Версiя для друку Обговорити в форумi

Шановна редакція "Кримської світлиці"!
Я працюю в Калинівській районній бібліотеці Вінницької області, на землі, де 6 січня 1834 року (25 грудня 1833-го за старим стилем) народився визначний український поет, класик нашої національної літератури Степан Васильович Руданський (с. Хомутинці, нині Калинівський район на Вінниччині). Тривалий час С. Руданський жив і в Криму, там він і похований у Ялті. Наближається 170-річчя від дня народження поета, автора чудової пісні "Повій, вітре, на Вкраїну". Хотілося б, аби на сторінках і наших, подільських видань, і на сторінках "Кримської світлиці" час від часу знаходили своє відображення матеріали, пов'язані з життям і творчістю С. Руданського.
Надсилаю вам статтю про село на Вінниччині, в якому проходив практику молодий бурсак С. Руданський. 80 ро-ків тому цьому селу було присвоєно назву "Руданське".
З повагою Ольга ЮРЧИШИНА, бібліограф-краєзнавець бібліотечної системи.
Від редакції. Шановна пані Ольго! Ми із задоволенням публікуємо ваш матеріал і сподіваємось, що ви ще не раз на сторінках "Кримської світлиці" матимете можливість розповісти про вашого, подільського, і так вже історично склалося, що й нашого, кримського, земляка, славетного поета Степана Руданського.

Біля в'їзду в село Олексій Васильович Боржковський зупинив свій автомобіль. Напис "Руданське" свідчив про те, що ми досягли, нарешті, мети своєї подорожі.
"Не можу проїхати просто так, щоб хоч хвилинку тут не постояти і не зробити фотознімки", - сказав він якось багатозначно, розглядаючи незнайому місцевість. - Можливо, цими стежками ходив молодий бурсак Степан Руданський, бо свого часу проходив практику у цьому селі".
Я, бібліограф-краєзнавець Калинівської бібліотечної системи, працівники районної газети "Прапор перемоги"
М. М. Сарахан та М. П. Самборський його розуміли, адже Олексій Васильович - кровинка роду Руданських, правнучатий племінник С. Руданського. Він об'їздив майже всі місця, так чи інакше пов'язані зі своїм славетним пращуром.
Руданське постало у зелені садів. Праворуч - мішаний ліс, ліворуч - городи і поля, де цвіла картопля, а тамтешні косарі вже розпочали косовицю люцерни.
Тепле проміння вранішнього сонця, що вже височенько піднялось над селом  разом із духмяним, п'янким запахом трав, створювали особливий настрій. Здавалось, що Руданське, осяяне літнім сонцем, запрошує нас до себе на свято.
І, диво! Передчуття справдилось. Це ж треба, вперше приїхати в Руданське і потрапити на день села, точніше - 80-річчя з дня присвоєння селу імені славетного подолянина Степана Руданського!
Поки ми оглядали навколишні краєвиди, до нас підійшов мешканець села Іван Павлович Білозор, саме від нього ми дізнались про це свято. Нам пощастило. Іван Павлович дещо розповів про історичне минуле села, не задумуючись, назвав нам прізвища місцевих старожилів, тих, хто щось може розповісти про перебування С. Руданського у цьому селі.
Історична довідка. Невеличке село ще у XVІ ст. носило назву Жорнівка, так називалась і річка, що раніше була повноводною. Згодом Жорнівку перейменували на Довгінці на честь власника села, пана на прізвище Довгань. У червні 1922 р. на сільському сході за пропозицією місцевого краєзнавця, вчителя Івана Івановича Кільчицького селу присвоїли ім'я С. Руданського. Руданське - єдине в Україні село, що носить ім'я славетного подолянина.
Іван Павлович охоче погодився показати нам дорогу до місцевої церкви, де свого часу проходив практику С. Руданський. Кілька хвилин - і ми опинились в мальовничому куточку села. На пагорбі, щедро осяяному сонцем, у всій своїй первозданній красі, постала перед нами дерев'яна церква.
Обгороджена кам'яним муром, в густій зелені дерев, сяючи трьома куполами, вона зустрічає схід сонця та благословляє новий день, сповнений по вінця повсякденними турботами місцевих жителів. З часу своєї побудови - 1755 року, вона зазнала лише кількох ремонтів. Підходимо ближче і раптом нас всіх охоплює дивне почуття: ніби ось-ось відчиняться церковні двері і, посміхаючись, вийде нам назустріч юний Степан Руданський.
Під час наших оглядин вчитель місцевої школи Дмитро Васильович Мосійчук розповів, що в господі його бабусі Ганни Самуїлівни квартирував місцевий священик (наймав половину хати). Тоді ж до нього часто заходив Степан, іноді й ночував тут. Розповідають, що був дотепним, жартівливим, спостережливим, гарно співав. Декілька сюжетів з життя цього села пізніше втілились у його співомовках.
"Як прийде Степанко, скаже слово, хоч посміємось", - згадують перекази своїх односельчан нинішні мешканці села.
А ще розповідають, що привіз Степан до церкви картину. Хтось із його знайомих намалював  місцевий пейзаж - поле - і подарував йому. Де нині ця картина - невідомо.
Зайшов якось молодий бурсак до місцевої церковноприходської школи і помітив, що діти на уроках стоять, бо ні на що сісти. І ось взимку, коли їхав з Бара, привіз у школу кілька дощок у санях й сказав: "Зробіть ослони для дітей. Хай не стоять на уроках, а вчаться сидячи, хай буде їм удача!" Можливо, це дрібниця, але не забуваймо того, що Степан був у селі, всього-на-всього, практикантом, та й за віком був не набагато старшим за учнів сільської школи.
До речі, в нинішньому році школа в Руданському відзначила свій ювілей. Директор місцевої школи нам повідав про те, що в ній поповнюється куточок українського поета-класика.
Того ж дня ми зустрілись з деякими іншими мешканцями цього села. З їхніх розповідей дізнались, що покійний Іван Іванович Кільчицький, який вчителював у селі, захоплювався краєзнавчою роботою, співав, чудово грав на різних інструментах. Один із синів Івана Івановича, Віталій, живе в Молдові, інший - Олександр - у Вінниці (було б добре, якби він прочитав оцю статтю та й відгукнувся).
Побували ми й на обійсті, де жив вчитель-подвижник. Тепер там побудовано новий добротний будинок, у якому живуть родичі І. Кільчицького. Господарка Ніна Степанівна Клак, внучка вчителя, розповіла, що зберігає одну старовинну ікону, котра належала Кільчицькому. Можливо, цю реліквію тримав у руках Степан Руданський.
Того ж дня ми побували в Шаргороді. Провінційне місто на річці Мурашка справило на нас непогане враження.
В центрі цього старовинного містечка знаходиться чоловічий монастир, раніше - духовна бурса. На одній із стін - меморіальна дошка і скульптурний портрет С. Руданського. Читаємо: "В цьому будинку (в колишній Шаргородській духовній бурсі) з 1841-го по 1849 рік вчився видатний поет-демократ Степан Васильович Руданський".
Праворуч - теж меморіальна дошка з барельєфом письменника Михайла Коцюбинського, який навчався у цьому закладі з 1876-го по 1880 рік.
Щоб уявити собі картину бурсацького життя-буття, слід згадати хоча б "Нариси бурси" М. Пом'яловського чи повість А. Свидницького "Люборацькі": задушлива атмосфера, бездушна система виховання, суха схоластична наука, зубріння, сваволя старших бурсаків над меншими, доноси, підлабузництво, крадіжки, жорстоке покарання за найменший непослух, сувора заборона розмовляти українською мовою. Зате багато часу відводилось вивченню теології, церковно-слов'янської, грецької, латинської, старослов'янської мов.
Бурсу Степан закінчив з відзнакою.
Біля стін колишньої бурси ми довго стояли в задумі. Олексій Васильович дістав з машини рушничок, змочив його водою й ретельно протирав запилене мовчазне зображення Руданського. В цю хвилину до нас підійшов заступник міського голови і розповів, що є певні непорозуміння з господарями цього монастиря, які натякають, що хочуть зняти оці меморіальні дошки, що пов'язано з реконструкцією цього будинку.
Невже ж не знайдеться куточка на такій немаленькій будівлі монастиря, щоб нинішні і майбутні покоління мешканців Шаргорода знали й пишались, що у їхньому маленькому місті навчались велети української літератури - Коцюбинський і Руданський?
У селі Руданському поблизу Будинку культури було людно. "Руданське - ти найкраще на землі" - напис на фасаді будинку дуже точно відображав настрої мешканців села, що прийшли на свято.
Серед почесних гостей - О. В. Боржковський та М. М. Сарахан, які виступили з невеликими промовами, сповненими теплих слів вдячності руданківцям, що передають із покоління в покоління пам'ять про С. Руданського. На прощання Микола Микитович прочитав свої гуморески та подарував кілька примірників власної книги байок і гуморесок, які були передані до сільської бібліотеки.
На знак поваги до гостей місцеві аматори подарували нам безсмертну пісню поета-класика "Повій, вітре, на Вкраїну".
Ми мовчки повертались з Руданського до Калинівки. В душі ще довго бриніла мелодія пісні на слова С. Руданського, славетного подолянина, нашого земляка.
Ольга ЮРЧИШИНА,
бібліограф-краєзнавець Калинівської ЦБО.
Вінницька область, м. Калинівка.

Степан РУДАНСЬКИЙ
ПОВІЙ, ВІТРЕ
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі...
Повій, вітре, з полуночі!..

Між ярами там долина,
Там біленькая хатина;
В тій хатині голубонька,
Голубонька-дівчинонька...

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця;
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча миле.

Зупинися нишком-тишком
Над рум'яним, білим личком;
Над тим личком зупинися,
Чи спить мила - подивися.

Як спить мила, не збудилась,
Ти нагадай, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась
І кохати присягалась...

Як заб'ється їй серденько,
Як дівча зітхне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі!..

А як мене позабула
Та нелюба пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України!..

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю замирає.
24.VII 1856

ТИ НЕ МОЯ
Ти не моя, дівчино молодая!
І не мені краса твоя;
Віщує думонька смутная,
Що ти, дівчино, не моя!

Ти не моя! І брови чорні
Милує інший, а не я,
І інший хтось тебе пригорне,
А ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя! За личко гарне
Справляє хтось колодія...
Мої ж літа проходять марне,
Бо ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя, голубко сива!..
Щаслива доленька твоя,
Моя же доля нещаслива,
Бо ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя! Но що ж я маю?
Чим похвалюсь тобі і я?
Хіба лиш тим, що тя кохаю;
Но ти, дівчино, не моя!..
19.ІІ 1854

МЕНЕ ЗАБУДЬ
Мене забудь, моя дівчино!
Спокійно жий, щаслива будь.
Цвіти хоть ружой,
хоть калиной, -
Мене забудь, мене забудь!..

Мене забудь - і тяжким смутком
Не розбивай біленьку грудь:
Шукай собі коханка хутко,
Мене забудь, мене забудь!

Мене забудь, мене не треба!
Но якби я коли-небудь
Тебе забув... о боже з неба,
Мене забудь, мене забудь!..

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 10.01.2003 > Тема "Душі криниця"