗРОСТА╢
Значний стрибок у ставленн╕ до мови стався власне п╕сля повномасштабного вторгнення Рос╕╖…


НА ХЕРСОНЩИН╤ В╤ДКРИВСЯ ПЕРШИЙ ФЕСТИВАЛЬ «Р╤ДНА МОВА - ШЛЯХ ДО ПЕРЕМОГИ»
Укра╖нська мова об’╓дну╓ укра╖нц╕в у боротьб╕ та в нац╕ональн╕й ╕дентичност╕…


УКРА╥НЦ╤ ВИЗНАЧИЛИСЬ, ЧИ ТРЕБА РОС╤ЙСЬКА У ШКОЛАХ
42% укра╖нц╕в п╕дтримують збереження вивчення рос╕йсько╖ мови в певному обсяз╕.


МОВА П╤Д ЧАС В╤ЙНИ СТАЛА ЗБРО╢Ю
В Укра╖н╕ в╕дзначають День писемност╕ та мови.


МОВИ Р╤ДНО╥ ОБОРОНЦ╤
Сьогодн╕шня доб╕рка поез╕й – це твори кримських укра╖нських педагог╕в-поет╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 20.10.2006 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#43 за 20.10.2006
ВОЗЗ’╢ДНАННЯ З БАТЬК╤ВЩИНОЮ
Серг╕й ЛАЩЕНКО.

УРОКИ ДЛЯ НАЩАДК╤В
КОЖЕН лист з Галичини до редакц╕╖ нашо╖ газети мене при╓мно раду╓. Т╕шуся: все-таки пром╕ння «Св╕тлички» й сюди доходить! З великим ╕нтересом прочитав лист нашо╖ читачки Анни Гошко-К╕т «Шановн╕ друз╕, кримськ╕ татари!». У ньому вона под╕лилася спогадами про сво╓ заслання, яке в╕дбувала разом ╕з кримськими татарами.
 Подумав тод╕: треба ╖хати, д╕знаватися подробиц╕, записувати, записувати, записувати... Адже тему «Депортац╕я кримських татар очима укра╖нки» може розкрити х╕ба що одна вона, бо не чув я про под╕бн╕ випадки сп╕льного перебування «укра╖нських буржуазних нац╕онал╕ст╕в» з╕ «зрадниками-кримськими татарами».
 «Ходор╕в - не Сиб╕р, - подумалося. - До цього м╕стечка дв╕ години ╖хати електричкою в╕д Львова. Нав╕ть нев╕дкладн╕ справи можуть почекати...»
 Коли зустр╕вся з пан╕ Анною ╕ поговорив з нею зо три години, то зрозум╕в: це лише початок. Депортац╕я кримських татар - лише незначний еп╕зод (не так вже й багато запам’ятала юна д╕вчина, яка й сама була на гран╕ голодно╖ смерт╕); значно б╕льше вона могла б розпов╕сти про боротьбу УПА на зах╕дноукра╖нських землях.
 До не╖ треба при╖здити ще ╕ ще! На жаль, ╖╖ покол╕ння вже в╕дходить; добрих опов╕дач╕в серед ╖╖ ровесник╕в не так уже й багато. Ще менше людей з л╕тературним хистом ╕ хорошою пам’яттю. Анна Микола╖вна пише такою гарною мовою, що й декотр╕ письменники позаздрили б. А головне - розум╕╓, що це треба робити! Просто невеличкий Ходор╕в не використову╓ як сл╕д ╖╖ величезного потенц╕алу як л╕тератора, л╕тописця, вихователя п╕дростаючого покол╕ння, почасти й анал╕тика... Зрештою, можна ще багато в╕дпов╕дних еп╕тет╕в п╕д╕брати, як╕ характеризували б колишню п╕дп╕льницю.
 Саме так. Вирвавшись ╕з середньоаз╕атського пекла, юна Анна продовжу╓ боротьбу. Не в знищенн╕ гарн╕зон╕в противника вона полягала. Вона боролася за укра╖нську душу! Маючи перед собою приклад матер╕, як╕й судилося прожити лише 48 рок╕в, вона продовжу╓ цю боротьбу ╕ тепер. Досв╕д Анни Гошко-К╕т актуальний не лише для Галичини. Кожна юна укра╖нська душа з Придн╕пров’я, Слобожанщини, Донбасу ╕ Криму однаково збагатиться, якщо вбиратиме жад╕бно, як губка, кожен з ╖╖ урок╕в. Першу нашу бес╕ду, або перший урок для нащадк╕в, озаглавимо так:

ВОЗЗ’╢ДНАННЯ З БАТЬК╤ВЩИНОЮ

 - Пан╕ Анно, про нелюдськ╕ умови заслання я чув ╕ читав немало. Чи не могли б ви детальн╕ше зупинитися на тому, що вважа╓те для себе найважлив╕шим?
 - Справа не т╕льки у муках, у ф╕зичних стражданнях. Це було планом╕рне знищення найсв╕дом╕шо╖ частини укра╖нського народу. Сама я народилася у м╕ст╕ Броди. Мо╖ предки проживали там понад три стол╕ття. Були серед них священики, адвокати, вчител╕ - вс╕ працювали для добра м╕ста.
 М╕й прад╕д В. Микулевич протягом 50 рок╕в був м╕ським головою Брод╕в. В╕н подарував землю п╕д будову чолов╕чо╖ г╕мназ╕╖ ╕ зробив великий внесок гр╕шми. Там вчився м╕й д╕д Леонтович, дядьки, брат. Б╕ля г╕мназ╕╖, по вулиц╕ Лес╕ Укра╖нки, 28 ╕ дос╕ сто╖ть наш родинний д╕м...
 Нещастя почалися ╕з приходом радянсько╖ влади. М╕й брат Володимир Гошко був кер╕вником розв╕дки Крайово╖ Екзекутиви ОУН. В╕н був убитий енкаведистами 30 березня 1940 року.
 Довго ми не знали про його долю; батько - Микола Михайлович Гошко - хот╕в з’ясувати у ц╕╓╖ орган╕зац╕╖, куди ж под╕вся син. Але ╕ його заарештували та розстр╕ляли 14 березня 1941 року.
 - Скористалися нагодою, щоб знищити ще одну св╕дому людину?
 - Так, тато колись був сотником УГА, а в 1919 роц╕ був комендантом м╕ста Стрия. Злочин╕в перед радянською владою у нього не було, х╕ба що один: був укра╖нцем. А 22 травня 1941 року, за м╕сяць перед в╕йною, вислали до Казахстану мене ╕ мою маму Мар╕ю Гошко.
 - Мама теж була св╕домою укра╖нкою?
 - Так, дуже! Незважаючи на жахлив╕ умови висилки, вона пост╕йно щось писала вечорами. Точн╕ше - ночами, бо дуже боялася, щоб ╖╖ н╕хто не застав за цим заняттям. Старанно ховала все написане. Якось я запитала - про що вона пише? ╤ отримала в╕дпов╕дь: «Я пишу ╕стор╕ю нашого народу, доню...»
 - У таких жахливих умовах люди зазвичай думають про те, як вижити, тим б╕льше, коли мають ╕з собою д╕тей...
 - Видно, моя мама не могла ╕накше. Спрацювала давня ╕нтел╕гентська риса - почуття в╕дпов╕дальност╕ за свою нац╕ю. Масов╕ арешти, депортац╕╖, розстр╕л сина, чолов╕ка... Вона могла зробити висновок (╕ небезп╕дставно) про те, що частина укра╖нсько╖ духовно╖ спадщини загине у таких умовах. Адже масово знищувалися нос╕╖ ц╕╓╖ духовност╕. Ось ╕ намагалася якось компенсувати ц╕ втрати.
 - Написане мамою збереглося?
 - На жаль, н╕. Усе те я знищила власними руками, коли твердо вир╕шила, що т╕катиму ╕з ненависного мен╕ радгоспу Пахта-Арал, з цього дикого степу, який забрав ст╕льки укра╖нських житт╕в...
 - А мама?
 - Маму я поховала у 1944 роц╕. Вона померла в╕д голоду. Перед смертю скаржилася на те, що в к╕мнат╕ холодно, а ще казала, що пахне хл╕бом... Пот╕м, поглянувши в кут к╕мнати, раптом заговорила рад╕сно: «Сину, ти прийшов за мною, ╓ й тато
╕ мама, вс╕ прийшли...» Пот╕м ╖╖ оч╕ стали каламутними... Я так боялася цього страшного неминучого моменту. В останню хвилину вона покликала мене ╕ сказала: «Будь чесною, хай н╕коли на тво╖й сов╕ст╕ не буде людських сл╕з ╕ людсько╖ кров╕, краще згинь - мен╕ так буде легше...»
 - Так╕ слова на прощання могла сказати т╕льки справжня ╕нтел╕гентка, ╕стинна християнка!
 - Пот╕м я не раз згадувала ╖х, коли була у п╕дп╕лл╕. Цей останн╕й материнський наказ впливав на мою св╕дом╕сть сильн╕ше в╕д будь-яко╖ присяги.
 А тод╕ вона ще встигла сказати, щоб я копала яму якомога глибше, аби не розрили шакали ╕ не порозтягали к╕стки по степу. Просила копати п╕д б╕к, щоб земля в╕дразу не впала на лице... Пот╕м взяла мене за руку ╕ дивилася прощально, шепочучи тихо: «Благословляю тебе, люблю тебе, люблю...» Нарешт╕ затихла.
 Наступного дня я поховала маму. Допом╕г мен╕ старий дядько Мак╕тра, який уже поховав п’ятьох з╕ сво╓╖ родини. В╕н не мав сили копати, довелося сам╕й братися за цю незвичну справу. Яма вийшла неглибокою, але я п╕дкопала яму збоку так, як просила мама. Нарвала колючок саксаулу, щоб покласти мам╕ п╕д голову. Дядько Мак╕тра подав мен╕ т╕ло матер╕, я поклала ╖╖, лягла востанн╓ б╕ля не╖... ╤ тут... втратила св╕дом╕сть. Через деякий час побачила перед собою бородате обличчя старого Мак╕три: «Вилазь, я не в╕зьму гр╕ха на свою душу!» Витягнув в╕н мене з ями, засипали ми ╖╖, а пот╕м я два прутики перев’язала шнурочком ╕ встромила у св╕жу землю. Саме так я зустр╕ла Святий веч╕р - 6 с╕чня 1944 року...
 - Не дивно, що вир╕шили т╕кати. Це було ╓дино в╕рне р╕шення.
 - Але забрати все, написане мамою, я не могла. Розум╕ла, що коли знайдуть, то розстр╕ляють, а так був шанс вижити. Палила я мамин╕ записи ╕ в╕дчувала, що це якийсь гр╕х, святотатство... ╤ все ж, незважаючи на молод╕сть, розум╕ла, що треба зробити саме так.
 - Мен╕ чомусь пригадалася розпов╕дь кримськотатарського письменника Ем╕ля Ам╕та, якого я пров╕дав у Москв╕ 10 рок╕в тому. В╕н розпов╕в про смерть свого д╕да у висилц╕; маленькому Ем╕лю тод╕ було 6 рок╕в, ╕ в╕н був ╓диним, хто був з╕ сво╖м д╕дусем до останньо╖ хвилини... Пам’ятав усе дуже ч╕тко: ╕ потиск руки, ╕ прощальн╕ слова, ╕ оч╕, що в╕дразу втратили живий блиск... Р╕зниця лише в тому, що вам було не 6, а 17 рок╕в. Але яким страшним, жорстоким був той режим!
╤ чомусь н╕якого каяття з боку Кремля до цих п╕р...
 - Я тод╕ не думала про жодне каяття з боку ц╕╓╖ сатанинсько╖ влади. Мр╕яла т╕льки про одне - повернутися в Укра╖ну!
 - Як вдалося зд╕йснити втечу?
 - Мен╕ допомогла це зробити рос╕янка, дружина колишнього полковника царсько╖ арм╕╖, розстр╕ляного б╕льшовиками. Родом вона - з Петербурга, ╖╖ пр╕звище Смирнова.
 - Але ж вона знала, що ви з╕ св╕домо╖ укра╖нсько╖ родини?
 - Так, знала. Але в мен╕ вона бачила просто жертву б╕льшовицького режиму. Очевидно, розум╕ла, що в засланн╕ я приречена на загибель, жал╕ла мене... Завдяки ╖й я змогла до╖хати до Москви; це було вл╕тку 1946 року.
 - Ц╕кавий факт допомоги укра╖нськ╕й нац╕онал╕стц╕ дружиною царського полковника...
 - Так, серед рос╕ян траплялися й дуже порядн╕ люди! Як, зрештою, ╕ серед представник╕в ╕нших народ╕в. У Москв╕ я опинилася вже зовс╕м без грошей. Сид╕ла ╕ плакала... Куди мен╕ було йти? Знала, що оголошено розшук, ╕ мене вже скр╕зь шукали. Але допом╕г випадок. Цього разу мене виручила латишка, син яко╖ був учасником Опору. ╥х тод╕ називали «л╕совими братами». З нею я до╖хала до Риги ╕ жила деякий час у ╖╖ об╕йст╕, допомагаючи по господар-ству. Пот╕м вона дала мен╕ грош╕ на квиток ╕ дещо з одягу: теплий светр, панчохи... Тож я благополучно до╖хала до Укра╖ни.
 - А як вдалося «легал╕зуватися» на старому м╕сц╕? Не боялися, що заарештують знову?
 - Я «зам╕тала сл╕ди» як могла. Знайомий роздобув паспорт Гошко Анни (╕м’я ╕ пр╕звище сп╕впали!), але та Анна була з Явор╕вського району, не з Брод╕в. Того ж 1946 року я познайомилася ╕з майбутн╕м сво╖м чолов╕ком - Михайлом. Його пр╕звище було К╕т. Коли ми розписалися, я взяла його пр╕звище, бо залишатися Анною Гошко було небезпечно. Але для б╕льшо╖ певност╕ ми зм╕нили ще ╕ м╕сце проживання. Пере╖хали у сус╕дню ╤вано-Франк╕вську область, а там - у найв╕ддален╕ший г╕рський Надв╕рнянський район, а в ньому в одне з найглух╕ших с╕л. Сам╕ орган╕зували школу, я стала директором.
 В тих краях ще активно д╕яла УПА. Лютували б╕льшовицьк╕ карател╕, у кожну с╕м’ю несли горе, страждання, смерть... Але це вже була не Середня Аз╕я, це була моя земля, це були р╕дн╕ Карпати, ╕ кожна смерека тут пахла омр╕яною свободою, кожен г╕рський пот╕чок напував повстанц╕в ╕ був символом боротьби!
 Але докладн╕ше про нашу д╕яльн╕сть ╕ обставини мого другого арешту я розпов╕м наступного разу.
 
На фото: Анна Гошко-К╕т п╕сля заслання, 1956 р.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 20.10.2006 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4203

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков