Версiя для друку Обговорити в форумi

Точка зору

 Шановна редакціє газети «Кримська світлиця» і шановні читачі-«світличани»!
 Я, Тихенко Віктор Дмитрович, житель селища Видне Красногвардійського району, надсилаю вам свою статтю, сподіваючись, що не дуже спізнився, бо вибори вже не за горами. Статтю я писав майже два місяці. Мої внуки не раз запитували: «Дідусю, а що ти все пишеш і пишеш, порвеш і знову щось пишеш?» «Та пишу оце, - відповідав їм, - свою контрольну роботу, в якій багато варіантів. Тож і шукаю, щоб краще й зрозуміліше написати. А то й «двійку» отримаю...» Що вийшло у мене з цією «контрольною», судіть самі. Зі свого боку я дуже старався, бо не міг промовчати у такий відповідальний момент...
 Навколо мене більше говорять про Януковича, аніж про «Нашу Україну». На жаль, у мене зовсім мало інформації про Юлію Тимошенко, але я майже переконаний, що наша Народна Артистка від української політики зумисне підклала велику свиню «Нашій Україні», щоб відібрати у неї голоси виборців для свого БЮТ.
 Я певен, що наші «світличани» будуть голосувати за патріотичні блоки. Але що можемо зробити, щоб перетягти на свій бік також читачів інших українських видань?..
 Бажаю успіхів усім нам!
 
І

 Ось незабаром уже і 26 березня 2006 року - день всенародних виборів депутатів і Верховної Ради України (парламенту), і всіх місцевих Рад. Ці вибори вперше проходитимуть повністю на пропорційній основі, коли виборці будуть голосувати вже не за окремого кандидата в депутати, як було при мажоритарній системі, а за окрему партію чи блок партій, які їм у даний момент найбільш до вподоби.
 Яка з цих двох систем краща, покаже час. А вже зараз зрозуміло, що, по-перше, при новій системі не зможе стати народним депутатом навіть дуже достойна людина, якщо вона безпартійна або в «непрохідній» партії, а по-друге, пропорційна система є найбільш вигідною комуністичній партії, за яку все ще голосують чимало виборців похилого віку.
 Сьогодні конкуруючі партії мають дуже багато роботи, агітуючи за себе і часом дуже щедро поливаючи грязюкою всіх інших. Нерідко значну активність проявляють і деякі прості виборці, маючи свою власну точку зору на все і вся. Тож і я, як простий виборець зі стажем (уперше голосував іще в 1954 р.), наважуюсь поділитися своїми думками з приводу цих архіважливих виборів. Дещо про себе: народився і виріс на Сумщині, в Криму з 1960 року; освіта середня; сорок років трудового робітничого стажу; безпартійний, уже пенсіонер, живу в невеликому селищі. У народі кажуть: «З хутора видніше, що коїться на селі», тож, як мовиться, «нате й мій глек на капусту»...
 Порівнюючи вибори колишні й теперішні, можна сказати, що в СРСР власне й виборів як таких не було, адже в бюлетені для голосування був записаний лише один-єдиний кандидат, а виборці мусили обов’язково всі прийти на виборчі дільниці й одностайно проголосувати за отого одного-єдиного. Щоправда, в часи мого навчання в одному училищі наш замполіт якось проговорився, що по війні в деяких селах Західної України виборці намагалися «голосувати ногами», але такі села оперативно бралися в кільце нашими доблесними танкістами й автоматниками.
 В незалежній Україні виборцям стало значно цікавіше, бо з’явилася альтернатива вибору між кількома кандидатами, але тепер і значно важче стало, бо добряче подумати треба, щоб не помилитись у своєму виборі, читаючи довжелезний список претендентів. Значно важче стало працювати тепер і депутатам Верховної Ради України, бо їм неабияк все обдумувати треба, коли вони захищають національні інтереси своєї країни або навіть і чужої (на жаль, і таке часто буває), коли передовсім дбають про шкурні інтереси свого клану чи партії, або коли й геть ні про що не дбають, окрім себе, прикриваючись, мов щитом, своєю депутатською недоторканністю.
 Характерною рисою українських парламентів усіх чотирьох попередніх скликань було те, що вони ніколи не мали постійної патріотичної більшості: ані простої - в 226 голосів, ні тим паче конституційної - в 300 голосів. Тому й закони та постанови приймалися відповідні. На щастя, в деяких стресово-екстремальних ситуаціях патріотичній меншості вдавалося створювати хоча б тимчасову конституційну більшість...
 Шановні виборці Україні! Давайте пригадаємо Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, коли ми, на подив всього світу, досить успішно (90,2%) склали свій перший великий екзамен на патріотизм і українську державність. Другий, доволі суворий екзамен ми складали в жовтні - грудні 2004 р., і в трираундовім двобої з фальсифікаціями і брехнею ми зуміли відстояти чесність і справедливість, і в результаті маємо першого Народного Президента України Віктора Ющенка, з яким пов’язуємо здійснення наших найкращих сподівань і мрій. І на це маємо всі підстави:
В. Ющенко був найбільш успішним з усіх прем’єр-міністрів України, а також він входить у першу десятку найкращих фінансистів світу.
 Тепер перед нами вже третій великий екзамен, екзамен на нашу загальнонаціональну мудрість і розсудливість. І якщо, скажімо, росіяни вже давно мають у себе патріотичну проросійську Державну Думу, а поляки - патріотичний пропольський Сейм, то і ми, українці, врешті-решт повинні мати у себе теж патріотичну Верховну Раду України.

ІІ
 Щоб виборцям легше було на виборах до Верховної Ради України (і до всіх місцевих Рад) «відсівати зерно від полови» та успішно скласти й цей екзамен, їм усім потрібно мати перед собою точний і правильний орієнтир, як ото маяк для кораблів.
Я вважаю, що таким орієнтиром-маяком для всіх виборців мають стати національні інтереси України і здатність окремих партій до захисту саме цих інтересів.
 Один мудрий британський прем’єр якось сказав, що в Англії немає ані вічних друзів, ані вічних ворогів, а вічними є лише національні інтереси Англії. Безперечно, щось дуже подібне можуть сказати патріотичні діячі будь-якої іншої країни світу. А хіба України це не стосується?
 Загалом національні інтереси будь-якого народу складаються з трьох найголовніших аспектів (складових частин), міцно пов’язаних між собою: по-перше, це повна незалежність (політична, економічна, релігійна тощо), по-друге, це охорона власної території, а по-третє, це збереження та розвиток рідної мови й культури. Захист національних інтересів свого народу - святий обов’язок всіх його громадян.
 Втрата національної незалежності обов’язково призводить до значного погіршення морального й матеріального становища поневоленого народу, бо той відчуває себе беззахисним перед зайдою-завойовником і змушений віддавати йому велику частину своїх матері-альних статків. Пригадаймо з історії, як в Х - ХІІ ст. в’ятичі (з нинішнього Підмосков’я) дуже не хотіли підкорятися полянам-русичам з Києва («матері городів руських») і давати їм «суздальську данину», а також як прикро було й нам, українцям, у ХVII - ХХ ст. підкорятися «старшому братові», який, до речі, пізніше народився. (А чи не пора вже цим двом народам-сусідам навчитися жити по-добросусідськи? Досить уже старшобратських позиції сили та нахабства!)
 Найтяжчі удари по Україні з боку Москви відбувалися саме за комуністичного режиму: жорстокі війни проти УНР і УПА, голодомор-геноцид 1933 року, криваві репресії проти національно свідомої інтелігенції, аварія на ЧАЕС і т. д.
 Про великі духовні й матеріальні збитки від релігійної залежності можемо судити з того, як довго й уперто боролися колись київські князі за свого власного митрополита, не бажаючи мати у себе ставленика Візантії. Щось дуже подібне маємо й сьогодні - з Московським патріархатом.
 Своя власна територія проживання кожного народу, його життєвий простір теж мають величезне значення. А тому в світовій історії ми часто бачимо, як сильніший в певний момент народ намагається нахабно «відкусити» якийсь шмат території в слабкішого сусіда. Так, наприклад, уважно поглянувши на одну з карт десятитомної «Истории Украинской ССР», здивовано побачимо, що такі великі міста, як Бєлгород, Ростов і Таганрог у 1918 р. входили до складу Української Народної Республіки. Пізніше вони були «приватизовані» Совєтською Росією. Як і деякі райони Кубані. Тож про такі нинішні «дрібниці», як маленький острів Коса Тузла чи претензії Румунії на острів Зміїний, мабуть, і говорити довго не варто.
 А ось про національну мову й культуру треба сказати трохи більше, бо це найголовніші ознаки кожного народу. Насамперед за мовою ми й відрізняємо українця від німця чи росіянина від молдаванина. А на яскравому прикладі циган, які здавна не мають ні власної державності, ані постійної території, можна зробити висновок, що все-таки найголовнішою складовою частиною національних інтересів є мова. Як дуже слушно стверджує наш поет і депутат Д. Павличко: «Мова - це кордон нації, кордон нашої території, кордон повітря й неба». Про це ж прекрасно знав і великий русифікатор М. Суслов, який стахановськими темпами намагався знищити в Союзі РСР всі інші мови, крім російської, звичайно, щоб створити «единый советский народ». А в Україні правою рукою М. Суслова був комуністичний персек В. Щербицький.
 Саме в мову - душу кожного народу - часто й цілиться всякий колонізатор, натомість нав’язуючи йому свою власну й намагаючись асимілювати. Коли ж через кілька століть той чужинець-завойовник змушений іти геть, то залишає він там у спадок величезну проблему - свою власну мову, на яку вже перейшла місцева псевдоеліта й певна частина про-стих громадян. Колишній метрополії така ситуація дуже вигідна для подальшого впливу на свою екс-колонію. А здихатись такого нещастя зовсім непросто, що й бачимо на прикладі новоутворених країн Азії, Африки та СНД, в тім числі й України.
 Якось аж незручно порівнювати культурно-мовне становище (школи, книги, театри, ЗМІ, церкви тощо) в етнічних росіян України і в етнічних українців Росії, бо в перших є все необхідне, а в других - майже повний нуль. Москва робила великі зусилля для русифікації України, й за триста років досягла тут немало. Тож нам зараз для самозбереження потрібна не так українізація, як дерусифікація. Бо, як стверджують викладачі деяких україномовних ВНЗ, державну українську мову найпершими опановують кримські татари, другими йдуть етнічні росіяни України, і аж-аж потім - російськомовні українці.
 Єдина державна мова, як правило, з’єднує в одне ціле всякий народ, тоді як двомовність, навпаки, розриває його на дві частини. Ось чому україноненависники всіх мастей вже п’ятнадцятий рік підряд перед кожними новими виборами щораз розігрують мовну карту, нав’язуючи нам російську мову як другу державну: «Один народ - два языка!» Але якщо Україні й справді потрібна також і друга державна мова, то нею може бути лише кримськотатарська мова на території Криму - історичній батьківщині кримських татар.
 
ІІІ
Коли переважна більшість наших виборців усвідомлять, що надійний захист національних інтересів України повністю відповідає також і захистові їхніх власних інтересів та їхніх родин, тоді стане порівняно легко знайти відповідну партію й проголосувати за неї.
А коли патріотичні народні депутати створять нарешті у Верховній Раді свою більшість (бажано, щоб конституційну), то незабаром будуть ухвалені справедливі для всіх закони, котрі неминуче спонукають усіх громадян до високопродуктивної праці і на своє особисте благо, і для блага всієї своєї країни. Кажуть, що при справедливих законах стає престижно й почесно бути навіть і дуже багатим, бо коли у тебе є всі умови для пристойного життя, то сором залишатися й надалі бідним та нещасним.
 Характерною ознакою нинішніх передвиборних днів є те, що всі наші засоби масової інформації стали дуже активними. На телеекранах щодня і майже щогодини бачимо одних і тих же кандидатів (їх близько двадцяти) із «прохідних» партій та блоків. Та й поштові скриньки наші рідко бувають по-рожніми, бо там з’являється чимало всяких газет, яких ми й не передплачували.
 Аналізуючи всю цю інформацію, мимоволі робиш висновок. Що відносно захисту національних інтересів України (а значить, і наших теж) всі наші 45 партій і блоків розділилися між собою на три групи: проукраїнські (патріотичні), антиукраїнські (проросійські) та партії змішаного типу («і вашим, і нашим»). Власне, наші виборці теж такі, бо одні з них є національно свідомими й патріотичними громадянами (сподіваюсь, що таких більшість), другі - лише дуже голосно заявляють про свої великі права, але начисто забули про свої громадянські обов’язки, ну а треті ще й досі не визначилися, хто вони є насправді і за кого їм голосувати. Ось за оцю третю, доволі численну категорію виборців, і варто поборотися, розтлумачити їм, що не хлібом єдиним живе людина. Безперечно, матеріальні блага є надзвичайно важливим чинником у житті кожної людини, але ж не забуваймо і про свою духовність, і про свою країну. Бо інакше буде важко збагнути, чим така людина ліпша від тварини.
 Якщо все зрозуміло з партіями й блоками патріотичної групи («Народний Союз Наша Україна», «Пора-ПРП» Віталія Кличка, «Блок Костенка-Плюща»), то непросто зрозуміти партії й блоки змішаного типу, як, наприклад: СПУ, БЮТ, «Блок Литвина» тощо. Хоча всі вони не проти незалежності України, усі дружно виступали супроти російської агресії на о. Тузлу, але із захистом української державної мови у їхніх лідерів не все гаразд. А Юлія Тимошенко, наприклад, коли стала Прем’єр-міністром України, у свій «зоряний час» чомусь геть зовсім «забула» про необхідну державну підтримку не лише єдиної в Криму україномовної газети «Кримська світлиця», а й усіх інших україномовних видань країни, чим далеко «переплюнула» навіть В. Януковича.
 Дуже яскраво демонструють свою «любов» до української незалежності й мови такі проросійські партії й блоки, як КПУ, блок Н. Віт-ренко «Народна опозиція», Партія регіонів, блок «За Союз», блок «Не так» Л. Кравчука.
 Вже сама назва блоку Л. Кравчука «Не так» засвідчує, що Л. Кравчук і справді після 1991 року майже все робить не так, як потрібно Україні. Найбільше вражає те, що він став лідером у боротьбі проти вступу України в НАТО. А хто ж як не Леонід Макарович разом із тодішньою Верховною Радою роззброїв Україну, не залишивши навіть частини тактичної ядерної зброї.
А тепер російські «яструби» нахабно лізуть на Тузлу, розгулюють Севастополем, захоплюють наші маяки і т. д. Якби сталося таке диво, що Москва повернула Україні відповідну частину тактичної ядерної зброї, тоді, звісно, і НАТО не було б нам потрібне.
 Найхитріша програма у Партії регіонів України: «Децентрализация власти и расширение прав регионов... Власть - регионам!» Але ж щось дуже подібне Україна вже проходила за часів Київської Русі, коли удільні князівства (тодішні регіони) отримали від Києва дуже багато влади й невдовзі розвалили колись могутню країну. Власне, й Союз РСР розпався за такою схемою... Певно, нинішнім регіоналам В. Януковича теж хочеться стати дуже сильними (закон природи: сильніший ніколи не підкоряється слабкішому за себе), щоб уже більше не боятися «дядька з Києва» та спокійненько робити свої фінансові махінації, а там уже і до місцевих референдумів недалеко про повну незалежність регіонів або приєднання до сусідів.
 Вибори - досить відповідальна й делікатна справа, бо в кабіні для таємного голосування виборець із пачкою бюлетенів стоїть ніби віч-на-віч з власним сумлінням, розумом і почуттям.
 Не забуваймо при голосуванні також і про наші заощадження в сумі 84,3 млрд. совєтських рублів, які напередодні розвалу Союзу РСР Москва нахабно забрала собі, безсоромно пограбувавши нас, близько тридцяти мільйонів вкладників Ощадбанку, в тому числі й нинішніх виборців (до речі, у мене й моєї родини було тоді на рахунку більше восьми тисяч совєтських рублів).
 Якщо проросійські партії й блоки знову пройдуть у парламент і знову створять там свою більшість, тоді Верховна Рада знову не матиме змоги сісти за стіл переговорів із Державною Думою Росії щодо повернення в Україну вкрадених Москвою наших заощаджень, які ми збирали для себе протягом багатьох років.
 А якщо Україна самотужки буде виплачувати нам вкрадені Москвою наші заощадження, то її й так несильна економіка не витримає такого величезного навантаження і зовсім розвалиться. А хіба між добрими сусідами так водиться, щоб гроші взяв, скажімо, Іван, а віддавати мусив Степан? Якщо Іван ті гроші взяв, то нехай Іван і повертає їх назад!
 Тож думаймо і дбаймо, шановні виборці, і про себе, і про Україну! Нашу з вами Україну!
 Можливо, я занадто емоційний, але завжди хвилююсь, коли згадую одну цікаву розповідь про українського священика в окупованому німцями Харкові. Якось зійшлися там наші патріоти на своє зібрання і не могли дійти згоди в питанні: що вище треба ставити - хрест чи тризуб? Довелося запрошувати суддею священика, і той, вислухавши всі аргументи присутніх, твердо сказав: «Тризуб - вище!» І тихо пояснив: «Бо як не буде України, навіщо й молитися...»
 Тож будьмо, шановні панове виборці!

 с. Видне Красногвардійського району АРК.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 17.03.2006 > Тема "Урок української"