Версiя для друку Обговорити в форумi

Поговоримо про вічне

За влучним висловом поета-академіка Бориса Олійника, "Микола Луків - один із найпопулярніших поетів сучасної України. У багатій поліфонії сучасної української поезії голос цього митця звучить по-особливому зворушливо, чисто й виразно. Гостре відчуття часу, вміння доступно й художньо переконливо говорити про найголовніше, найсокровенніше, свідома орієнтація на випробувану й перевірену віками народну етику й мораль, конкретна життєва основа й пісенний лад багатьох його творів принесли поетові заслужене визнання й завоювали гідне місце під читацьким сонцем. Кращі поезії Миколи Луківа стали хрестоматійними. Пісні, написані на його слова, звучать не тільки по всій Україні, їх можна почути скрізь, де живуть наші земляки, - від краян слов'янського світу до Канади, США й Австралії".
До цього долучимо, що творчість поета Миколи Луківа відзначена престижними міжнародними і всеукраїнськими преміями.  Він - лауреат Міжнародної премії імені Григорія Сковороди, премії імені Миколи Островського. За плідну творчу працю нагороджений орденом "За заслуги" ІІ ступеня, орденом Святого Володимира. За заслуги у відродженні духовності в Україні та утвердженні Помісної Православної Церкви удостоєний ордена Святого архістратига Михаїла. Він заслужений діяч мистецтв України, академік Української екологічної академії наук, понад двадцять років очолює всеукраїнський літературно-художній та суспільно-політичний журнал "Дніпро".
Поет Микола Луків багато сил і енергії віддає справі національного відродження, пробудженню в кожному українцеві національної гідності і гордості. Тому й зрозуміла його пильна увага до цих проблем на теренах зросійщеного Криму, де живе понад шістсот тисяч наших співвітчизників.

*  *  *

Уперше я особисто познайомився з Миколою Луківим у квітні 1974 року в Спілці письменників України в Києві, де відбувалася нарада молодих письменників - авторів першої книжки. У Миколи 1973 року побачила світ перша збірка віршів "Ріка", у мене 1972 року - "Джерело". І ми, зведені долею сидіти поруч в багатолюдному залі, де проходила нарада, обмінялися своїми поетичними ужинками, написали один одному  теплі автографи з побажанням творчої дружби. Тоді, пам'ятається, ще й пожартували з приводу назв своїх збірок, що, мовляв, поетичні ріки все ж таки починаються з поетичних джерел, не підозрюючи, що ця скороминуща зустріч двох молодих літераторів, тоді ще двох буйночубих хлопців - вінничанина, який уже став киянином, і черкащанина, який назавжди приросте до кримської землі, переросте в тривалу дружбу - ось у квітні буде 34 роки!
Що ж, певно так суджено долею знаходити добрих, щирих друзів, бо дружба - то найсвятіше, що є в людини. Тоді я й дізнався, що Микола Луків народився 1949 року в селі Куманівцях Хмільницького району на Вінниччині, 1968 року закінчив Немирівське педагогічне училище імені Марка Вовчка, а 1973 року - факультет журналістики Київського державного університету імені
Т. Г. Шевченка і вже працює завідуючим відділом поезії письменницької газети "Літературна Україна". Не кожному молодому поетові щастило так відразу після навчання обіймати таку відповідальну посаду в неабиякій там громадсько-політичній, а в самій письменницькій газеті. Поталанило! Адже ж у Києві поетів - ой-ой-ой!
Пам'ятаю, що саме в те десятиріччя чи одинадцятиріччя (1973 - 1984 рр.) роботи Миколи Луківа в "Літературній Україні" на її сторінках друкувалося багато творів молодих поетів, була навіть рубрика "Поетичний розмай", де знаходилося місце і віршам поетів з різних областей України.
Майже щороку в Миколи Луківа виходили друком збірки поезій - за збіркою "Ріка" в 1973 році з'явились "Шлях", "Політ", "Весняні дощі", "Отча земля", "Право на пам'ять", "Кущ осінньої калини" та багато інших - за тридцять творчих літ побачили світ 30 поетичних книг!
Вірші Миколи Луківа написані переважно ямбом та хореєм - традиційним розміром українського фольклору, тож і не дивно, що багато його творів (вже понад 300!) композитори поклали на музику. З-поміж найкращих його пісень - "Росте черешня в мами на городі", "Приїжджайте частіше додому", "Радіола у клубі грає", "Половина саду квітне", "І ось прийшла до мене знов" та багато інших, без яких уже не уявляється наша естрада, в якій, окрім справді прекрасних пісень на слова М. Луківа, часто-густо трапляються й пісні-одноденки, написані самими виконавцями, бо що не кажіть, а слова до пісень мусять бути написані не любителями дешевенької слави, а поетами-професіоналами, майстрами художнього слова. Згадаймо пісні на слова А. Малишка, Д. Павличка, М. Ткача,
Д. Луценка... Вони, такі, як  "Пісня про рушник", "Два кольори", "Марічка", "Києве мій" - житимуть, не побоюсь цього слова, вічно.
До цих авторів я сміливо додаю й прізвище Миколи Луківа. Багато пісень на його слова стали справді народними, їх слухають, ними захоплюються. Процитую лише один відгук про них шанувальниці таланту поета з Полтавщини:
"Ваші пісні і вірші допомагають переживати цей нелегкий час. Що ж, грошей немає, та колись будуть. Спасибі Богу, що є що їсти, хоч не все те, що хотілось би.
А жити можна. Хліб є, та й до хліба. А все ж таки на багатство і золото я не проміняла б Ваше слово, Ваші пісні...". Гадаю, що про таку оцінку своєї творчості мріє кожен поет, але не кожному, на жаль, вдається отримати таку народну оцінку.
Не знаю, як починалося знайомство Миколи Луківа з Кримом, як він, Крим, почав "завойовувати" серце і поетичну душу мого друга (гадаю поет сам колись про це розповість нашим читачам), чи то з Будинків творчості письменників у Планерському та Ялті, можливо, були й інші шляхи, але достеменно знаю, що ось уже протягом кількох років поспіль Микола Володимирович встановив тісні творчі контакти з євпаторійським санаторієм "Примор'я", де головним лікарем працює його тезко Микола Васильович Сакун, людина, палко закохана в мистецтво, в поетичне і пісенне слово. Саме тут, за словами Миколи Луківа, у Євпаторії, на самому березі Чорного моря, в ошатному санаторії "Примор'я", в нього і виник задум видати свої вірші про море, про Крим, написані переважно в Євпаторії, окремою книжкою. І така книжка під назвою "Мелодії моря" побачила світ 2003 року в бібліотечці журналу "Дніпро".
"Об'їздивши та облітавши немало близьких та далеких земель, намилувавшись їхньою неповторною красою, я в доволі уже зрілому віці вперше завітав до Криму. Сонячна кримська земля зачарувала мене настільки, що з отого зачарування і народилася книга поезій "Мелодії моря", - так пише в передньому слові до цієї збірки її автор Микола Луків.
І продовжує ділитися секретами своєї творчої лабораторії: "Писалася вона в багатьох чорноморських містах і селах, але найбільше віршів подарувала мені Євпаторія - найулюбленіше місто в усьому Криму".
Що це й справді так, що Євпаторія полонила поетичне серце Миколи Луківа
читачі можуть пересвідчитися самі, почитавши вірші поета про море, про рибалок, про чудові кримські краєвиди... І, певно ж, найсуттєвіше буде те, що поет, часто буваючи в сонячній Євпаторії, до 2500-річчя цього древнього міста разом з композитором Юрієм Рожковим написали пісню, яка зветься "Величальна Євпаторії". Процитую лише її початок:
Керкінітида, Гезлев, Євпаторія -
Це твоя величава історія.
Квітка Криму на березі моря,
Знало щастя ти
 й звідало горя.
Місто-сад, місто-парк,
Місто-здравниця,
Хай вовік Євпаторія славиться!

ПРИСПІВ:
Євпаторія, Євпаторія -
Чорноморська столиця дітей,
Євпаторія, Євпаторія  -
Славим твій осяйний ювілей!

І ніби на підтвердження тих слів, що де лиш не довелося бувати поету за межами рідної землі, кращого куточка, ніж Крим, він не бачив, ось така поетична мініатюра:

Небо ясне й просторе,
Тихе й спокійне море.
Крають блакить вітрила,
Сяють чаїні крила.
Хвилі цілують берег,
Очі вбирають безмір.
Кращий Парижа й Риму
Берег південний Криму.

Впевнений, що слово "південний" поет вжив тут не чисто у вузькому розумінні, оту південну вузеньку смужечку, що зазвичай мають на увазі від Алушти до Фороса, а в більш ширшому, в географічному розумінні цього слова - весь Кримський півострів, південь нашої країни.
Щороку приїжджаючи до нас, в Крим, відпочивати і творчо попрацювати, поет не лише споглядає кримські пейзажі, а й пише вірші, пісні, проводить літературно-мистецькі вечори, зустрічі з читачами, знайомиться з пам'ятками історії й культури цього особливого, дивовижного краю, відвідує знайомих, гостює в друзів, яких у нього тут чимало.
Ось і цієї різдвяної пори, перебуваючи на короткочасному відпочинку в євпаторійському санаторії "Примор'я", поет не зміг оминути "Кримської світлиці" - єдиної україномовної газети на півострові, колектив якої незважаючи на надзвичайно скрутне економічне становище стояв і стоятиме до кінця, аж допоки не "виб'є" віддачі від отого рядка про своє фінансування на цей, 2006 рік, записаного в державному бюджеті. А ще, я в цьому твердо переконаний, що мій давній і вірний друг та побратим по перу завітав бодай на коротку мить до редакції ще й тому, аби побачитися й зі мною, бо ж ми вже років зо два не бачилися - все по телефону, інколи короткий лист, інколи обмін новими збірками...
Я та й увесь наш невеличкий творчий колектив щиро зраділи появі в стінах редакції такого поважного і бажаного гостя, знаного і прекрасного поета-лірика, поета-пісняра, головного редактора відомого в Україні і за її межами журналу "Дніпро".
За келишком кримського духмяного вина, за чашечкою гарячої кави, ми, головний редактор "Кримської світлиці" Віктор Качула, журналісти Тамара Соловей, Олександр Польченко і автор цих рядків, сиділи з нашим дорогим гостем у кабінеті редактора, даруйте за тавтологію, у світличанській світлиці, де зазвичай проводяться цікаві зустрічі, і вели розмову про ту, поки що на папері, але, переконані, й реальну допомогу, на яку нарешті спромоглася чи відважилася рідна влада, яку ми підтримували, підтримуємо і завжди будемо підтримувати, бо ж газета наша державницького спрямування, говорили про творчі плани й перспективи редакції. Микола Володимирович Луків - фаховий журналіст і редактор, тому добре знає і розуміє нас, як це воно виживати без підтримки держави в такому не вельми українському регіоні, яким є Крим, де владні структури більше дивляться не в бік Києва, а дещо північніше, як нам, українській редакції, нелегко жити й творчо працювати "на нашій - не своїй землі..." Микола Луків щиро вважає працю колективу "Кримської світлиці" подвижницькою, непересічною, а саму газету - осередком української духовності в автономії, "українським домом Криму".
Гість цікавився станом української культури та освіти в Криму, скрушно похитав головою, дізнавшись про "український" репертуар українського театру, про те, що на півострові маємо аж... чотири національні школи. І це на 600 тисяч українців, які й досі не відчувають, у якій же країні вони живуть - своїй, незалежній, чи тій, колишній.
Схвально відгукнувшись про світличний дитячий додаток "Джерельце", Микола Володимирович як авторитетний поет-пісняр, як заслужений діяч мистецтв України поділився своїм баченням щодо організації та проведення під орудою "Кримської світлиці" всекримського пісенного конкурсу "Львівська струна на кримський лад", пообіцяв висадити бодай невеликий творчий десант з тих співаків і композиторів, з якими  співпрацює й сам. А ще пообіцяв привезти чи надіслати поштою альбоми своїх нових пісень для призів переможцям конкурсу.
Говорячи про долю української мови в Україні в цілому, і зокрема в Криму, поет-академік різко говорив на адресу тих політиків, котрі хочуть заробити свої політичні передвиборні дивіденди на давно уже заяложеній темі "двуязичія". В єдиній українській державі, зазначив гість, має бути й одна-єдина державна мова - українська. Іншого не дано. А в незалежній, вільній Україні разом з державною повинні розвиватися й мови інших народів, котрі живуть в нашій країні.
На цій оптимістичній ноті ми й завершили свою коротку зустріч, бо за кілька хвилин мав відходити пасажирський поїзд до Києва.
Передавши нашим читачам щонайпалкіші різдвяно-новорічні побажання, поет Микола Луків сфотографувався на згадку з світличанами, і ми всі разом заквапились на морозний, продутий холодним січневим вітром перон. Обійми, дружні потиски рук - і потяг помчав нашого друга і гостя додому - в Київ. А ми, повертаючись до редакції, подумали собі, як добре, що у нашої "Світлиці" є такі надійні і справжні друзі, чудові автори, з-поміж яких і прекрасний наш український поет Микола Луків.
А ще добре, що наш "офіс" поруч із залізничним вокзалом - за лічені хвилини можна дійти до поїзда і від поїзда...
Отож, любі друзі, намотайте, як кажуть, собі на вус. Ласкаво просимо до "Кримської світлиці" всіх, хто не байдужий до її долі, до долі нашого українства в Криму.

Микола ЛУКІВ:
"І НЕСПОКІЙНЕ ЧОРНЕ МОРЕ СТАЄ ДЛЯ МЕНЕ ГОЛУБЕ..."
*  *  *
Гул прибою і самшиту шати,
Цвіт магнолій, руж і орхідей.
Пригорнись, кохана,
 до грудей,
Будем слухать море і мовчати.
Ми на місяць прибули сюди,
Креслять обрій паруси крилаті.
Добре нам на цьому пишнім святі
Сонця, неба, вітру і води.
Незабаром знову за труди,
А поки що можна споглядати,
Як гуркочуть хвилі
 в три накати,
Із піску змиваючи сліди.
І нічого в долі не бажати,
Просто слухать море і мовчати.
*  *  *
Похмуре море під горою
У сірі скелі глухо б'є.
Колись ми тут удвох з тобою
Про щастя мріяли своє.
Які слова тут говорились,
Які співалися пісні!
Навіки в пам'яті лишились
Ті неповторні ночі й дні.
Тепер, як щастя ілюзорне,
Я ніжно згадую тебе.
І неспокійне море Чорне
Стає для мене голубе.

НІЧ У РИБАЛЬСЬКОМУ СЕЛИЩІ

Цілу ніч у берег море билось
І ревів маяк у далині.
І одне вікно в селі світилось,
І сиділа жінка при вікні.
Хто вона? Чия дружина, мати?
Я дивився в темряву густу
І ту жінку, що уміла ждати,
Величав і славив як святу.
ГОРИ
Вітер з моря море розгойдав,
Хвилями здійнялися простори.
Світ рухливим і мінливим став,
Непорушні тільки сиві гори.
На вершинах міняться сніги,
У долинах бенкетують ружі.
А вони стоять немов боги,
До всіляких перемін байдужі.
*  *  *
Зупинюсь у вечоровій тиші,
Вслухаюсь, як дихає земля.
З кожним днем для мене все рідніші
Ці гаї, і ріки, і поля.
З кожним днем все глибше і ясніше
Відчуваю дивну спільноту
З білим садом, птицями в узвишші,
Зіркою, що гасне на льоту.
І тому щораз мені миліші
Ці гаї, і ріки, і поля...
Я стою у вечоровій тиші,
Слухаю, як дихає земля.
*  *  *
Рожева квітка сонця
Над морем голубим.
І прибережні сосни,
І хмарка-пілігрим.
Оглянешся довкола -
Намети, люди, пляж,
Спокійні виднокола,
Курортний антураж.
Кудись пливуть вітрила,
Гойдаються буї.
Повірити несила,
Що тут були бої.
Але були, я знаю,
Та й ось вони, сліди:
Граніт Аджимушкаю
Зберіг їх назавжди.
І стогне море Чорне,
І, лиш війне вітрець,
На берег хвилю горне,
А вимива - свинець.
*  *  *
Стихає вечір. Над горою
Червоний місяць устає.
Я так стужився за тобою,
Любов моя, життя моє.
Вслухаюся у шум прибою,
Дивлюсь, як море виграє.
Згадай мене за далиною,
Любов моя, життя моє.
Грядуще кличе таїною,
Минуле спогади снує.
А я зову тебе судьбою,
Любов моя, життя моє.
Літа спливають за водою,
Люблю тебе, живу тобою.
*  *  *
Білі чайки, білі пароплави,
Сині хвилі, небо і вітри.
На флагштоках гордо й величаво
Синьо-білі мають прапори.
Понад ними хмари лебедіють,
Пролітають вдалеч літаки...
Біле й синє, чистоту і мрію
Поєднало море навіки.
*  *  *
Усе пливе, колишеться,
Натхнення не докличешся.
На морі легко дишеться
І дуже важко пишеться.
Це спершу, але віриться:
Недовго так залишиться,
Бо, коли вільно дишеться,
Тоді і легко пишеться.
*  *  *
Скільки не дивлюся на море -
Надивитись не можу.
Море щоразу інше,
Щоразу інакше.
Скільки років знаю тебе,
А ти, наче море,
Мінлива, примхлива,
Завжди неповторна
І - вічно жадана.
*  *  *
Ніч і море,
Місячна дорога
Стелиться від берега
До Бога.

На фото: Микола Луків.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 20.01.2006 > Тема "Душі криниця"