Версiя для друку Обговорити в форумi

РОЗПОВІДАЮЧИ про недавній Всесвітній форум українців, "Світлиця" якось зауважила, що особливо він запам`ятався зустрічами делегатів-кримчан з відомими, знаними, авторитетними людьми, яким близькі наші кримсько-українські гуманітарні проблеми і які кожен на своєму місці докладають зусиль, аби Україна утверджувалася і в Криму. Зокрема, редактору "КС", як свідчить оце фото, в Палаці "Україна", де 18 серпня відкривався форум, пощастило побачитися зі своїм колишнім (та й нинішнім!) університетським учителем, шанованим в усьому світі мовознавцем професором Олександром Даниловичем Пономарівим.
А ще - з відомим редактором, письменником, громадським діячем Віталієм Опанасовичем Карпенком. Віталій Опанасович подарував "Світлиці" свою книгу "Виклики ХХІ віку. Політичні хроніки пером публіциста". До книги, як зазначено в анотації, увійшли вибрані статті, оприлюднені свого часу в часописах "Слово Просвіти", "Українська Газета", "Національна Трибуна" (Нью-Йорк), "Українська Думка" (Лондон), які є своєрідним зрізом суспільного життя в Україні 2000 - 2005 років. Повсякденний аналіз політичних борінь, розвінчування тодішнього режиму, показ день за днем боротьби опозиційних сил за справді демократичну Українську державу повертає читача в ті непрості часи, дозволяє простежити тернистий шлях від авторитаризму до перемоги Помаранчевої революції.
Книга цікава не тільки історично-документальним спрямуванням, не тільки правдивим свідченням про епоху, а й соціально-політичним аналізом, актуальним і сьогодні та корисним для прогнозування майбутнього. І справді, понад чотири роки тому була написана, зокрема, стаття, яку ми передруковуємо в цьому номері "КС", але хіба українському суспільству вже відболіло все те, про що у ній йдеться?

На фото (зліва направо): Олександр Пономарів, Віктор Качула і Віталій Карпенко на IV Всесвітньому форумі українців у Києві 18 серпня 2006 р.

P. S. "Культура слова. Мовностилістичні поради" - ця книга професора О. Пономаріва також є в бібліотеці "Кримської світлиці". Звертайтеся!

З книги "Виклики ХХІ віку. Політичні хроніки пером публіциста".

Перші півтора року віхового у розвитку світової цивілізації третього тисячоліття позначені кроками нинішньої української влади, кожен з яких, м'яко кажучи, викликав неоднозначну реакцію вітчизняного соціуму, а точніше - рішуче несприйняття національно-патріотичною частиною суспільства. Ці кроки стосуються різних сторін суспільного життя - політичного, економічного, духов-ного, наукового, національно-етнічного, - своїми підходами і нахабною безцеремонністю, здається, відкидають нас у сумно відомі часи більшовицького мракобісся. Кожен із них є одіозним, та коли розглянути їх не окремо, а комплексно, в одному ланцюгу, то постає гранично зловіща картина - всі вони спрямовані проти українського народу та його національних інтересів. Щоб не здатися голослівним, варто назвати факти.

ПОЛІТИКА. Попри те, що Україна відновила втрачену свого часу державність, її вище керівництво і через одинадцять років не позбулося синдрому меншовартісності і, як і за радянських часів, продовжує ламати шапку, тепер уже ніби незалежну, перед Москвою. Леонід Кучма за часи свого президентства, яке, на шкоду українським інтересам затягнулося в часі, підписав не один політичний документ з білокам'яною, що ставить очолювану ним державу в нерівноправне становище. До Москви наш президент їздив і їздить з таким поспіхом і з такою запопадливістю, як колись їздили на виклик політбюро ЦК КПСС. Підписаний з Єльциним договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною й Росією, а також домовленості щодо Чорноморського флоту були принизливими, непаритетними і дискримінаційними для нашої держави; Росії віддано за безцінь Севастополь з його бухтами та береговою інфраструктурою; на порушення Конституції України на її території розташовано військову базу і війська іншої держави.
У розпал "касетного скандалу", коли під Л. Кучмою захиталося керівне крісло і від нього відвернулися лідери провідних країн Заходу, В. Путін приїхав рятувати його імідж, за що нашим президентом було заплачено підписанням угод про дальше зближення сусідніх держав, зокрема, у галузі паливно-енергетичного комплексу та літакобудування, звісно ж за рахунок українських інтересів.
Президент України, проголосивши так звану багатовекторність у міжнародній політиці, постійно балансував між Заходом, проголошуючи на словах європейську орієнтацію, і Москвою, на ділі тягнучись до неї. І тільки коли Росія зблизилась з ЄС і НАТО, керівництво України раптом 2002 року заявило свої, до речі, необґрунтовані, претензії на вступ до цього військово-політичного блоку. Все стане на свої місця, як пригадаємо, що ще за кілька місяців до цього пропрезидентські сили у Верховній Раді висунули гасло "До Європи разом з Росією". Отже, і тут - без Росії ні кроку.
ЕКОНОМІКА. Про тісний зв'язок українського олігархічно-кланового капіталу з аналогічним російським уже давно відомо. Найперспективніші стратегічні українські підприємства опинилися в руках російського капіталу. Державне керівництво не домоглося, бо не зацікавлене, усунення односторонньої залежності від російських енергоносіїв. Більше того, все робилося для того, щоб заблокувати спорудження Одеського нафтотерміналу, щоб найпрестижніші нафтопереробні заводи стали фактично російськими - нині пожинаємо невмотивоване підвищення цін на пальне. Тепер дійшло й до магістрального газопроводу, на який давно гострила зуби Москва, намагаючись проковтнути його за так звані газові борги України. Недавно стало відомо, що несподівано президенти України та Росії підписали угоду про створення міжнародного консорціуму щодо транспортування газу з Росії в Європу з використанням магістрального газопроводу, що проходить територією України. До цього проекту приєднався канцлер ФРН Шрьодер. По нашій трубі в
6 тисяч кілометрів до Західної Європи транспортується близько 80% російського газу. Деталі проекту українській спільноті невідомі. Але за коментарями преси, від цього виграють скоріше Росія і Європа, ніж Україна. За задумом, з одного боку газової труби бачимо заці-кавлену в експорті газу Росію, з другого - зацікавлену в споживанні російських енергоносіїв Німеччину та Європу. Україна - посередині, і від неї мало що залежить. Схоже, може вийти так, що виграють ті, що по обох кінцях труби, а та, що посередині, просто вилетить у трубу... Вірогідно, що й тут заради Росії на відкуп віддані українські інтереси.

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ. Проголошуючи нібито рівне ставлення до різних релігійних конфесій, декларуючи необхідність Україні мати Помісну Православну Церкву, президент пише листа до московського патріарха з проханням надати не автокефалію (повну незалежність), а лише автономію Українській Православній Церкві, тобто закріпити її підлегле становище. Власне, він відверто віддає перевагу і протегує сабоданівській церкві Московського патріархату і видає указ, який передбачає передати церкві (звичайно ж московській, як випливає з практики) безцінні українські пам'ятки-святині.

ІДЕОЛОГІЯ. Попри задеклароване в Конституції України положення, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, керівництво на державному рівні утверджує ідеологію анти-українську. Наприклад, незважаючи на наявність офіційного Дня української армії (6 грудня) та традиційне з давніх-давен шанування українським козацтвом свята Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня), зовсім історично невмотивовано, щоб не сказати абсурдно, за аналогією з Росією колишній День радянської армії 23 лютого проголошується Днем захисника Вітчизни(?!).
Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння українських патріотів, став указ президента про відзначення на державному рівні "350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року". Таке відзначення, враховуючи історичні реалії, абсолютно недоречне: тут не святкувати, а скрушатися треба, оскільки, хоча б хто що говорив, фактично всупереч справжнім намірам гетьмана Богдана Хмельницького та його соратників з цієї події починається втрата Україною своєї незалежності і підкорення її Москвою. Недарма націо-нально-демократичні сили засудили цей крок президента, виступивши з відповідними заявами. Цей указ - не випадковість і не помилка, а саме чітка ідеологічна позиція нинішньої влади, яка підіграє Москві: старше покоління пам'ятає, з якою помпою, з "тезами ЦК КПСС" відзначалося 300-річчя Переяславської ради за радянщини. Варто зайвий раз нагадати слова віце-прем'єра В. Семиноженка про те, що часи Мазепи минули, а настали часи Хмельницького - ось де розкривається справжній зміст задуманої акції.
ЕТНОПОЛІТИКА. Відверто українофобська позиція влади полягає в тому, що грубо попираються права українців на націо-нальну мову. Ніхто інший, як президент Кучма, першим запустив стереотип про необхідність дво-мовності, що стало сигналом для виконавчої вертикалі повести наступ проти української мови. І хоч пізніше ухвалена Конституція задекларувала для української мови статус державної, на практиці ця норма грубо порушується. Більше того, українофобські сили у Верховній Раді минулого скликання зробили спробу підвищити статус і без того пануючої нині російської мови до рангу офіційної, себто - другої державної. І один з найзатятіших адептів цих спроб стає главою Адміністрації Президента України.

ІСТОРІОГРАФІЯ. Та вінцем антиукраїнської політики нинішньої влади, яка викликала потужну протестну хвилю, стало підписання 24 травня в Москві віце-прем'єрами України Володимиром Семиноженком та Росії - Валентиною Матвієнко документа про "узгодження" підручників історії у навчальних закладах двох країн та створення робочої групи, яка й займатиметься цим. Як з'ясувалося, російській стороні не сподобалося, як українською історіографією висвітлюється голодомор 1932 - 1933 років, який забрав близько 8 млн. життів українців, та агресія більшовицької Росії проти Української Народної Республіки, до речі, визнаної тією ж Москвою, у 1917 - 1920 роках. І це не все - багато чого, що нині відновлює українська наука і мистецтво, не подобається Москві: російський міністр культури, наприклад, висловився проти прокату в Російській Федерації художнього фільму Ільєнка "Молитва за гетьмана Мазепу". Отже, треба по-новому переписати історію на догоду Москві - плани на далеку перспективу: виховувати молоде покоління українців на тих постулатах, які влаштовують Москву, навіть якщо доведеться поставити з ніг на голову всю історію.
Всі ці кроки нинішньої української влади викликали гучні масові протести патріотичної громадськості. Шістнадцять лідерів українських національно-демократичних політичних партій та громадських організацій звернулися до президента, Голови Верховної Ради та прем'єр-міністра з листом, у якому різко засуджуються ці документи і дії державних чинників, які мають чітко виражене антиукраїнське спрямування.
Можна уточнити: не просто антиукраїнське, а відверто проросійське спрямування, яке, на жаль, зведене до рангу державної політики.
Чим же воно викликане, чим пояснюється?

По-перше, тим, що у більшості сформованої президентом виконавчої влади наявний не український, а московський менталітет.
По-друге, чітко спрямованою активною політикою державників Російської Федерації.
По-третє, дією п'ятої колони, яка також посилила свою активність в останні роки.
По-четверте, синдромом меншовартісності українських державників, які ладні піти на все, аби утриматися при владі.
По-п'яте, зрощенням українського олігархічного капіталу з російським.
По-шосте, втратою авторитету в українського загалу і нетривким становищем президента Л. Кучми, і від цього - його намаганнями зосередити в своїх руках всю повноту влади.
По-сьоме, недостатньою національною самосвідомістю українського загалу, який досить терпимо (чи байдуже) ставиться до того нахабного антиукраїнського шабашу, який твориться в Українській державі.
З цього приводу пригадуються широко цитовані пресою слова президента Кучми, висловлені ним у виступі перед українською діаспорою в Ханти-Мансійську (Російська Федерація): "Я обращаюсь к хохлам - Росія вам мать, а я - батько". Далі "батько" видав таке: "Ми, украінци, нємножко с придурью".
Може, справді так, якщо і досі терпимо такого президента і таку владу?
15.07 2002

ПРО АВТОРА
Карпенко Віталій Опанасович - кандидат філологічних наук, доктор суспільно-економічних наук Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН), професор кафедри видавничої справи та редагування Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри журналістики Міжнародного університету розвитку людини "Україна".
Народжений 3 березня 1941 року в Києві у робітничій родині.
Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1966), Академію суспільних наук (1979, Москва).
Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Автор 30 книг документальної прози, публіцистики, літературної критики, навчальної літератури, багатьох статей з питань журналістики, розвитку сучасного літературного процесу та політики. Друкувався в журналах "Україна", "Вітчизна", "Дніпро", "Слово і час", "Універсум", "Мандрівець", "Журналист", "Журналіст України", в газетах "Слово Просвіти", "Національна Трибуна" (Нью-Йорк), "Українська Думка" (Лондон), "За Вільну Україну - плюс", "Українська Газета" та ін.
З 1972 по 1976 рік редагував миколаївську обласну молодіжну газету, з 1985 по 2001 рік очолював популярну газету "Вечірній Київ".
З 1986 року на викладацькій роботі на факультеті та в інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка: викладач, старший викладач, доцент, професор.
Один з ініціаторів створення Конгресу української інтелігенції, обраний членом Президії Національної Ради Конгресу, очолює Київське відділення КУІну. Є головою Української асоціації національно-демократичної преси та президентом Асоціації світової української преси.
Обирався депутатом Київради двох скликань та Верховної Ради
1-го (12-го) скликання. Заслужений журналіст України (1992), лауреат премії імені Івана Огієнка (2002).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 22.09.2006 > Тема "Ми єсть народ?"