Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 10.03.2006 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#11 за 10.03.2006
ГЕНЕЗА ХВОРОБИ ТА ОСТАННІ ДНІ ЖИТТЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Петро ВОЛЬВАЧ

І. Мій ленінградський шлях до вивчення Шевченка

 Упродовж останніх десятиліть (як не прикро і соромно у цьому зізнаватися) вже і у добу незалежності України паплюження та приниження всесвітнього виміру поета, національного пророка та ідейного батька української нації - Тараса Шевченка стає вельми поширеним і, на жаль, безкарним явищем. Пригадаємо всім добре пам’ятні блюзнірські потуги приниження національного генія України, її слави та честі жалюгідними блазнями на кшталт київських бузин, корчинських та місцевих бахурєвих. Не забуваймо також і про щорічні акти вандалізму над поки що єдиним пам’ятником Тарасу Шевченку в Сімферополі.
 Зазначимо, що коли б щось подібне вчинили стосовно діячів старшого брата або до найбільш ущемлюваного у всьому світі етносу (безумовно, за його оцінкою), то це питання вже б завтра обговорювала навіть Організація Об’єднаних Націй. Не забарилися б зі звинуваченням не лише виконавців цих злочинних дій, але й держави і всього народу у злочинному шовінізмі, расизмі, фашизмі та націоналізмі.
 Ми ж, українці, така добра, всепрощаюча і толерантна нація, що навіть на своїй землі не можемо не те що поставити знахабнілих виродків на належне їм місце, але не робимо хоч якогось руху, щоб захистити себе, націю, державу, і навіть самого Тараса Шевченка.
 Немало брудних пліток, облудної брехні поширюється нашими недоброзичливцями також щодо способу життя Тараса Шевченка, його уподобань та захворювання. Безумовно, як автори, так і поширювачі цих наклепів мають на меті принизити велич поета, зняти світоча нації з того п’єдесталу, на який підніс Великого Кобзаря народ (і не лише український), історія і сам час.
 На жаль, протидіяти цій брудній кампанії недругів України ми не можемо, навіть у незалежній Україні. Радянське та кучмівське законодавство, за яких живемо ми й нині, не знаходить у відвертих антиукраїнських і антидержавних діях жодного порушення існуючого законодавства. Тому всі антиукраїнські акції, на думку суддів, не підпадають під визначення злочину. Виявляється, що прилюдний захист за допомогою палиці від якоїсь першої-ліпшої оскаженілої дворняги можна кваліфікувати як жорстоке поводження або знущання над твариною. А от паплюження у багатотиражних газетах чи на телебаченні наших національних святинь, видатних діячів нашої історії, культури й мови газетними кілерами, за оцінкою кримських правників, не тягне навіть на адміністративне попередження. Логіка у кримських судочинців залізобетонна: «Вашей фамилии в этом материале не названо и Ваша честь и достоинство не задеты».
 Саме у такому правовому полі упродовж кількох років зволікав-ся і відбувався розгляд позовів українських патріотів до однієї вельми одіозної імперсько-шовіністичної газети, яка уперто не визначає ні нашу державу, ні українську мову, ні Тараса Шевченка. Сам поет про такий стан речей, ще 150 років тому, сказав: «Доборолась Україна до самого краю...»
 Враховуючи тенденційність та антиукраїнську і антишевченківську заангажованість у деяких публікаціях щодо уподобань та шкідливих звичок, життєпису і причини передчасної смерті поета, мені хотілося б на цю проблему поглянути через призму його тяжкого страдницького життя, постійної бідності та невпорядкованості побуту. Вивченням захворювання поета та останніх днів його життя я зацікавився давно, тривалий час (з 1963 по 1973 р.) я мешкав і часто бував у Ленінграді, де навчався у стаціонарній аспірантурі славетного вавиловського ВІР (Всесоюзного інституту рослинництва) або перебував у службових відрядженнях.
 У той час українська громада Ленінграда була досить помітною інтелектуальною силою північної Пальміри. Вона відігравала значну роль у культурному житті міста. Зважаючи на наявність української діаспори, до Ленінграда часто навідувались українські митці. Мені пощастило слухати там Бориса Гмирю та Дмитра Гнатюка. Слухачі, не лише українці, але загалом і всі ленінградці, сприймали їх зворушливо-тепло, з величезним захопленням та у переповнених залах. Українці в Ленінграді у ті часи почували себе набагато вільніше, ніж у Києві чи Львові. Навіть у радикальному молодіжному аспірантському середовищі, як мені видавалося, не відчувалось якогось помітного тиску кадебістських структур, не помічали ми і всюдисущих політичних «стукачів». А розмови у аспірантському гуртожитку на Сапернім завулку точились дуже серйозні. Аспіранти з Кавказу та Середньої Азії у своїх судженнях були найбільш радикальними. Але жодного разу ніхто ні на кого не доніс. Всі успішно завершили навчання та захистилися. За такі гострі політичні диспути, що нуртували у ленінградських аспірантських гуртожитках, у Києві або Львові всіх учасників дебатів як мінімум викинули б з аспірантури або заслали у місця «не столь отдаленные». На моєму столі у аспірантському гуртожитку навіть вже після брутальної розправи Радянської армії над Чехословаччиною восени 1968 року, поруч з портретом Тараса Шевченка стояла вирізана з «Огонька» фотографія Олександра Дубчека. Проте мене жодного разу не викликали на бесіди ні до коменданта гуртожитку, ні до якоїсь з кадебістських контор. Очевидно, що у чекістських структурах Ленінграда ще лишався, принесений Микитою Хрущовим, дух розкутості та свободи. А наступне покоління ортодоксальних кадебістів тоді ще проходило свій вишкіл. Та і відповідальність і міра покарань за «вільнодумство» в Україні і в Росії були іншими. Мого товариша по Кримському с/г інституту Миколу Горбовича, випущеного з «червоним дипломом», у 70-ті роки вигнали з роботи лише за чесну відповідь на запитання, спровоковане студентом технікуму, про причини окупаційного вторгнення радянських військ у Чехословаччину. Дійсно, як мовиться у прислів’ї: «Коли у Москві стрижуть нігті, то в Україні відрубають не лише руки, а й голови». Подальший терор в Україні довів справедливість такої оцінки.
 Сьогодні, з відстані часу, важко пригадати як подробиці ленінградських шевченківських вечорів, так і багатьох учасників тих заходів. Але добре пам’ятаю, що в одне з таких березневих дійств, мабуть, це було у другій половині 60-х років, до Ленінграда приїжджав представник Спілки письменників України, відомий в Україні поет-шістдесятник Віталій Коротич. Він тоді ще був простою, доступною і відкритою для розмов людиною. Вальяжність обласка-ного владою літературно-партійного чиновника він набув дещо пізніше.
 Зі студентським та аспірантським гуртом Віталій всю ніч блукав по нічному засніженому Ленінграду. Милувалися тоді ми велич-ним Зимовим палацом, Олександрійським парком. Дісталися також до освітленого прожекторами демонічного пам’ятника божевільному самодержцю. Хтось почав читати свої і Тарасові вірші. Пролунали тоді і ті рядки, які завжди сором’язливо оминали у радянській школі при вивченні поеми (комедії) «Сон»:

 Аж кінь летить, копитами
 Скелю розбиває!
 А на коні сидить охляп,
 У свиті - не свиті,
 І без шапки. Якимось листом
 Голова повита,
 Кінь басує, от-от річку.
 От... от... перескочить.
 А він руку простягає,
 Мов світ увесь хоче
 Загарбати. Хто ж це такий?
 От собі й читаю,
 Що на скелі наковано:
 Первому - Вторая
 Таке диво наставила.
 Тепер же я знаю:
 Це той первий, що розпинав
 Нашу Україну,
 А вторая доконала
 Вдову сиротину...
 (Тарас Шевченко, «Кобзар», поема «Сон», 1993, с. 206 - 207).

 Зі студентами Академії після першого шевченківського вечора у мене налагодилися дружні стосунки. Одного разу мої знайомі організували екскурсію до виставкової зали Академії і показали кімнату-музей Тараса Шевченка. У тій комірчині він жив і помер. Невеличке однокімнатне помешкання у напівпідвальному поверсі губилося у довжелезному коридорі. Кімната мала ще й антресолі. На першому поверсі розташувалася майстерня художника, а у кімнатці на антресолі він відпочивав і спав.
 Вражала спартанська простота помешкання Великої Людини, витончена ошатність та надзвичайна убогість його умеблювання. Я подумки порівняв житло геніального українського поета з казематами Петропавлівської фортеці. Вона була майже поруч з Академією. Пригадую, що під час екскурсії гурту аспірантів до цієї похмурої цитаделі, про яку Тарас Шевченко сказав: «Мов та швайка загострена, аж чудно дивитись», один з моїх колег під час оповіді екскурсовода про жахливі побутові умови у буцегарні зауважив: «Ведь у нас в общежитии на Саперном на такой же площади живет 9 человек». Репліка, кинута необачним аспірантом, викликала обурення патріотично налаштованого «обличителя царизма».
 Рушники з рідної Київщини, снопики сухої трави та пучечки сухоцвітів, солом’яний бриль, простий полотняний костюм та мольберт свідчили, що це було помешкання українця і художника.
 Тоді мені так ніхто не розповів про хворобу та останні дні життя Тараса Шевченка. Згодом я розпочав вивчення документальних матеріалів та спогадів друзів, його сучасників про хворобу поета.
 Петро ВОЛЬВАЧ,
голова Кримського відділення Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, дійсний член НТШ.

(Продовження в наступному номері).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 10.03.2006 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=3680

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков