Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 28).

Розділ II. Склад п’ятої колони.

1. Етнічні меншини

Завдяки наполегливій роботі Німеччини з «фольксдойче» та активному їх використанню Гітлером у своїх агресивних планах постала уява про всіх закордонних німців як агентів Гітлера. У виданні Британського Королівського інституту з міжнародних справ («The World in March 1939», Лондон, 1952 рік) німецькі національні меншини у державах Центральної та Східної Європи були прямо названі п’ятою колоною міжнародного значення. Фактично сама національність людини ставала головною ознакою її належності до п’ятої колони.
Головним доказом для такого етнічного підходу до визначення проблеми п’ятої колони стала діяльність судетських німців у Чехословаччині в 1938 році. Там існувала так звана судето-німецька партія («Sudetendeutsche Partei»), за котру на травневих виборах 1935 року проголосували кожні два з трьох судетських німців. Партію очолював колишній вчитель фізкультури Конрад Генлейн. Він постійно звертався з надуманими звинуваченнями проти чехословацької влади та закликав німців до повстання й приєднання до Німеччини. Кілька разів він зустрічався з Гітлером, був присутній на партійному з’їзді нацистів у Нюрнбергу, а також виступав на німецьких радіостанціях із закликами до втручання в чехословацькі справи. Він проголосив створення судетського добровільного легіону для збройної боротьби проти Чехословацької республіки, таким чином перетворюючи її громадян німецької національності на збройних заколотників. Врешті-решт, він втік до Німеччини, проте справа вже була зроблена. Внутрішня ситуація в Чехословаччині була розбурхана, і створені умови для перенесення «чехословацького питання» на міжнародний рівень. Далі відбулася відома «мюнхенська зрада» і розпочалася поступова анексія Чехословаччини Німеччиною. Фіналом «політичної» боротьби Генлейна за автономію судетських німців у складі Чехословаччини стало перетворення цієї держави на Протекторат Богемія і Моравія!
Згодом зрадницькі кроки вчиняли представники німецьких меншин під час агресій проти інших країн. Бойовики судетсько-німецького легіону та члени конспіративних загонів польських німців, замаскованих під «спортивні клуби», були переформовані в постійні диверсійні підрозділи, що підкорялися II відділу Управління військової розвідки та контррозвідки Верховного командування збройними силами Німеччини («Абвер»). Вони закидалися до інших країн напередодні агресії та діяли методами вже не політичної, а військової п’ятої колони: терористичні акти, провокації, поширення панічних настроїв і чуток, розвідувально-диверсійні дії, організація саботажу. З цих груп був сформований так званий будівельно-навчальний полк «Бранденбург», що спеціалізувався на диверсіях у тилу противника і комплектувався з представників п’ятої колони.
До речі, на базі цього полку формувалися українські батальйони «Роланд» і «Нахтігаль». Українців розглядали в «Абвері» як п’яту колону в СРСР, тому підпорядкували їх «фахівцям» диверсійної роботи. Але як тільки українці проголосили 30 червня 1941 р. у Львові «Акт проголошення Української Держави», вони їх негайно позбулися, оскільки тепер українці з своїми державницькими устремліннями перетворилися на п’яту колону для самої Німеччини.
Репресії з тортурами та масовими розстрілами обрушилися на український національний рух. Гітлера цікавила тільки допомога ОУН у вигнанні радянських військ із Західної України, а потім український рух автоматично ставав ворожою перешкодою для влади Рейху в Україні.
Натомість «Абвер» та війська SS активно залучали до своїх лав членів п’ятої колони з німецьких «фольксдойче» на окупованих територіях. Сумну відомість набула, наприклад, 7-ма гірська дивізія SS «Принц Ойген», яка складалася з югославських німців та воювала проти місцевих партизанів.
Все це було добре відомо вже в ті часи, тому реакція не забарилася. Вже стали хрестоматійними приклади, як Сталін рішуче скасував німецьку національно-культурну автономію у Поволжі, а всіх німців відправили на заслання до Сибіру та Казахстану. Єдиною їх провиною була їх німецька національність, котра викликала підозри у приналежності до п’ятої колони. Потім аналогічним чином будуть діяти щодо багатьох так званих «злочинних» народів. Не обов’язково, щоб серед цих народів було багато випадків бандитизму, зради чи співробітництва з окупантами, як у випадку з кримськими татарами або чеченцями. Достатньо було, що їх підозрювали у симпатіях та зв’язках із реальними ворогами СРСР (як німців, угорців, фінів) або можливими ворогами СРСР (як турків-месхетинців, японців, корейців). Адже вони були етнічними родичами ворожих націй!
Аналогічним чином вчинили у США. Морський міністр цієї держави після японського нападу на Перл-Харбор (7 грудня 1941 року) виступив з твердженням, ніби «найбільш ефективними за всю війну діями п’ятої колони (якщо не враховувати подій у Норвегії) виявилися дії на Гавайських островах». Йшлося про 160 тисяч громадян США японського походження, які проживали на Гавайських островах. Аналогічні підозри звучали щодо 110 тисяч японського населення в Каліфорнії, так званих «нісеїв». Спираючись на телеграми агенції «Юнайтед Прес» від 30 і 31 грудня 1941 року, американська преса опублікувала масу повідомлень про уявні зради американських японців. Член Палати представників Конгресу США Ренкін 19 лютого 1942 року навіть закінчив свій виступ прокльонами зрадникам. Ворожі настрої посилилися до такого ступеня, що навесні 1942 року влада інтернувала всіх громадян США японського походження, відправивши їх до внутрішніх районів країни.
Після 1945 року уряди Польщі, Чехословаччини, Югославії, СРСР депортували з своїх територій сотні тисяч осіб німецького населення, яке проживало століттями у своїх місцях. Надто велику пам’ять залишили по собі німецькі меншини, тому уряди нових держав намагалися убезпечити себе на майбутнє від можливих проявів німецької п’ятої колони.
Розглядаючи цю проблему, виходить, що Українська держава стоїть перед складними випробуваннями. Територіальних претензій до неї вистачало завжди.
З Україною межує сім країн, і кожна з них так чи інакше натякала на «історичну несправедливість» українських кордонів. А згідно з Всеукраїнським переписом населення 2001 року в Україні є значні національні меншини: росіяни (17,3% населення, 8 млн. 334 тис. чол.), кримські татари (0,6%, 248,2 тис. чол.), угорці (0,3%, 156,6 тис. чол.), румуни (0,3%, 151 тис. чол.), поляки (0,3%, 144 тис. чол.).
Підозри щодо поляків і кримських татар поки що безпідставні. Після століть непримиренної боротьби та підозр (особливо в першій половині та середині XX ст.) міждержавні відносини з Польщею досягли такого рівня, що говорити про якійсь реванш і територіальні зазіхання з боку Польщі немає підстав. Крім того, польська община малочисельна й надто розпорошена, щоб слугувати п’ятою колоною, коли б у Варшави виникли такі плани. Що стосується кримських татар, то вплив на них з боку Туреччини не варто перебільшувати. Маючи суттєві проблеми з сепаратизмом у власній країні й історичні конфлікти по периметру всього свого кордону, Туреччині не вистачало ще розпочинати експансію до Криму. До того ж, татари складають тільки 12% населення Криму, тому сучасний статус автономії дозволяє успішно розв’язувати більшість їхніх проблем.
Що стосується угорців та румунів, то ці етнічні групи проживають компактно у прикордонних районах і мають тісні зв’язки зі своїми історичними батьківщинами. В принципі, їх можна було б використати як п’яту колону проти України в якомусь прикордонному конфлікті. Однак тут слід зважати на кілька «але». По-перше, Угорщина є членом НАТО і ЄС, тому не може ігнорувати принципи цивілізованої зовнішньої політики, прийняті сьогодні у Європі. До того ж родинні та історичні зв’язки угорців виявляються ще одним каналом зв’язку України з ЄС. Тому рубати їх заради сумнівної перспективи зміни східного угорського кордону ніхто у Будапешті не замислить. Від цього буде проблем більше, ніж якихось вигод. По-друге, хоча Румунія за останні 14 років і дала вдосталь приводів не довіряти її запевненням (згадаємо хоча б акцію її МЗС з незаконної видачі румунських паспортів українським румунам в Чернівецькій області та погано приховані територіальні претензії), проте Бухарест занадто слабкий, щоб сперечатися з Україною. А громада українських румунів на практиці довела, що є лояльною до своєї держави і не дозволяє використовувати себе як п’яту колону. Згадаємо, як Румунія фабрикувала інформацію щодо утисків національних прав румунів в Україні для компрометації України перед міжнародними організаціями. За наслідками цих дій зацікавлені європейські організації проводили перевірку дотримання українською владою прав національних меншин в Україні. Румунська громада в нашій державі тоді яскраво продемонструвала, що звинувачення офіційного Бухареста на адресу Києва безпідставні. Її права та можливості в Україні були значно ширшими, ніж стан справ із забезпеченням прав українців в Румунії. Тому говорити про якусь румунську п’яту колону в нашій державі сьогодні немає підстав.
Значно складніше питання з російською етнічною групою. Вона багаточисельна, претендує на статус другої державостворюючої нації в Україні поряд з самими українцями. До того ж в окремих регіонах нашої країни росіяни проживають великими групами і компактно. Небезпека стає зрозумілою при деяких історичних порівняннях.
Суттєвим наслідком Першої світової війни стали зміни на політичній карті Європи. Після неї з’явилася ціла низка нових і відроджених держав (Польща, Чехословаччина, Австрія, країни Балтії, Угорщина, Югославія). Для переможеної Німеччини, яка втратила 10% території, 1/8 населення та з наймогутнішої країни континенту перетворилася на другорядну державу, така ситуація була неприйнятною. Німці в масі своїй не прийняли нового статусу держави, байдуже і навіть вороже ставилися до демократичної республіки, відчували ностальгію за кайзером, колоніями, великою армією... Для них веймарська демократія була чужою. Загальне невдоволення викликали нові кордони. Усе це породжувало реваншистські настрої і прагнення.

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 14.07.2006 > Тема "Ми єсть народ?"