Версiя для друку Обговорити в форумi

 Є у мене найближчий серцю друг. Звуть його Яків Іванович Івашкевич. Народилися ми з ним майже в одному селі Катеринопільского району на Черкащині. Його село Пальчик і моя Луківка, як ото городи сусідські - межують через місток. З’явилися на світ однієї осені в невеличких солом’яних хатах. Йому довелося в голодному тридцять третьому вишукувати на березі Тікича зелені «калачики» й рвати солодкий цвіт зі старої акації. Щоб хоч якось угамувати голод. Я це робив у сорок сьомому.
 І хоча Яків Іванович старший за мене на дванадцять років, ми і досі нерозлучні, як і сорок років тому, звіряємо один одному свої житейські і літературні тайни, не можемо наговоритись ні при зустрічах, ні в листах (ось уже п’ятий десяток літ я вчителюю в Криму). До того ж, ми обидва - сільські вчителі української мови й літератури. Зустрічаємося нечасто (долі носили нас по різних і далеких шляхах), але наші споріднені душі ніколи не розлучились - єднає їх романтичне сприйняття світу й незрадлива любов до художнього слова. При виснажливій учительській праці не відпускає ні мене, ні його поезія.
 Яка то розкіш - радість спілкування! Моєму другові є про що і писати, і розповідати. Не раз слухав його захоплюючі розповіді про те, як прощався він із життям, коли в 1945 році, незадовго до Перемоги, був тяжко поранений в м. Бреслау. Закінчив Яків Іванович вісім класів середньої школи - і вдарила війна. Вісімнадцятирічним пішов на фронт, воював на Першому Українському. Повернувшись додому інвалідом, одержав атестат зрілості і диплом філолога в Черкаському педінституті. Сорок п’ять літ «серце віддавав дітям» (В. Сухомлинський). Віршувати почав ще в школі, а друкуватись - у фронтовій газеті «За честь Батьківщини». Закоханий в красу Шевченкового краю, в його працьовитих людей, і понині чаклує над словом. Його поетичний голос давно почули читачі багатьох республіканських, обласних часописів, альманахів, окрім того, має і власні поетичні збірки - «Вічносте моя!», «Іскрою викрешусь», «На перехресті доріг», «Квіти любові». В ос-танній, як і в по-передніх книгах, ідеться не стільки про інтимні почуття ліричного героя взагалі, скільки про любов у високому розумінні цього слова: до землі, на якій зробив перші кроки, до земляків, з якими живе і трудився, до всього того, що зветься Україна. Радісно-тривожні вірші присвячені школі, вчителю. Воно й зрозуміло: не можуть не обізватися в серці тисячі проведених уроків, учительські радощі і болі. Тільки той, хто пізнав їх сповна, здатен сказати отак звабливо й задушевно:
Замовк учитель.
 Дзвоник милозвучний
Розбризкав малинові трелі.
Враз діти вибігли веселі -
Мої то, звісно, милі учні.
 Нагород у Якова Івановича - як цвіту навесні! В одному з віршів зізнається:
Я правдою жив, я ніде не грішив -
В шухляді одні нагороди,
Та тільки для себе добра не нажив,
Мов сам собі шкодив.
 Справді, його бойовий і трудовий шлях відзначений чотирма орденами, багатьма медалями і грамотами. Та найдорожча для нього премія імені Олекси Гірника, яку одержав весною цього року. Найдорожча, бо все життя як пе-дагог і поет учив дітей любити рідну землю і її солов’їну мову.
А добра, знаю достеменно, не нажив та й навряд чи наживе в свої вісімдесят. Ото і все багатство: хата на березі Тікича (не один рік будував), багатюща бібліотека в ній.
І він - самотою. Могилка дружини Ніни Григорівни, теж учителя, відмінника освіти, поруч, до кладовища рукою подати. Зрідка гостює донька Тетяна, викладач університету. Можна сказати, Івашкевичі - педагогічна династія...
 Скоро ми знову зустрінемось. Наговоримось - набалакаємось. Тільки я не згадуватиму про його роки, що пролетіли, не зупинившись з нестримним плином часу. Бо хочеться бачити і себе, і мого побратима молодими. А зараз кажу: з 80-літтям, мій любий друже! Хай здоровиться і пишеться!
 Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
 учитель, член Національної Спілки письменників України.

 P. S. Редакція «Кримської світлиці» радо приєднує і свій голос до цих пречудових слів привітання, бажає нашому постійному читачеві й авторові Якову Івановичу Івашкевичу доброго здоров’я і многії літа! З роси та води вам, ветеране!

 УКРАЇНО, ВІЧНОСТЕ МОЯ
 С. О. Єфремову, відомому вченому-академіку, уродженцю мого рідного села Пальчик, присвячую

 Живу з тобою споконвічно,
 Як сонце й пісня солов’я,
 Милуюсь, тішуся одвічно,
 Вкраїно, матінко моя!
 Тебе палила і топтала
 Орди злорадна течія,
 Та ти з неволі тої встала,
 Вкраїно, гордосте моя!
 Тебе то краяли, то рвали,
 Немов була ти нічия,
 Та ти, живуча, не вмирала,
 Вкраїно, муко ти моя.
 Як не ярмо, то знов навала,
 То свист колючий нагая,
 А ти, знедолена, стояла,
 Вкраїно, страднице моя...
 Ти непідступна, нелукава,
 Хоч доля не легка твоя,
 Зате дзвенить козацька слава,
 Вкраїно, вольносте моя!
 У буревіях, в круговерті
 Недоля й воленька твоя...
 З тобою житиму до смерті,
 Вкраїно, совісте моя.
 Ніким не скорена, могутня,
 Бо невмируща кров твоя.
 Гряде твоє нове майбутнє,
 Вкраїно, вічносте моя!
 1998 - 2006 рр.

 МАНДРІВКА
 Моєму щирому другу і брату втретіх, кримському поетові й публіцисту В. Г. Латанському

 Бувало, вирушу в мандрівку
 Та й завертаю у Луківку,
 «Де дмуть із Тікича вітри
 В глухі серпневі вечори»*,
 Село Луківка - то від «луки»...
 Я не терплю із ним розлуки.
 Он там вони, як і колись,
 В пониззі річки розтяглись...
 Серед засохлої заплави
 Цвітуть нескошені отави.
 А далі степ, суха стерня
 Прошкує вдалеч навмання.
 ...Іду та йду... Спекотний вечір...
 Ще чути радий клич малечі...
 І ось біліє іздаля
 У вишнях хата Василя.
 В подвір’ї чисто, як годиться,
 А під калиною - криниця...
 Під нею - стіл, де хліб і сіль,
 Лини рум’яні й карасі...
 Яка заманлива утіха!..
 Мабуть, Василь оце приїхав...
 Не близький шлях привів,
 із Криму, -
 А це ж, напевне, як із Рима.
 Ах ось і він... Знімаю бриль...
 - Що, зачекавсь, - кажу, -
 Василь?!
 ...Щаслива мати Василина
 Вгоща мене і свого сина,
 Все, чим багата, подає:
 - Вгощайтесь, діти, всім, що є...
 Тим часом із воріт спроквола
 Іде наш друг, Гірник Микола,
 Як сам Ісус, як Божий дар -
 Поет, подвижник і бунтар!..
 Не гладив нас він по голівці
 В селі колгоспному Луківці.
 Всміхались дружно, обнімались,
 Самі себе критикували...
 І мовив під кінець поет:
 - Це був, звичайно, не бенкет,
 Тут, де калиновий нектар,
 А поетичний семінар...
 * Слова М. Гірника.

 * * *

 Якщо тебе осилить втома,
 То не сиди без діла вдома,
 Шукай других собі принад,
 Виходь неквапливо у сад.
 
 Перед тобою гори й доли,
 Дуби ростуть зеленочолі,
 Ліщини плетиво густе
 Чи дика яблунька цвіте...
 
 Коли йдеш лісом, чуєш з ходу:
 Махнув крилом повз тебе одуд,
 А он і дятел... Сів на сук -
 Й по короїдах - стук та стук...
 
 Важка роса із дуба пада -
 І запанує враз розрада.
 Іду і йду я в цім раю,
 Духмяні трунки лісу п’ю...
 
 А на леваді інші зваби -
 Жовтенькі сонечка кульбаби,
 Ще й зайчик вистрибом побіг
 Із-під куща Петрів батіг.
 
 Весною в будь-яку погоду
 Спішіть в оновлену природу.
 Кажу це всім не жартома -
 І втоми вашої нема!..
 Яків ІВАШКЕВИЧ.
с. Пальчик, Катеринопільський район, Черкаська область.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 15.09.2006 > Тема "Українці мої..."