Версiя для друку Обговорити в форумi

Шевченкіана
(Продовження. Поч. у № 11).

 Природа наділила Тараса Шевченка могутнім здоров’ям. За офіційними документами і спогадами багатьох сучасників, він був «міцної тілобудови», ширококостий і м’язистий. У доповідних записках графа Орлова, який вів справу Кирило-Мефодіївського товари-ства, стверджується, що Тарас Шевченко дійсно мав «міцну тілобудову», тому цар і царські посіпаки, аби фізично знищити небезпечну для імперії, але міцну тілом і духом людину, призначили йому найлютішу кару - десятилітню солдатчину, яка була рівноцінна за своїми наслідками сибірській каторзі. За всіма антропологічними ознаками та фізичними даними Тарас успадкував своє здоров’я від діда Івана, який прожив 117 років. У 80 літ він відважився одружитися.
І якщо б не страдницьке дитинство та голодна юність, принизлива тиранічна солдатчина та постійне цькування владою, наш національний геній міг би за тривалістю життя зрівнятися зі своїм дідом Іваном. Проте поет помер досить рано, на 47-му році життя.
 У повісті «Художник» сам Тарас згадує про те, що перше серйозне захворювання він переніс у Петербурзі, перед викупом з кріпацтва. Цей факт підтверджує і вельми сумлінний дослідник життєпису поета Павло Зайцев. Він зазначає «Лежав Тарас у шпиталі Марії Магдалини, вісім днів був без пам’яті, а два тижні мав гарячку, що то була за хвороба невідомо. Це було в 1838 році» (Зайцев Павло. Життя Тараса Шевченка, Обереги, Київ, 1994. с. 365).
 За Павлом Зайцевим, через кілька років (1842 р.) Тарас Шевченко тяжко захворів під час морської подорожі до Данії та Швеції. Тоді його ледь живого привезли до Таллінна (Ревеля). Повернувшись до Петербурга, поет тривалий час лікувався і його життя висіло на волосині від смерті.
 Відомо також, що під час першої подорожі по Україні Шевченко захворів у Яготині. Тоді на його тілі з’явилися якісь болячки. Хворого лікував доктор Фішер. В 1845 році перед Різдвом Тарас Григорович, перебуваючи у Переяславі у д-ра Козачковського, знову захворів. Є відомості й про те, що поет нев-довзі захворів на черевний тиф.
 У молодості міцний організм Тараса Шевченка успішно подолав, яка нам видається, всі інфекційні захворювання. Навіть після довготривалих і принизливих допитів у пріснопам’ятному ІІІ від-діленні відважна людина не втратила сили волі. На допитах поет тримався впевнено та з гідністю. Після винесення вироку, виконуючи волю самого царя, каральне відомство імперії негайно депортувало в’язня із столиці. Відомо, що 31 травня 1847 року Тарас Шевченко у супроводі фельд’єгеря виїхав із Петербурга. Вже 8 червня кибитка з Шевченком зупинилася перед будинком штабу корпусу в Оренбурзі. Отже, відстань 2110 верст арештант подолав за вісім діб. Сам поет писав у щоденнику «Мене (як потім довідався) пильно потребували в Оренбурзі, і тому фельд’єгер «неудобозабиваемого тормоза не дрімав. Він мене з Пітера на восьму добу приставив до Оренбурга, замордувавши тільки одного коня». Безумовно, аби подолати без зупинок таку величезну відстань, потрібно було мати могутнє здоров’я не лише жандарму, але й арештанту.
 Є всі підстави стверджувати, що позитивний вплив на стан здоров’я справила експедиція Тараса Шевченка до України, спілкування з однодумцями, друзями, рідними та численними знайомими. Рідна земля також надавала силу поету.
 Але у страшних побутових умовах солдатчини, морального дискомфорту та принизливого для великого митця заслання, набутого в Україні скарбу - здоров’я - виявилося вкрай недостатньо. Поет не хворів лише до середини зими.
 Перші документальні свідчення про серйозне захворювання Тараса Шевченка у засланні зустрічаються у його епістолярії за 1847 рік.
У листі до А. І. Лизогуба від 11 грудня 1847 року поет пише: «Бодай і ворогові моєму лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь. І до всього того треба було ще й занедужать, восени мучив мене ревматизм...» Того ж року, 20 грудня, вже в листі до М. М. Лазаревського Тарас Григорович повідомляє: «...Опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріч всіх лих, що душу катують, - Бог покарав мене ще й тілесним недугом, занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг, та я все таки потроху боровся з ним, і лікар, спасибі йому, трохи помагав...»
1 лютого 1848 року в листі до А. І. Лизогуба читаємо: «...Нудьга і безнадія давить серце, а друге, нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпів». Саме захворювання цингою та відсутність дієвої медичної допомоги спонукали Тараса Григоровича до вирощування овочевих культур. У цій справі він як дитя українського села досяг значних успіхів. Безперечно, що той крихітний город допоміг поету подолати цингу, яка була досить поширеною хворобою в тогочасній російській армії.
 Не додала здоров’я поетові і Аральська експедиція, яка для рядового Шевченка була єдиним порятунком від щоденного морального приниження та муштри.
Більшу частину від Орська до кінцевого пункту експедиції Тарас Григорович пройшов пішки. Лише іноді йому дозволяли сісти на коня. Щоденно експедиція долала майже 20 верст. Про перший свій перехід він пізніше згадував «...Мабуть, з незвички не міг нічого ні бачити, ані чути, крім хмари, куряви, возів, башкирів, верблюдів та напівголих киргизів, верблюжих погоничів». Аральську піщану пустелю, як визнавав сам поет, він двічі поміряв своїми ногами.
А відстань між фортецями сягала понад 1000 кілометрів.
 Як зазначає Павло Зайцев: «Похід до Аральського моря й участь в експедиції (1848 - 1849 рр.), безперечно, підірвали його вже ослаблений організм. З опису експедиції ми знаємо, що тоді йому довелось і голодувати, і по кілька днів поспіль пити морську воду і через це тяжко хворіти на шлунок і водночас багато працювати. Там же, на Аральському морі у нього з’явилися чиряки на тілі. У Новопетровському форті в 1852 році у нього ще раз поновилися симптоми (Зайцев Павло, там же, 375).
 Захворювання прогресувало, і до одних болячок долучалися ще й інші. Все відчутнішим ставав раніше набутий ревматизм. У листі до В. І. Григоровича, конференц-секретаря Академії мистецтв, Тарас Шевченко, у квітні 1855 року, писав: «...Ревматизм меня быстро разрушает». Від цього захворювання поет потерпав і у Орській фортеці.
 Із заслання Тарас Григорович повертався вже вельми хворою людиною. По дорозі до Москви з Нижнього Новгорода хворий Шевченко ще й тяжко застудився. Під опухлим правим оком у нього з’я-вилися прищі.
 Отже, російська імперія, цар, жандарми та недоброзичливці (а вони були і серед так званих демократів) зробили все можливе, щоб за 10 років заслання, солдатчини та знущань фізично знищити колись здорову, міцної тілобудови людину. Тож тим, хто нині зловтішається захворюванням Великого Сина України і відверто хіхікає з приводу випитої поетом зайвої чарки, ми побажаємо пройти хоч однорічний виток того пекла, яке упродовж десяти років довелося долати Великому митцю й мислителю. Поставте у такі умови життя та побуту будь-кого із затятих
Тарасових критиків - чи то аморальних бузиністів, чи відірваних від реального життя космополітичних естетів, то вони вже через годину не лише завиють дикою звіриною, але й зречуться своїх поглядів і будуть потребувати невідкладної памперсної допомоги. Витримати упродовж десяти років таке моральне приниження, душевні муки, фізичне знущання і не зламатися могла лише міцна мов кремінь, високодуховна людина. Говорячи про духовний поетичний та художній феномен Тараса Шевченка, мусимо пам’ятати про те, що із 47 років, відведених долею українському генію, він лише 20 літ
жив на волі. Страдницьке життя національного Мойсея за рівнем душевних і фізичних мук можна хіба що зрівняти з життєписом самого Ісуса Христа. Тож тим, хто сьогодні намагається шукати у великої людини якісь вади, приземлювати, ганьбити і паплюжити ім’я Світоча українського духу, порадимо самим морально очиститися і попросити прощення у нашого народу і самого Господа Бога.
 Нагадаємо, що паплюження і брудні наклепи на Тараса Шевченка ще за життя започаткував так званий «революционный демократ» Віссаріон Бєлінський. Довідавшись про жорстоку розправу уряду над членами Кирило-Мефодіївського братства та покарання поета солдатчиною, «великий демократ» в листі до Аннєнкова писав: «Віра робить дива; вона творить людей з ослів і дубин; значить, вона може із Шевченка зробити мученика за волю; але здоровий розум повинен бачити в Шевченкові осла, дурня, пошляка, а до того іще й гіркого п’яницю, з хохлацького патріотизму охочого до горілки» (Зайцев Павло, там же, с. 190).
 Зловтішаючись арештом та покаранням Тараса Григоровича десятилітньою солдатчиною в оренбурзькій пустелі, один з батьків російської демократії Бєлінський зазначав: «Мені його не шкода, коли б і я був суддею, я покарав би на гірше, я маю особисту відразу до таких лібералів! Своїми зухвалими дурницями вони дратують уряд, роблять його підозрілим і викликають гострі заходи, згубні для освіти та письменства» (цитується за Павлом Зайцевим).
 Друзі й знайомі одностайно засвідчують, що катастрофічне погіршення здоров’я Тараса Шевченка настало після повернення із заслання.
 Відвідавши в 1859 році Т. Г. Шевченка на його петербурзькій квартирі, художник В. В. Ковальов пізніше згадував: «...Я був вражений різкою зміною в його зовнішності: це вже не той широкоплечий, кремезний, русявий чоловік у сірому сюртуці, яким я знав його колись; переді мною був зовсім схудлий, лисий чоловік, без кровинки на обличчі; руки його просвічувалися так, що видно було наскрізь кістки і жили...
Я мало не заплакав». Л. В. Тарновська в листі до сина 30 вересня 1859 року писала: «...Бідолашний Шевченко хворий, і я боюсь, чи не водянка це у нього в грудях; він не лежить, але рухи його важкі й обличчя обрюзгло». Л. Ф. Пантелєєв, згадуючи свою зустріч із поетом у 1860 році, записав: «...Обличчя помітно набрякле, мало виразні сліди багато чого пережитого Шевченком, зокрема й тієї слабості, яка в останні роки передчасно прискорила його життєвий кінець». При виїздах Т. Г. Шевчен-ка майже завжди супроводжував М. Й. Мікешин «...не лише як друг, але і як тілохранитель, тому що Т. Г. в останній рік життя, траплялося, часто непритомнів і доводилося відвозити його додому в екіпажі як хворого». У спогадах Ф. І. Черненка, записаних О. Я. Кониським, читаємо: «...Вже під кінець вересня і з самого «початку жовтня (1860), провідуючи Шевченка, не можна було йому не помітити, що поет вельми хворий. Сам Шевченко не любив розповідати про свою недугу, взагалі не любив він свого суму і лиха розносить по чужих хатах. Навпаки, яко людина, загартована, він пильнував ховати від людей своє горе, не давати помітити свою недугу».
 О. М. Лазаревський у спогадах про останні дні поета розповідає: «Тарас Григорович почував себе погано з осені минулого року. 23 листопада, зустрівшись у М. М. Лазаревського з лікарем Барі, він особливо скаржився на біль в грудях. Лікар, вислухавши груди, радив Тарасові Григоровичу поберегтися. Відтоді здоров’я його погіршувалося з дня на день. Січень і лютий просидів він майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідуючи близьких знайомих». На останньому автопортреті, виконаному маслом у 1861 році, на блідому обличчі Т. Г. Шевченка помітні ціанотичний рум’янець, набряклість, які свідчать про тяжку і запущену хворобу серця», - зазначають авторитетні вчені-медики В. О. Бобров та І. Б. Марциновський, які фахово вивчали захворювання поета.
 Незважаючи на тяжку хворобу, упродовж січня 1861 року Тарас Шевченко інтенсивно працював. Він листувався з багатьма своїми друзями (Чалим, Ткаченком, Тризною). Поета перш за все непоко-їла доля щойно видрукуваного
«Букваря». Своїм помічникам він радив його продавати, а отримані гроші передавати до нас, наших убогих недільних шкіл. Тарас
Григорович сподівався, що його «Букваря» придбають для церковнопарафіяльних шкіл київських митрополит Арсеній та чернігівський архієпископ Філарет. Але через те, що підручник був написаний українською мовою, московські священнослужителі відхилили пропозицію друзів Шевченка. Продаж «Букварів» для поета був настільки важливою справою, що він просив друзів знайти «десяток добрих людей», щоб самі схотіли по 100 букварів купити. Гроші за вторговані книги великий патріот України прохав також передати недільним школам. Ця самопожертва хворого поета є просто вражаючою. Адже у цей час для лікування він сам потребував немалих
грошей.
 4 січня Тарас Григорович писав М. Чалому: «Думка єсть за «Букварем» напечатать лічбу (арифметику), за лічбою етнографію й географію, а потім і українську історію, щоб коштувала не дорожче 10 коп.». (Зайцев Павло, там же, с. 379).
 Упродовж січня хворий Шевченко опікувався також долею роди-ча Варфоломія та його дітей. Не полишав тяжко хворий Шевченко і надії на повернення до України та спорудження у Каневі давно омріяної своєї хати. Саме у січні 1861 року хворий академік спромігся ще на один героїчний вчинок. Він намалював олійними фарбами свій портрет. Його розіграли у лотерею. Портрет виграв професор О. Рєзанов. Він тут же подарував його кращому товаришеві поета, одному з братів Лазаревських - Василю.
 Павло Зайцев зазначає: «Якщо на передостанньому портреті, купленому великою княгинею Оленою, автор зробив себе гнівним, грізним вождем, то тепер уже створив полотно, з якого дивиться на глядача хвора людина. В трагічних рисах обличчя залягла глибока скорбота - ніби передчування близького вже кінця» (Зайцев Павло, там же, с. 379).
 Петро ВОЛЬВАЧ,
голова Кримського відділення Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, дійсний член НТШ.

 (Закінчення в наступному номері).
 
 На ілюстрації: Т. Шевченко. Автопортрет.
Олівець. 1847.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 17.03.2006 > Тема "Українці мої..."