Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 10.03.2006 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#11 за 10.03.2006
СИН БЕРЕСТЕЙЩИНИ, ГЕРОЙ УКРАЇНИ
Сергій ЛАЩЕНКО.

  ПРОФЕСОР Василь Тихонович Горбачук зі Слов’янська є давнім другом і передплатником «Кримської світлиці». А позаторік він став головним героєм нарису «Як повстанці з Берестейщини «подарували» Україні професора філології». З того часу ми потоваришували і регулярно листуємося. Цікаво, що статтю з «Кримської світлиці» передрукував україномовний польський часопис «Над Бугом і Нарвою». Часопис цілком сучасний, гарно ілюстрований, до того ж не байдужий до всього, що відбувається на Підляшші, Холмщині, Берестейщині - окраїнних україномовних землях, що залишилися за межами Української держави. Отже, «Кримська світлиця» і собі долучилася до висвітлення «окраїнної» теми.
І, видно, непогано справляється з поставленим завданням, якщо її матеріали помічають і передруковують.
 А нещодавно я отримав чергового листа від Василя Тихоновича. Філолог з Донбасу порадив мені зустрітися з автором «Словника Берестейщини» Володимиром Леонюком, оскільки той мешкає у Львові. Надіслав і його адресу.
 
 Зустріч із творцем цього оригінального і цікавого словника не тільки порадувала, але й приголомшила: Володимир Леонюк виявився не лише невтомним дослідником Берестейського краю, але й героїчним підпільником у минулому, мужнім політв’язнем, справжнім героєм України!
 За симпатії до українського національного руху на Берестейщині його заарештували чекісти у 1952 році. Юнак отримав 25 років позбавлення волі. Цей жорстокий присуд не зламав берестейського українця. Своїм життям він довів, що не лише Галичина, але й Берестейщина здатна дарувати Україні справжніх героїв. В таборах на Інті Володимир продовжував боротьбу. З 1956 по 1959 рік він був одним з чільних керівників підпільної організації «Об’єднання». А це вже красномовний факт. Якщо людина в таборах не «ламається», а навпаки - продовжує боротьбу, веде за собою інших, значить, її сміливо, без вагань, можна зарахувати до когорти «героїв». Жодного перебільшення тут не буде.
 Нещодавно у Львові вийшла книга Богдана Христинича «На шляхах до волі». У ній автор так згадує мужнього сина Берестейщини: «Учасник Установчих зборів та один з ініціаторів утворення підпільної організації «Об’єднання». Склав присягу і був призначений заступником провідника. Протягом усього періоду діяльності об’єднання він був «мотором» нашої організації.
І випуск машинописних збірників, і обладнання друкарні, і виготовлення та розповсюдження листівок - все це, значною мірою, результат його зусиль...».
 То які ж обставини привели сільського хлопця з Берестейщини у самісінький вир українського національного руху? На це запитання найкраще відповість, мабуть, сам Володимир Леонюк:
 - Народився я в селі Критишин Іванівського району Берестейської області.
В нашому регіоні український повстанський рух був дуже сильним. Тому й мела чекістська мітла дуже інтенсивно! Всіх просівали крізь чекістське сито... Коли я був у десятому класі, заарештували й мене. Фак-тично за пропаганду українства, за вияви симпатій до українського руху. Хоч на той момент я ще не був тісно пов’язаний з підпіллям.

 - А чим же пояснюється ваша висока національна свідомість? Вплив батьків?
 - Може, й батьків. Зрештою, весь наш район мав яскраво виражений український характер. Тому симпатії поліщуків до українського руху, до УПА не були чимось випадковим. Скоріше, випадковими були вкраплення етнічних білорусів у наших селах. Таких людей було небагато, може, один-два на село. Їх селяни називали «хачунами».

 - Чому така назва?
 - Очевидно, вона походить від білоруського слова «хацєць», тобто «хотіти». Якщо українець скаже слово «хочу» з наголосом на першому складі, то білоруси кажуть «хачу» з наголосом на другому. Ця різниця впадала поліщукам у вічі, тому й утворилася така назва. До речі, не тільки півстоліття тому, але й у наш час вся «білоруськість» берестейців обмежується лише записом у паспорті. Все інше: мова, культура - не прищеплюється на берестейському дереві! Навіть білоруські пісні сприймаються із певним скепсисом...

 - Скільки вам було років, коли вас заарештували?
 - Заарештували мене у 1952 році, коли мені було лише дев’ятнадцять. Якихось доказів моєї підпільної діяльності у чекістів не було. Хіба що одне їх насторожило: у моїх школярських архівах переважала українська мова. Коли мене запитали, чому я пишу українською, я відповів: «Бо я українець!» На той час це був злочин. Військовий трибунал Пінської області дав мені 25 років таборів.

 - Лише за мову?
 - Мабуть, врахували мою незалежну поведінку під час слідства. Будучи гордим хлопцем, я вдарив слідчого під час допиту. Точніше, сильно штовхнув його. Звичайно, таке не прощалося.

 - А про що вас запитував слідчий?
 - Про всіх національно свідомих людей, що жили у нашому селі. Ось ваша газета передрукувала статтю «Незамовне вбивство» з «Нашай Нівы». Її автором є головний редактор Андрій Динько. Так ось його дядько викладав мені математику. І чекісти постійно запитували мене: чи не цей учитель зробив з мене українського націоналіста?

 - Вони мали підстави так говорити?
 - Так, Диньки були свідомими українцями! Родом вони з Холмщини. Якщо мені не зраджує пам’ять, їхнє село називається Костомолоти. З того ж села походять і брати Дмитріюки - будителі українського духу на Берестейщині. Старший брат Василь Дмитріюк був навіть послом до польського Сейму, захищав інтереси всього українського населення передвоєнної Польщі. Так ось, дядько Андрія Динька, дійсно, був свідомим українцем, хоча й поводив себе дуже обережно. Його постійно провокували кагебісти.

 - І все ж, чи не забагато 25 років для молодого хлопця, фактично школяра?
 - А тоді багатьом давали 25 років ув’язнення. Український дух на Берестейщині викорінювався нещадно! Пізніше, в таборах, я зустрічав сотні берестейців, що сиділи за український націоналізм. А з нашого Іванівського району їх було, мабуть, найбільше.

 - А етнічні білоруси також сиділи?
 - Зустрічав їх чимало. Один служив у білоруській поліції, інший - на прізвище Романчук - входив до групи «Північне сяйво», що готувала повстання на Інті. Їх половину розстріляли, а він якимось дивом залишився живим. Я його зустрічав в таборі вже під час свого другого строку. Він «досиджував» свій 25-річний термін. Цей Романчук був стриманим, неговірким, про його погляди і переконання важко щось було сказати. Але знаю, що у своїх валізах він перевозив всі 12 томів Білоруської енциклопедії, тобто був «фанатом» білоруської справи. Родом він був з Барановичів. Це також Берестейщина, але вже білоруська етнічна територія. Був ще білоруський націоналіст на прізвище Остріков. Той хотів мене «переагітувати» на білоруса. Одним словом, було й білорусів чимало, та все ж значно менше, аніж, скажімо, естонців. Хоча Естонія в десять разів менша, ніж Білорусь, за кількістю населення, але естонці були ледь не в кожній бригаді, естонську мову чути було скрізь! Якщо ж говорити конкретно про Берестейщину, то до таборів кидали переважно українців за свої національні переконання. Через рік після мого арешту з нашого села посадили цілу групу селян, які допомагали повстанцям. Хоча у 1953 році повстанці вже покинули цей регіон, але селян все одно посадили. Очевидно, хтось видав.

 - Виходить, український рух був досить потужним, раз «садили» цілими групами?
 - І рух був сильним, але й садили дуже активно! Хоча найобережнішим вдавалося побути на волі декілька років, не припиняючи своєї діяльності. Як приклад можу назвати легендарного повстанця Сікору. За п’ять кілометрів від нашого села була велика криївка, де переховувалися українські партизани.
В 1947 році її вистежили, оточили і повстанцям довелося прийняти бій. Загинули всі, тільки оцей Сікора якимось чином вискочив через потаємний лаз і, майже роздягнений, взимку подолав 30 кілометрів лісами та бездоріжжям, аж поки не добіг до запасної «явочної» квартири.
 До речі, господаря цієї «явочної» квартири я випадково зустрів в Інті. Розповідаю йому про Сікору і про цей випадок, а той каже: «Так це ж до мене Сікора прибігав тієї ночі!» Тоді ми вияснили деякі подробиці тієї майже неймовірної втечі. Виявляється, Сікора біг на південь і свій порятунок знайшов вже на території України, у Зарічнянському районі Рівненської області. Українсько-білоруський кордон він перетнув вночі і босоніж! Ось такі неймовірні випадки траплялися. Але сам той факт, що селянина, який надав притулок втікачеві, згодом посадили, говорить про те, наскільки масовими були репресії чекістів, наскільки важко було уникнути концтаборів, а то й розстрілу. І тим не менше, дивом врятованому Сікорі вдалося пробути на свободі ще цілих п’ять років! Одне його ім’я наводило жах на фінансових агентів та інших представників радянської влади півдня Берестейщини та прилеглих районів Рівненської та Волинської областей.

 - Люди потерпали від фінагентів?
 - Значною мірою, хоча й не лише від них. Поміркованих, совісних людей Сікора не чіпав. А ось тих, хто нахабнів, вислужуючись перед начальством, лякав так, що надовго відбивав охоту з’являтися в лісових селах та на хуторах.

 - Повернімося до вас. Ви відсиділи весь термін, всі 25 років?
 - Можливо, мені пощастило, бо після смерті Сталіна багато справ було переглянуто і великий відсоток в’язнів повідпускали на свободу. Це було вже в 1956 році, коли Хрущов повалив Берію і розвінчав культ особи Сталіна. Почалася так звана «відлига». Але згодом ми зрозуміли, що імперія продовжує існувати, отже, за вільну Україну все одно доведеться боротися. Зрозуміли й те, що найкращі, найвідданіші борці за свободу Батьківщини зосереджені саме тут, в Інті. Звичайно, дехто відразу поїхав в Україну, дехто (як я, наприклад) повинен був залишатися на поселенні. А хтось залишився для того, щоб заробити собі бодай на якийсь одяг та хоч трохи грошей на дорогу. Бо більшість людей після таборів були голі й босі. З тих, хто залишився, ми створили українську підпільну групу «Об’єднання».

 - Невже люди не втомилися від боротьби? Невже не хотілося спокійного життя на рідній Україні?
 - Звичайно, таких, що вирішили відійти від боротьби, було чимало. Але ж врахуйте: українців в концтаборах було дуже і дуже багато! Десятки, сотні тисяч, а може, навіть мільйони! Тож знайти серед них незломлених, нескорених було зовсім неважко.
  Тож ми в Інті створили невелику підпільну друкарню, друкували листівки, а наші активісти везли їх в Україну і там поширювали.

 - Отже, Комі АРСР стала чимось на зразок маленької Канади. Українське слово тут вирувало, може, й активніше, ніж на материковій Україні?
 - Тут просто було більше сильних духом і внутрішньо вільних людей. Сказати, що культурне життя «вирувало» було б перебільшенням; адже все робилося, аби його не було зовсім. Тим не менше, я зібрав у Інті багато чудових творів українських поетів. Вийшов цілий зошит. Шкода, що він потім потрапив до рук КДБ.

 - Вашу організацію викрили?
 - Так, вона проіснувала з 1956 по 1959 рік. Мене заарештували у липні 1959 року, а вже 10 жовтня 1960 року мене засудили на новий термін: 12 років позбавлення волі. Цей строк я відсидів «від дзвінка до дзвінка», бо вважався вже небезпечним державним злочинцем.

 - Ось так, - посадили вас майже випадково, а стали «державним злочинцем». Не прикро було, що так склалася доля?
 - Ні, я був не з полохливих, розумів всю злочинну суть більшовицького режиму. Хотів боротися за правду, за свій народ.
А «вчителів» у таборах було досить: і петлюрівці, і скрипниківці, і бандерівці. Всі контактували між собою і всі мріяли про незалежну Україну. Ні, я не шкодую, що життя склалося саме так. Не шкодую! Тим більше, що мені вдалося дожити до незалежності рідної України.

 - Ваша організація була великою?
 - Усього з друзями, однодумцями, родичами, тобто з людьми, які знали про її існування та час від часу допомагали, - близько сотні чоловік. Але керівне ядро було невеликим - щось близько десяти активістів.

 - А як вдалося зробити друкарню? Десь викрали шрифти?
 - Ні, не викрали. Все зробили власноруч. В цій справі багато допоміг Василь Бучковський. Це був справжній народний умілець! Мав золоті руки. А от ноги мав скалічені, оскільки свого часу вистрибнув з вікна четвертого поверху управління КДБ у Львові. Зробив це тому, що боявся під час тортур видати когось із побратимів. Але залишився живим, хоча й зламав ступні обох ніг та пошкодив нижню частину хребта. Його трохи підлікувати і відправили до концтабору. Незважаючи на важкі випробування, Василь Бучковський дожив до незалежності України. Помер він у селі Борова Фастівського району Київської області у 2001 році.

 - В таборах на Інті були не лише українці?
 - Звичайно. Було дуже багато прибалтів: естонців, латишів, литовців. Їх називали «лісовими братами». Чимало було і власовців.

 - А які були стосунки між політв’язнями?
 - Між нами і прибалтами стосунки були дуже добрими. Як-не-як «союзники», товариші по боротьбі. Хоча незначні побутові конфлікти були і між нами. Тим більше, що кожна сторона активно захищала свої інтереси. Особливо дружніми були контакти з литовцями. Ми часто разом відзначали свої національні дати: і наші, і їхні.

 - Чому саме з литовцями були такі стосунки?
 - Важко сказати. Очевидно, було декілька причин. По-перше, було багато спільного в наших проблемах. Вони, як і українці, потерпали від поляків. Зате добре, як і ми, знали польську мову, та й за характерами були ближче до слов’ян: комунікабельні, товариські, щирі. З ними легше було порозумітися, аніж з естонцями. А найбільше, думаю, нас об’єднувала
спільна історія. Адже значна частина України колись входила до Великого Князівства Литовського. Фактично це була федеративна держава, а староукраїнська мова виконувала в ній роль державної мови.

 - А естонці були дуже гордими і замкнутими? Кажуть, що вони дуже повільні?
 - Вони трималися дещо відособлено, тому складалося враження, що трохи замкнуті. Але між собою вони завжди тісно контактували. Нерідко сміялися, жартували, були дуже емоційними. І те, що вони дуже повільні, - скоріше, міф. До речі, що кидалося в очі: і серед литовців, і серед естонців, і серед латишів було дуже багато інтелігентних, освічених людей. Якщо ж говорити про власовців, то серед них було багато людей, ображених радянською владою. Саме тому вони, рятуючи своє життя, погоджувалися служити Гітлеру. Хоча і його не любили, звичайно. Нас власовці розуміли краще, ніж будь-хто з росіян. Адже й самі свого часу побували у безвихідній ситуації, тому й розуміли безвихідь українців у Другій світовій війні. Нашу збройну боротьбу проти більшовиків вони не сприймали як щось екстраординарне. А були ж такі росіяни, які вважали українців зрадниками «єдинонеділимських» ідеалів. Не зважаючи на те, що й самі були ув’язненими, тобто були безправними жертвами більшовицької імперії.
 - Ознака тих часів - внутрішньонаціональна солідарність. Інколи навіть між в’язнями і конвоїрами виникала взаємна симпатія! Один з політв’язнів розповідав мені, як зворушив його вчинок молодого конвоїра-українця: той, дізнавшись, що молодий симпатичний оунівець сидить за неньку-Україну, за щастя народу, просльозився і дав йому крадькома кілька цукерок-льодяників. Ця символічна нагорода там, у концтаборі, була ціннішою від ордена! Адже радянський українець зрозумів націоналіста, «западенця» і (як втовкмачувала тоді офіційна пропаганда) - ворога народу.
 - Так, співчуття для нас значило дуже багато. Коли у 1960 році нас везли на суд, молодий солдат-конвоїр, грузин за національністю, гарячково нас інструктував: «А вы говорите, что боретесь за социалистическую Украину!» По всьому було видно, що він симпатизував українцям, і все його єство грузинське протестувало: як же можна посадити за любов до Батьківщини? Наївними були його настанови, але нам було приємно.
 Якщо ж говорити про українців в Радянській Армії, то звичайно ж, були і серед них патріоти. В таборах я чув про такий випадок: в 1951 році український військовий льотчик згуртував навколо себе невелику групу офіцерів-українців. Він навчав їх льотній справі, готував з них справжніх повітряних асів. Але й вів певну «виховну» роботу: мовляв, служити будемо не Кремлю, а рідній Україні! Хтось доніс, і підпільне українське «льотне училище» припинило свою діяльність. Цього висококласного льотчика-винищувача засудили і розстріляли, а ще кілька чоловік отримало великі тюремні строки.

 - Дуже цікава інформація! Якби її було більше, то цей факт можна було б використовувати у льотних училищах незалежної України. А як же ще виховувати молодь?
 - Так, це цікавий випадок, і розповів мені його Олекса Гірник. На жаль, подробиць я не знаю. Хіба що таке запам’яталося: ця українська група діяла на території однієї з льотних частин Калінінградської області. А взагалі, в таборах ГУЛАГу поховано величезний пласт української історії.

 - Володимире Гнатовичу, про ваш «Словник Берестейщини» повідомлялося у багатьох газетах. «Кримська світлиця» також про нього згадувала. Яка доля словника на території Білорусі?
 - Там він вилучений з усіх бібліотек. Фактично це заборонена книга.

 - Влада боїться поширення українських ідей?
 - Так, адже словник фактично доводить український етнічний характер значної частини Берестейщини. Якби Білорусь була демократичною державою, то там неминуче почала б відроджуватися українська мова. Поліщуки знали б і білоруську, були б лояльними громадянами Білорусі. Але отримали б шанс і на збереження рідного.

 - Вам не прикро, що стільки зусиль витрачено намарне?
 - Я думаю, що диктатура Лукашенка не вічна, і берестейці колись отримають можливість вивчати рідну мову. До речі, зараз я працюю над другим томом «Словника Берестейщини». Він уже майже готовий. Сподіваюсь, що і перший, і другий томи знайдуть свого читача.

А закінчити хочу оптимістичним віршем берестейського поета Антона Цвида:
Лине й досі громів перегук,
Що над Руссю Червоною нісся,
Ще не вмерло моє Полісся,
Не зреклися його журавлі!
 
м. Львів.
На фото: Василь Горбачук з внучкою... і «Словником Берестейщини».

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 10.03.2006 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=3685

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков