Версiя для друку Обговорити в форумi

Пенсіонер, інвалід, ветеран Михайло Тихонович Терещенко з Алушти приніс до редакції 50 гривень. "Більше дати не можу. Тримайтеся, ваша газета - остання наша надія...".
Родом наш гість з Кіровоградщини. В Другу світову війну його, 13-літнього хлопчака, важко поранило. Життя прожив многотрудне: пам'ятає і голодомор 1947-го, і той мішок ячменю, що якось видали в колгоспі за 720 трудоднів, і податки, якими обкладала селян-кріпаків "най-справедливіша" у світі комуняцька держава - за худобину в хліві, за кожне дерево в саду.
"Я ще не бачив за своє життя людської влади, - з гіркотою казав Михайло Тихонович. - Боюся, що й не побачу, якщо вони кримінальника протягнуть в президенти".
Михайле Тихоновичу, а пригадайте, як Оксана Білозір у "Світлиці" казала: "Наша сила - їхній страх!" Нехай вони мільйони доларів, тонни облудних агіток, тисячі "бігмордів" (кажуть, один такий - 500 "зелених" коштує) кидають на ці вибори, та Ваші 50 гривень переважують їх, бо вони, пенсіонерські, мозолясті Ваші гривні, - ПРАВЕДНІ. А світ, Ви ж самі на прощання сказали, таки на правді стоїть!
Тож тримаймося!
І спасибі Вам...

ОТА ВЕРХНЯ заміточка з фотографією нашого редакційного гостя з`явилася у "Кримській світлиці" в буремному передвиборному жовтні 2004-го, коли Україна лаштувалася до "великого походу" за "людськими" владою та життям. А наприкінці перших роковин цієї (?) влади - 14 грудня 2005 року Михайла Тихоновича  не стало: якихось два тижні не дожив він до свого 73-річчя...
Позавчора до "Світлиці" зайшла зі своїм горем дружина покійного - Надія Олексіївна. Принесла ось це фото ("Я таким його пам`ятатиму..."), кілька баночок домашніх консервацій, вблагала взяти пенсіонерську десятку на пляшчину і пом`янути її господаря, з яким ішла по життю цілих 53 роки. "Тихонович так переживав за "Світлицю", так сподівався, що за цієї влади все переміниться... Може, щось воно й переінакшиться, але скільки ж того життя треба, щоб дочекатися тих перемін? Скільки літ і здоров`я Тихонович віддав державі, а як стався інсульт - наших  двох пенсій не вистачало на ліки. Він що - не заслужив, щоб держава на старість подбала про нього? А як хоронити довелося - як я місце йому людське на кладовищі мусила добувати? Нехай би ту владу, що до такого нас змушує, так хоронили..."
Надія Олексіївна згадувала, як "до кожного рядочка" перечитувала зі своїм Тихоновичем "Світличку", і як заповідав він їй триматися нашої газети, "бо більше нема вже на що сподіватися й у що вірити". Тому й прийшла вона до нас...
Вічна пам`ять і Царство Небесне світлій українській душі Михайла Тихоновича Терещенка... Щирі й сердечні співчуття родині - дружині, синові, онукам - від "Світлиці"  й усіх "світличан"... То хіба ж має право згаснути наша "Світлиця", якщо їй заповідають часточку свого духовного світла, своїх сподівань на краще, достойніше життя такі люди, як Михайло Тихонович Терещенко? "Його думи нехитрі додумають внуки, і з очей ще віки пломенітимуть в них його пристрасть і гнів, його радощі й муки, що, вмираючи, він передав для живих", - так написав колись у вірші "Дід умер" Василь Симоненко. Це ж ніби про Тихоновича...
8 січня Василю Симоненку виповнився б 71 рік (ровесники...). Він відійшов у Вічність в 1963 році у неповних 29 літ. І теж (який парадоксально-скорботний збіг) - 14 грудня...

ДІД УМЕР
От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо,
як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім
буде плакати жито
і пливтимуть над ним
непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу
людину,
повернули навіки
у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну
домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині
байдуже -
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою
закрадається вужем,
відчай груди мені
розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство
небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли
без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе...
Я не вірю,
що дід із могили
воскресне,
але вірю,
що ні -
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки
пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.
Василь СИМОНЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 13.01.2006 > Тема "Українці мої..."